Роман Бурджанадзе не встиг вивезти пасіку із Сіверськодонецька на Луганщині, який окупували росіяни. Але він зміг відродити бджолиний бізнес на Дніпропетровщині. Про пасічника, який почав усе з нуля, та створення не лише меду, а й вощини, ШоТам розповідає в новому відео.
Відео: ШоТам
Пасіка Романа у Сіверськодонецьку налічувала понад 200 вуликів, щороку він викачував по десять тонн меду. Бджолярством займався 5 років і якраз планував удвічі масштабувати справу. Аж тут — велика війна. У перші ж дні пасіка опинилася в окупації.
Роман не встиг навіть заїхати до своїх вулиців — завадили сильні обстріли. Він був вимушений покинути тисячі бджілок і обланання на понад 2 000 000 гривень.
Фото: ШоТам
Чоловік евакуювався на Дніпропетровщину, але довго без діла не сидів — відновити пасіку допоміг державний грант. Придбав бджіл та деревину для вуликів і рамок.
Роман також узяв на роботу двох переселенців, вони разом уже зібрали перші 300 кілограмів меду.
На новому місці Роман Бурджанадзе також налагодив виробництво вощини. Це тонкий восковий лист, який допомагає бджолам швидше будувати стільники.
А потім виграв ще один грант від Данської ради у справах біженців. Завдяки цьому він зміг докупити необхідне обладнання.
Фото: ШоТам
За рік на підприємстві з переробки воску вдається виготовляти дві-три тонни продукції. Тож Роман планує розвивати свій бізнес і продавати мед та вощину за кордон.
Але й має надію, що зможе повернутися додому та зібрати врожай луганського меду.
Нагадаємо, що Литва передала Україні новий пакет військової допомоги: що до нього увійшло.
У новому просторі можна буде отримати професійну психологічну допомогу: як індивідуально, так і під час групових занять. Для відвідувачів центру проводитимуть навчання щодо керування своїм психоемоційним станом.
«Новий простір “Дбаю про себе” було створено за підтримки проєкту USAID “Розбудова стійкої системи громадського здоров’я”. Мета проєкту — розширювати та забезпечувати послуги з психічного здоров’я для населення, яке зазнало впливу війни», — пишуть у міністерстві.
Заклад працює на базі Чернігівського обласного центру ветеранів війни за адресою: місто Чернігів, вулиця Ганжівська, 8.
Нагадаємо, що в Києві пройшов благодійний забіг, збирали на інклюзивне спорядження ветеранам.
«Ініціаторами фестивалю стала Українська військова організація, що проводить його в межах виграного гранту. Цей захід присвячений до Дня захисників і захисниць України», — розповіла секретарка міської ради Галина Шиманська.
Фото: Ірина Чириця, Укрінформ
Як зазначає місцеве медіа «Рупор Житомира», на фестивалі організували багато активностей і тематичних локацій, серед яких:
виставка творчих робіт ветеранів під назвою «Військові — своїми руками», де були представлені картини, вишивка, вироби з дерева та металу;
виставка «Чотирилапі побратими», присвячена тваринам-фронтовим друзям;
фотовиставка «Титани усміхаються»;
турнір з дартсу між дітьми, підлітками та ветеранами;
майстер-клас із фізичних вправ «Спробуй свою силу»;
майстер-клас з розбору та збору зброї для дітей, підлітків і дорослих;
навчання з пілотування БпЛА;
козацький вишкіл «Стрибожі правнуки», під час якого учасники демонстрували навички володіння козацькою зброєю та виконували бойовий танок «Аркан».
На початку повномасштабного вторгнення день Олександри Мезинової починався о п’ятій ранку під звуки ракет, що детонували десь поряд з її притулком. Оминаючи росіян, вона щодня мала відшукати їжу для понад 3,5 тисячі підопічних «Сіріуса».
«Найстрашніше — це думка, що в один день я прокинусь і нічого більше не зможу знайти».
Та окупація не змусила Олександру опустити руки. Тепер притулок відновлюють, і, попри те, що він переповнений, тут щомісяця беруть під опіку нових тварин. Олександра розповіла ШоТам, як «Сіріус» відновлюється та досі оговтується від окупації.
Любов до тварин — то заслуга батьків
Директорка «Сіріуса» впевнена: любов до тварин прищепили їй батьки:
«І тато, і мама завжди рятували безпритульних тварин. Нас з сестрою привчали, що тваринам завжди треба допомагати. Не пам’ятаю такого, щоб у нас вдома не було поранених тварин — домашніх, сільськогосподарських або диких. Батьки їх лікували, годували, а потім чи випускали в ліс, чи прилаштовували».
