Суспільство
Озброюємо, навчаємо та одягаємо. Як фонд Markus Foundation забезпечує необхідним тисячі бійців 47-го штурмового полку
Markus Foundation – фундація, ідеологом та співзасновником якої став відомий ветеран російсько-української війни Валерій Маркус. Сьогодні він – головний сержант 47 окремого штурмового полку, а фонд займається забезпеченням бійців необхідним.
І хоча під опікою Markus Foundation перебувають тисячі бійців, укомплектуванням займаються всього семеро людей. Команда доволі мала, проте ефективна, адже працює за бізнес-принципами та намагається робити все системно. Від закупівлі зимової форми до сучасного озброєння та залучення іноземних інструкторів.
Олена Гашинська
Операційна директорка фундації Markus Foundation
Українська підприємниця, власниця бакалійного виробництва «Дім варення»
Зупинила власну справу заради допомоги бійцям
Я народилася в Києві. До повномасштабного вторгнення займалася підприємництвом, була власницею харчового виробництва. Зараз воно тимчасово на павзі, оскільки я відчуваю себе більш потрібною в ролі директорки фонду Markus Foundation.
Співзасновником та ідеологом фонду є Валерій Маркус – ветеран російсько-української війни, блогер, мандрівник і письменник. Другий співзасновник Markus Foundation – Василь Васильєв, який активно волонтерить ще з 2014 року.
З початком повномасштабного вторгнення з волонтерством познайомилась і я. Власне, саме завдяки йому й опинилася у фонді: я почала возити з-за кордону автівки тоді ще для 47 окремого батальйону. Загалом пригнала 27 машин, після чого мені запропонували посаду операційної директорки фонду.
За день до вторгнення дискутувала про мовне питання
Валерій запевняв, що повномасштабне вторгнення відбудеться, але не розумів, коли саме. А ось я в це зовсім не вірила, особливо, що війна може дістатися Києва. На той момент я була не надто залученою в суспільно-політичне життя країни й практично не стежила за тим, що відбувається довкола. Проте сьогодні розумію, наскільки це було помилковим, та намагаюся все змінити.
Я блогерка, розповідаю аудиторії про бізнес та піднімаю гострі соціальні теми. Напередодні вторгнення, 23 лютого, якраз готувала допис про «какая разніца». Зізнаюсь, протягом багатьох років я й сама не розуміла, чому так важливо, якою мовою спілкується людина. Це усвідомлення прийшло до мене приблизно за рік до повномасштабного вторгнення.
Власне, я опублікувала текст, у якому спробувала пояснити, чому варто спілкуватися державною мовою, пропагувати українську культуру та не бути носіями російської. Десь до четвертої ранку в коментарях точилися гарячі дискусії, а потім я заснула. Та вже через годину мене розбудив чоловік: «Прокидайся, почалася війна!». Звісно, я не сприйняла це серйозно і дуже розлютилася, що він так невдало жартує. Навіть продовжила спати, та згодом чоловік, звісно ж, пояснив, що це аж ніяк не жарти.
Я не вірила, що це все відбувається насправді. Ми практично одразу сіли в автівку та вирушили на захід країни. Мої рідні залишилися в Києві, брат вступив до територіальної оборони. Було дуже страшно, ми не розуміли, що буде далі. Усі говорили про перші три дні, мовляв, потрібно протриматися. Але ніхто не знав, чи це взагалі можливо. Не було чіткого розуміння, чи є в нас сильна армія. Навіть такої віри в ЗСУ, як є сьогодні, тоді не було.
Взяли під опіку 47-й окремий штурмовий полк
Офіційно фонд працює з початку червня, але де-факто він почав існувати раніше. Валерій залучав донати від своїх підписників і шанувальників, а команда чинного фонду допомагала в купівлі необхідного спорядження для 47-го окремого батальйону. З перших днів повномасштабної війни кожен спершу забезпечив власну безпеку, а потім переключився на волонтерство.
У якийсь момент Валерій зрозумів: ми потребуємо системності, а отже, час створювати фонд. Тоді вже всі розуміли, що війна не закінчиться завтра, післязавтра чи навіть через пів року. Тому вже в червні ми створили Markus Foundation.
Є фонди, які забезпечують необхідним багато підрозділів, як-от «Повернись живим» чи Фонд Сергія Притули. Також є фонди, які мають конкретну спеціалізацію, наприклад, закупівля дронів чи автівок. У нас же фонд займається всім, але для одного підрозділу – 47-го окремого штурмового полку.
