Ви читаєте:
«Після втрати дому я знайшла його у своєму чоловікові»: як донеччанка побудувала життя в Одесі
17хв на читання
Назад
«Після втрати дому я знайшла його у своєму чоловікові»: як донеччанка побудувала життя в Одесі
Партнерський матеріал
17хв на читання

«Після втрати дому я знайшла його у своєму чоловікові»: як донеччанка побудувала життя в Одесі

8 Жовтня 2026, 16:17
Юлія Варчук
Поділилися
6

Коли Юлії було 19 років, вона переїхала з Донецька до Одеси через війну. Першою проблемою стало житло: через донецьку прописку їй відмовляли в оренді. Знайти квартиру вдалося лише з третьої чи четвертої спроби. 

А коли дівчина шукала роботу, то вже сама очікувала незручних запитань через те, звідки родом. На співбесіді одразу сказала керівнику, що вона з Донецька. У відповідь почула: «Ну добре, і що?». Саме тоді Юлія зрозуміла, що її оцінюють не за пропискою, а за професійними навичками та особистими якостями.   

#ШОТАМ розповідає, що допомогло Юлії адаптуватися на новому місці та які були труднощі на початку. 

Юлія Пічуга 

донеччанка, архітекторка містобудівельної компанії Archizem

Взяли валізи на літо, а виїхали назавжди

Ми виїжджали з сім’єю у 2014 році. Тато вивіз нас до санаторію на Закарпатті, а сам залишився в Донецьку закінчувати справи. Я вчилася в університеті, а братові було 10. Ми не знали, що їдемо назавжди. Взяли з собою валізи на літо, і все. 

Коли ситуація стала критичною, родичі, які залишилися в Донецьку, передавали нам деякі речі через перевізників. У мене досі бабуся з дідусем у Донецьку. Вони категорично не хотіли виїжджати. 

Через декілька тижнів ми переїхали в Одесу до родичів, уже разом з татом. Ми жили в них на дачі все літо. Щомісяця тато казав: «Ще трошки, і ми поїдемо додому. Все буде добре». Ми з надією чекали, коли повернемося, слідкували за звільненими територіями. Але настав вересень, і потрібно було перевестися в університет. 

Я вчилася у Донецькій національній академії будівництва та архітектури. І не хотіла переходити в Одеський вуз. У мене тут нікого — що я робитиму? Я заперечувала цей перехід аж до жовтня. 

Юлія разом зі своїми батьками. Фото: Юлія Пічуга

Знайшла житло в Одесі лише з четвертої спроби

Мої батьки з братом переїхали до Бердянська через батькову роботу, а я залишилася сама в Одесі. Одразу виникли труднощі з орендою квартири. Тоді нам, східнякам, часто відмовляли. Щойно чули, що ми з Донецька, одразу казали: «Ми вас не розглядаємо».

Десь із третьої-четвертої спроби мені вдалося знайти житло, де я прожила кілька років.

Там були приємні люди, і взагалі не виникало питання, звідки ми. У батьків теж не з першого разу вийшло орендувати квартиру, хоча Бердянськ і ближче до сходу.

Але я зрозуміла: на кількох людей, які можуть засудити тебе через адресу, завжди знайдуться десятки тих, хто не має жодних упереджень. Я особливо відчула це, коли перевелася до університету в Одесі. На архітектурному факультеті мене одразу прийняли. Ніхто з однокурсників не ставився до мене погано, а викладачі з розумінням і співчуттям допомогли закрити академічну різницю. Я одразу перевелася на третій курс.

Оскільки в Донецьку я навчалася на бюджеті, університет перевів мене на бюджет і тут. Разом зі мною сюди перевелися й деякі мої однокурсники, тож ми підтримували одне одного й допомагали адаптуватися.

Цінують не за прописку, а за професійність

Коли я була на шостому курсі, однокурсниця запитала: «Чи не шукаєш роботу?». На той час я вже якраз замислювалася про це, тому погодилася піти на співбесіду в архітектурну компанію. Щоправда, у мене були упередження щодо роботодавців: знайомих часто запитували, звідки вони, і просили принести довідку переселенця.

Перед співбесідою в Archizem я переживала, що можуть виникнути складнощі. Взяла із собою довідку переселенця й готувалася відповідати на неприємні питання. 

Керівнику одразу сказала, що я з Донецька. «Ну добре, і що?» — відповів він. Я перепитала: «Вас це не бентежить?». «А має?» — почула у відповідь. 

З того дня минуло вже дев’ять років. Я досі працюю в Archizem. А ще саме тут познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Олегом.

За кілька місяців до повномасштабного вторгнення Юлія та Олег одружилися. Фото: Юлія Пічуга

У компанії є ще переселенці, я не одна така. Немає жодних упереджень на роботі. Тут цінують професійні навички та особисті якості, а не прописку, яка в мене досі донецька.

Коли я прийшла в компанію, вона була ще молодою, з невеликим колективом. Тоді нас було 20–30 людей, а зараз — уже понад 75. Ми — архітектурно-землевпорядне бюро, яке розробляє містобудівну та землевпорядну документацію, а також картографічні матеріали.

