Окупанти знищили наш бізнес у Маріуполі, а ми відродили його у Львові. Історія засновників ресторану суші Bluefin

Окупанти зруйнували їхні заклади на Донеччині, але вони знайшли в собі сили почати все з нуля й перезапустити бізнес у Львові. Це історія подружжя Станіслава та Дар’ї Дмитрієвих, які разом із партнерами заснували в Маріуполі заклад Bluefin.

До 24-го лютого їхні суші полюбилися не лише місцевим мешканцям, а й туристам з-за кордону, які щоразу вмовляли Станіслава розробити окреме меню для їхніх – європейських – ресторанів. За два місяці до вторгнення у центрі міста з’явився другий заклад, а ближче до літа подружжя планувало приїхати до Одеси, аби підшукати приміщення й розширити мережу. Утім російське вторгнення перекреслило всі плани.

Вже у Львові родина разом із партнерами наважилися на перезапуск бізнесу. І не прогадали! Після одного допису в соцмережах телефон Bluefin буквально розривався від замовлень, а про бізнес маріупольців написали журналісти CNN та The New York Time. Свою історію ШоТам розповіла співзасновниця Bluefin і менеджерка закладу Дар’я Дмитрієва.

Переїхали з Донецька до Маріуполя й відкрили власну справу

До народження сина я працювала в міліції Донецька, потім пішла в декрет, а згодом покинула службу. Чоловік працював кухарем, у нього майже 13 років професійного стажу. Із них десь 8-9 – це саме японська кухня. 

Ми жили неподалік від Донецького аеропорту, де невдовзі почалися бої. Тож переїхали до Маріуполя. Я працювала адміністраторкою в закладі, Станіслав – кухарем. Згодом ми познайомилися із нашими майбутніми друзями й партнерами, які запропонували відкрити власний бізнес. Вони знали, що Стас – талановитий кухар, а нам було цікаво запустити щось своє. Так і почалася наша історія.

Наші партнери – Марина та Дмитро Кондротенки – взяли на себе фінансування проєкту, а ми зі Стасом займалися ідеями, пошуком персоналу, співпрацею та рекламою. Чоловік самотужки розробив меню, що повністю складалося з авторських позицій. Починаючи з «Філадельфії» і закінчуючи фірмовим ролом Bluefin. Перший наш заклад у Маріуполі відкрився в квітні 2021 року, поблизу «Азовсталі».

За два місяці до вторгнення відкрили другий Bluefin 

Для нас на першому місці завжди була якість. Готуємо так, ніби робимо це для себе. Будь-який рол – це мінімум рису й максимум начинки. А ще ми не боялися незвичних поєднань, тому доволі швидко знайшли свою аудиторію. А вони почали куштувати, куштувати й куштувати.

За два місяці до повномасштабного вторгнення у Маріуполі з’явився другий Bluefin. Ми планували відкрити ще й заклад в Одесі, хотіли приїхати туди восени, підшукати приміщення, а вже влітку – запустити Bluefin  на півдні. Це було перспективно, адже нашими ролами захоплювалися навіть туристи із США та Ізраїлю. Щоразу, приїздивши до Маріуполя, вони заходили до нас. А ще просили, аби Стас розробив меню для їхніх закладів, бо таких суші не було ніде: ані в Україні, ані за кордоном. 

У місті відчувалася напруга

За тиждень до вторгнення в місті відчувалася напруга. Звідусіль лунала інформація про необхідність евакуації та ризик наступу російської армії. Але ми не зважали на це й продовжували працювати. Можливо, не до кінця розуміли, що відбувається. За кілька днів до 24-го лютого ми все частіше чули вночі вибухи неподалік від міста.

Коли Росія «визнала» так звані «ЛНР» і «ДНР», я була впевнена, що почнеться нова фаза війни. Адже як інакше: вони вісім років нічого не робили, а тут раптом взяли й «визнали» ці «республіки». Оскільки Маріуполь – частина Донеччини, я усвідомлювала, що тут щось буде. До того ж, в разі чого наші хлопці-«азовці» без бою ні за що не поступилися б і клаптиком землі.

Я відчувала, що буде щось жорстоке. Але не знала, що саме й як масштабно. Складно було повірити, що війна вийде за межі Донецької й Луганської областей. Що бойові дії розгортатимуться фактично на території всієї країни.

Потрібно їхати: або сьогодні, або ніколи

За день до вторгнення, 23-го лютого, ми відпрацювали за звичним графіком і втомленими лягли спати. А вже о п’ятій ранку прокинулися від вибухів та спалахів світла. Діти побігли ховатися до ванної кімнати, а ми з чоловіком одразу вирішили, що треба якнайшвидше їхати з міста. Ми жили на лівому березі Маріуполя, де все й почалося. А тому розуміли: або сьогодні, або ніколи. 

