Пішки перетнув Україну навхрест. Мандрівник Олександр Волощук про кратер від метеорита, піщані коси та спустошене село

З приходом пандемії чимало мандрівників були змушені забути про мрії побувати у нових країнах. Для багатьох українців закриті кордони стали справжньою трагедією. Але точно не для журналіста та письменника Олександра Волощука. Замість Скандинавії та Сербії він побачив Прилуки та Пирятин. Мандрівник за два роки зміг пішки перетнути Україну навхрест: з півночі на південь та з заходу на схід. 

Пройшовся слідами «жуль-вернівських» героїв

Серйозно мандрівками я почав займатися після свого 30-ліття. А взагалі ще з дитинства цікавився географією, це був мій улюблений шкільний предмет. Коли я розглядав різні карти, у мене було бажання побачити всі ці країни, гори, моря й океани на власні очі. Я читав багато книг французького письменника Жуля Верна. Він поєднував подорожі з пригодами, і мені завжди хотілося такого ж життя. До речі, у 2018 році, коли я був у Південній Америці, я цілеспрямовано пройшов слідами його книжкових героїв. У виданні «Діти капітана Гранта» автор провів своїх героїв по 37-й паралелі. От я цим шляхом теж пройшов – по Аргентині, Чилі тощо. Це було неймовірно.

Зараз мені 49 років, хоча в душі, звичайно, значно менше. Народився я в Дніпропетровській області, але з чотирьох років живу в Чернігові. За освітою – журналіст, але мандри мене захоплюють більше. З 2002 року, коли вирішив професійно присвятити себе мандрівкам, я вже відвідав більш як 1100 міст у 60 країнах. Крім того, що мандрую, я ще пишу книги про свої подорожі. Зараз у мене є 10 виданих книг й ще одна перебуває у видавництві.

Подорожую я переважно автостопом, бо вважаю цей спосіб найефективнішим і найцікавішим для себе. Також я багато ходжу пішки. З 2016 року у мене були чотири великі піші мандрівки. Якщо говорити про найекзотичніші місця, які я відвідав за 19 років, то це Чилі, Вогняна Земля (архіпелаг на крайньому півдні Південної Америки), Болівія, Афганістан, Монголія, пустеля Гобі (регіон у Центральній Азії), а також райони крайньої півночі Євразії.

Пандемія відкрила для мене українські простори

В Україні я вже побував у всіх областях. І на 2020 рік у мене зовсім не було планів мандрувати Україною. Я хотів відвідати Сербію, Чорногорію, а потім – Скандинавію. Але на заваді стала пандемія. Якби не закриті кордони, не знаю, чи побачив би я колись місця, які відкрив для себе у цій мандрівці. Чи дізнався б про Іллінецький кратер на Вінниччині, чи побував би в Чигирині або Холодному Яру, чи перейшов би колись пішки через Карпати.  Немає злого, щоб на добре не вийшло. Як казав американський письменник Дейл Карнегі: «Якщо вам дали лимон, зробіть із нього лимонад».

Коли я зрозумів, що мої плани закордонних поїздок відкладаються, я вигадав собі іншу мандрівку. Вирішив пішки перетнути Україну навхрест – спершу з півночі на південь. Я пройшов від найпівнічнішого села Грем’яч Новгород-Сіверського району Чернігівщини до міста Вилкове на Одещині й здолав пішки 1 050 кілометрів за 35 днів. Я пройшов територією шести областей: Чернігівською, Полтавською, Черкаською, Кіровоградською, Миколаївською та Одеською. Що цікаво, перед стартом подорожі про мою майбутню поїздку журналісти зняли кілька сюжетів. І коли я йшов Чернігівщиною, люди мене впізнавали. Вони бачили мене в телевізорі, а ось я тут – перед ними. Було дуже приємно, коли вони зупинялися, бажали успіхів, пригощали й дарували гроші.

Найважче було йти в останні дні серпня, коли я проходив півднем Кіровоградської й північчю Миколаївської областей. Тоді було дуже спекотно – температура повітря перевалювала за +30°C. А я все одно намагався йти по 30 кілометрів на день. І в один момент у мене, наскільки я зрозумів, стався тепловий удар. Мені тоді було дуже зле, не було бажання навіть вечеряти – просто хотів відпочивати. Наступного дня температура піднялася ще вище, тому я вже нікуди не йшов. Зрозумів, що це неможливо, треба дочекатися більш стабільних погодних умов. Та згодом продовжив свій шлях.

Побачив спустошене селище та кратер від метеорита

Цього року мені захотілося завершити свій «український хрест», тобто навхрест пішки перетнути країну. Тому в серпні я продовжив піший похід – цього разу з крайньої західної точки України до крайньої східної. За два місяці я пройшов 1801 кілометр майже прямою лінією, на якій не було жодного обласного центру. Найбільшим містом на шляху був Кременчук. Загалом за 58 ходових днів я пройшов територіями 14 регіонів. Починав від українсько-словацького кордону, трохи західніше села Соломонове, що поруч із Чопом. А завершив у селі Рання Зоря (Луганська область), яке раніше називалося Червона Зірка. Це село спустіло, і причини зрозумілі. Воно було неперспективним, єдину школу закрили, роботи для місцевих не було. Тому люди покинули цей населений пункт.

