«Після втрати дому я знайшла його у своєму чоловікові»: як донеччанка побудувала життя в Одесі

Коли Юлії було 19 років, вона переїхала з Донецька до Одеси через війну. Першою проблемою стало житло: через донецьку прописку їй відмовляли в оренді. Знайти квартиру вдалося лише з третьої чи четвертої спроби. 

А коли дівчина шукала роботу, то вже сама очікувала незручних запитань через те, звідки родом. На співбесіді одразу сказала керівнику, що вона з Донецька. У відповідь почула: «Ну добре, і що?». Саме тоді Юлія зрозуміла, що її оцінюють не за пропискою, а за професійними навичками та особистими якостями.   

#ШОТАМ розповідає, що допомогло Юлії адаптуватися на новому місці та які були труднощі на початку. 

Юлія Пічуга 

донеччанка, архітекторка містобудівельної компанії Archizem

Взяли валізи на літо, а виїхали назавжди

Ми виїжджали з сім’єю у 2014 році. Тато вивіз нас до санаторію на Закарпатті, а сам залишився в Донецьку закінчувати справи. Я вчилася в університеті, а братові було 10. Ми не знали, що їдемо назавжди. Взяли з собою валізи на літо, і все. 

Коли ситуація стала критичною, родичі, які залишилися в Донецьку, передавали нам деякі речі через перевізників. У мене досі бабуся з дідусем у Донецьку. Вони категорично не хотіли виїжджати. 

Через декілька тижнів ми переїхали в Одесу до родичів, уже разом з татом. Ми жили в них на дачі все літо. Щомісяця тато казав: «Ще трошки, і ми поїдемо додому. Все буде добре». Ми з надією чекали, коли повернемося, слідкували за звільненими територіями. Але настав вересень, і потрібно було перевестися в університет. 

Я вчилася у Донецькій національній академії будівництва та архітектури. І не хотіла переходити в Одеський вуз. У мене тут нікого — що я робитиму? Я заперечувала цей перехід аж до жовтня. 

Знайшла житло в Одесі лише з четвертої спроби

Мої батьки з братом переїхали до Бердянська через батькову роботу, а я залишилася сама в Одесі. Одразу виникли труднощі з орендою квартири. Тоді нам, східнякам, часто відмовляли. Щойно чули, що ми з Донецька, одразу казали: «Ми вас не розглядаємо».

Десь із третьої-четвертої спроби мені вдалося знайти житло, де я прожила кілька років.

Там були приємні люди, і взагалі не виникало питання, звідки ми. У батьків теж не з першого разу вийшло орендувати квартиру, хоча Бердянськ і ближче до сходу.

Але я зрозуміла: на кількох людей, які можуть засудити тебе через адресу, завжди знайдуться десятки тих, хто не має жодних упереджень. Я особливо відчула це, коли перевелася до університету в Одесі. На архітектурному факультеті мене одразу прийняли. Ніхто з однокурсників не ставився до мене погано, а викладачі з розумінням і співчуттям допомогли закрити академічну різницю. Я одразу перевелася на третій курс.

Оскільки в Донецьку я навчалася на бюджеті, університет перевів мене на бюджет і тут. Разом зі мною сюди перевелися й деякі мої однокурсники, тож ми підтримували одне одного й допомагали адаптуватися.

Цінують не за прописку, а за професійність

Коли я була на шостому курсі, однокурсниця запитала: «Чи не шукаєш роботу?». На той час я вже якраз замислювалася про це, тому погодилася піти на співбесіду в архітектурну компанію. Щоправда, у мене були упередження щодо роботодавців: знайомих часто запитували, звідки вони, і просили принести довідку переселенця.

Перед співбесідою в Archizem я переживала, що можуть виникнути складнощі. Взяла із собою довідку переселенця й готувалася відповідати на неприємні питання. 

Керівнику одразу сказала, що я з Донецька. «Ну добре, і що?» — відповів він. Я перепитала: «Вас це не бентежить?». «А має?» — почула у відповідь. 

З того дня минуло вже дев’ять років. Я досі працюю в Archizem. А ще саме тут познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Олегом.

У компанії є ще переселенці, я не одна така. Немає жодних упереджень на роботі. Тут цінують професійні навички та особисті якості, а не прописку, яка в мене досі донецька.