А ще ми пам’ятали, що таке війна, яка почалася в 2014 році. Що таке Донецький аеропорт. Сумніві не було, тому почали телефонувати нашим друзям-партнерам. Вони також вирішили виїжджати з міста, і вже о восьмій ранку ми вирушили у напрямку Запоріжжя.

Читайте також: Робили бомбезну каву в Сєвєродонецьку – робимо і в Кропивницькому. Історія мережі «Кава Станція»

24-го зранку міські магазини були переповнені людьми, термінали не працювали, а ось дорога на виїзд із Маріуполя була порожньою. Практично ніхто не евакуювався. Та всі, хто вже пережив це в Донецьку, розуміли: потрібно їхати. Ми зі сльозами на очах казали: «Невже це все – знову».

Обидва заклади в Маріуполі зруйновані окупантами

Про бізнес у перші дні ніхто не думав. Перш за все, ми хотіли врятувати дітей. Я захопила з собою лише ноутбук, а ключі від закладів залишились у працівників, які були на зміні 23 лютого. І це на краще: вони могли взяти їжу собі чи роздати тим, хто цього потребував. 

Крім того, ми фінансово підтримували нашу команду, відправляли грошову допомогу. Намагалися зробити так, аби співробітники, які не хотіли покидати Маріуполь, могли бодай купити їжу. Люди сиділи й думали: «Вибухи та й все». Напевно, тому в перші дні ніхто й не виїжджав.

Я знаю, що і перший, і другий заклади – повністю розбиті. У перший Bluefin  було пряме влучання російського снаряду: там геть все згоріло. А друге приміщення було в самому центрі Маріуполя, поруч із міським пологовим будинком. Від нього також нічого не залишилося.

Сіли на перший-ліпший потяг і дізналися, що він рушає до Львова

У Запоріжжі постійно завивали сирени, а отже – ми постійно бігали з дітьми до сховища. Було дуже страшно, ми практично не їли й не пили. Просто дивилися новини й розуміли, що це відбувається по всій нашій країні. І тоді ми вирішили, що не зможемо цього витримати, не зможемо дозволити, аби наші діти жили у холодному підвалі, який взагалі не облаштований під укриття. Тому, коли побачили евакуаційні потяги, вирішили їхати. Ми навіть не знали, куди саме прямуватиме потяг.

На перший поїзд ми не встигли. Тоді з’явився страх, що вже ніколи не зможемо вибратися звідси. Проте нам порадили чекати, й ми на холоді простояли півтори години, допоки не прибув другий потяг. Була шалена штовханина, істерика, купа людей, безліч іноземних студентів.

Вже в поїзді ми запитали, куди він рушає. Так дізналися, що їдемо до Львова. Тоді я видихнула. «Вільних» місць у потязі не було – в одному купе їхали десять людей, а весь шлях зайняв 23 години. Та головним для нас було виїхати в безпечне місце. Попри те, що не знали, де будемо жити, що будемо робити в новому місті. У Львові не було жодних знайомих.

Нам допомогла абсолютно незнайома людина

Протяг прибув о шостій годині вечора. Довкола – туман людей, а ми думаємо, що робити далі. Страху вже не було, залишалася невизначеність. Ми навіть не знали, де можна переночувати. Знайшли один варіант в інтернеті, але там приймали лише на два дні. Ми переночували, а зранку вийшли в місто й у випадкового перехожого запитали, де можна поїсти.

Ми розговорилися, й цей чоловік запропонував поїхати до нього й пожити там кілька тижнів. Поки не визначимось, що робити далі. Це була людина, яку ми знали всього пів години. Але вона почула, що ми не можемо знайти квартиру, й вирішила нам допомогти. У цього чоловіка ми пробули два тижні й дуже надихнулися цією людиною. Вирішили, що це все не просто так, а тому варто залишатися тут, у Львові.

На повторне відкриття бізнесу нас підштовхнули львів’яни

Відновити роботу Bluefin  у Львові нас надихнули люди, яких ми зустріли в новому місті. І це не лише чоловік, який запросив нас до себе. Купа інших людей, котрі надихали своїми словами й вчинками. Ми бачили, що місцеві роблять безліч усього, аби допомогти країні. Тож наша родина також почала думати: а що можемо зробити ми? Що допоможе нашій країні, нашим людям? Що можна зробити, аби стати для когось прикладом?

