Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

В дитинстві будував літаки за селом: як робітник на авіазаводі став командиром літака в місіях ООН

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Небо, небо, небо…Багатьох воно манить своєю загадковістю та свободою. І лише одиниці наважуються його підкорити. Проте, якщо небо — найзаповітніша мрія, то не може бути жодних відмовок. Навіть, коли шлях до нього дуже звивистий та тернистий. Пілот в Україні та за її межами Федір Стеценко написав нам до редакції та поділився своїм досвідом. Він не з чуток знає, як звичайному хлопчику з Житомирської області стати авіаконструктором та командиром літака Ан-26 під егідою ООН. Саме про це читайте в нашому матеріалі.

komandyr-litaka-OON-Fedir-Stetsenko

Федір Стеценко,

звичайний робітник на заводі Антонова, який став авіаконструктором та командиром літака. Народився в Житомирській області в смт Брусилів. З самого дитинства мріяв про небо. А зараз працює командиром літака Ан-26 в Південному Судані в межах місії ООН і продовжує будувати легкі літаки. За час льотної кар’єри побував в різних гарячих точках: Конго, Західній Сахарі, Чаді, Уганді, Судані, Афганістані. 

Ще змалечку майстрував літаки на полі за селом

Мріяти про небо я почав ще з дитячого садка. І хоча в школi грав у театрi та мiг би стати актором, любов до неба все ж переважила. Часто дивився на плин хмар, та вишукував там ширяючих лелек. Мені дуже хотілось бути в синій височині з ними, але цей шлях виявився звивистим та тернистим. В невеликому селищі де я народився, хлопчаки зазвичай ганяли м’яча та гасали на велосипедах, а я любив щось майструвати та змушувати це літати. 

Спочатку нічого не виходило і мої летючі “кораблі’ падали на землю, лишаючи після себе клуби пилу та зруйновані уламки. Кепсько було чути глузування товаришів та докори матері за купи нарізаного паперу та стружки. Я зрозумів, що без знань нічого не вийде. В дитячій бібліотеці я знайшов книги, які до мене ніхто не брав. З них я довідався все про польоти літаючих моделей. І ось одного вечора, коли ніхто не міг мене бачити, я вийшов на подвір’я зі своїм саморобним птахом і після легкого поштовху модель полетіла та плавно опустилась на землю. Радості не було меж!

“Летить-летить! Перемога” — стугоніло в моїй голові.  

До закінчення  школи я змайстрував ще не мало моделей та запускав їх на полі за селом.  Всі вони відмінно літали.

Завод Антонова виділив мені кімнату, де я будував дельтаплани

Щоб стати пілотом у радянські часи був тільки один шлях — вступити до льотного училища, військового або цивільного. І тільки до двадцяти одного року. Мені на той час не було вісімнадцяти, тому щоб не втрачати час та ставати самостійним, я вирішив піти до технічного училища при авіазаводі Антонова в Києві. 

Читайте також: Не було ні бізнес-плану, ні інвестицій: як брати-ювеліри створюють мальовничі столи вартістю 100 тис грн

Опанував робітничу професію фрезерувальника, і авіазавод прийняв мене на роботу. Бажання літати ще більше зросло в мені, коли я побачив, як викочують новенький літак зі збирального цеху, ще не фарбований, але вже готовий літати. Не гаючи часу, я знайшов однодумців та гуртом почали будувати дельтаплан. Завод виділив кімнату в підвалі одного з будинків, то і було наше конструкторське бюро. Згодом ми вже тренувались та почали літати з невеликих круч під Києвом. Ці декілька хвилин польоту, керованого вагою свого тіла, були так схожі на політ птаха.

Федір Стеценко працював в аероклубі
Пілот в Україні — не проста професія. Тож спочатку Федір літав на планері. Фото: з особистих архівів

До льотного училища так і не вступив, проте став парашутистом-десантником

Коли прийшов час вступати до льотного училища, я з двома товаришами подався до Кременчука. Пройшовши медичну комісію, ми склали іспити. Але попри наше велике бажання вчитися на місце був конкурс тридцять осіб та ще й конкурувати доводилось з закордонними абітурієнтами, яких приймали без іспитів. Тож у нас не лишилося жодного шансу. Всі ми повернулися до своїх справ. Життя розкидало нас і я не знаю, як склалася їх доля.