У фонді працюють люди з бізнес-досвідом. Це дозволяє нам розумно й правильно будувати роботу Markus Foundation. У нас цивільні та військові працюють разом для досягнення спільної мети.
Ми працюємо над забезпеченням 47-го штурмового полку необхідними речами. Йдеться про спорядження, техніку, транспорт тощо. Також забезпечуємо бійців гідним навчанням від іноземних інструкторів.
Одягаємо бійців та закуповуємо необхідне
47-й штурмовий полк – це колишній 47-й штурмовий батальйон. Якщо батальйон – це сотні людей, то полк – тисячі. Це військова частина з різними підрозділами.
Аби потрапити до полку, необхідно пройти відбір. Тобто до нас приходять люди, які дійсно хочуть воювати та захищати країну. Крім того, відбір відбувається у декілька етапів. Завдяки цьому в 47-му штурмовому полку служать дійсно вмотивовані люди з певним минулим: бойовим або цивільним досвідом, що може бути корисним у військовій справі.
Потреби в полку зараз дуже різноманітні. Зокрема, вони пов’язані з холодом: зимова форма, термобілизна. Також необхідно одягнути тисячі новоприбулих у каски та бронежилети.
Держава потребує допомоги волонтерів
Держава не може покрити всі потреби армії, бо економіка України не справляється з навантаженням. Об’єктивно, наші стартові можливості були значно меншими, ніж можливості ворога. Армія постійно збільшується, і цей процес не органічний, а революційний, адже нам потрібно розширюватися дуже швидко.
Власне, тому абсолютно нормально й очікувано, що держава потребує допомоги. І саме через це існує волонтерський рух, на якому багато чого тримається.
Через це й виникла потреба допомагати в укомплектуванні батальйону, а зараз – полку. Ми закриваємо запити на своєму рівні, а держава покриває потреби у важкому озброєнні. Так, волонтери не купують танки й артилерію. Україна зараз працює на максимумі своїх можливостей.
Витрати фонду покривають небайдужі
Markus Foundation – це невеликий фонд, у якому працюють 7 людей. Робота між нами розподілена більш-менш рівномірно. Я – директорка, двоє людей займаються закупівлями, ще одна – висвітленням нашої діяльності у соцмережах. Також є бухгалтер, фінансист і водій. Команда зараз маленька, але ефективна.
Оскільки фонд будується на бізнес-принципах, у нас немає людей, які працюють на волонтерських засадах. Є друзі фонду, які нам допомагають в окремих випадках та залучені в проєктах. Вони можуть безкоштовно привезти якісь речі чи допомогти.
Читайте також: З Одеси до Карпат – на протезі. Як ветеран зібрав 7 млн на пікапи для побратимів
Людина має отримувати гроші за свою роботу. У законодавстві описано принцип роботи благодійного фонду, і там вказано, що 20% з обігу може використовуватися на адміністративні витрати фонду. Усі мають розуміти, що волонтерська робота – це робота «за спасибі». Людина, яка цим займається, дуже швидко вигорає та не може бути максимально ефективною.
Фонд фінансується винятково коштами анонімних донатів від небайдужих. Знаю, що були пропозиції забезпечити фонд фінансами для того, щоб потім це використовувати в певних піар-цілях. На це людині надали жорстку відмову, бо для нас важливо бути незалежними. Саме тому спонсорами фонду є люди, і їх дуже багато. Валерій оголошує збори, і їх закривають фізичні особи та представники бізнесу – однаково чесно та незаангажовано.
Маємо кілька напрямків роботи
Найперше завдання Markus Foundation – забезпечення 47-го штурмового полку. Ми отримуємо запити від військової частини та намагаємося їх закривати. Наприклад, отримуємо заявку, що треба купити стільки-то одиниць певного товару з такими-то характеристиками. І ми як фонд починаємо шукати найкраще співвідношення ціни та якості, домовляємося про гуртові знижки, робимо замовлення й оплачуємо його. Відтак це майно стає на баланс військової частини.
Другий напрям – інструктори. У нашій військовій частині зараз працюють декілька іноземних інструкторів, які навчають українських бійців. Ми домовляємося та, якщо потрібно, оплачуємо їхню роботу, аби наші бійці були максимально компетентними. Принцип безперервного навчання лежить в основі ідеології нашого полку.
