Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Повернулися з Європи, аби волонтерити. Як мати з донькою приєдналися до руху «Будуємо Україну Разом»

Опубліковано

Олена та її донька Анастасія після повномасштабного вторгнення були вимушені покинути домівку і виїхати до Італії. Навесні вони почали активно волонтерити в центрі при українському консульстві: приймали, сортували й відправляли гуманітарну допомогу в Україну. Та понад усе прагнули якнайшвидше повернутися до рідного Києва. 

Восени, після повернення додому, мати з донькою поїхали волонтерками на два паралельні будівничі табори від ГО «Будуємо Україну Разом» – в Коломию та Угринів, аби облаштувати житло для переселенців, які втратили домівки через російську агресію. Про участь у відбудові України, свій досвід з БУР та плани на майбутні волонтерства Олена та Анастасія розповіли ШоТам.

«Я точно знала, що буду продовжувати волонтерську діяльність»

Олена: Мені 40 років, родом я з Криму, з міста Феодосія, бухгалтерка за фахом. З 2000 року живу в Києві, а в 2006 у мене народилась Анастасія, тож вона вже киянка. 

Мій колишній чоловік, Олександр, з 2014 року був учасником АТО, з березня 2022 року, після навчань у Польщі, захищає Україну на Харківщині. Усю весну та літо ми з донькою провели в Італії. А з вересня ми нарешті вдома.

Анастасія: Мені 16, я з Києва, але навчаюсь в Італії, в лінгвістичному ліцеї. Займаюся художньою гімнастикою та моделінгом. Волонтерити вирішила із самого початку повномасштабного вторгнення. В Італії ми з мамою збирали та відправляли коробки з необхідними речами для Українців, мама донатила на армію. Тож я точно знала, що повернувшись до Києва, буду продовжувати волонтерську діяльність.

Анастасія у БУР-таборі.

Олена: У жовтні донька заповнила анкету від ГО «Будуємо Україну Разом», вона вже чула про цей проєкт раніше, але не була впевненою, що 16-ти річних беруть на будівництво. Та коли з нею сконтактували з БУРу й погодили участь, вона дуже зраділа. Настя розповіла, що вони дуже круті і багато років допомагають, відновлюючи різні об’єкти по країні. Я ознайомилась із інформацією в інтернеті й надала свій дозвіл на участь доньки у проєкті. 

Оскільки я тимчасово не працюю і маю вільний час, то із задоволенням вирішила витратити його на добру справу, і сама стала волонтеркою. Єдине, у доньки була умова: ми маємо поїхати окремо на різні табори, аби вона почувалася незалежною від мене. Так я поїхала в Угринів, а донька – в Коломию. 

Анастасія: Я вперше почула про «Будуємо Україну Разом» від знайомої, яка вже була на таборі. І коли в жовтні була нагода поїхати, я подала заявку. Хоч я поїхала в табір сама, і це був мій перший БУР, я дуже швидко подружилася з іншими волонтерами. У нас була дуже приємна атмосфера і в таборі, і на будівництві. 

«Різні харизматичні молоді люди різних куточків України, та всіх об’єднує спільна мета – допомогти і бути корисними для України»

Олена: БУР табір перевершив усі мої очікування й сподівання. Команда була чудова: різні харизматичні молоді люди із заходу і сходу, центру і півдня України. Та всіх об’єднує спільна мета – допомагати і бути корисними для України. Ми добре попрацювали, проте я відчуваю, що могла зробити ще більше, якби на будові не темніло так швидко. Враження від табору – десять з десяти!

Анастасія: Було дуже приємно усвідомлювати, що всі люди поряд зі мною – майбутнє нашої країни, які мають бажання витрачати власний час заради допомогти іншим. Я точно буду продовжувати волонтерити, коли матиму таку можливість, допоки це буде потрібно. 

Олена: У грудні планую поїхати на табір в Макарові, буду приїздити вдень на роботи, а ввечері повертатися додому, в Київ. Моя донька теж збирається продовжувати волонтерство з БУРом. Хотіла б повернутися в Коломию зі своєю подружкою, треба лише знайти у навчанні вільний тиждень для цього. 

Олена разом із іншими учасниками табору від БУР.

Про БУР

Будуємо Україну Разом – громадська організація, яка створює можливості для молоді творити зміни в країні через волонтерство. БУР виник у 2014 році під час відновлення будинків у деокупованому Краматорську. Волонтери встановили нові вікна у знаменитій Краматорській багатоповерхівці та відбудували два повністю зруйновані будинки у Семенівці. Юрко Дідула та Коля Дорохов восени 2014 року створили в Краматорську перший в Україні молодіжний центр «ВІЛЬна ХАта».

