Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Побачити світ на дотик: як у Києві працює музей темряви

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

У Києві працює незвичайний музей темряви “Третя після опівночі”, який дає змогу зрозуміти, як насправді живеться незрячим людям. Тут представлено все: від побутових речей до витворів мистецтва, але їх розглядатимете на дотик, в компанії незрячого гіда. 

Автори музею переконані, що одна з місій їхнього простору, аби відвідувачі змогли переосмислити своє життя, цінності та ставлення до інших людей. То що ж буде, якщо людина, яка звикла бачити, проведе 90 хвилин у цілковитій пітьмі?

 Аліна Марненко

Аліна Марненко

співзасновниця та керівниця музею “Третя після опівночі / 03:00”, який працює в Києві з 2017 року.

“Третя після опівночі вважається найтемнішим часом доби. А у нас на екскурсіях ми створили максимальні умови темряви — ви навіть не помітите, заплющені чи ні у вас очі. Це максимально реалістичні умови, в яких немає жодного візуального орієнтира”, – пояснює назву і концепцію музею Аліна.

Музей в цифрах:

  • 6 незрячих гідів проводять екскурсії у музеї.
  • 14 людей всього залучено в проекті.
  • 150 м² суцільної темряви становить площа простору екскурсії.
  • 421 незрячий відвідувач відвідав музей за роки його існування.
  • 2 мистецькі виставки та 50 тактильних експонатів було створено та представлено в музеї.
  • 600-800 грн коштує “Квест відчуттів” для групи до 4-х осіб.
  • 800-1000 грн коштує екскурсія “Прогулянка в темряві” для групи до 4-х осіб.
  • 1200 грн коштує “Побачення в темряві” для пари
  • 19572 відвідувачі побували в стінах музею.

Надихнув приклад німецького музею

Про подібну ідею ми з моїм другом Володимиром Дідусом почули від знайомих, які побували на екскурсії темрявою в Німеччині. Коли вирішили запустити власний проект в Україні, принципово не відвідували такі музеї, аби не обмежувати реалізацію готовим рішенням.

Команда незрячих гідів музею. “Це більше, ніж просто музей. Ми проведемо вас у світ, де все — інакше. Нам є що вам показати і розказати!” — Наіля, гід музею

Наша ідея нова для України, і ми не знали, як саме її сприймуть. Дуже важливо було правильно спозиціонувати наш проект.

Одна з головних особливостей нашого музею — сильний акцент на реалістичності та інтерактивності. Якщо у квартирі є холодильник, то його можна відкрити, і він дійсно “морозить”, а всередині щось є. В шафі висить одяг, на полицях стоять книги. Звичайно, це ускладнює процес “прибирання” після екскурсій, але це дає можливість повністю заглибитись в атмосферу. Деяким людям навіть буває незручно порпатись в шафах, бо вони настільки вживаються і вірять, що це чиясь квартира. 🙂

ТОП-5 відгуків відвідувачів після екскурсії:

1. «Коли я був в темряві, я був абсолютно безпорадний і не знав, що робити! А гід здавався мені якимось суперменом — він настільки легко з усім справлявся».

2. «Я завжди боявся підійти до незрячого на вулиці та запропонувати допомогу, а тепер розумію, наскільки це легко та важливо!»

3. «Ніколи не думав, що припаркована машина на тротуарі настільки заважає! Та й взагалі зрозумів, наскільки все непродумане у нашому місті».

4. «Виявляється, нас оточує така кількість звуків і запахів, а я зовсім їх не помічала. Після екскурсій настільки загострюються відчуття!»

5. «Я так часто люблю понити, що мені дуже важко. А ваші гіди — такі життєрадісні, веселі та активні. На що мені взагалі скаржитися? Тепер я значно більше ціную все, що маю».