Юний Федір Стеценко разом з курсантами
Федір Стеценко (посередині знизу з вусами) та інші курсанти. Фото: з особистих архівів

А вже восени того року я був покликаний до лав армії. До армії я виконав шість стрибків з парашутом в парашутнiй секцii при авiазаводi і був фізично підготовленим. Так я й став парашутистом-десантником. Після трьох місяців служби я подав рапорт щодо вступу до військового льотного вищого училища. Але напередодні Нового Року почалася війна в Афганістані й ми перейшли на бойову готовність. Вихід в місто був під забороною — в нас почалися навчання. Через обставини мій шлях до неба знову був закритий.

Щоб бути ближче до неба, працював в аероклубі та став майстром спорту з планерного спорту 

Після армії мені виповнився двадцять один рік, тож вступати до льотних училищ вже не міг за віком. Знову обрав робітничу професію за фахом, та продовжував літати на дельтапланах з давніми товаришами. Звичайно хотілось більшого! Оскільки я був вже тренованим парашутистом, подався до парашутної ланки Київського аероклубу.

Виконав понад 50 спортивних стрибків. Але мене не залишала думка, що  понад усе хочу літати. Врешті я отримав дозвіл на перехід до планерної ланки. Планер — це той самий літак тільки без двигуна. В повітря його підіймає літак буксирувальник, а далі він від’єднується і продовжує політ як ширяючий птах, використовуючи висхідні потоки повітря. В літню погоду це дозволяє пролітати сотні кілометрів за запланованим маршрутом, що вимагає неабиякої майстерності в пілотуванні та знанні метеорологічних явищ. 

Через декілька років виконав нормативи першого розряду, згодом майстра спорту та перейшов працювати до аероклубу ближче до літаків. Працював сторожем, кочегаром, допомагав технікам готувати літаки до польотів і навчався заочно  в авіаційно-технічному училищі. Через невеликий проміжок часу став професійним техніком та очолив технічну службу планерної ланки аероклубу. Тоді був наставником та так званим громадським інструктором для багатьох курсантів з льотної та технічної справи.

Пілот в Україні про небо та польоти
“Небо та польоти завжди мене вражали”. Фото: з особистих архівів

Орендований гараж, холодна зима та гаряча кава: перша спроба побудувати власний літак 

В останні десятиліття СРСР хвиля побудови літаків аматорської конструкції набула популярності. Раз на два роки проводились виставки-конкурси в різних містах країни, де аматори демонстрували свої конструкції, а досвідчені  пілоти-випробувачі підіймали їх у небо. Звичайно, я не міг впустити таку можливість побудувати щось власноруч та побувати на такій виставці. 

Один мій старий товариш почав робити крила до літака та з виходом на пенсію і втратою працездатності не зміг продовжувати роботу над проєктом. В його сараї під шаром пилу я знайшов не доробленi крила дерев’яноi конструкцii та запас фанери. І почалася довга і копітка робота в орендованому гаражі в одному селищі під Києвом. 

До проєкту приєдналися ще двоє помічників: школяр, який щойно вступив до аероклубу та диспетчер-початківець з управління повітряним рухом. Взимку, в холодному приміщенні та під гарячу каву точилися дебати про кінцеву конструкцію і потрібні деталі. Час ішов, але за браком коштів неможливо було придбати двигун потрібної потужності, тож ставили з мотоцикла та виробляли повітряні гвинти. Проте їх тяга була недостатня для польотів. Тим часом життя йшло — хтось втрачав роботу, хтось вступав до вишів, а дехто втрачав надію. Кінець кінцем всі розбіглися, зустрічі ставали дедалі рідшими, а з втратою оренди гаража проєкт зупинився.

