Після повернення з фронту гончар Микола Величко в той же день подався до своєї майстерні в селі Григорівка на Хмельниччині — до своїх полиць з горнятами, полив у відрах, до своїх печей. Гончарство — справа його життя, тут він знову віднаходить спокій. І хоче поділитися ним з іншими військовими, які потребують адаптації.
Щоб втілити задумане, чоловік робить 10 000 горнят, а за виручені кошти будує резиденцію поруч з майстернею. ШоТам поговорили з Миколою Величком про те, як йому вдається щодня гончарити та шукати щораз нові способи говорити про своє ремесло.
Раніше Микола Величко зі Старокостянтинова працював журналістом, тож відвідував різні події. Пригадує, що був на фестивалі й саме там побачив, як гончар працює за кругом. Познайомився та домовився про навчання в майстра, але так і не склалося — то робота, то домашні справи.
У 2011 році, коли Микола вже пішов з журналістики та став фотографом, він згадав про свою мрію. Чому б не спробувати?
«Гончарство — це магія. Я побачив, як з-під рук гончара з безформної маси глини створюється річ», — каже чоловік.
Микола взявся за справу й купив гончарний круг, але з першого разу нічого не вийшло:
«Я зв’язався з продавцем, кажу: “Ну, не виходить. Може, круг якийсь… бракований?”. А він мені: “То треба вміти”. І порадив вчителя зі Старокостянтинова».
Так чоловік познайомився з Віталієм Махнєвим-Кондратюком. Саме він Миколі «поставив руки» — так це називають у гончарній справі.
«М’язову пам’ять треба напрацювати. У спортсменів це схоже, бо потрібно натренуватися відцентровувати глину на крузі, щоб вона не бігала, і вже тягнути стінки. Базові такі навички вбиваються в пам’ять, і вже можна з заплющеними очима й навіть уві сні гончарити — на рівні рефлексів», — пояснює Микола.
Тоді вже чоловік розвивався сам: їздив на ярмарки, знайомився з майстрами, шукав книжки та форуми. Майстер каже, що й досі опановує тему. Микола — кераміст без академічної освіти, тому, як і інші гончарі, починав з найпростіших народних елементів і мотивів, а вже з роками виробив свій стиль.
Сторінку Миколи я знайшла через рекламу в соцмережах — у ній ішлося про його проєкт з 10 000 горнят, які він планує зробити, аби відкрити арт-резиденцію. Та сам майстер каже, що якби не було цієї ідеї, то була б інша:
«Я завжди придумую, як продати свою кераміку, скажімо, трошки підживлюю інтерес своїх покупців. А всі мої покупці рано чи пізно стають друзями чи гарними знайомими — завжди підтримуємо зв’язок».
Микола пригадує, що раніше в його майстерні збиралися багато письменників, художників, музикантів, а також реконструкторів та істориків з ярмарків. Разом вони працювали з глиною або й просто спілкувалися. Але місця в майстерні мало, багато людей не збереш:
«Я подумав, що це може бути цікаво людям. І робити не просто посиденьки, а й зустрічі з соціальним спрямуванням».
Для цього біля старої майстерні вирішив збудувати нову, а також приміщення для арт-резиденції. Поки його майстерня розмістилася в столітній хаті, перебудовувати її не має змісту, тож чоловік почав нове будівництво поруч. Вперше ідея виникла у 2021 році, а за осінь розробили сайт.
Микола пригадує — якраз у день повномасштабного вторгнення мав відкривати проєкт. Та все змінилося, і мрії про гончарство довелося відкласти. Спочатку з сім’єю виїхали в село, а потім у березні гончар приєднався до війська.
Микола був мінометником. Про службу розповідає небагато. Каже, що рік навчався й тренувався в тилу, а пів року воював — ось і вся служба.
Наприкінці літа 2023 року чоловік повернувся з фронту й того ж дня поїхав у свою майстерню. Микола відновив проєкт з 10 000 горнят. Каже, ціни на матеріали й для гончарства, і для будівництва значно зросли, але ідей у нього вистачає.
«Зараз я розумію, що цих коштів не вистачить на те, що я задумав, але нічого — будемо продовжувати», — ділиться майстер.
Він каже, що зазвичай покупці задоволені, хоч і горнята приходять сюрпризом. Дехто повертає виріб, бо колір не сподобався, але це рідкість. Після завершення проєкту Микола планує зробити магазин з кількома видами горнят, тарілок і глечиків, тож можна буде обрати модель і колір.