“Дивитися” треба нюхом, слухом і тактильними чуттями

Загальна площа простору для екскурсії “Прогулянка в темряві” — 150 кв.м. Локації реалістично відтворюють повсякденні місця: мистецьку галерею, ринок, будинок, вулицю, природу, але в повній темряві, зі звуками та облаштуванням. Тут немає табличок “торкатися заборонено”, гіди заохочують відвідувачів вивчати деталі експонатів на дотик. Під час екскурсії люди виконують буденні справи без допомоги зору — наприклад, пробують перейти дорогу зі світлофором, відкрити двері у квартиру на дотик чи зорієнтуватись на слух.

Екскурсії проходять у цілковитій темряві

Діє окрема змінна експозиція з виставкою в темряві. Ми вже провели дві мистецькі виставки (архітектура, живопис та скульптура на дотик) і влітку відкрили виставку “Квест відчуттів” — це виставка, експонатами на якій будуть ваші власні відчуття. За годину треба виконати 10 різних завдань та перевірити, наскільки у вас розвинені всі органи чуття. І, звичайно ж, все відбувається в повній темряві та у супроводі наших гідів.

Після екскурсії є важлива частина рефлексії та спілкування вже на світлі в нашій кімнаті відпочинку — тут відвідувачі можуть поставити будь-які питання, навчитись писати шрифтом Брайля, пограти в масках в ігри, адаптовані для незрячих.

Музей оновлюється щороку 

Ми постійно незначною мірою оновлюємо простір екскурсії “Прогулянка в темряві” — додаємо нові деталі та завдання. В цілому, маю сказати, що завдань та предметів там завжди більше, ніж можливо осягнути за 1 екскурсію. Тому відвідувачі, які приходять до нас ще раз, завжди помічають для себе щось нове.

Відвідувачі музею навчаються читати шрифт Брайля

Робимо тематичний сценарій на період новорічних свят. А для пар у нас є екскурсія “Побачення в темряві” з романтичною вечерею в темряві.

Для перших виставок обирали найвідоміші експонати, які були найцікавішими для незрячих, а зрячі при цьому могли по-новому сприйняті вже, здається, дуже добре знайомі для них речі. Але, наприклад, одну картину ми спеціально обрали таку, яку більшість наших зрячих відвідувачів не бачили — таким чином у них є можливість спочатку спробувати сприйняти живопис на дотик і потім порівняти уяву з реальністю.

Як залучили незрячих гідів до роботи

Перед відкриттям ми опублікували вакансії на порталах для пошуку роботи, а також зробили розсилки у різних соціальних організаціях. І досить швидко наші перші гіди самі відгукнулись. Зараз, після відкриття, зазвичай працює “сарафанне радіо”, і ті, хто бажають, самі звертаються до нас.

Протягом року схожий музей планують відкрити у Львові

До речі, для незрячих людей відвідування музею – безкоштовне. Деякі дивуються – навіщо незрячим відвідувати екскурсію в темряві? Наша “Прогулянка в темряві” для них в першу чергу це розвага та квест, а також можливість показати рідним та друзям, як же вони сприймають світ. А тактильні виставки мистецтва це унікальна можливість познайомитись зі скульптурою, архітектурою та живописом.

Від $50-60 тисяч, щоб відкрити музей

Музей є соціальним підприємством, всі кошти від екскурсій ми спрямовуємо на підтримку проекту. Діяльність музею покриває операційні витрати.

Найдорожчим у проекті вийшло облаштування екскурсійного простору та розробка експонатів.

Для відкриття такого музею треба мати від 50-60 тис. доларів. Цього року плануємо відкрити ще один музей в Україні — у Львові. Наразі у нас діє кампанія на Спільнокошті, в рамках якої ми збираємо 200 тис. грн на покриття частини ремонтних витрат: долучитися за посиланням тут.

Позакласна робота: інтерактиви, лабіринти, квартирники

Ми регулярно беремо участь в фестивалях з виїзною інтерактивною інсталяцією (лабіринтом, скульптурами на дотик, проводимо майстер-класи по шрифту Брайля та інструктуємо, як пропонувати допомогу незрячим та супроводжувати їх).

