Суспільство
Понад 16 годин у дорозі. Як тренерка з верхової їзди врятувала коней з-під обстрілів на Донеччині
Ксенія Корецька – тренерка з верхової їзди зі Святогірська, що на Донеччині. До початку повномасштабної війни вона працювала на приватній фермі, де займалася конями, а також навчала дорослих і дітей поводитися із цими тваринами й отримувати задоволення від їзди верхи.
Навесні залишатися у Святогірську стало небезпечно, тож Ксенія виїхала з міста, і не сама, а з родиною, собакою, кішкою та… чотирма конями. Провівши 16 годин у дорозі, Арія, Аризона, Лавина та Сара знайшли другий дім у черкаському реабілітаційному центрі з іпотерапії. Ксенія продовжує займатися улюбленою справою в новому місті й говорить, що жодного разу не пожалкувала про те, що вибрала саме його. Ксенія розповіла ШоТам про те, як коні порушували комендантську годину, як вдалося знайти прихисток у Черкасах і швидко адаптуватися в місті на Дніпрі.
Туристи пізнавали Святогірськ на конях
Я захопилася конями ще в дитинстві. Дорослішаючи, розуміла, що любов до них – не тільки візуальний контакт, а ще й догляд і робота. Це велика відповідальність. Я хотіла дізнатися про цих тварин якомога більше, тож почала шукати місцеві кінно-спортивні клуби (КСК) і ферми. І я знайшла. Почала знайомитися з конями в КСК «Аллюр» у Слов’янську, а потім на приватній фермі в Святогірську, де й працювала до початку повномасштабної війни. Там не було спортивного напряму, коней залучали в туристичний прокат. І я почала ними займатися: годувати, виховувати змалечку, підбирати збрую для них.
Навчала верхової їзди дітей і дорослих. Серед місцевих мешканців це було не дуже популярно, тому що населення здебільшого складали люди похилого віку, вони не цікавилися конями. Гостями ферми насамперед були туристи. До Святогірська на відпочинок приїжджало багато людей не тільки з України, а й з усього світу. Наше місто, розташоване в лісі, славиться своєю природою, а також Свято-Успенською Святогірською лаврою. Туристи були в захваті від того, що мальовничими краєвидами можна насолоджуватися прямо під час верхової їзди.
Щоб їздити верхи, насамперед потрібно вміти керувати твариною, яка в кілька разів більша, ніж ти. Треба мати вольовий характер, щоб настояти на своєму, тому що тварина може запропонувати геть інший сценарій їзди. Однак важлива не тільки фізика – велику роль грає і емоційний фон, те, як людина та кінь можуть знайти спільну мову. І тільки в такому разі кожен з учасників процесу отримає задоволення від їзди. Це неймовірні відчуття, що складно передати словами, коли ти їдеш верхи, під тобою – така міць, сила й енергія, з якою ви рухаєтеся в одному напрямку. Відбувається якась магія, яку неможливо пояснити – треба відчути.
Табун втік із села, знайшовши шлях додому
На фермі, де я працювала, жило п’ятеро коней: дорослі Арія, Аризона, Лавина та Сара, а також Ера, якій був усього рік. З початком вторгнення, звісно, вони стали дуже напруженими. Коні – взагалі лякливі створіння по своїй природі, які бояться різких звуків, тим паче якщо це вибух або постріл. Ми на фермі це розуміли й одразу забрали їх з міста до сусіднього села. Коні могли там перебувати у відносній безпеці. Однак згодом обстріли стало чутно й там. Тварини почувалися неспокійно, часто рвали ланцюги й перестрибували огорожі.
Одного разу коні настільки злякалися, що втекли із села додому, у місто. Завдяки своєму нюху вони змогли знайти дорогу туди, де провели все своє життя. Село відокремлювалося від Святогірська річкою, і був лише один кремезний міст, через який можна потрапити в місто. І найдивовижніше те, що коні його знайшли й перебігли через нього, незважаючи на те, що вони завжди уникають доріг і машин. А тут взяли – і побігли додому.
Існує багато оповідань про те, що коли вершник не в змозі знайти шлях додому, або засинає по дорозі, він довіряє своєму коню – і той завжди довезе його куди треба. Кінь здатний знайти шлях додому – туди, де він харчується, де його люблять і де на нього чекає табун. У нашому випадку втік цілий табун, і їм було простіше зорієнтуватися в просторі, бо вони були разом, їх поєднує тісний зв’язок. Це велика сила, завдяки якій можна все подолати.
Коні порушували комендантську годину
Поступово місто порожніло. Багато людей евакуювалися, а ті, хто залишилися, рідко ходили вулицями. Комендантська година починалася о 18:00, ближче до 17:00 в місті вже нікого не можна було побачити. Мешканці сиділи по своїх домівках і сховищах. Тільки військові з тероборони патрулювали місто, контролювали, щоб не було мародерства, і загалом стежили за порядком. Якось у темряві вони помітили певні рухи. Виявилося, що це були наші коні, які втекли з ферми. Вони блукали містом і лісом. Військові намагалися підгодовувати їх, спілкувалися з ними. Однак коні заважали теробороні виконувати свої задачі, тому що своїм пересуванням збивали їх з пантелику.
Ми вирішили, що потрібно евакуюватися. До того ж місто почали добряче обстрілювати. Якщо раніше снаряди летіли через Святогірськ і падали десь поруч, то згодом прилітало й до нас. Навколо руйнувалися будівлі, територія була замінована. Залишався тільки один міст, по якому можна було виїхати – решта доріг була або знищена, або перекрита. Ми зрозуміли: якщо ще зачекати, сподіваючись, що стане краще, потім взагалі не буде можливості евакуюватися. Якщо людей можна було б перевезти на човнах через річку, то з конями такий варіант неможливий.