Все, що залишилося після набігу шукачів металолому, я привіз до аероклубу та склав у своїй робочій комірчині. Ще деякий час з побудовою літака мені допомагав мій товариш диспетчер, але змінна робота та велика відстань до місця праці не дозволяли приділяти цьому достатньо часу.

Мій літак злетів та вдало приземлився, а потім ще довго літав

І хоча я залишився на самоті, проте не переставав працювати над своєю мрією піднятися на саморобному літаку в повітря. Моє місцеве керівництво аероклубу кепсько ставилось до цього і часто висловлювало невдоволення, щодо витрат світла в ангарі чи зайнятого місця, де стояли літаки. Не бажаючи здаватись, я переносив частини свого майбутнього літака з місця на місце та продовжував працювати.

Під час однієї поїздки в автобусі, я познайомився з таким же як я аматором. Він розповів мені про саморобний двигун достатньої потужності. Друзі швидко знайшли потрібні деталі. Це була пожежна мотопомпа, на яку було встановлено циліндри мотоцикла. Потім були розрахунки повітряних гвинтів та їх проба на двигуні. І ось одного осіннього дня я викотив своє творіння на аеродром. Тоді була восьма ранку та легкий мороз.

Запущений двигун стрімко тягнув літак по полю на аеродромi “Чайка” пiд Києвом. Відрахувавши потрібну дистанцію, я розвернувся проти вітру, втиснув повний газ і… злетів. Було холодно, але я не відчував цього. Потік повітря від гвинта бив в лице та ховався десь за моєю спиною. Прислухаючись до звуку мотора, я виконав коло над аеродромом та вдало приземлився. Всі робітники аероклубу і навіть прибиральниця вибігли на вулицю. Всім було цікаво дізнатися, як у мене це вийшло і чи нема в цьому якоїсь магії. 

А потім мене викликало керівництво, від якого вислухав довгу тираду про безпеку польоту та відповідальність. Літак ще довго літав, доки саморобний двигун не вийшов з ладу і я вимушений був приземлитися на непідготовленому полі. Стоячи біля купи уламків, я був все ж щасливий, що нітрохи не постраждав і маю можливість зробити ще краще.

Нарешті отримав ліцензію для польотів, але мене не хотіли брати через вік

Із кризою 90-х аероклуби втратили свою значущість. На зарплату годі було чекати і я залишився без будь-яких перспектив на майбутнє. Щоб в прямому сенсі вижити я згодився обробляти поля на невеликому літаку, які на той час тільки но для цього розроблялися. 

Тоді я вирішив залишити аероклуб. А щоб літати потрібно було вкладати кошти в оренду літака та планера. На всьому робився бізнес. Змінилися правила щодо набуття професії пілота. І я розпочав свій рух угору. Отримав ліцензію на керування легким літаком та продовжував обробляти поля по всій Україні. Типи літаків змінювалися — були серед них серійні та поодинокі конструкції. Кошти зароблені за сезон витрачав на курси та підготовку для отримання ліцензії на цивільний літак. На це знадобились роки. Потрібно було вивчити англійську мову, конструкцію та отримати дозвіл для польоту на справжньому літаку.

Пілот в Україні — як стати? Особиста історія
Федір Стеценко не міг влаштуватись на роботу через вік. Пілот в Україні — як стати?Фото: з особистих архівів

А коли я все ж отримав ліцензію, то ще не знав, що через вік у 45 років мене не схочуть приймати на посаду другого пілота. Провівши не один місяць в коридорах різних авіакомпаній зі своїм скромним резюме, мені пощастило натрапити на одне оголошення з тоді ще кіровоградської компанії. Наступного дня я вже був там під дверима шеф-пілота. Після короткої співбесіди я потрапив до відділу кадрів, де був прийнятий на роботу пілотом літака Ан-24/26. 