Лабіринт “Побачити не дивлячись” на Atlas Weekend

Крім цього, в музеї проводимо різні тематичні заходи, наприклад, покази фільмів з тифлокоментарем (це спеціальна аудіодоріжка, яка стисло описує картинку на екрані) та музичні квартирники в темряві (звичайно ж, в справжній квартирі та повній темряві!).

До речі, наступний такий квартирник буде проходити 10 березня.

Для того, аби потрапити на екскурсію до музею, потрібно попередньо забронювати час.

Суспільство

Естонія передала ЗСУ дрони, які росіяни купували для своєї армії (ФОТО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Естонія передала Збройним силам України безпілотники, які росіянин намагався перевезти для окупаційної армії.

Про це повідомили на фейсбук-сторінці посольства Естонії в Україні.

«Пам’ятаєте “розумного” далекобійника, який у футболці “Я русский” приїхав до Естонії, щоб купити дрони для російської армії? Крім того, що його заарештували та відправили до в’язниці, естонська поліція вилучила придбані дрони й передала українським військовим», – йдеться в повідомленні.

Зазначимо, Естонія систематично підтримує Україну та допомагає в боротьбі з російською агресією. Зокрема, нещодавно країна передала ЗСУ вже другий сучасний мобільний госпіталь.

Також Естонія відправила три пасажирські автобуси Житомирській області у межах реалізації плану з відновлення регіону.

Крім того, саме Естонія стала першою країною серед членів НАТО, яка закликала світ закрити небо над Україною.

Фото: facebook.com/CinCAFU.

Читати далі

Суспільство

Українська «Валькірія» допомогла ЗСУ знищити ворожу гаубицю з боєкомплектом (ФОТО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Українські військові знищили російську гармату-гаубицю Д-20 разом із боєкомплектом. У цьому нашим захисникам допоміг розвідувальний безпілотник «Валькірія», створений волонтерами «Армія SOS».

Про це повідомив волонтер «Армія SOS» Ярослав Тропінов у фейсбуці.

За його словами, знищення техніки окупантів – це черговий приклад успішної співпраці артилерії та БПЛА «Валькірія».

«Знешкоджена гармата Д20 та боєкомплект поруч. БПЛА “Валькірія” від АРМІЯ SOS ефективно працюють разом зі Збройними силами України задля Перемоги!», – написав Тропінов.

Про «Валькірію»

АСУ-1 «Валькірія» – безпілотний авіаційний комплекс військового та цивільного призначення для забезпечення моніторингу, повітряної розвідки, відеоспостереження та корегування артилерійського вогню вдень та вночі.

Читайте також: Софт для богів війни та «вбивця» російських позицій «Валькірія». Як «Армія SOS» наближає нашу перемогу

БпАК «Валькірія» передавався до Збройних Сил України та Національної Гвардії як волонтерська допомога з 2015 року. Пройшов відомчі визначальні випробування у ЗСУ. Наказом Міністра оборони від 05.12.2017 року №641 допущений до експлуатації у ЗСУ на особливий період.

Раніше ми повідомляли, що російські окупанти безуспішно намагалися збити український безпілотник «Валькірія». Утім замість знищення цілі ворог лише марно витратив власні ракети.

Фото: facebook.com/groups/armia.sos.

Читати далі

Суспільство

«Кожна пара шкарпеток – це особиста історія». Як проєкт Vilni підтримує безробітних жінок під час війни

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Завдяки волонтерам десятки жінок-переселенок отримали роботу та шанс почати життя з початку. Анастасія Битько спільно з естонським колегою Енді запустили проєкт Vilni, у якому майстрині-учасниці мають стабільний прибуток та готуються до відкриття власної справи. Активно допомагає Юлія Дідківська, яка взяла на себе діджитальну частину проєкту.

Жінки в’яжуть шкарпетки, які за кордоном розкуповують ледь не по 40 євро за пару. А ще поступово підкорюють український ринок. Про запуск проєкту, «дівчат» та терапевтичний ефект роботи Анастасія та Юлія розповіли ШоТам.