Вибрали Черкаси, просто дивлячись на мапу України
Ми почали швидко організовувати переїзд. Святогірськ, як і сусідні Слов’янськ і Краматорськ, вважалися гарячими точками, тож мало хто хотів приїхати до нас і допомогти евакуювати коней. На переїзд потрібна була значна сума, тож ми відкрили збір, сподіваючись що нам допоможуть небайдужі люди. Паралельно із цим почали шукати транспорт: коневоз або скотовоз, в якому можна розмістити п’ятеро коней.
Я зі своєю родиною, а також собакою та кішкою, виїхали трохи раніше. З квітня ми живемо в Черкасах. Не планували спеціально рухатися саме туди – дивлячись на мапу України, просто сказали: «Хай будуть Черкаси». Нам сподобалося, що місто розташоване на Дніпрі. Воно не таке велике, як Київ, але розвинене, є все для комфортного життя. У Черкасах ми одразу почали досліджувати, яка там ситуація з кінними клубами та фермами. Знайшлося одразу декілька варіантів, і ми зв’язалися з одним з них. Виявилося, що реабілітаційний центр з іпотерапії, до якого ми звернулися, сам не так давно, минулого року, переїхав до Черкас, і вони були зацікавлені у збільшенні поголів’я табуна. Тож ми домовилися, що наші коні зможуть жити там.
Коні провели в дорозі 16 годин
Нашу наймолодшу конячку Еру забрали місцеві мешканці у Святогірську, а чотири дорослі вирушили в подорож. Ми довго вирішували, чи потрібно робити для них зупинку. На всяк випадок домовилися з кінним клубом у Дніпрі – це місто було якраз посередині нашого маршруту. Нас там уже чекали й були готові погодувати наших тварин і на деякий час прихистити їх.
Однак зрештою ми вирішили, що не варто зупинятися, тому що коней було дуже важко вантажити. Вони молоді, і за своє життя у них не було досвіду переїзду. Під час завантаження коней треба правильно запхнути, до того ж вони дуже травмуються через металеві борти. Під час дороги вони спочатку, звісно нервували, і ми відчували, як сильно гойдає машину. Проте невдовзі вони заспокоїлися й добре витримали 16-годинну поїздку.
Реабілітаційний центр з іпотерапії, в якому наші улюбленці знайшли прихисток, співпрацює із Центром соціальної реабілітації людей з інвалідністю «Перспектива». Іпотерапія – це метод лікування за допомогою верхової їзди. Через два місяці після переїзду до Черкас я теж почала працювати в центрі зі своїми конями, продовжуючи займатися улюбленою справою. Ми розвиваємо як напрям іпотерапії, так і пропонуємо інші різноманітні послуги, що стосуються їзди верхи.
У Черкасах знайшла нових друзів
Черкаси схожі на наше рідне місто, хоч і дещо більші за розміром. Жодного разу не пожалкували, що вирішили жити саме сюди. Ми дуже цінуємо природу, виїжджаємо верхи в ліси, що розташовані поруч, і до Дніпра. Вивчали місто й пішки, насолоджуючись прогулянками.
Нам тут подобаються люди – вони відкриті до спілкування й одразу відгукуються на якісь прохання. Багато місцевих мешканців допомогли нам і коням. Батьки дітей, які навчалися верхової їзди, приносили піддони для будівництва паркану, питну воду, а тваринам – яблука й моркву. Люди реагували на нашу проблему – і вона швидко переставала нею бути. У нас уже безліч нових знайомих, з якими зав’язалися теплі стосунки. Коло моїх друзів розширилося саме в Черкасах.
Ми стежимо за новинами рідного міста. Нині воно звільнене, але 85 % Святогірська зруйновано, поки там немає ні світла, ні води, ні інфраструктури. Нас постійно тягне додому, ми переглядаємо фото й відео звідти, але дивитися на них уже неможливо, бо це дуже боляче. Розуміємо, що поки що їхати нікуди: немає дому й можливості розвиватися у своїй сфері. Тож поки плануємо залишатися в Черкасах і мріємо про день, коли Україна переможе й усі ми повернемося до нашого спокійного життя.
Суспільство
Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.
очільниця ГО «Юстина».
Вирішили створювати свою громадську організацію
Ми готували вдома на вогні. Газу не було, світла не було, а отже й інтернету — ми не знали, що відбувається. Але надавали медичну допомогу, прибирали у дворі, прали, годували собак і котів. Люди дуже згуртувалися.
«Юстина», бо справедливість
Місцеві не одразу звикли до таких заходів, а деякі вважали, що їм не потрібна психологічна допомога, і мали багато упереджень щодо психологів. Але зміни в тих, хто таки відвідував заняття, були помітні. Жінки ставали спокійнішими, більш розкутими, виговорювались. Між собою знайомились, бо навіть живучи в одному селі, могли ніде не перетинатися.
Спільний запит у селі — велопарковка
Діти там теж висловлювали свої думки, і мене тоді збентежило, що одна дитина каже: «Нащо писати? Все одно нас ніхто не чує». І мені так хотілося щось зробити для дітей, щоб вони бачили, що мрії мають здійснюватися.
Зробили покриття та надихнули інших на зміни
Коментарі
Як працюватиме новий маршрут?
- На ділянці Варшава – Рава-Руська курсуватиме поїзд польської залізниці PKP Intercity.
- На маршруті Рава-Руська – Львів – Чернівці працюватиме дизель-поїзд українського виробництва ДПКр-3.
Що змінюється для пасажирів?
Коментарі
Коментарі