Олександра Мезинова — директорка найбільшого притулку в Україні. Фото: ШоТам
Коли Олександра підросла, мріяла відкрити притулок. Та не розуміла, як це зробити:
«Багато спілкувалася з різними людьми, і просила тих, хто їздить за кордон привозити мені різні фото і відео притулків, розплідників, готелів для тварин, щоб я могла зрозуміти, як все влаштовано».
Вона наважилася на цей крок у 1999 році. Спочатку це була благодійна організація «Сіріус». За рік жінка взяла в оренду будівлю і організувала там притулок. Першим мешканцем був песик, у нього була зламана лапа.
За 17 років притулок переїжджав в орендовані приміщення два рази, аж поки Олександра не купила власне і не оформила землю.
Вольєри для собак в притулку «Сіріус». Фото надала Олександра Мезинова
Залишились без їжі та в окупації
Притулок «Сіріус» розташований у селі Федорівка, неподалік від Києва. Це найбільший прихисток для тварин в Україні та один з найбільших у Європі. Тут мешкає близько 3,5 тисячі тварин. Працівники «Сіріуса» не тільки шукають нові родини підопічним, але й безкоштовно лікують і стерилізують тварин — своїх і чужих.
«До нас найчастіше приходять мешканці громади, бо найближча клініка від нас кілометрів 40. Не всі жителі ОТГ можуть поїхати, і не у всіх є гроші», — каже Олександра.
До усіх тварин притулку працівники відносяться як до своїх. Фото надала Олександра
Однак повномасштабне вторгнення суттєво змінило роботу притулку:
«Я зрозуміла, що почалася війна. Тоді я навіть не знала, що опинюся в окупації з тваринами, але мені було достатньо розуміння, що ми залишимося без їжі. І так воно і сталося».
Притулок також залишився без кількох працівників. Двох людей довелося звільнити. Вони виявилися зрадниками. Мовляв, «Київ паде за кілька днів, і треба налаштовуватися на співпрацю з росією».
«Після їх звільнення я щодня проводила зустрічі для своїх працівників. Я розказувала, що наші військові вже близько, і скоро Київщину звільнять. Не знаю чому, але мої працівники мені вірили. Хоча в нікого з нас не було жодного зв’язку і ніхто з нас не міг навіть новини прочитати. Але вони думали, що мене є якась інформація, бо я їм дуже впевнено казала», — розповідає Олександра.
Тварини вижили на рідких бульйонах
Олександра разом з помічниками добували харчі. Каже, це надлюдські зусилля. Бо тваринам треба півтори тисячі тонн сухої їжі щодня:
«У нас було дуже мало сіл, по яким ми могли їздити. В перші дні нам вдавалося привозити тонну, і це не кожного дня, ми розтягували. Далі 500 кілограмів вдавалося знайти. А пізніше і 200. Не було тоді вже ні картоплі, ні цибулі. Залишилися тільки ячмінь і пшениця. Це дуже погано для собак. Але ми брали і це, бо виходу просто не було».
Коли ситуація стала критичною, притулку допомогла одна фірма, яка виробляла смаколики для собак. У них було 40 тонн м’яса, що розморозилося. Так тварини виживали на рідких бульйонах. Працівники «Сіріуса» намагалися дати більше їжі малюкам, мамам та старим тваринам.
Перше знайомство з росіянами
Олександра згадує день, коли в Федорівку зайшли росіяни. Група людей з автоматами бігала по притулку, шукаючи військових. Тоді дивом не розстріляли працівників, дітей її помічників і собак.
Ще один страшний день, який закарбувався у пам’яті, — коли Олександра з помічниками вчергове поїхали на бусі за їжею для собак. Їх зупинили росіяни та загнали у підвал.
«Ми з помічниками сиділи на підлозі, взялися за руки, і вони мені кажуть: “Сашо, ти не бійся, це буде швидко і не боляче”. Ми попрощалися. Знали, що не вийдемо звідти живими.
Але вирішили спробувати: відкрили двері з підвалу, і почали йти до нашої машини. Вони нас бачили, і ми спиною відчували, що зараз в нас почнуть стріляти. Але їх відволікли. Тоді ми забігли у бус і почали швидко їхати. І потрапили під міномет. Дивом вцілили. Коли повернулися в притулок, найгіршим було те, що ми так і не добули їжі для тварин», — ділиться директорка «Сіріуса».
Спочатку вона їздила по їжу три рази на день, потім два рази, а потім лише один. Росіяни часто поводили себе неадекватно, Олександра каже: «Щодня життя в нашому селі ставало все важче. Ми мали робити все, що вони хотіли».
Собаки розривали вольєри та гинули від серцевих нападів
За час окупації в притулку загинуло одне цуценя і шість стареньких собак. Але не від голоду, а від того, що серце не витримало звуки обстрілів. Також собаки воювали з сіткою у на вольєрах — вони сильно боялися вибухів і намагалися звідти вийти.