Ми були знайомі, але не дружили

Юлія Дідківська, волонтерка напрямку діджитал проєкту Vilni: Я вже пʼять років працюю в інтернаціональній компанії, що займається професійними будівельними рішеннями. Часто кажуть, що це «не жіноча справа», але в нас працює доволі багато жінок. Я займаюся діджитал напрямком та проєктами, які з ним пов’язані.

Фото: Facebook / Yuliia Didkivska

Настя Битько, співзасновниця проєкту Vilni: На момент вторгнення я вже пів року була в декретній відпустці. До цього займалася навчанням підприємців, зокрема, крафтових виробників. А вже під час декрету ми з колегами працювали над запуском консалтингової компанії з питань виходу на експорт.

З Юлею ми колись разом навчалися в паралельних групах, але практично не спілкувалися. Після випуску нас уже нічого не поєднувало, крім підписки на сторінки одна одної в соцмережах.

Щовечора виносила на коридор тривожну сумку 

Настя: Новини про можливе вторгнення Росії я сприймала серйозно. Я жила в Києві, і нещодавно ми якраз переїхали у власне житло. Щовечора в коридорі біля виходу я залишала зібрані для маленької дитини речі та свій спортивний костюм. Дуже хвилювалася, що не буде, чим її годувати. Останні два тижні напередодні вторгнення були суцільним панічним станом. І лише за два дні до 24-го лютого я трохи звикла до цього та перестала готувати речі.

Фото: Facebook / Anastasiia Bytko

Юлія: Я вірила, що вторгнення буде, ще коли російські війська почали збиратися біля українських кордонів. Думала, що морально цього не витримаю. Готувалася до всього, навіть до того, що стоятиму зі зброєю в руках. Вже ближче до 24 лютого, після визнання «Л/ДНР», я зрозуміла, що рахунок пішов на дні. Зібрала документи, важливі речі та раптово взяла вихідний 23-го.

Чоловік не хотів, аби я хвилювалася

Настя: У ніч проти 24 лютого я прокинулася погодувати доньку. Дивлюся, чоловік трохи на стресі. Запитую: «Що сталося?». Він відповідає: «Нічого, все добре, на добраніч!». А потім я просто відкрила телефон, і з переляканими очима показала чоловіку екран. Він сказав: «Так, я знаю, просто не говорив, поки ти годуєш».

Спочатку я плакала. Потім ми почали телефонувати своїм, домовлятися, що будемо на зв’язку і поїдемо до дідуся під Київ. Але це було неправильним рішенням, адже він жив біля Василькова – зовсім поруч із майбутнім епіцентром бойових дій. Ми пробули там ніч, а потім вирішили їхати на захід. Ледве влізли у вагон. Довелося залишити на пероні частину речей, зокрема, візочок. В Ужгороді знайома знайшла для нас порожню квартиру, і ми там перебували весь цей час.

Юлія: Ми прокинулися від вибухів і спокійно почали складати зібрані речі в авто. Домовилися з батьками зустрітися в певному місці, неподалік рідного міста. Мій чоловік був доволі спокійним, а мене сильно нудило. Я навіть не могла випити води. Потім почалися перебої зі зв’язком. Ми чекали на батьків за десять кілометрів від військової частини. На той момент я вже розуміла, що саме вони почнуть розносити найперше.

Зрештою ми приїхали до міста Рівне. У перші дні навіть не плакали: усі були просто шоковані. Ми знайшли трикімнатну квартиру, де поселилися семеро дорослих, одна дитина та кіт. Це було дуже складно.

Не захотіла тікати від війни

Настя: Проєкт Vilni почав зароджуватися фактично через декілька днів після вторгнення. Я написала своїм колегам з Естонії, що вся моя родина, хто виїхав зі мною, залишилася без роботи. А отже, нам потрібна якась робота. Один із колег зранку 24 лютого їхав з Естонії до кордону з Польщею, щоб нас забрати. Паралельно казав: «Давайте я вам якось допоможу, скину гроші на машину». Але я відмовилася, бо ми не мали банкомату. Тоді він запропонував скинути криптовалюту. «Яка крипта? Я в селі», – відповіла. Коли ми доїхали до Ужгорода, Енді чекав нас на кордоні. Та в останній момент я вирішила, що не хочу залишити доньку без батька, а себе без чоловіка, й відмовилася їхати.