І останній напрям – це програма з підтримки сімей військовослужбовців. Вона зараз у розробці, тому ще рано озвучувати якісь деталі.
Працюємо з іноземними блогерами, щоб тримати війну у фокусі
Ще в нас є інформаційний проєкт із залучення блогерів з інших країн, який ми хочемо розвивати. Був прецедент, коли у Київ приїхав шведський блогер. Ми показали йому зруйновані Бучу, Бородянку й Ірпінь, з перших вуст розказали, як усе було. Відвезли його до ірпінського мосту, і блогер побачив там дитячий візок. У нього зʼявилися сльози на очах.
Чоловік сказав, що тепер бодай на якусь долю відчув, що тут відбулося. За його словами, по телевізору це все не сприймається настільки особисто. Це виглядає як кіно: люди гинуть, триває війна, але не виникає жодних емоцій. А коли ти це бачиш на власні очі, то все змінюється.
Після цього блогер поїхав додому й ініціював три статті для місцевих ЗМІ про Україну, випустив серіал на своєму ютуб-каналі. Охоплення відео – кілька мільйонів. Він і надалі продовжує підтримувати та продовжує розповідати про Україну.
Мені здається, це дуже важливий процес. Адже, коли швед розказує своїм землякам про війну в Україні, це сприймається кардинально інакше, ніж коли це говорить українець із перекладом. А тому ми будемо й надалі запрошувати різних блогерів до України. Якщо треба, робитимемо це з залученням цільових коштів від донаторів, які підтримують цю ідею, оскільки вважаємо це вкрай важливим проєктом для висвітлення ситуації за кордоном.
Через блогерів та інфлюенсерів можна досягнути класних результатів з підтримки теми війни в Україні. Це дозволить залучати більше коштів, щоб наша армія ставала ще сильнішою.
47-й штурмовий полк шукав нових бійців
Через розширення з батальйону до полку виникла потреба в наборі бійців. Відбір відбувається у два етапи: онлайн та офлайн. На онлайн-співбесіді ми отримали дуже багато заявок. Там була проста анкета, яка дозволила розділити кандидатів за віком і громадянством. Відповідно до законодавства, ми не можемо запрошувати до війська людей, які старші за 60 років або не мають українського громадянства. Також на цьому етапі ми оцінювали мотивацію людей.
Після цього влаштували для кандидатів вже офлайн-співбесіду. З потенційними бійцями спілкувалися психологи та медики. Останнім етапом була співбесіда напряму з керівництвом полку, де вже озвучували ухвалене рішення: беруть людину чи ні.
Попереду ще більше роботи
Запит на укомплектування 47-го штурмового полку сьогодні є більш ніж актуальним. Потреб у військових наразі більше, ніж фінансових можливостей фонду. Тому дуже дякуємо українцям за грошову й інформаційну підтримку.
Після перемоги українській армії ще буде чим займатися. Наш сусід територіально нікуди, на жаль, не дінеться. Тому ми точно не будемо розслаблятися, а діяльність фонду не припиниться. Ми просто почнемо займатися більш фундаментальними речами та впливати на якісні зміни в армії.
Суспільство
Аби розповісти про неймовірні історії успіху малого та середнього українського бізнесу, який попри війну продовжує динамічно розвиватися. Цей проєкт – частина нашого великого дослідження явища української мрії.
Навесні 2022 року, коли Ольга Лекова приходила обстежувати укриття шкіл та дитсадків, більшість з них були в жахливому стані — сірі стіни та старі меблі. Діти не хотіли туди йти під час тривоги.
Тоді інженерка вирішила розробити для укриттів меблі-трансформери, виконані із переробленого пластику — кольорові, довговічні та ще й з користю для природи.
Як відкрила власну-дизайн-студію у столиці, вклавши на старті лише 1500 гривень, та чому меблі для укриттів, що не приносять прибутку, є такими важливими для неї, Ольга розповіла ШоТам.
Вдень — студентка, вночі — няня у дитбудинку
Ще з дитинства я любила роздивлятися будинки рідного Донецька і розмірковувати: а як це влаштовано? А навіщо зроблено саме так?
