Повномасштабне вторгнення висвітлило потребу формулювати нову мову пам’яті як відгук про трагічні події, фіксацію свого досвіду чи віддання шани полеглим героям.
ШОТАМ розповідає про три проєкти, в яких учасники шукають спосіб висловитися про переживання цієї війни та того, як ми будемо пам’ятати її в майбутньому.
Документальний театр як інструмент роботи з історіями
У 2018 році в Україні відкрили філіал міжнародного «Музею воєнного дитинства», що розпочав роботу зі збору свідчень дітей і підлітків, на життя яких вплинула тимчасова окупація Донбасу та Криму. Після повномасштабного вторгнення музей почав поповнюватися історіями дітей з усіх областей України.
Ці свідчення та особисті речі стають основою виставок по всій країні. Окрім цього, інструментом роботи з пам’яттю став театр — у 2024 році в музеї створили експериментальну майстерню документального театру «Озимі», в якій 10 підлітків з різних регіонів України створили виставу на основі власних історій. Прем’єра відбулася в «Театрі юного глядача» у травні.
«Мистецтво пропонує безліч форматів говоріння про складний досвід. Документальний театр — один з таких, що швидко реагує на зміни в суспільстві та здатен їх зафіксувати в моменті. До того ж, у театрі комунікація з глядачем відбувається напряму: ми бачимо на сцені людей, які самі про себе говорять, що створює для музею нові можливості репрезентації дитячого досвіду», — говорить куратор вистави Андрій Борутя.
Після проєкту учасники майстерні й далі спілкуються, зустрічаються на святкування днів народжень і спільні прогулянки.
Тим часом музей продовжує документувати дитячі історії війни. На сьогодні там зібрали вже понад 600 свідчень і 60 інтерв’ю.
Досліджувати пам’ять через мистецтво
З березня по липень 2024 року ГО «Культурні практики» разом з ГО «Музей сучасного мистецтва» проводили Лабораторію практик меморіалізації — проєкт пошуку візуальної мови для пам’яті подій та героїв російсько-української війни й розширення підходів до створення меморіальних проєктів.
«Для багатьох українців сьогодні важливо в той чи інший спосіб вшановувати загиблих, фіксувати події та свій досвід у публічному просторі. Ми переконані, що будувати національний меморіал можна лише після закінчення війни, але починати працювати з пам’яттю про трагічні події, особливо локальною, потрібно вже зараз», — пояснюють організатори проєкту.
Насамперед у межах Лабораторії провели освітній онлайн-курс від практиків, на який подали заявки понад 350 учасників.
Для практичної роботи над проєктами меморіалізації відібрали 38 учасників, яких кураторки поділили на чотири групи. Кожна з груп вирушила в дослідницьку експедицію — до Харкова, Мощуна, Чернігова й Одеси, де учасники зустрічалися з представниками громад та професійними спільнотами, збирали інформацію в архівах, відвідували виставки та меморіали. Наприкінці вони розробили та представили 25 проєктів меморіалізації для громад, з якими працювали.
Унікальний підхід громад до створення меморіалів
Хоч меморіали — вже звичний інструмент збереження історичної пам’яті, в Україні досі немає нормативів чи правил їхнього створення: відповідальність за те, як меморіали формуватимуть простір навколо себе та які сенси нестимуть, лежить на місцевих громадах. Звісно, є розроблені рекомендації для громад від Українського інституту національної пам’яті, однак як саме їх втілювати, залежить від потреб, розуміння та доступних ресурсів спільноти.
Наприклад, три громади Чернігівської області в межах діяльності ГО «Асоціація демократичного розвитку» створили незвичайні меморіали — алеї червоних кленів-рубренів. Активісти посадили ці клени під час толок, щоб вшанувати і втрати, і сміливість та взаємодопомогу людей.
«Ця алея, яка в майбутньому розростеться, назавжди залишиться в пам’яті як символ подій у 2022 році. Особлива подяка тим, хто згодився записати свої спогади та зробити їх публічними. Це дуже важливо, бо невблаганний час стирає спогади, змінює їх», — поділилася асистентка керівниці проєкту в ГО «Асоціація демократичного розвитку» Наталія Апанасько.
Створення меморіалів об’єднало громади. Наприклад, у Киїнці місцевий садовий центр подарував громаді додаткові саджанці дерев, кущів і квітів, аби алея стала сквером — першим відкритим публічним простором у селі. У Количівці ж поливати дерева приїхала пожежна команда.
Разом з деревами громади встановили й уніфіковані пам’ятні знаки, а на них — таблички з QR-кодами, що ведуть на сайти громад, де зібрані історії з початку російського вторгнення.
Автор: Ярослав Борута
Фото: Дмитро Пруткін