Я попросила Енді допомогти нам із чоловіком з роботою. У нього є компанія, яка займається новорічними листівками, а ще він консультант з експорту. І на наш запит він попросив описати досвід, а у відповідь прислав коротке повідомлення: «Усе, ви найняті». Я ще ніколи так не влаштовувалася на роботу. Навіть не знала, що буду робити, скільки мені платитимуть, але погодилася. Спершу виконувала якісь локальні завдання.

Розповів ідею – і зник

Настя: Якоїсь миті Енді мене сказав: «Тут багато жінок залишилися без роботи, треба щось придумати. Я тобі розкажу ідею, а ти подумай, хочеш цим займатися чи ні». І він сказав про це в’язання, яке можна експортувати, і зник на тиждень. Я думаю: «Це вже робота чи як? Що мені з цим робити?».

Обговорила цю ідею з мамою, яка вміє вʼязати. Власне, вона й виготовила перший зразок шкарпеток. Через тиждень Енді з’явився і сказав, що все в силі. Я накидала проєктний план, а він почав шукати інвестора. Так ми почали проєкт Vilni та продовжили співпрацю вже у форматі співзасновників. Залучали людей з центру для переселенців в Ужгороді та ВПО у Києві та Київській області. Щоправда, ми довго не могли зробити першу розмірну сітку та схеми, оскільки не мали такого досвіду раніше. Тому багато разів перев’язували поки створили ідеальну 

Планувала допомогти з відео – вже пів року у проєкті

Настя: Треба було почати говорити про себе. Я опублікувала у фейсбуці допис про пошук волонтерів до проєкту. Від вʼязальниць я отримала більш як сто заявок. На цей пост також відгукувалися люди, які розділяли ідею та хотіли якось приєднатися в ролі волонтерів. 

Фото: Facebook / Vilni

Юлія: Вже через кілька днів великої війни я зрозуміла, що хочу допомагати людям. Спершу витратила дуже багато коштів на донати. Я скидала щодня на все, що тільки можна. Розуміла, що рано чи пізно я віддам всі гроші, тож треба допомагати ще якось.

Ми купували ліки та ходили плести сітки. Я сиділа і думала: «Добре, сітки – це класно, а що далі?». Якраз у момент, коли ми повернулися додому, 1-го квітня, я побачила форму від Vilni, але просто прогорнула її в стрічці. Однак через те, що люди активно коментували цей допис, він щоразу потрапляв у мою стрічку. 

Потім Настя шукала когось, хто міг би змонтувати відео. Я взагалі не люблю цю роботу, але вмію, тому запропонувала свою допомогу. А потім вона каже: «Може ти хочеш ще кудись доєднатися? Бо в нас є багато волонтерських вакансій». Так я і стала частиною команди. Майже одразу підʼєдналася до діджитальної частини проєкту.

Майстрині можуть заробляти приблизно 10 тисяч гривень

Настя: Енді бачив величезну кількість жінок, які їхали без роботи, і багато з них не мали можливості швидко знайти заробіток. Я теж помітила це в Ужгороді. У місті за лічені дні подвоїлася кількість населення, тому, звісно, ніякої роботи там не було.

Тому основна мета проєкту – дати людям можливість швидко отримати гроші. Взагалі це не є бізнес-моделлю. Як правило, хенд-мейд виробники отримують оплату за фактом продажу. Але ситуація в нашій країні вимагала швидкої допомоги, тому, коли я сказала співзасновнику Енді, що у нас сотня людей в очікуванні, він знайшов спонсорів з Індії, які підтримали нас. Відтак ми стартували з виробництвом.

Фото: Facebook / Vilni

Більшість людей, які заповнювали анкету, вказували, що їхній дохід не перевищує 5 тисяч гривень. Ми спробували підрахувати, скільки часу потрібно на одну пару шкарпеток та яку кількість можливо зв’язати за місяць. А потім сформували приблизну вартість шкарпеток, яка дозволятиме жінкам заробляти 10 тисяч гривень.