Коли я прийшла в компанію, вона була ще молодою, з невеликим колективом. Тоді нас було 20–30 людей, а зараз — уже понад 75. Ми — архітектурно-землевпорядне бюро, яке розробляє містобудівну та землевпорядну документацію, а також картографічні матеріали.

Допомагаємо громадам планувати розвиток на роки вперед: визначати території для виробництв, житлової забудови та відпочинку. Також проводимо нормативну грошову оцінку земель і допомагаємо з оформленням земельних ділянок. 

Пів року жили в коридорі

З грудня 2021 року я постійно читала новини. Казала чоловікові: «Олег, буде щось погане. Щодня тривожні новини». 23 лютого ми з подругою пішли гуляти, випили по коктейлю. Вона теж донечанка. Тоді я сказала їй: «Давай триматися разом, якщо знову почнеться».  

А вже о п’ятій ранку чоловік розбудив мене словами: «Почалось». Я розплющила очі й зрозуміла: справді почалося. Повсюди був дим. Я одразу подзвонила мамі, щоб дізнатися, як вони. Добре, що за кілька місяців до повномасштабного вторгнення батьки переїхали до Києва. Бердянськ окупували майже одразу.

Я сказала Олегові, що нікуди не поїду, тому що знаю, як це — виїхати на кілька днів, тижнів або місяців, а потім більше ніколи не повернутися.

Але він переконав мене хоча б на тиждень поїхати до його батьків в області — це приблизно 80 кілометрів від Одеси.  Тож ми разом із двома котами поїхали до них.

Коли повернулися, мені було страшно залишатися у квартирі: ми жили на дев’ятому поверсі, до того ж із краю будинку. Тому облаштували для життя коридор і прожили там близько пів року.

Три тижні в Парижі втримали компанію на плаву

Наш керівник до березня-квітня ще виплачував зарплату, але далі вже не міг. У 2022 році нікому не було діла до розвитку. Наш основний замовник — місцева влада, а всі кошти спрямували на захист громад. Тому проєкти відклали до кращих часів. 

Ми з Олегом працювали разом, тож обоє залишилися без доходу. Чоловікові довелося змінити професію: з архітектора він перекваліфікувався на дизайнера і згодом знайшов роботу.

Але керівник Archizem Олександр не склав рук. Він розумів, що в його підпорядкуванні багато людей і треба шукати спосіб рухатися далі. Тож він створив напрямок іноземних проєктів.

А в липні зателефонував мені й запитав: «У тебе є закордонний паспорт? Бо маємо можливість поїхати навчатися за кордон. Треба бути готовою: як тільки буде можливість — одразу вирушаємо».

Так ми з колегами-архітекторами опинилися в Парижі. Три тижні навчалися працювати з результатами лазерного сканування — за кордоном цю технологію вже давно використовують, а в Україні цей напрям лише починає розвиватися.

Після навчання ми привезли нові знання в Україну й навчили колег. Компанія почала шукати замовників за кордоном: там сканували будівлі, а ми обробляли отримані дані.

Саме цей напрямок у певний момент допоміг компанії втриматися на плаву. А згодом громади почали відновлювати свої проєкти, тож ми знову повернулися до роботи з ними. Адже громади мають продовжувати розвиватися навіть під час війни.

Після втрати дому я знайшла його у своєму чоловікові

Я не знаю, чи колись зможу повернутися в Донецьк. Але навіть маленька надія на це мене гріє. Бо дім — це не просто адреса. Це відчуття безпеки, місце, до якого ти можеш повернутися.

Після втрати дому я знайшла його у своєму чоловікові. Колись він запитав: «За що ти мене кохаєш?». Я відповіла: «Ти мій дім. І неважливо, де я буду. Якщо я з тобою, я знаю, що все буде добре».

На те, щоб це зрозуміти й знову відчути опору, потрібен час. Але життя все одно продовжується. І, як у пісні Jerry Heil, — «Встала і пішла». Життя може бути несправедливим, але головне — не втратити себе і не впасти у відчай. 

#ШОТАМ висловлює вдячність за фінансову підтримку Європейського Союзу через проєкт “Підтримка прифронтових медіа та розслідувальної журналістики”, що втілюється Informed  у партнерстві з громадською організацією “Media Development Foundation” (MDF). #ШОТАМ зберігає повну редакційну незалежність, а надана інформація не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу, Informed або MDF.