З часом став командиром літака та тепер керую екіпажами під егідою ООН

Почалася серйозна робота з практичного застосування моїх навичок та засвоєння нових знань. То був тріумф! Ось вони, ті самі літаки, які я бачив колись на заводі, а тепер я буду на них літати. Компанія виконувала польоти в місіях ООН. За час мого перебування на посаді пілота, я побував в різних гарячих  та не дуже точках. Працював в Конго, Західній Сахарі, Чаді, Уганді, Судані, Афганістані. 

Читайте також: Не було ні бізнес-плану, ні інвестицій: як брати-ювеліри створюють мальовничі столи вартістю 100 тис грн

Набувши потрібного досвіду, мене призначили командиром літака. Сьогодні керую екіпажами у різних куточках світу, де потрібна допомога під егідою ООН. Під час моїх відряджень часом трапляються цікаві випадки та пригоди. Одного разу потрібно було доправити вантаж до віддаленого селища в джунглях. Проходячи на невеликій висоті повз ґрунтову смужку на землі, я побачив, що злітно-посадкова смуга — це просто широка дорога поміж двох селищ. Люди, в тому числі й діти, гасали по ній вздовж та впоперек, заповнюючи весь простір. 

Пілот в Україні став командиром літака ООН
Літак ООН на чолі с командиром Федором Стеценко. Фото: з особистих архівів

Побачивши літак, вони почали юрбитися та махати руками. Потрібно було якось змусити їх розійтись для посадки. Всі зрозуміли, що треба звільнити місце, лише коли виконав пару проходів на малій висоті. Та коли приземлилися і вимкнули двигуни, юрба стурбованих людей оточила літак. Вони сподівались, що ми привезли їм харчі. Намагаючись не нашкодити нікому, ми почали вивантажувати вантаж. 

І ось одна з коробок впала на землю та розкрилася. На моє превелике здивування там була канцелярія: олівці, зошити, та шкільні пенали. Цим не нагодуєш… Було прикро дивитись в голодні дитячі очі. Все що було на борту з їжі, ми віддали людям. 

Повертаючись, вже високо за хмарами я думав про цих дітей. Ні тобі смартфонів, ні гіробордів, навіть їжі не вистачає. Все, що в них є — це хатинка покрита пальмовим листям. 

Коли повернусь в Україну, ще не один аматорський літак збудую

Пілот в Україні та за її межами: Федір Стеценко
Пілот в Україні та за її межами. Федір Стеценко під час відрядження. Фото: з особистих архівів

Вже понад три місяці поспіль я виконую свої обов’язки як командир літака Ан-26 в Південному Судані. Вже незабаром повернуся до України. Там на мене чекають рідні та друзі, які також будують аматорські літаки. В мене й досі є сміливі задуми та можливості. Сподіваюсь, що ще збудую не один аматорський літак. Щодо авіації в Україні, то бачу себе в розвитку можливостей на терені авіації загального призначення — це повітряне таксі, туризм тощо. 

Суспільство

Боєприпаси для HIMARS і тисяча Javelin: США виділили Україні $1 млрд військової допомоги

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Міноборони США у понеділок, 8 серпня, оголосило про новий пакет військової допомоги Україні на 1 мільярд доларів.

Про це йдеться на сайті американського відомства.

Новий пакет військової допомоги України містить:

  • додаткові боєприпаси для ракетно-артилерійських систем високої мобільності (HIMARS);
  • 75 000 снарядів для 155-мм артилерії;
  • двадцять 120-мм мінометних систем і 20 000 снарядів до 120-мм мінометів;
  • боєприпаси для національних передових зенітно-ракетних систем (NASAMS);
  • 1000 Javelin і сотні протитанкових систем AT4;
  • 50 БМП;
  • протипіхотні боєприпаси Claymore;
  • вибухові речовини C-4, підривні боєприпаси та обладнання для підриву;
  • медичне приладдя, зокрема аптечки першої допомоги, перев’язувальні матеріали, монітори та інше обладнання.

Загалом Сполучені Штати виділили Україні близько 9,8 мільярдів доларів військової допомоги.