Постійне відчуття голоду викликало між ними сварки. Собаки ставали дратівливими, інколи навіть агресивними один до одного, намагаючись захистити те, що їм вдавалося знайти або отримати. А ще сильно схудли:
«Ті, які були у нас товстенькими, стали нормальними, які були нормальними — стали скелетиками, а ті, які були худі — лежали і не ворушилися, щоб зберегти енергію, що залишилася. Ми думали, що швидко їх відгодуємо, але деяких собак довелося навіть шпиталізувати, бо у них була анорексія».
Притулок після окупації. Туди знову почали приїжджати волонтери. Фото надала Олександра
Третина всіх тварин в притулку приїхала із зон бойових дій
1 квітня ЗСУ деокупували Київську область. Директорка дуже зраділа: «Я побачила українських військових. Ми обіймалися і не вірили, що це правда».
Однак повне розуміння того, що притулок вистояв, з’явилося не одразу:
«Я завжди вважала себе дуже сильною людиною. Мені здалося, що в окупації я себе дуже гідно проявила. Але я помилялася. І я це зрозуміла, коли росіяни залишили Київщину. Головою я продовжувала жити в окупації ще місяці три. Були депресії, панічні атаки».
Майже одразу волонтери почали привозити їжу для тварин. Першими відгукнулися Нідерланди — організація House of Animals. За ними швидко приєдналися Польща, Німеччина, Сполучені Штати Америки, Данія, та багато інших країн. Допомагали «Сіріусу» навіть з Австралії.
Зараз притулок потрохи оговтується. Тварин відгодували, і багатьом знайшли родину. Волонтери допомогли побудувати 200 нових вольєрів. На часі — покупка ще 400 вольєрів. Особливо в жахливому стані ті, що постраждали під час окупації.
Тепер «Сіріус» переповнений. На місяць сюди приїжджає близько 60 тварин, а прилаштовують десь 40. Олександра каже, що не планувала більше брати нових пухнастиків, але це неможливо:
«Дуже багато тварин приїжджає до нас із зон бойових дій. Це одна третина всіх, хто живе в притулку. Їх привозять військові і волонтери».
Собаку врятували з прифронтового села і відгодували. Фото надала Олександра
У «Сіріусі» зараз найбільше собак, котів в три рази менше. Є також вівці, кури, їжаки, голуби, фазани, павліни, гусаки. Це все врятовані тварини. Наприклад, гусаків передали військові з-під Запоріжжя, вони залишилися без господарів і без їжі у прифронтовому селі.
Тварин прилаштовують в ті області, де менше обстрілів, а також намагаються подарувати їм нову родину за кордоном. Щоб швидше пухнастий знайшов господарів, у притулку регулярно фотографують та знімають відео тварин, намагаючись показати їх найкращі риси та характер. Також ведуть сторінки в Instagram і Facebook, де постійно розповідають про кожну тварину. Також в «Сіріусі» влаштовують дні адопції, де люди можуть особисто познайомитися з чотирилапими.
В «Сіріусі» багато цуценят, які шукають господарів. Щоб вони швидше відправилися в нову родину, їм влаштовують фотосесії. Фото надала Олександра
Мріють побудувати власну клініку
Цей притулок часто називають містечком для тварин. Там є декілька свердловин, які нагадують озерця, два сучасних приміщення для котів, які більше схожі на звичайні кімнати у квартирах, будинок для собак літнього віку, а також операційна і стаціонар.
Олександра мріє облаштувати повноцінну клініку на території притулку з великим стаціонаром, операційними, кабінетами лікарів, грумінг-центром, рентгенологічним кабінетом та кабінетом ультразвукової діагностики.
«У нас дуже багато грошей йде на клініки. Такі кошти ми зібрати не можемо, тому маємо шалені борги — 600-800 тисяч гривень. Якщо у нас буде своя клініка, ми заощадимо величезні суми», — каже жінка.
В притулок найчастіше прибувають тварини, які потребують ветеринарної допомоги. Їх лікують на місці. Однак якщо ситуація складна — везуть до Києва. Фото надала Олександра
Щоб притулок функціонував повноцінно, на місяць треба півтора мільйона гривень. Тому Олександра продовжує шукати фінансування для щоденних потреб у кормах та ветеринарних препаратах.
Щоб тварини були нагодовані і здорові, притулку необхідно півтора мільйона гривень на місяць. Фото надала Олександра
Ще в притулку не вистачає працівників. Директорка каже, що на таку роботу йти не хочуть, бо вона важка і брудна, а зарплата — 15 тисяч гривень на місяць.
Однак попри труднощі і стреси, здаватися Олександра не планує:
«Треба дуже багато сил і це надважка робота, але притулок і робота з тваринами — це все моє життя. Я відновлююсь через тварин, які дивляться на мене з любов’ю і вдячністю».
Коментарі