Після школи я вступила на будівельний факультет Донбаської національної академії архітектури та будівництва. Паралельно з навчанням влаштувалася нянею у місцевий дитячий будинок, де жили дітки з інвалідністю, які потребували спеціалізованого догляду.
Саме там міцно сформувалось моє бажання піклуватися про те, аби дітям було комфортно і затишно у будь-яких умовах.
Закордон надихнув, але втілювати все хотілось вдома
В 2011 році я потрапила в програму навчання студентів за обміном і поїхала навчатися до Словаччини. Там вперше занурилась у тему переробки вторинної сировини.
Екскурсія на відомий сміттєпереробний завод у Відні, який завдяки старанням австрійського архітектора Фріденсрайха Хундертвассера більше нагадує казковий замок, повністю перевернув мої тогочасні уявлення про переробку сміття.
Десь у цей час в Києві якраз проходили протести проти зведення сміттєспалювальних заводів, а я зрозуміла — підхід до переробки сміття може бути дуже різним.
Після завершення навчання була можливість залишитись працювати за кордоном, але я такий варіант не розглядала. Хотіла всі нові знання і мрії втілювати вдома. Я повернулась в Донецьк і працювала у будівельній сфері.
Запустила бізнес в столиці з 1500 гривень
На початок 2014 року я вже була керівницею проєктів великої будівельної компанії. Але сталася окупація Криму, а потім почалося захоплення Донеччини росіянами. Ми з моїм чоловіком Петром ухвалили рішення їхати.
Компанія, де я тоді працювала, мала офіс у Києві, тож ми переїхали туди. Але виявилось, що жити в та орендувати житло в столиці за мою донецьку зарплату дуже сутужно. В 2016 році ми з чоловіком вирішили ризикнути і відкрити власну справу — дизайн-студію.
Ми не мали коштів, аби стартувати в тому масштабі, у якому хотілося, тому подалися на грант. Коли писали грантову заявку, то порахували, що нам треба для старту 250 000 гривень. Але грант ми так і не виграли.
І стартували з власних вкладень в…1500 гривень. Такою була вартість хостингу для нашого першого сайту. За півроку ми вже мали перші замовлення на розробку дизайну.
Укриття стали частиною життя
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми виплатили заробітну плату всім нашим працівникам і зупинили бізнес. Нікуди не виїжджали, з маленьким сином і собакою залишались в нашій квартирі.
А за пару місяців ми відновили роботу компанії, бо знову пішли замовлення. Разом з цим я почала на волонтерських засадах долучатися до обстеження укриттів та навчання громад щодо облаштування дійсно безпечних сховків
Більшість з них були в жахливому стані: без опалення, електропостачання, тільки голі сирі стіни. А в деяких громадах укриттів не було взагалі.
Дуже швидко ми зрозуміли, що укриття, які переважно розташовуються у підвальних приміщеннях, потребують спеціальних меблів, які б не загнивали за 2 роки від вологості, були зручними та багатофункціональними.
Але і цього замало, адже найчастіша публіка в укриттях — діти. Я сама — мама, і не можу не думати, як будуть почуватися діти, сидячи по кілька годин в приміщенні, де все сіре і суворе. Я хотіла, щоби в облаштованих нами укриттях було комфортно всім. Знаю, як емоційна атмосфера впливає на діток, як це відображається на їхньому розвитку. Тому я задумала створити для укриттів меблі з переробленого пластику: барвисті, зручні, безпечні.
Recast Plastic: парти перетворюються в ліжка
Ми з командою почали шукати підрядників, які б взялися за виготовлення меблів з переробленого пластику за нашими ескізами. Але не знайшли. І тоді ми вирішили робити їх самі. Так з’явився проєкт Recast Plastic.
Чоловікова освіта — хімік-технолог — стала нашим козирем. Але було потрібне спеціальне обладнання: шредер для подрібнення пластику, термопрес для виготовлення плит-заготовок та інструмент для вирізання з них деталей майбутніх меблів. Коштує все це чимало і ми знову подалися на грант, і цього разу нашу заявку схвалили. Але ми не могли чекати, поки надійдуть грантові кошти, адже мова йшла про укриття. Тож закупили стартове обладнання самі, а коли гроші таки надійшли на рахунок, ми докупили ще обладнання, подвоївши свої потужності.
Наша команда розробила кілька моделей меблів саме для укриттів: це відкидні лави, що кріпляться до стіни, дитячі парти, з яких можна скласти прості ліжка, розсувні лави, які можна за потреби компактно скласти.
