Суспільство
Окупанти знищили мій заклад в Ізюмі, але я врятував ресторан з Лозової. Кейс власника мережі суші-барів My Thai
Ярослав Квасницький – підприємець з Харківської області та власник локальної мережі суші-барів My Thai. Російські окупанти знищили один з ресторанів чоловіка, а те, що вціліло, – розікрали. Однак другий заклад вдалося врятувати: Ярослав евакуював бізнес із Лозової до Умані.
До нового міста підприємець перевіз не лише обладнання, а й всю команду. За кілька тижнів суші-бар з Харківщини на повну потужність запрацював на Черкащині. Цей досвід Ярослав називає колосальним, але зізнається: повторювати його не хочеться.
Однак постійні клієнти з Лозової вирішили інакше й засипали соцмережі My Thai питаннями про відновлення роботи. Так, завдяки підтримці клієнтів, підприємець знайшов в собі сили вдруге відкрити ресторан у рідному місті. Сьогодні My Thai – знову мережа, що працює в Умані та Лозовій.
Мрія про власну справу з’явилася під час обіду
Думаю, що жага до власного бізнесу у мене була завжди. Але щоб його відкрити, треба спершу добряче попрацювати і нахапатися досвіду. Тому, перш ніж взятися за власну справу, ми разом із дружиною отримували досвід найманих працівників.
Мені щастило, бо мав справу з дійсно великими сумами коштів і це вбило страх у щось інвестувати. Так само, як страх втратити щось у разі невдачі. Я добре пам’ятаю, як в моїй голові з’явилося зерно, якою саме справою я хотів би керувати. Це був Таїланд, ми відпочивали, ні про яку роботу там не йшлося. В один із днів відпустки нас заманили до азійського ресторан та запропонували суші. Це було настільки смачно, що мені закортіло мати щось схоже, але вдома. Тієї миті маленька ідея перетворилася на мрію, про яку я успішно забув.
Через рік чи два ми з дружиною вирішили звільнятися та зайнятися власною справою. Перший бізнес відкрили для дружини – це була невелика туристична агенція. Гроші взяли з сімейного бюджету. Орендували приміщення, розробили план. Лише не вгадали з оптимальним періодом для відкриття: почався коронавірус. Ні про які подорожі й мови не було, тож наші гроші, як і вся фірма, понад пів року простояли замороженими.
Минув певний проміжок часу, кордони стали більш вільними, люди засумували за подорожами – і справа пішла. Потрохи, але ми навіть почали виходити в невеликий «плюс».
Ховати гроші у мішечок – не варіант, треба інвестувати
Буквально через кілька місяців я гуляв центром нашого міста і придивлявся до вуличок, будиночків і зрозумів: тут бракує гарних і смачних суші. В одній із будівель здавалося приміщення. Мені здається, що оголошення про оренду там висіло вже кілька років, однак ніхто не помічав цю дивовижну місцину. Вже наступного ранку я підписав договір про оренду і здивував дружину новиною про майбутній бізнес.
Аби привести це приміщення до ладу, знадобилося кілька тижнів. Ще трошки часу – на закупи обладнання і пошук команди. За три дні до відкриття гроші, які я відклав на заклад, закінчилися. Бо десять тисяч доларів для ресторану, хоч і маленького, – це замало.
Тоді я пообіцяв своїй команді: зарплати буде, яким би не був прибуток. Та зрештою виявилося, що я знайшов справді неймовірних людей: перші три тижні вони працювали без вихідних за 5 тисяч гривень. За цей час ми стали ледь не найкращим суші-баром у місті.
Увесь прибуток від закладу розходився на продукти та заробітну плату. Лишалася лише невелика частинка, яку я планував інвестувати далі. Я помітив, що для маленьких міст на сході України наш ресторан підходить ідеально. Тому задумався над створенням мережу ресторанів. Однак сказати – легко, а от зробити…
Коли другий заклад «прогорів», я відкрив третій
Для другого закладу теж обрав невеличке місто, навіть селище, сконтактував зі знайомим, який мав там приміщення, і домовився про оренду. Здавалося, все складається, як треба. Але це було не так. Тільки через вісім місяців я усвідомив, що цей заклад був моєю помилкою. Мені трапилися ненадійні та безвідповідальні співробітники, а людям ми виявилися непотрібними. І замість прибутку я отримав лише «мінус» у гаманці. Понад дві тисячі доларів.
Поки цей заклад «здувався» і вичерпував себе, я знайшов кошти на третій. Відкрити суші-бар захотів у мальовничому містечку Ізюм, що неподалік від Харкова. У грудні 2021-го року заклад відкрився, полюбився людям і… Зачинився рівно через три місяці. Зараз я вже знаю, що цей ресторан знищили російські снаряди, а те, що вижило, – розікрали.
Моя команда одностайно погодилася переїхати до Умані
У перший день повномасштабної війни, думаю, мало хто знав, що робити і куди діватися. Хвилювання за дружину, яка перебувала на дев’ятому місяці вагітності, затьмарили всі інші почуття всередині мене. До початку цього жаху ми планували народжувати в Харкові. Встигли про все домовитися, підписати договори з лікарями, але, звісно, туди ми вже не поїхали.
Із Лозової також треба було тікати, бо окупанти перебували на відстані 70 кілометрів від мого рідного міста. Тому ми з дружиною сіли в автівку та поїхали.
Спершу дісталися Кропивницького, але житла там для нас не знайшлося. Одну ніч ми провели в будиночку без бодай якихось умов, а зранку рушили далі. Подзвонив знайомому з Умані, запитав, куди б податися. А у відповідь почув: «Ти що не до мене їдеш? Давай сюди, я на чекаю!».