Відтак ми поговорили з нашими партнерами, які ще залишалися в Запоріжжі, й сказали: «Давайте спробуємо працювати тут. Будемо шукати приміщення, щось робити». Після цього чоловік почав знайомитися з постачальниками й поступово дізнаватися, як все влаштовано. Ми доволі швидко знайшли приміщення, а потім дізналися, що воно розташоване в самому центрі Львова. Там навіть була зала, й для нас це вперше – можливість зустрічати гостей прямо тут, у закладі. Партнерів також все влаштовувало, тож ми погодилися. Підписали договір оренди й з 20 травня почали працювати.

Кількість замовлень перевершила всі наші очікування

З техніки в новому приміщенні був лише холодильник та рукомийник. Обладнання для суші, ролів, удонів, рисоварку, фритюрницю, пічку, морозильну камеру – все це ми поступово купували. Згодом облаштували й залу.

Із перезапуском нам дуже допомогли люди, у яких ми жили. Вони написали про нас в соцмережах, виклали нашу історію – й вона розлетілася зі швидкістю світла. Було близько тисячі репостів і неймовірна кількість лайків. Нам почали писати міжнародні ЗМІ, ми дали інтерв’ю CNN, The New York Times, українським телеканалам. Так про нас почали дізнаватися все більше й більше людей.

Завдяки цьому з’явилися й замовлення. З такою потужністю, що після перших публікацій наша кухня просто не витримала. Ми навіть були змушені сказати «стоп», оскільки не були готові до такої кількості клієнтів. У нас не було й достатньої кількості продуктів, адже думали, що перші два місяці триватиме «розкачка». Але було круто, що люди просто телефонували й підтримували нас. Писали, робили замовлення, а ті, хто куштував, казали, що це й справді «дуже-дуже смачно». 

Маріупольці, які були в Bluefin, запевняли, що «об’їздили весь світ, а таких ролів ніде не було». А тому й своїм знайомим зі Львова наполегливо рекомендували завітати до нас. А ті, хто евакуювався до Києва, радили своїм львівським друзям: «Обов’язково візьміть сет “Рибний Lux”, такого ви ще точно не куштували».

Це новий етап, і тут все по-новому

Загалом нам знадобилося два місяці, аби повністю облаштуватися на новому місці. Можливо, ми могли б впоратися й швидше, але мали чекати, поки приміщення підготують до здачі після попередніх орендодавців. Про самоокупність говорити ще зарано, адже ми досі купуємо якусь частину обладнання, підбираємо декор для нашої зали. Тому «в плюс» поки що не вийшли.

Насправді у нас зараз якийсь новий етап, адже ми ще ніколи не мали зали, а тому частково це щось нове для нашої команди. А щодо замовлень, ми не звикли до таких вузеньких доріг (сміється). Також львів’яни не радяться з нами, як це часто було в Маріуполі. Вони все знають, завжди самостійно вивчають меню, обирають, що хочуть замовити. А ще місцеві дуже вдячні. Вони сто разів зателефонують, напишуть і скажуть, що їм все сподобалося. Загалом відрізняється все. Усе інакше, залишилися лише люди, з якими ми працюємо, і наше меню. 

Але тисячі репостів – це не запорука постійних замовлень. Звісно, це спрацювало, до нас прийшли люди. Але якби у нас було несмачно, або якось типово, цього фурору просто не було б. Люди навряд чи продовжували б телефонувати й писати нам. Успіх на новому місці – це сукупність багатьох факторів.

У нас авторські роли, красива подача. Та й це не просто роли. У нас є позиції, яких немає ніде в Україні – це «Блюфін Рол» І «Рол Банзай». Авторські позиції, сама історія, якість, подача і, напевно, наша душа – це все допомагає працювати й повертає клієнтів знову й знову. Тому ми не боїмося конкуренції.

Bluefin – не робота, це наша дитина, наша душа

Для мене Bluefin  – це не робота. Навіть коли ми лише починали працювати, це не було роботою в класичному розумінні. Ми створювали це не заради заробітної плати, а заради якості, певної родзинки. Хотіли показати, що таке наш Bluefin . 

А це дитина, яку ми ростимо й якою дуже пишаємося. Ми бачимо, що людям це подобається, а отже – ми на правильному шляху. Можна все життя займатися чимось одним, але якщо ти хочеш спробувати щось інше й мрієш про це – варто наважитись. Ми зробили цей крок – і знайшли наших друзів-партнерів. Тому наш заклад – це ще й наша душа.

А щодо планів, я переконана, що рибка повинна бути біля моря. Біля нашого, українського моря. Ми почали з Маріуполя й дуже хотіли бути на всіх узбережжях країни. Тому дуже чекаємо, коли приїдемо до Одеси. Ми так само мріємо відкрити заклад у цьому місті й готуємося до цієї миті. 

У колажі використано фото Романа Пуніна для видання «Східний Варіант».