Олександр Наговіцин важив менше 50 кілограмів, коли повернувся з російського полону. За 326 днів він пройшов через тортури, отримав переломи ребер та пережив теракт в Оленівці, але дочекався обміну.
Тепер військовий лікар очолює реабілітаційне відділення, щоб допомогти побратимам швидше відновитися. #ШОТАМ розповідає його історію.
Олександр Наговіцин
військовий лікар, ветеран, який пройшов російський полон
Ніколи не думав, що буду витягувати бійців з палаючої техніки
З 10 класу я мріяв стати військовим лікарем, але спершу отримав медичну освіту. Тоді дізнався про військово-медичну академію, куди вступив. Згодом я служив на кораблі, а після цього мене направили до морської піхоти.
У Маріуполі зустрів повномасштабне вторгнення. Там я керував медичною командою і відповідав за лікування військових свого підрозділу.
24 лютого мене розбудили зі словами: «Піднімайся, війна». Я до кінця не розумів, що відбувається, поки снаряд не пролетів за п’ять метрів від мене. Почали оборонятися. Через деякий час зрозумів, що ми в оточенні. Але я вірив, що прийде підмога.
Ми тримали оборону двох заводів — комбінату Ілліча та «Азовсталі». Після 10 квітня вирушили на «Азовсталь». Вночі вивозили поранених, переправа з комбінату Ілліча на завод вдалась лише з третього разу. У нас залишились поранені, які не змогли виїхати, але ми з водієм вирішили забрати всіх. Коли поверталися, машина перекинулася і ми, переховуючись, ішли пішки до заводу. Ніколи не думав, що буду витягувати бійців з палаючої техніки.
На «Азовсталі» я включався, як міг, щоб врятувати життя. У мене був з собою маленький набір хірурга, там робив операції, діставав уламки з черепа, очей, рук, промивав наскрізні поранення, зашивав зв’язки та м’язи.
16 травня прийшов наказ від нашого керівництва здатися в полон, щоб зберегти життя особового складу, їжі та ліків було мало. Йшли ми десь три кілометри до автобусів, під час транспортування росіяни мені ще раз зламали руку, зняли годинник і вкрали гроші.
Найважче було від того, що я не міг допомагати пораненим. У мене їх було понад сотню. Я спорядив кожного ліками, але лікувати не дозволили.
На допитах ламали руки, а від окурків у мене досі шрами
Спочатку була Оленівка. У бараках нас було сотні, у тому числі цивільні. Нас постійно шикували та називали прізвища, які нібито поїдуть додому, але насправді людей відправляли в іншу тюрму. За два тижні з 600 людей на барак, залишилось приблизно 200.
Одна частина полонених працювала на кухні, інша — будувала барак. Згодом туди поселили наших хлопців з «Азову», і підірвали. Це не нещасний випадок, не приліт. Після вибуху я цілу ніч виносив звідти поранених і тіла загиблих. Через два тижні був ще один вибух на території тюрми, де загинули наші хлопці з робочої команди. Тобто не було й мови, щоб нас тримати живими і здоровими.
На допитах нас били всім, чим могли, щоб ми написали щось погане про наше командування, «Азов» чи президента. Нам ламали руки, а від окурків у мене досі шрами. Росіяни казали, що рідної Одеси більше немає, але я не вірив.
У мене з’явився страх електричного струму та собак
1 жовтня мене посадили у грузовик, щоб перевести у російську тюрму. По дорозі він зламався, але кого звинуватили? Звісно, що нас, тому добивали. Під час «прийомки» у російській тюрмі мені зламали ребра.
У СІЗО №2 у Бєлгородській області почалися тортури електрошокером по «ніжних місцях». Там у мене з’явився страх електричного струму та собак, яких нацьковували на нас.
Ранок починався о 6:00. Поки йшов наглядач з командою спецназів, нас виводили на побиття біля стінки. Тоді прогулянка до 10 хвилин. Ми йшли зігнуті — ніс до спини одне одного.
Коли поверталися, знову були побиття, собаки, шокер, камера і копняки. Десь між 13-14 годиною обід, і до 18:00 нас залишали у спокої, але ми мали весь час стояти. Коли були у камері, на гучномовці нам крутили пропаганду.
На початку нас виводили на допити два рази на тиждень, згодом це скоротилось, але підвищились позачергові огляди камер. Я був у чотирьохмісний, де нас жило двоє. Мені ще пощастило, бо були хлопці, які жили по 10-12 людей у шестимісних камерах, там взагалі жах.
У російській тюрмі познайомився з військовим, який став моїм другом. Він весь час мене підтримував і підказував, як поводитися на допитах.
Ми ділилися планами на майбутнє, мріями — і це допомогло не зламатися.
Він розповідав про дружину та дітей, які чекають вдома, а я про котів, яких підбирав на війні. Я теж хотів свою сім’ю, і це тримало мене. З другом досі спілкуюсь. Він живе у Запоріжжі з сім’єю.
Моя реабілітація ще триває, хоч пройшло майже три роки
За тиждень до звільнення нас перестали бити на прогулянках. Тоді ми з хлопцями зрозуміли, що нас можуть обміняти. Також лише мене одного з камери виводили на огляд, а це велика рідкість. Я просив хлопців зі своєї камер, щоб вони дали свої дані, щоб передати звістку рідним.
І от одного дня росіяни вивели нас, переодягнули в наш одяг, посадили в автобус. Коли ми зупинилися, зайшов представник ГУР: «Потерпіть ще п’ять хвилин і будете вдома». Усі почали радіти, а коли сіли в український автобус, навіть співали українських пісень.
Нас повезли в найближчу лікарню, де одразу видали чистий одяг, телефони, сміттєві пакети, бо у всіх були воші. Ми по черзі йшли в душ, кому скільки потрібно. Ніхто ні на кого не злився. Ми були щасливі, що вдома.
Я зберіг шапочку, яка зі мною ще зі школи. Вона бачила війну, і пройшла полон — це реліквія, яку передам дітям.
До полону я важив приблизно 80 кг при зрості 180 см, а коли повернувся 45. Ліве вухо повністю глухе, праве — наполовину. Зір теж частково втратив. У мене були вивернуті всі суглоби, кілька переломів хребта.
Моя реабілітація ще триває, хоча у квітні буде три роки, як мене звільнили з полону.
Коли я був дитиною не розумів бабусь та дідусів, які казали: «Лиш би не війна». Зараз розумію. Аби нікому не довелось пережити те, що мені.
Завдяки рідним мене звільнили з полону
Мама чекала мого дзвінка ще з самого ранку, коли дізналася, що я у списках на обмін. Багато хто телефонує ще з автобуса, але я був такий шокований, що вирішив дочекатися, коли прийду до тями та усвідомлю, що цей кошмар нарешті закінчився. Стільки радості було в її голосі, коли я продзвонив!
Мене поміняли в понеділок, а вже в п’ятницю був у рідній Одесі. Біля лікарні мене чекала родина. Ці перші обійми були незабутні.
Завдяки їм мене звільнили з полону. Вони зверталися всюди, куди могли, створили об’єднання «Військові медики України», йшли на мітинги, щоб мене якнайшвидше обміняли.
Тепер я очолюю реабілітаційне відділення приватної клініки, щоб допомагати нашим військовим. Я розумію їх і знаю, наскільки важливе відновлення. Довіра пацієнта до лікаря — найголовніше під час реабілітації.
Зараз я шукаю інвесторів і волонтерів, щоб розвивати напрям лікування ортопедичних та неврологічних травм у військових, аби вилікувати більше людей.