Дивіться відео: Учитель із Грузії зібрав $700 000 для допомоги українцям

«Щоб задовольнити потреби України на полі бою, що постійно змінюються, Сполучені Штати і надалі працюватуть зі своїми союзниками і партнерами, щоб надати Україні основне озброєння», – наголошується в повідомленні Пентагону.

Нагадаємо, тиждень тому США схвалили новий пакет військової допомоги для України на $550 млн.

Окрім того, США куплять для України ЗРК NASAMS, які охороняють Білий дім.

Фото: neweasterneurope.eu.

Читати далі

Суспільство

Учитель із Грузії зібрав $700 000 для допомоги українцям (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Сільський вчитель із Грузії зібрав $700 000 допомоги для України!

Заради цього продав найдорожчу для нього річ – каблучку матері. А ще – пам’ятну монету Global Teacher Award – найпрестижнішу у світі премію для вчителів.

«Ця монета підтверджує, що я є послом фонду Global Teacher Award. Попри всю її цінність для мене, одного дня я вирішив віддати цю нагороду разом із шлюбною каблучкою матері українському народові. Виставив їх в одній із соцмереж і написав, що 2500 ларі ($850) було би достатньо. Цим вчинком хотів зробити свій внесок», — розповів учитель Ладо Апхазава.

Грузинського викладача зачепило фото української вчительки, яка дає урок у бомбосховищі. Ладо Апхазава ходив на мітинги в підтримку України, а потім вирішив допомогти грошима.

Але він не очікував, що його пост про продаж коштовностей поширять тисячі людей. На рахунок Ладо «полетіли» гроші з усього світу!

«Коли вже сягнуло $700 000, ми це не озвучили, бо злякалися – це ж великі гроші! Побачивши враз таку цифру, і серце може зупинитись, бо всі ми люди. Тож ми знайшли польську організацію і скерували туди ці гроші», — каже благодійник Ладо Апхазава.

Кошти, зібрані Ладо, витратили на допомогу українським біженцям. А каблучку з монетою викупив грузинський адвокат Звіад Кордзадзе. Та коли дізнався, що Ладо віддав усі гроші українцям, повернув йому згадку про маму та вчительську нагороду.

Дивіться відео: Як Рівненщина стала центром із десятками сортів кави із усього світу

Читати далі

Суспільство

11-річна школярка з Києва вигадала власний бізнес, аби зібрати кошти на лікування бійців

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

11-річна школярка з Києва вирішила допомогти українським захисникам: дівчинка готує сосиски в тісті, а всі зароблені кошти передає на лікування бійців.

Історію Марії розповіли в телеграм-каналі фонду «Повернись живим».

За словами мами школярки, Маша самостійно вигадала, як заробити кошти та навіть розробила бізнес-план. У такий спосіб дівчинка вирішила приєднатися до тих, хто допомагає ЗСУ.

«Школярка сама готує сосиски в тісті з фірмовими лисячими вушками, сама продає випічку й сама малює зовнішню рекламу для свого проєкту», – розповіли волонтери.

У меню – чай і гаряча сосиска в тісті під назвою «Байрактар», яка коштує 30 гривень. За перші 10 годин роботи Марії вдалося заробити 580 гривень чистого прибутку. Усі ці кошти вона передала до волонтерського фонду «Повернись живим». Утім з однією умовою: гроші мають піти саме на потреби захисту та лікування українських воїнів.

«Дякуємо, Машо, за те, що ти мотивуєш нас, розчулюєш і продовжуєш творити. У такі моменти ми, як ніколи, розуміємо, за що саме воює ЗСУ, і чому у ворога немає жодних шансів», – йдеться в повідомленні фонду.

Нагадаємо, 15-річний підліток зі Львова Захар Щурко виготовив для 1-го батальйону 92-ї бригади ЗСУ пристрій, що є універсальним джерелом живлення.

Також ми розповідали, що 9-річна львів’янка організувала благодійну лотерею і купила бронежилет для ЗСУ.

Фото: t.me/savelifeua.

Читати далі