У мене не було остраху наближатися до сходу України. Страх заважає мандрівникам. Мій маршрут пролягав контрольованими територіями Донецької й Луганської областей. Там без проблем пройшов два блок-пости. Найближче до лінії зіткнення я був у місті Рубіжне. А от крайня східна точка – це абсолютно мирні місця: тихі, спокійні, малолюдні. У багатьох місцях я дійсно вперше йшов, як от Карпати, південь Тернопільської області (Заліщики, Борщів), Подільські Товтри. Найдовше прямував Черкащиною, бо від заходу до сходу вона така видовжена – більш як 300 кілометрів. На півночі Луганської області я теж ніколи не бував, навіть проїздом. Там досить цікавий своєрідний ландшафт.

Побачив кратер, якому сотні мільйонів років

Найбільше мені запам’ятався Іллінецький кратер, який я вже згадував. Дуже мало людей про нього знає. Він розташований на сході Вінницької області, поблизу колишнього районного центру – міста Іллінці. Там 400 мільйонів років тому на Землю впав метеорит і залишив після себе кратер. І от коли він впав, то зіштовхнувся з кристалічним щитом, через що піднялася температура. У підсумку всі породи всередині землі почали плавитися і виходити на поверхню землі.

Зараз це місце має вигляд вулканічної магми. Якщо вірити геологам, коли цей метеорит вдарив, то початковий діаметр кратеру становив 7 км, а глибина – 800 метрів. Зараз це вже менше, але, перебуваючи там, ти бачиш, що це дійсно впадина. Це стало для мене своєрідним відкриттям року.

Подорожувати Україною ніколи не набридне

Мандрувати своєю країною завжди простіше. Немає жодного мовного бар’єра, хоча я взагалі вважаю його існування досить умовним. Не треба хвилюватися, що треба обміняти якісь гроші. Для мене це зона абсолютного комфорту. До того ж Україна, якщо не брати європейську частину Росії, – це найбільша держава Європи. І в нас є все: ліси, озера, два моря і навіть пустеля. Можна щороку мандрувати Україною і завжди бачити щось нове і цікаве.

Читайте також: Піч з дровами й ліс навколо. Як «Хата-Майстерня» в селі на Прикарпатті рятує людей від міського шуму

За весь час моїх поїздок у межах країни, зокрема і подорожі країною навхрест, найбільше мене вразило Волинське Полісся. Це північні райони Волинської та Рівненської областей вздовж кордону з Білоруссю. Там неймовірно красиві місця, які люди мало обжили: ліси, болота, озера. І там ще досі є села, де люди живуть у хатах під очеретяними стріхами. Також виокремлю Подільські Товтри – це дуже цікаве місце на півдні Хмельницької області. Красива природа (Десна, ліси, луки) й на моїй рідній Чернігівщині, в районі села Мезин.

Раджу відвідати й Чорноморські піщані коси на Одещині – теж незвичне місце. Там є національний парк «Тузлівські лимани», де чимало птахів відпочивають під час великих перельотів з Африки на Таймир. В Україні їх більше ніде не можна побачити, це справжній рай для орнітолога. А ще мені запам’яталися Дніпровсько-Бузький лиман і Кінбурнська коса. Це напівдике, дуже красиве і цікаве місце. Там також мешкають рідкісні птахи, а на піщаному ґрунті росте ліс, де майже не живуть люди.

Мандрую не лише задля задоволення

Зараз мандрівникам простіше жити, адже є інтернет, можна багато чого прочитати. Хоча здебільшого, потрапляючи кудись вперше, особливо за кордоном, ти багато чого дізнаєшся вже на місці. У тому цікавість і полягає, що певною мірою ти є першовідкривачем для себе. Жоден інтернет не може передати духу того місця, куди ти прибуваєш вперше. Будь-яке нове місце – це ковток свіжого повітря. Особливо мені приємно по-новому відкривати для себе Україну. З’являється стимул якомога більше пізнати.

Для мене мандрівка – це не просто можливість кудись поїхати, щось побачити чи десь походити. Я дуже люблю займатися дослідницькою справою. Зокрема я вивчаю життя українців за кордоном. Ще одна тема, якою я займаюся, – дослідження доби масових репресій 30-50-х років. Я цим займався у Росії ще до війни на Донбасі. Зараз зі зрозумілих причин продовжувати не можу, тому зосереджений на першій темі. Я вважаю, що роблю корисну справу. Дослідження, якими я займаюся, мають сенс не тільки для мене.

Я щоразу пізнаю світ, дивлюся на нього власними очима. На жаль, багато людей сприймають його таким, яким він є у телевізорі. Насправді ж світ зовсім інакший. Коли ти починаєш мандрувати, бачиш, що він добріший, простіший, гостинніший. Я пишу книги для того, щоб розповісти людям про реальність. Якщо є змога мандрувати – робіть це. Якщо немає – читайте хороші книги.