В Умані ми поселилися у квартирі мого знайомого і почали потрошки заспокоюватися. Напевно, як і усі, ми були в депресії. Від повної апатії рятувала лише дитина, яку мені подарувала дружина. Адже про неї треба було думати і піклуватися.
Так минув місяць, може, трохи більше. Жодних планів у голові не було, рішення, що робити далі, – також. Я вже думав, що час брати зброю до рук, але зупиняла думка про малечу, яка щойно з’явилася на цей світ. Та й підприємницька жилка нікуди не зникла. Тож почав міркувати, як евакуювати свою команду і заклад, аби відновлювати роботу.
Читайте також: «Ми вміємо шити, а отже, можемо допомогти ЗСУ». Як підприємець із Лисичанська евакуював бізнес до Дніпра
Лишати ресторан у Лозовій, звідки виїхала, напевно, половина населення, не було сенсу. Тож спершу поцікавився у своїх співробітників, чи хочуть вони взагалі повертатися до роботи йі чи не проти вони переїхати до іншого міста. Погодилися усі.
Колосальний досвід, який я не хочу повторювати
Перевезти обладнання і частинку меблів з Лозової до Умані мені влетіло в чималу копійку. На той момент в Україні вже почалися великі проблеми з пальним. Ціни були захмарними, так цей бензин ще й треба було десь відшукати. Та й до легкової автівки кухонне обладнання вмістити не вмістилося б, тож я почав шукати вантажівку. І водія, який погодиться вивезти речі з міста, в якому не вщухали обстріли.
Поки шукав таку людину, паралельно займався орендою приміщення й домовлявся про максимально зручні та лояльні умови. Із власником локації порозумілися одразу: мені пішли на поступки, і я підписав договір. Я намагався не планувати нічого далі, ніж на тиждень уперед. Адже ніколи не знаєш, чим закінчиться день у країні, в якій триває війна.
Моя команда виїхала з Лозової разом із усім обладнанням. Тут я винайняв їм квартиру, аби всі вмістилися і могли братися до роботи. Ми витратили геть трохи часу на ремонт і запустилися вже наприкінці квітня. Насправді, я отримав колосальний досвід: війна, евакуація команди, перевезення ресторану, запуск роботи у геть новому місті. Але повторювати цей досвід не хочу.
Коли в Лозовій стало спокійніше, нам почали писати клієнти
За перший місяць робота закладу була налагоджена майже остаточно. Ще й вдалося створити нові робочі місця, наші кур’єри – це переселенці з Харкова. А «майже налагоджена», тому що через російську агресію вся логістика, якою нам доставляли продукти, зламалася. І якщо раніше рибу, наприклад, нам постачали морем, то цей шлях закрився. Доступною залишилася лише наземна стежка.
Тож довелося створювати нові ланцюжки постачання усієї продукції. А це знову час і гроші, доставка стала значно дорожчою. Утім знижувати якість продуктів я не наважився. Бо навіщо тоді було знову відкриватися?
Десь наприкінці травня в рідному місті стало спокійно, хоч окупанти так і залишилися на відстані 70 кілометрів. Однак обстріли порідшали. Місто знову наповнювалося людьми. А на сторінки закладу почали писати відвідувачі з питаннями, коли ми відновимо роботу.
Сказати, що я здивувався, – це не сказати нічого. Я й не думав, що поки триватиме війна, люди зі сходу України сумуватимуть за нашими суші. Але ми провели опитування в інстаграмі й побачили, що люди дійсно «зголодніли». Після цього вирішили повернутися. Я сформував в Умані нову команду, залишив із ними свого шеф-кухаря, а сам поїхав додому.
Перемога – не за горами, час створювати нові робочі місця
Якщо говорити відверто, сьогодні наші показники вищі, ніж у довоєнні часи. Можливо, люди сумують за «життям поза війною». А поки смакують суші, їм вдається відволіктися.
Зараз я влаштував собі паузу в інвестиціях, хочеться закрити кредити, яких набрався під час евакуації закладу й закупівлі усього необхідного. Проте пауза не означає, що я не розмірковую над наступними ресторанами.
Я повністю впевнений у перемозі України, а отже, потрібно буде створювати нові робочі місця і працювати на подвійну потужність. Можливо, колись спробую відкрити кафе в Києві. Але після того, як запропоную мешканцям маленьких міст дійсно смачні суші.
Суспільство
Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.
очільниця ГО «Юстина».
Вирішили створювати свою громадську організацію
Ми готували вдома на вогні. Газу не було, світла не було, а отже й інтернету — ми не знали, що відбувається. Але надавали медичну допомогу, прибирали у дворі, прали, годували собак і котів. Люди дуже згуртувалися.
«Юстина», бо справедливість
Місцеві не одразу звикли до таких заходів, а деякі вважали, що їм не потрібна психологічна допомога, і мали багато упереджень щодо психологів. Але зміни в тих, хто таки відвідував заняття, були помітні. Жінки ставали спокійнішими, більш розкутими, виговорювались. Між собою знайомились, бо навіть живучи в одному селі, могли ніде не перетинатися.
Спільний запит у селі — велопарковка
Діти там теж висловлювали свої думки, і мене тоді збентежило, що одна дитина каже: «Нащо писати? Все одно нас ніхто не чує». І мені так хотілося щось зробити для дітей, щоб вони бачили, що мрії мають здійснюватися.
Зробили покриття та надихнули інших на зміни
Коментарі
Як працюватиме новий маршрут?
- На ділянці Варшава – Рава-Руська курсуватиме поїзд польської залізниці PKP Intercity.
- На маршруті Рава-Руська – Львів – Чернівці працюватиме дизель-поїзд українського виробництва ДПКр-3.
Що змінюється для пасажирів?
Коментарі
Коментарі