І все це стильне, кольорове та зроблене з пластикових відходів: пляшок, кришечок, стаканчиків, рекламних банерів, які мали всі шанси століттям лежати на звалищах, а натомість стали міцними й зручними меблями.
Ольга демонструє відкидну лаву з переробленого пластику, яку можна також використовувати як спальне місце.
Діти люблять наші меблі й наш цех
До нашого цеху в Києві часто приходять на екскурсії діти і дорослі, тож процес виробництва меблів Recast Plastic давно не секрет. Більшу частину сировини (а це вже перероблений пластик у вигляді дрібних гранул) ми закуповуємо в інших переробників. Частину заготовлюємо самі.
Аби отримати цікаві візерунки на меблях, гранули треба висипати у прес у певній послідовності: основний колір і «узори». З готових плит ми потім вирізаємо потрібні нам елементи.
Саме всі ці цяточки і плямки роблять наші меблі впізнаваними, а діти так люблять їх роздивлятися торкатися пальчиками, фантазувати, на що вони схожі. Я так радію, коли діти після екскурсії зі своїм класом на наше виробництво підходять і питають: «А можна я приведу до вас своїх батьків, аби вони теж це побачили?».
Вони повертаються додому і починають вдома організовувати сортування сміття. І це так тішить мене!
Міфи про меблі з переробленого пластику
Є два популярні міфи про меблі з переробленого пластику. Міф перший: «Вони крихкі». Міф другий: «Вони мають бути дешеві. Це ж зі сміття!».
Почну з ціни. Наші меблі при першій покупці десь в півтора-два рази дорожчі за аналоги з ДСП. Але важливо розуміти, що термін їх служби в умовах підвальної вологості — 50 років, а меблі з ДСП витримають там десь роки півтора.
Так, ми не звикли прораховувати на роки вперед, але ми не знаємо, скільки триватиме ця війна. Нераціонально купувати найдешевші меблі, аби потім змінювати їх кожні два роки, бо вони запліснявіли чи розкришились. Стільці і столи з пластику можна мити, дезінфікувати без жодного впливу на їхню якість.
Ми не використовуємо тонкий метал, фарбу, яка облазить. Всі матеріали якісні, довговічні і безпечні. Це, звісно ж, відображається на вартості.
Тепер про міцність. У нас є модель стільця, який часто беруть саме для військових: він важить близько 15 кілограмів. Аналоги інших виробників — близько 5 кг. Чому так? Бо ми розуміємо, що цей стілець має служити бійцю в повному екіпіруванні, а це чимала додаткова вага. Якщо взяти тонший метал, то стілець буде дешевший, але і довго не послужить.
Усі меблі для укриттів ми реалізуємо по собівартості, тобто нічого на них не заробляємо. Це такий соціальний проєкт. А для розвитку бізнеc-складової ми розробили лінійки дизайнерських меблів з переробленого пластику для дому, саду, готелів та ресторанів.
Тепер це «сміття» служитиме людям ще десятки років
Наші меблі з переробленого пластику є в 30 укриттях в різних куточках України. На жаль, не всі українці ще розуміють, у чому цінність повторної переробки та речей, виготовлених «зі сміття».
Ми не раз зустрічали реакцію: «А навіщо пластик? Чому дерев’яні меблі не поставити?». Цей підхід про те, щоб брати природні ресурси, не замислюючись про їх відновлення. Тоді як меблі з переробленого пластику допомагають зберігати дерева та скорочують території сміттєзвалищ.
Діти грають в «хрестики-нулики». Гра і меблі виготовлені з переробленого пластику.
Ми перетворюємо пластик, який міг опинитися в річках чи лісах на стильні, функціональні речі, що служитимуть десятиліттями.
Суспільство
У селищі Неполоківці, що на Буковині, місцеві називають її Славою чи Славочкою. 69-річна Ярослава Тодорівна здійснила свою мрію: тепер кожен яскравий тюльпан чи півонія — це справа її рук.
ШоТам розповідає про роботу тих людей, завдяки яким у кожне українське місто й село приходить весна.
Стала квітникаркою після 60
Ярослава Туркіна народилася та виросла в селищі Неполоківці. Її мама завжди насаджувала біля дому мальви, півонії, троянди, тож Слава перейняла цю любов і вже з п’ятого класу поралась у квітнику.