До наступного року Микола хоче зробити 10 000 горнят. Далі — започаткувати схожий проєкт із зозульками — це традиційні смотрицькі пташечки:
«У Смотричі зараз немає нікого, хто б цим займався, тож хотілося б відродити цих пташок — вони такі милі».
Майстерня Миколи заставлена горнятами — тими, що після першого випалу, тими, що вже красуються лискучими боками на поличках. На спеціальній дошці майстер веде рахунок — зараз їх понад 6 000.
Через екран телефону гончар показує мені печі, де горнятка принишкло чекають випалу, гончарний круг, відра з поливами, які виготовляє сам, тому однакові горнята рідко тут зустрінеш. Цього майстер теж вчився самотужки: шукав книжки, спілкувався з колегами з Європи. Каже, там більшість майстерень виготовляють свої поливи, а не користуються готовими.
З глиною є проблеми, адже раніше всі купували її в Слов’янську. Зараз її значно поменшало, а Миколі ще й не всі маси підходять — він давно перейшов на високотемпературні. Тож вишукує глину по складах, деколи замовляє іспанську.
Працює майстер на японському гончарному колі, який придбав завдяки гранту від ГО «Фонд “Вільні”». Каже, що написав бізнес-план, пройшов навчання та виграв фінансування.
У майстерні багато котів — Микола через екран телефону показує Вітальку. Чорно-білий пухнастий кіт ліниво вдивляється в екран. Сусідський Віталька прийшов на подвір’я Миколи вмирати — лежав і навіть не рухався, пригадує майстер. Та Микола сказав котові: «Виживеш — будеш у мене жити». І Віталька вижив. Тепер вилазить на стіл, заглядає в коробки. «Та поки окремої посади на виробництві не заслужив», — сміється Микола. Може, з часом стане завгоспом.
Породиста сіра Фрося з пронизливими очима прибилася до Миколи на фестивалі в Старокостянтинові — тепер вона директорка виробництва. А її син Кузьмич — чорно-білий хвацький кіт — начальник охорони. Є ще Льолік або Бузок — він обожнює коробки, тож Микола призначив його пакувальником.
Отак серед котів і глини тривають дні гончара. Під час роботи він вмикає легенький джаз або слухає українські канали про історію. Щодня може виготовляти від 10 до 20 горнят.
Та на роботу впливають відключення світла, тож Микола замовив генератор. Каже, що не може вмикати піч при відключеннях, бо недопалені чашки ніяк не врятуєш — а випал триває 6-7 годин.
Микола показує і початок майбутньої резиденції на вулиці — привезені блоки для мурування, фундамент, господарське приміщення.
«Зараз найголовніша буде робота в майстерні — це реабілітація військових в арт-резиденції. Мій побратим Богдан теж повернувся з фронту й проходить реабілітацію — він буде працювати як психолог зі мною, тож зараз здобуває знання, необхідні для роботи», — ділиться гончар.
Богдан працює з гіпсом — робить плитки. Микола показує виріб, поки випалений один раз — із козаком. Чоловік хоче зробити таку тематичну серію: козак, кінь, дерево тощо. Він раніше займався скульптурою, тож досвід має.
«Потихеньку контакти налогоджуємо з Хмельницьким госпіталем, де протезують хлопців. Це довгий процес, і вони нудяться без роботи. То я так вирішив, що вже будемо починати працювати з хлопцями, хоча й умов не дуже є. Але поки літо, то й на дворі можна провести час», — каже Микола.
Військові зможуть працювати або з плитками та гіпсом, або з глиною. Щодо себе, то чоловік каже:
«У мене не було ніякої адаптації — я одразу в роботу з головою, з ранку до ночі. У мене руки зайняті, й голова теж. Реабілітація потрібна, коли людина не знає, як перелаштувати себе, знайти себе тут. Бо і в спілкуванні особливо, в суспільстві це проявляється — у голові одне, а назовні інше зовсім. У мене такого немає, бо я тут, у майстерні».
Тепер він хоче поділитися цим з іншими військовими, які намагаються звикнути до змін.
На запитання, що найбільше подобається в гончарстві, Микола без сумніву каже — незалежність:
«Ти не залежиш ні від кого. У ремеслі мені подобається те, що ти сам відповідаєш за результат, сам цілі ставиш і завдання. Ти відчуваєш життя і яке воно на смак, руками, очима, дотиком і результатом».