Читайте також: Будуємо разом. Це чотири волонтерські ініціативи, які відновлюють нашу країну

За 8 років діяльності команда залучила до волонтерства більш як 4 тисячі молоді з України та різних куточків світу. БУР напрацював унікальну модель підсилення молоді через волонтерство, неформальну освіту, фінансування бізнес та освітніх проєктів, менторство та формування довіри, які ми успішно застосували в більш ніж 100 містах по всій Україні.

Суспільство

Фільм “Будинок “Слово“ зібрав 13 млн в прокаті

Опубліковано

Художній фільм Тараса Томенка “Будинок “Слово”. Нескінчений роман” за перші три вікенди зібрав у прокаті 12 808 294 гривень.

Про це повідомляє УП.

Як повідомила команда фільму, з 9 по 28 травня стрічку переглянули 83 тисячі глядачів. Прокат триває, і фінальні збори будуть оголошені пізніше.

Читати також: У києвських будинках встановлять пандуси й електропідйомники: де саме

Про фільм

Фільм розповідає про українських письменників доби “Розстріляного відродження”, які мешкали в будинку “Слово” в Харкові. Влада намагалася змусити їх працювати на благо системи, але їхня незгода співпрацювати призвела до репресій, розстрілів і переслідувань, перетворивши комуністичний рай на справжній кошмар.

Початок виробництва над фільмом анонсували у грудні 2017 року. Втім, світова прем’єра відбулася лиш у 2021 році на Варшавському кінофестивалі. В Україні стрічку вперше показали 2022 року на фестивалі Миколайчук OPEN у Чернівцях.

Нагадаємо, що в Дії запрацювали сервіси заміни водійського посвідчення та перереєстрації авто.

Також ми повідомляли про результати України на VivaTech 2024: співпраці та гранти.

Фото: Будинок слова

Читати далі

Суспільство

У києвських будинках встановлять пандуси й електропідйомники: де саме

Опубліковано

У 2024 році в Києві планується встановлення пандусів і електропідйомників у житлових будинках для покращення доступності.

Про це повідомляє КМДА.

Згідно з інформацією від Київської міської державної адміністрації (КМДА), цей перелік включає 390 адрес у різних районах міста.

Читати також: Veteran Hub випустив подкаст про працевлаштування ветеранок та ветеранів

Зокрема, у Печерському районі до списку додано 42 будинки, а у Голосіївському районі – 45 будинків. План на 2024 рік уже затвердили, а повний перелік доступний на порталі Києва в рубриці «Безбар’єрність» за посиланням

Якщо ваш будинок не включений до списку, але існує потреба в установці пандуса або електропідйомника, рекомендується звернутися до районної адміністрації або до контактного центру міста за номером 15-51.

Нагадаємо, що Нацперелік культурної спадщини України поповнився новими пунктами: що додали.

Фото: prom

Читати далі

Суспільство

Відновлює бойківські скрині й відновлюється працею. Різьбяр з Івано-Франківщини повернувся з війни у свою майстерню

Опубліковано

Перша картина, яку вирізьбив Василь, коли повернувся додому з фронту, — янгол та знищене місто. Перероблений на свій лад біблійний сюжет з молитви Ісуса в Гетсиманському саду: «Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене. Та проте, — не як Я хо́чу, а як Ти»

Василь витримав випробування на Донеччині, але багато його побратимів не вижило. Чоловік дивується, як це вдалося йому та відчуває, наче янгол та Бог охороняли його тоді — у страшних боях — і направляють тепер, після повернення.

ШоТам побували у майстерні різьбяра та поговорили з ним. 

Все життя — з деревом

До майстерні Василя Семка їхати близько 2 годин з Івано-Франківська, вона у Перегінському — на горизонті гори. Чоловік зустрічає мене біля зупинки автобуса — міцної статури, посивілий. За сонячними окулярами я поки не бачу його блакитних очей. 

Йдемо до майстерні — одразу відчувається різка зміна: на вулиці спекотно, обід, а тут — прохолодно, тихо, пахне деревом. Тут повсюди мистецтво, закінчені і незакінчені роботи, стружка, інструменти — їх взагалі море, ескізи, спроби, рами.  

У Перегінському майже всі займаються деревом, але більше лісозаготівлею. А Василь обрав для себе художнє різьблення. Каже, дивиться на шматок деревини і вже знає, що з нього вирізати. Чоловік не вчився цьому ніде, художньої освіти теж не має, але створює різноманітні скульптури та картини з дерева.

Василь Семко у своїй майстерні у Перегінському. Фото Олеся Богдан

Вперше за різьбярський інструмент Василь взявся у 14 років, і відтоді робота з деревом була з ним все життя. Тато Василя лісоруб, в юності Василь теж працював на лісозаготівлі — їздив і Карпатами, і Росією. Поки в Красноярському краї не повідморожував собі руки й ноги — сказав, що все, більше туди не поїде. Та зустрітися з «рускім міром» чоловікові таки доведеться — за роки, на Донеччині, в час повномасштабного вторгнення.