Стали опорою для переселенок

Настя: Через проєкт Vilni уже пройшли понад 40 жінок-майстринь. Хтось приєднувався тільки на один цикл, а хтось залишається та продовжує працювати донині.

Моя мама включилась у психологічну підтримку жінок із самого початку виробництва, а пізніше в проєкт приєдналися й різні професійні психологи. Усі, хто приєднувалися, були в досить складному становищі. Особливо це стосується учасниць першого циклу – жінок з Бучі, Ірпеня та Маріуполя.

Фото: Facebook / Vilni

Я чітко запам’ятала розмову з жінкою, у якої був брак на кожній з десяти пар шкарпеток. Для неї це було справжньою трагедією. Ми сорок хвилин спілкувалася просто для того, аби вона повірила в себе, зрозуміла, що ми чекаємо і в неї все вийде. Насправді там питання було не в самих шкарпетках. І в більшості випадків так було з кожним. Для жінок це питання віри, що «я щось зможу, крім того, що робила до цього».

Якість перевіряємо дуже скрупульозно

Настя: Я досить прагматична і вважаю, що допомога має цінитися. Люди мають розуміти: це підтримка, і вони також мають щось вкладати. Тому ми чітко перевіряємо якість продукції. У перших двох циклах було багато нюансів, які вимагали перевʼязування. Нині все працює злагоджено.

Фото: Facebook / Vilni

У нас є координатори, які постійно на звʼязку з майстринями. Також ми розробили схеми та відеоуроки. Після отримання продукт проходить так звану двофакторну перевірку: спершу від координатора, а згодом – менеджера з виробництва, яка готує товари до продажу. 

Найбільший виклик – пошук пряжі 

Настя: Найбільшим челенджом був пошук необхідної пряжі. Я знала, що є певні нюанси з імпортом тканин і сертифікацією. Проте війна тільки додала проблем, адже більшість гуртовиків розташовані в Харкові й Одесі. Ми обійшли безліч магазинів, протестували чимало пряжі. 

Фото: Facebook / Vilni

Часто чули: «У сенсі, яка пряжа? Війна на вулиці, ви про що взагалі?». Одна продавчиня була на межі істерики. Вона запевняла, що має пряжу, але мало. Я сказала: «Та ви ж не знаєте, скільки мені треба». «А скільки тобі б не треба було, все одно вже все пропало!», – відповіла вона. Згодом ми все ж знайшли у Харкові постійних постачальників.

Кожна пара шкарпеток розкриває особисту історію

Настя: Переважно жінки, які нам пишуть, звертаються через потребу у фінансах. Але трапляються й інші випадки. У нас була жінка, яка сказала: «Ви знаєте, я відчула, що приєдналася до чогось більшого». У наших майстринь є чати, де вони спілкуються між собою. Говорять про тварин, вирощені на городі квіти тощо. Це виглядає реально дружньо.

Читайте також: «Зроблено в РФ, перероблено в Україні». Як уламки російських літаків перетворюються на мільйонні донати для ЗСУ

На кожний виріб Vilni ми розміщуємо QR-код з історією людини, яка його зробила. За посиланням – історія жінки, якою вона захотіла поділитися. Переважно ці історії про те, як війна вплинула на її життя та коли вона почали вʼязати. Жінки кажуть, що вʼязання для них – це різновид релаксу. Вони починають в’язати – і їм легшає. Механічна робота була просто розрядкою і тим, на що вони могли переключитися. 

Юлія: Хтось каже, що це тип медитації. Коли ти починаєш в’язати, то немов відключаєшся. Твій мозок сконцентрований на процесі. Дівчата пишуть, що в цьому стані їм дійсно стає легше. Вони трохи відволікаються та забувають про війну та інші проблеми. Я називаю майстринь «дівчата», хоча в них різний вік: від 23 і до 83 років.

