Підкорив Голлівуд, кинув виклик Ріббентропу й надихнув Тарантіно: історія забутого одесита

Юрист із Одеси, який став режисером світового рівня, не відступив перед міністром Гітлера і через десятиліття надихнув Тарантіно, — Леонід Могилевський, більш відомий як Лео Моґі. #ШОТАМ розповідає про митця, який зберіг унікальні кадри Української революції та залишив слід у європейському й американському кінематографі.

Прийшов у кіно як юрист — і залишився назавжди

Леонід Могилевський народився в Одесі 14 липня 1899 року (за деякими джерелами у 1898-му) у єврейській родині. Про його дитинство та юність відомо мало. Під час Першої світової війни Леонід служив у 51-му Литовському піхотному полку Російської імперії в Криму. Після її завершення вступив до медичного училища. 

У цей час хлопець працював на студії Дмитра Харитонова — одного з перших кінопідприємців, який почав вкладати гроші в українське кіновиробництво. У 1918 році Харитонов перевіз свою кіностудію з Москви до Одеси, де вона працювала до 1920-го. Саме там Могилевський отримав свій перший практичний досвід роботи в кіно.

Згодом він залишив медицину, обравши фах юриста. У 1924 році Могилевський закінчив Одеський інститут народного господарства, після чого його запросили на Одеську кінофабрику ВУФКУ (Всеукраїнського фотокіноуправління) на посаду юридичного радника. Втім, юриспруденція швидко відійшла на другий план — він захопився кіновиробництвом, опанував монтаж, працював асистентом режисера Миколи Салтикова, а вже за кілька років очолив відділ кінохроніки.

Зі 150 тисяч метрів плівки створив фільм, що зберіг кадри Української революції

Леонід Могилевський працював пліч-о-пліч із новаторами документального кіно, як-от Дзиґою Вертовим і його братом Михайлом Кауфманом. Разом з Олександром Довженком він долучився до створення першої кінотеки українських фільмів.

Саме робота з кінохронікою сформувала його режисерський стиль. Уже у 1927-му Могилевський створив монтажний фільм «Як це було», а наступного року — стрічку «Документи епохи», яка стала найвідомішою монтажною роботою ВУФКУ.

Фільм змонтували зі 150 тисяч метрів кінохроніки, знятої у 1917-1922 роках. Він зберіг унікальні кадри повсякденного життя початку ХХ століття, а також зафіксував ключових діячів Української революції та перших років радянської влади, зокрема Володимира Винниченка, Симона Петлюру, Павла Скоропадського та Християна Раковського.

Вирушив вчитися звуку, а знайшов власний голос у європейському кіно 

У січні 1929 року Леонід Могилевський у складі радянської делегації вирушив до Європи, щоб вивчати технології звукового кіно. Однак до СРСР він уже не повернувся. Згодом з’ясувалося, що в Парижі жив його зведений брат Олександр, який допоміг Леонідові та його сестрі отримати дозвіл на проживання і роботу у Франції.

Оселившись закордоном, режисер взяв творчий псевдонім Леонід Моґі (Léonide Moguy). Тут він швидко здобув репутацію одного з найкращих монтажерів. Саме майстерність, яку він відточив у ВУФКУ, відкрила йому двері до французького кінематографа, а вже згодом — до режисури. Під час Другої світової війни Моґі емігрував до США, а після її завершення повернувся до Європи і продовжив знімати фільми у Франції та Італії.

Після кількох років роботи другим режисером він зняв стрічку «В’язниця без ґрат», яка порушувала проблему жорсткої системи виховання в закритих навчальних закладах  (1938) — вона принесла режисеру міжнародне визнання.

Фільм представили на Венеційському кінофестивалі, де він отримав Кубок Міністерства народної культури Італії та був номінований на головну нагороду фестивалю. Ще одним значним досягненням стала картина «Вірсавія», яку згодом номінували на Велику міжнародну премію Венеційського кінофестивалю.

Змусив Ріббентропа залишити знімальний майданчик

Незадовго до початку Другої світової війни до Парижа прибув міністр закордонних справ Третього рейху Йоахім фон Ріббентроп. На одному з дипломатичних прийомів він познайомився з Корінн Люшер — однією з найпопулярніших французьких акторок того часу та виконавицею головної ролі у фільмі Лео Моґі «Дезертир».

Наступного дня Ріббентроп несподівано з’явився на знімальному майданчику, бажаючи знову побачити акторку. Його візит ледь не зірвав зйомки, однак Моґі рішуче дав зрозуміти, що присутність високопосадовця заважає роботі, й фактично змусив його залишити майданчик. На прощання Ріббентроп нібито пообіцяв, що не забуде режисерові такої зневаги, коли наступного разу опиниться в Парижі.

Це сталося вже у 1940-му, після окупації французької столиці нацистськими військами. Стрічку, яку до того часу перейменували на більш нейтральну «Я чекатиму на тебе», окупаційна влада заборонила до показу.

Не гнався за касовим успіхом — хотів, щоб його фільми провокували дискусії

У цьому ж році Леонід Моґі переїхав до Голлівуду, де співпрацював із провідними американськими кіностудіями. На легендарній 20th Century Fox він зняв фільми «Ніч закінчується» (1943) та «Париж після настання темряви» (1943). Втім, американський період не приніс режисерові повного творчого задоволення. Пізніше він зізнавався: «Я не зробив тих картин, які хотів».

У повоєнні роки Моґі дедалі більше цікавився громадською діяльністю. Він виступав у ЮНЕСКО, підтримував рух «Громадяни світу», виступав проти расизму, цензури та колоніалізму. У 1950-х роках Моґі продовжив активно працювати в європейському кіно. Серед його найвідоміших робіт цього періоду — «Завтра надто пізно» (1950), «Завтра — інший день» (1951), «100 маленьких матерів» (1952), «Діти кохання» (1953). 

У своїх роботах він звертався до тем виховання молоді, реформування освіти, прав жінок, сексуальної освіти підлітків, соціальної нерівності, бідності, расизму та наслідків війни. Режисера також цікавили питання морального вибору, свободи особистості й людської гідності. Особливу увагу він приділяв жіночим персонажам, які часто ставали центральними постатями його фільмів.

За свою кар’єру Могилевський поставив 24 художні фільми, до більшості з яких сам писав або редагував сценарії. Попри комерційний успіх, Леонід Моґі насамперед прагнув, щоб його фільми спонукали глядачів до дискусії.

Останньою роботою режисера став документальний фільм для ООН про ядерну загрозу, знятий у 1976 році. Того ж року Лео Моґі помер від раку.

Помер у забутті — воскрес у «Джанґо вільному» Тарантіно

Хоча після смерті Леоніда Моґі його ім’я надовго опинилося в забутті, у XXI столітті інтерес до творчості режисера почав відроджуватися. Одним із тих, хто відкрито захоплювався роботами режисера, став американський режисер і сценарист Квентін Тарантіно.

У 2013 році він представив стрічку Моґі «Дезертир» на Фестивалі братів Люм’єрів у Ліоні. Тоді він розповів, що фільми «Париж у сутінках» та «Аравійська операція» стали для нього одним із джерел натхнення під час роботи над «Безславними виродками» (2009). Тарантіно поставив їх в один ряд із роботами Жана Ренуара та Фріца Ланґа. Особливо американського режисера вразила одна зі сцен у «Дезертирі».

Вшанував він Моґі й у власній творчості. У фільмі «Джанґо вільний» є персонаж на ім’я Лео Моґі — юрист, якого зіграв Денніс Крістофер. Цей герой є своєрідним виявом поваги українському режисерові.