«Я люблю землю. Коли бачу квіти, в мене наче крила відкриваються, і я хочу працювати», — ділиться жінка.
Спочатку вона працювала бібліотекаркою, згодом готувала випічку в кафе, але потайки мріяла про інше. Коли їхала в тролейбусі, а за вікном комунальні працівниці садили квіти, вона хотіла опинитися на їхньому місці. Могла ж займатися улюбленою справою лише вдома.
Вперше на офіційну роботу з квітами жінка влаштувалася вже в 60 років — у Неполоковецький ліцей:
«Думала: це хто таку стару жінку прийме до роботи? Всі ж хочуть працівників 30-річних. А мене взяли».
У ліцеї вона працює вже 9 років, а в селищній раді — 3. Каже, дуже вдячна, що в неї повірили, пішли назустріч. Керівники надали все, що було потрібне для роботи: завезли ґрунт, приладдя, облаштували місце під квіти.
Ярослава Тодорівна з головою Неполоковецької громади Григорієм Васильовичем. Фото: Олеся Богдан
«Це для мене щось таке величне»
Робочий день Ярослави Тодорівни починається ще на світанку. Спочатку вона обходить кожну свою клумбу, перевіряє, чи все добре, думає, яких іще квітів додати. Прополює, досаджує рослини. Завдяки її роботі селище квітне майже весь рік: спочатку тюльпанами та мускарі, а пізніше чорнобривцями й хризантемами:
«Я собі зошит заводжу та креслю кожну клумбу. Дивлюся, що маю посадити, щоб воно цвіло з весни до пізньої осені. Думаю, як мені підібрати правильно кольори, бо є холодні та теплі тони. Що буде гарно з жовтим чи червоним».
Квітникарка працює біля селищної ради. Фото: Олеся Богдан
За такими ескізами й створює клумби — у кожній є щось своє. Тож навесні головна вулиця селища розквітає: яскраві тюльпани, ніжні мускарі. Біля ліцею теж краса — Ярослава Тодорівна щоразу додає нові квіти, обдумує, як зробити найкраще.
«Це для мене щось таке величне, що я не можу навіть пояснити. В мене аж очі загоряються. Як це не любити? Я не розумію. Якби мала можливість до неба посадити квіти, я б це зробила — уквітчала б аж туди», — каже жінка.
Місцеві, звісно, помічають таку красу та дякують Ярославі.
«У жінки прекрасна душа, а тому і її золоті руки створюють таку красу! Свою роботу треба любити. Низький уклін таким людям!», — пише місцева жителька Марія Борець.
Фото: Олеся Богдан
У травні «Укрзалізниця» запускає літню виробничу практику для майже тисячі юних залізничників у Дніпрі та Рівному.
Про це повідомили в УЗ.
Про запуск нового сезону
3 травня 600 вихованців розпочнуть роботу на Дніпровській дитячій залізниці. Наступного дня поїзди вирушать у перший рейс на Рівненській дитячій залізниці, де проходитимуть практику 356 вихованців.
До початку нового сезону на обох дитячих залізницях провели ремонтні роботи на станціях та у виробничих приміщеннях, оновили фарбування рухомого складу, виконали профілактичні огляди вузлів і агрегатів локомотивів.
10 травня також запланували старт руху поїздів на Львівській дитячій залізниці. Натомість юні залізничники з Харкова та Запоріжжя, де через безпекову ситуацію навчання проводиться в онлайн-режимі, матимуть можливість здобувати практичні навички під час відвідування колег з інших міст.
Читайте також: «Нова пошта» та «Повернись живим» завершили збір на 300 млн гривень для ППО
Графік руху
Дніпро:
- травень, вересень, жовтень — у вихідні дні з 10:00 до 18:00;
- червень, липень, серпень — у четвер та п’ятницю з 12:00 до 18:00, у суботу та неділю — з 10:00 до 18:00;
- 1 та 2 листопада — з 10:00 до 18:00.
Рівне:
- травень, вересень, жовтень — у суботу та неділю з 10:00 до 17:30;
- червень, липень, серпень — у четвер та п’ятницю з 11:00 до 15:30, у суботу та неділю з 10:00 до 17:30.
Нагадаємо, що «Укрзалізниця» запустила новий флагманський потяг між Харковом та Ворохтою.
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка УЗ