Ціни в Україні та за кордоном відрізняються

Настя: Вартість шкарпеток для продажу за кордон – 39 і 35 євро. Ця ціна здається досить високою, особливо для українського ринку. Хоча я бачила крафтові в’язані шкарпетки без соціальної складової за тисячу гривень. В Україні ми нещодавно відкрили онлайн-магазин та встановили трохи нижчу ціну: 1102-1260 гривень. 

Фото: Facebook / Vilni

Оскільки Vilni повністю неприбуткові, то не закладаємо жодної маржі. Але бізнес-модель має працювати так, аби покривати витрати. До того ж плануємо перевести наших волонтерів на заробітну плату. Адже вони не можуть вічно займатися цим безкоштовно. Але для цього нам потрібні продажі, тому активно розвиваємо всі можливі канали збуту та новими моделями. Зараз працюємо над виготовленням шапок, шарфів та шкарпеток із новорічними принтами.

Наші фахівці підтримують дух жінок

Юлія: Ще один важливий аспект проєкту Vilni – це спільнота, метою якої є ментальна та психологічна підтримка. Читаючи історії дівчат, ти розумієш, що люди пережили величезний стрес. Ми хочемо не тільки забезпечити їхнє життя, а й надати можливість для розвитку. Прагнемо, аби дівчата не просто в’язали, а й могли знайти для себе корисну та цікаву інформацію, зрозуміти, як можна створити власний магазин. 

Спочатку у спільноті були тільки дівчата – учасниці проєкту. Але зараз ми раді всім жінкам, які бажають долучитися. Усі заняття від спікерів для них є безкоштовними.

Фото: Facebook / Vilni

А ще ми завжди намагаємося збирати зворотний зв’язок від дівчат. І все, що ми зараз отримуємо, – це слова вдячності. Люди дійсно відкриваються та діляться особистими переживаннями. 

У нас був місяць саморозвитку, і ми надсилали дівчатам анкети. Вони відповідали, як почуваються за деякими напрямками. Наприклад, «наскільки ти впевнена / задоволена своєю роботою» тощо. Після цього ми підключали до роботи різних спікерів та психологів, а за місяць повторювали опитування. Вдруге жінки починали відповідати значно відвертіше, і ми розуміли, що займаємося цією роботою недарма.

Після перемоги роботи не поменшає

Юлія: У нас дуже багато планів. Хочемо покращувати навички дівчат у в’язанні. Вже активно працюємо над цим, адже прагнемо провести справді фахове навчання. Наша ціль – аби через якийсь час дівчата відкрили власну справу або приєдналися до якогось проєкту. 

Настя: Після перемоги наша функція тривалий час залишатиметься незмінною: частина жінок все одно будуть без домівок і роботи. На жаль, кількість тільки зростає, адже люди продовжують виїжджати з Харкова та інших міст. Тому просимо підтримати нашу діяльність.

Я все життя мала якийсь внутрішній бар’єр перед відкриттям власної справи. Багато років займаюся самовивченням, медитацією тощо. І в голові у мене вже давно є курс про тайм-менеджмент. З цієї теми я навіть проводила короткий тренінг за кордоном. Завжди боялася йти в масштабність. Але Vilni показали мені: якщо прямувати маленькими кроками, то все вийде, особливо, якщо є команда. 

Це дало мені поштовх більше делегувати та займатися тим, що дійсно подобається. Тому, наскільки масштабною не була б ідея, її треба розкладати на маленькі шматки та шукати людей, які в цих фрагментах найкращі.

Юлія: Здається, що люди вже втомилися від війни. Їм набридло скидати донати та щось робити. Але зараз точно не час розслаблятися. Ми ще не перемогли. Хочу, аби кожна людина, яка живе та хоче жити в Україні, взяла себе в руки, активізувала всі свої зусилля та подумала, чим може бути корисною. 

Нехай це буде 10 грн на день для армії, допомога в якомусь волонтерському проєкті або підтримка своїх рідних. Якщо кожен із нас почне робити трішки більше, ніж він робить зараз, то перемога настане значно швидше. Підтримайте проєкт, придбавши шкарпетки!

Читати далі