 «Спробуй зробити» 

Василь каже, ще підлітком пішов до майстра — це не було класичне навчання, майстер просто показав, як він працює. Тож хлопець надалі пробував сам — опановував інструменти, через недосвідченість міг порізатися, але не здавався. 

Коли Василь вперше поїхав до Києва продавати свої роботи — це було після армії, то на Хрещатику його заарештували і привезли до відділку тодішньої міліції. Хлопець пояснив, що просто хотів продавати свої роботи, поліціянти здивувалися, що він пішов не на Андріївський узвіз. Тож Василь вирушив туди, каже, люди доволі активно купували його роботи. 

Різьбяр працює з різним деревом: дубом, кедром, липою. Каже, у липи хороша пластика, з неї можна вирізьбити практично будь-що, вона добре піддається. 

— До всього доходив своїм шляхом. Це практика. Є інструменти, які «вигадав» сам, а потім побачив, що за кордоном вони існують. Я ж дійшов до цього з досвідом. Був один чоловік, казав: «Якщо б я мав стільки інструментів, як ти, то теж таке б зробив». Я тільки сказав: «Ну то спробуй».

Магія різьблення: крізь стружку проступають обриси людини. Фото надав герой


Звісно, майстерність різьбяра можна виміряти тим, що з мінімальним набором інструментів він може зробити чудову роботу. Але кожен інструмент призначений для чогось, пояснює Василь — є тонші, гостріші для дрібних деталей, є важчі, ширші.

 У його колекції є і саморобні стамески, а є й ті, які купував на закордонних аукціонах — фірми, яка їх виготовляла уже 100 років не існує, а інструмент продовжує служити. Хоч і в українських Карпатах.

Війна та опришки

На противагу популярній мисливській тематиці, підставкам під трофеї, Василь цікавився релігійною, живою пластикою людей — каже, це надихало його все життя. Бачив якусь картину чи скульптуру і розглядав, думав, як воно зроблено, намагався втілити у дереві. Розповідає, що колись зустрів роботи Пінзеля і заглядав з різних боків, заходив за обмежувальні лінії, хотів знати, як воно зроблено — наглядачки музею спочатку відганяли його, але як дізналися причину, то дозволили подивитися.

Оця постійна допитливість і рухає творчість Василя — він, маючи достатньо досвіду, може опанувати деревину, яка й не призначена для філігранного вирізблювання. Наприклад, смереку — це доволі примхлива деревина, з нею працювати нелегко, каже різьбяр. 

Саме з неї чоловік вирізьбив кілька незвичних дерев’яних фігур — він називає їх опришками. Каже, вони своєрідні, нашенські. Вирізьблює їх Василь без ескізу — просто бачить у деревині сюжет. Кожен опришок особливий — один з рибою, другий — з биком. Невеличкі замальовки з життя, та найбільше мене вражає композиція Різдво — де опришок тримає маля, поруч жінка, а смерека над ними перетворюється на зірку. Жодну з цих фігурок різьбяр не продає, каже, що рука не піднімається, вони мусять бути в нього. Він може в будь-який момент отримати за них кошти. Але опришки лишаються в майстерні. 

Один з опришків у різдвяній сцені. Фото Олеся Богдан

А один з опришків пройшов з Василем війну. Носив його з собою завжди, у всі бої — уламок приніс з гори Сивулі. Каже, це громовиця, тобто в дерево потрапила блискавка. У Карпатах вірять, що така деревина має магічні властивості. Тож опришок став оберегом для Василя.

Янгол і знищене місто

На війну Василь пішов одразу, як тільки почалося повномасштабне вторгнення.

— Практично всі мої побратими загинули, пару вижили. Я чудом лишився живим і з трьома пораненнями. Тепер час від часу їжджу до лікарні на реабілітацію. Там маю змогу побачити і своїх побратимів.

Коли Василь повернувся до рідного села, односельчанин попросив його вирізьбити ікону — тайну вечерю. Чоловік спочатку сумнівався, але таки послухав і зробив картину. Каже, після війни було важкувато повертатися до такої роботи, але Бог допомагає.

Це була не перша робота після повернення, перша — символічний янгол та місто на Донеччині, де Василь воював. Каже, мабуть, янголи його оберігали, якщо він вижив у таких страшних боях. І додає: аж не віриться. Каже, подарує її до церкви. За те, що повернувся. 

— Кожна моя робота неповторна. Ніякої картини не зробив абияк. Я роблю, щоб воно мені приносило задоволення, від душі. Усі роботи люблю — немає різниці, чи маленькі, чи великі. Усі вони з Божою любов’ю і Бог направляє мене в кожній.

До війни Василь також займався виготовленням меблів, зараз замовлень поменшало, але виробництво працює. 