Допомагаємо громадам планувати розвиток на роки вперед: визначати території для виробництв, житлової забудови та відпочинку. Також проводимо нормативну грошову оцінку земель і допомагаємо з оформленням земельних ділянок. 

Пів року жили в коридорі

З грудня 2021 року я постійно читала новини. Казала чоловікові: «Олег, буде щось погане. Щодня тривожні новини». 23 лютого ми з подругою пішли гуляти, випили по коктейлю. Вона теж донечанка. Тоді я сказала їй: «Давай триматися разом, якщо знову почнеться».  

А вже о п’ятій ранку чоловік розбудив мене словами: «Почалось». Я розплющила очі й зрозуміла: справді почалося. Повсюди був дим. Я одразу подзвонила мамі, щоб дізнатися, як вони. Добре, що за кілька місяців до повномасштабного вторгнення батьки переїхали до Києва. Бердянськ окупували майже одразу.

Я сказала Олегові, що нікуди не поїду, тому що знаю, як це — виїхати на кілька днів, тижнів або місяців, а потім більше ніколи не повернутися.

Але він переконав мене хоча б на тиждень поїхати до його батьків в області — це приблизно 80 кілометрів від Одеси.  Тож ми разом із двома котами поїхали до них.

Коли повернулися, мені було страшно залишатися у квартирі: ми жили на дев’ятому поверсі, до того ж із краю будинку. Тому облаштували для життя коридор і прожили там близько пів року.

Перші місяці Юлія та Олег спали в коридорі. Фото: Юлія Пічуга

Три тижні в Парижі втримали компанію на плаву

Наш керівник до березня-квітня ще виплачував зарплату, але далі вже не міг. У 2022 році нікому не було діла до розвитку. Наш основний замовник — місцева влада, а всі кошти спрямували на захист громад. Тому проєкти відклали до кращих часів. 

Ми з Олегом працювали разом, тож обоє залишилися без доходу. Чоловікові довелося змінити професію: з архітектора він перекваліфікувався на дизайнера і згодом знайшов роботу.

Але керівник Archizem Олександр не склав рук. Він розумів, що в його підпорядкуванні багато людей і треба шукати спосіб рухатися далі. Тож він створив напрямок іноземних проєктів.

А в липні зателефонував мені й запитав: «У тебе є закордонний паспорт? Бо маємо можливість поїхати навчатися за кордон. Треба бути готовою: як тільки буде можливість — одразу вирушаємо».

Так ми з колегами-архітекторами опинилися в Парижі. Три тижні навчалися працювати з результатами лазерного сканування — за кордоном цю технологію вже давно використовують, а в Україні цей напрям лише починає розвиватися.

Юлія представляє проєкт у Черкасах. Фото: Юлія Пічуга

Після навчання ми привезли нові знання в Україну й навчили колег. Компанія почала шукати замовників за кордоном: там сканували будівлі, а ми обробляли отримані дані.

Саме цей напрямок у певний момент допоміг компанії втриматися на плаву. А згодом громади почали відновлювати свої проєкти, тож ми знову повернулися до роботи з ними. Адже громади мають продовжувати розвиватися навіть під час війни.

Після втрати дому я знайшла його у своєму чоловікові

Я не знаю, чи колись зможу повернутися в Донецьк. Але навіть маленька надія на це мене гріє. Бо дім — це не просто адреса. Це відчуття безпеки, місце, до якого ти можеш повернутися.

Після втрати дому я знайшла його у своєму чоловікові. Колись він запитав: «За що ти мене кохаєш?». Я відповіла: «Ти мій дім. І неважливо, де я буду. Якщо я з тобою, я знаю, що все буде добре».

Сім’я Пічуга стала домом одне для одного. Фото: Юлія Пічуга

На те, щоб це зрозуміти й знову відчути опору, потрібен час. Але життя все одно продовжується. І, як у пісні Jerry Heil, — «Встала і пішла». Життя може бути несправедливим, але головне — не втратити себе і не впасти у відчай. 

#ШОТАМ висловлює вдячність за фінансову підтримку Європейського Союзу через проєкт “Підтримка прифронтових медіа та розслідувальної журналістики”, що втілюється Informed  у партнерстві з громадською організацією “Media Development Foundation” (MDF). #ШОТАМ зберігає повну редакційну незалежність, а надана інформація не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу, Informed або MDF.
Архітектура Впо Донецьк Одеса Партнерський Матеріал Переїзд Переселенці Тексти
По темі
Читайте також
Чому болить голова під час магнітних бур? Лікарка розповідає, як насправді сонячна активність впливає на здоров’я

Чому болить голова під час магнітних бур? Лікарка розповідає, як насправді сонячна активність впливає на здоров’я

Голова болить, тиск підвищився, сил немає — люди часто пояснюють такі симптоми впливом магнітних бур. Особливо якщо...
6 Листопада 2026
01:02
Цей давній український десерт готували без цукру, проте він виходив напрочуд солодким

Цей давній український десерт готували без цукру, проте він виходив напрочуд солодким

20 годин тому
01:26
Знайшли через 250 років: повернення опери Дмитра Бортнянського «Креонт»

Знайшли через 250 років: повернення опери Дмитра Бортнянського «Креонт»

20 годин тому