Бабина скриня

Коли минулого року Василь повернувся з війни, то у бабиній хаті знайшов стару бойківську скриню. Вона була закидана різними речами, тому збереглася. Баба Василя прожила 92 роки, але звідки у неї ця скриня, чоловік не знає. Не лишилося нікого, хто міг би розповісти. Та Василь взявся досліджувати виріб так, як умів — як майстер по дереву. Розібрав її повністю, щоб побачити, як працювали старі майстри, які столярні з’єднання використовували. Каже, та бабина скриня зроблена з явора — його називають музичним деревом, адже з нього виготовляють скрипки. 

Василь Семко за роботою над скринею. Фото надав герой

Орнаменти на ній — громовики, смерічки, навіть проглядається тризуб. Різьбяр не тільки розібрав знахідку, а й почав робити такі ж нові скрині. На деяких відтворював орнамент точно, деякі робив трішки інакшими, пробував інші колірні схеми. Каже, навіть складно сказати, скільки таких скринь він уже зробив. Одна з них стоїть тут — у майстерні, роздивляюся її зблизька. Ту стару, з якої все почалося, теж — вона у іншій кімнаті.

Василь каже, можливо для когось це не так важливо, а для нього — так. Це пам’ять про родину, про рід, про те, що нащадкам завжди є чого повчитися у старих майстрів. І про те, що берегти своє — особливо цінно.

Навчити інших

Василь завжди щось вигадував у дереві — і дотепер це робить. 

— Це моя реабілітація, тут в майстерні у мене зовсім інакший світ. Хоч з голови війна нікуди не зникає, але з деревом я заспокоююся, занурююся у світ своїх композицій і творчих задумів. Буває, навіть не помічаю, скільки часу працюю вже.

Різьбяр каже, навколо багато несправедливості. Він розуміє, що ті, хто не був на війні, не можуть відчувати те саме, що й воїни. Якось приїхав до Івано-Франківська, щоб забрати дрон для хлопців на передову. А там — музика, танці, все вирує. А Василя це шкребе, наче й зрозуміло, що життя продовжується, а все одно мулько.

Василь знає, як бути корисним. Все просто: якщо робота з деревом допомагає йому, то може допомогти й комусь іще. Тож різьбяр сам виготовив 100 інструментів — повезе їх у Львів і буде допомагати тим, хто повернувся з війни з пораненнями, як і він. Вірить, що це може розвантажити хлопців. Тож з радістю поділиться досвідом — як це у дереві бачити щось більше і звільняти цю красу від зайвого.

Робоче місце Василя Семка. Фото Олеся Богдан


До нього у майстерню часто приходять відвідувачі, щоб спробувати і самим повирізьблювати. Василь каже, приходять і військові, і переселенці. Сам чоловік часто їздить на Схід до своєї 110 бригади, привозить автівки, дрони та гостинці. 

Місце сили і чому Росія програє

До того, як піти на війну, Василь у лютому піднявся на Сивулю. Вона ще й доволі стрімка. Це саме та гора, де знайшлася деревина для його оберегу-опришка. Повернувшись з війни, Василь теж підніметься на Сивулю — і на ній все ще буде сніг. Чоловік каже, було дуже важко, але таки вдалося видряпатися. Гори — це місце сили для Василя, каже, вони надають енергії. І надихають теж. Під час пандемії коронавірусу чоловік вигадав незвичні мініатюри — невеличкі замальовки, де міський світ стикається з гірським. Де людина шукає своє пристанище, де насувається буря.

Гори це ще й місце, де Василь народився і де зростав. Чоловік впевнений, що це теж дає силу — бути українцем.


— Імперії мусить прийти кінець. Вони нас ненавидять і бояться. От кажуть, що «западенці» самі націоналісти. Але ж тут нема такого культу як у москалів. Ми собі вірили в Україну, я з дитинства не любив москалів: ні галстуків, ні жовтенят. І це в генах — це не можна знищити.

Василь з побратимами на війні. Фото надав герой

Він добре знає, що таке Росія:

— У нашому регіоні після війни НКВСники всіх шукали і мучили. Моєї мами брат загинув від москалів. Дуже багато таких історій. Є ті, який реабілітували після 20 років у Сибіру. І вони повернулися вже у незалежну Україну. Дочекалися.

Але боротьба з Росією на цьому не скінчилася, і Василь впевнений, якщо ми не знищимо їх зараз, то це чекатиме наших дітей — бо окупанти не відступлять.

— Відроджуватися — це в наших генах. А москаль що? Красти, убивати, ненавидіти. В них ні духа, нічого. 

На прощання Василь дарує мені одну зі своїх мініатюр — з назвою «Крізь морок». Каже, хай це буде нагадуванням, що всі ми вийдемо через цей морок і, дай Бог, повернемося додому.

Читати далі