«Люди думають, що ми постійно в підвалі. Це не так»: нотатки львів’янки, яка переїхала до Харкова

Куштує квадратну піцу з «Буфету», гуляє біля Держпрому та нотує свої думки в Threads. Це Анна Дробина — вона переїхала зі Львова до Харкова й заново закохує в це місто, створюючи нотатки львів’янки. 

ШоТам поспілкувалися з Анною про неочікувані відкриття, любов до міст і зламані стереотипи. 

Переїхала до чоловіка-військового

Родом я з Тернополя, але з 17 років живу у Львові. Переїхала вчитися й залишилась, тому більше ідентифікую себе як львів’янка, бо свідома частина мого життя минула саме там. 

З Харковом я познайомилася ще в студентстві. Пам’ятаю, як у 2015 році їздила автостопом у Дніпро та Харків. Я тоді видала фразу: «Мені так подобається! Так хочеться частіше приїжджати», але треба було уточнювати, що в Дніпро — не в госпіталь до чоловіка, а в Харків — не через війну.

Мій чоловік — військовий. На Харківщині служить ще з минулого літа, тож я часто приїжджала на кілька днів. Й одразу вмикала оцей режим подорожі: не просто побути разом, а ще й відвідати цікаві місця. 

Чоловік раніше забороняв переїжджати, бо небезпечно — хай краще я у Львові буду. Але взимку я втратила вагітність і, щоб не залишитися наодинці, ми вирішили, що переїзд у Харків буде хорошим рішенням — і разом будемо більше, і нові враження відволікатимуть.

Поламався стереотип про Харків

Ще коли була в дорозі до Харкова, написала у Threads про свій переїзд, щоб мені порадили класні місця: що подивитися, де поїсти, а також лікарні, салони тощо. Люди відгукнулися! Радили заклади, театри чи де купити у бабусь зелень. Тож я почала ходити по списку — чесно, досі не все побачила з тих місць, але продовжую. 

Це такий собі ефект довготривалої подорожі, що трохи витягує з депресії, адже формуються нові нейронні зв’язки: як знайти якусь локацію, як кудись доїхати без робочого GPS-у.

Тож уже півтора місяці живу в Харкові. Мені трошки страшно було говорити про це батькам, хоча розумію, що я давно доросла, і заборонити нічого вони не можуть. Але мовчала до останнього, поки не знайшли житло. Я спочатку сказала сестрі, а чоловік — своїм батькам. Так вийшло, що свекруха проговорилася. Сестра мені пише: «Мамі сказали, що ти переїжджаєш у Харків, — вона в шоці!». Думала: ох, зараз буде якась складна розмова. Але насправді батьки тільки перепитали, чи безпечний район ми обрали, і повторювали, що цілком розуміють, як мені хочеться бути поруч з чоловіком.

З новин воно виглядає страшніше: здається, що Харків — це суцільна Північна Салтівка. В багатьох були питання: «Ну, ви ж постійно в підвалі, так?» Та ні. Таке саме життя: культурні події, заклади, театри. У мене все ще є оцей режим подорожі, коли хочеться спробувати нові місця, кафе, які колись радили.

Один з яскравих спогадів з 2015-го — це центральний парк: все світиться, колесо огляду крутиться, атракціони працюють, купа людей. Зараз більш тихо. Вдень місто живе, і не дуже відчувається, що за 30 кілометрів уже фронт. А коли починає темніти, на вулицях стає порожньо, — тоді вже є таке відчуття, ніби люди насторожі. 

Чи відчуваю я Харків своїм домом? Раніше я й Тернопіль, і Львів називала домом, коли каталася між містами. З Харковом теж склалося подібне, і я відчуваю себе вдома, бо поруч з чоловіком дім відчувається більше, ніж сидіти у відносно безпечному Львові та чекати. 

Я розмовляю українською. Люди, які мені зустрічаються, — теж. Звісно, трапляються росіянізми, але їх мало. Був смішний момент, коли мене перепитали, чи я точно зі Львова, бо в мене чиста українська, а не польський суржик, — отакі стереотипи. До речі про це: ще коли у 2015 році їздила до Харкова, то перед поїздкою думала, що це більш проросійське місто, бо десь біля росії. Але враження склалося протилежне — я зустріла тільки проукраїнських людей, з чіткою позицією, тому стереотип поламався. 

Коли пишу щось позитивне про Харків, то в коментарях люди думають, ніби це значить, що я не люблю Львів. Але ж це різні міста! Хтось залишив класний коментар: «Що краще — торт чи шашлик?». От і для мене так. У 2015 Харків здався мені дуже живим, драйвовим, з чудовими парками. Що тоді, що зараз продовжую дивуватися ідеально постриженим клумбочкам. Навіть взимку візерунки з тирси викладені, поки нічого не цвіте, — це дуже круто. 

Людям відгукується погляд на місто

Ідея ділитися нотатками львів’янки в Харкові з’явилася випадково. Насправді я не збиралася вести блог і не очікувала, що буде такий резонанс із цього. За професією я копірайтерка, тому писати люблю. Почала писати в Threads, щоб висловити думки й оцей культурний шок запам’ятати просто для себе.

А виявилося, що це цікаво та близько для багатьох харків’ян і не тільки. У чому був мій культурний шок? Найбільший — це громадські туалети. У Харкові вони є в парках — доглянуті, безкоштовні, чисті, навіть з окремими кімнатами матері й дитини. А ще — стиль догляду за містом.

Я ніколи раніше не бачила, щоб лавочки мили!

Або ж оця машина, яка миє асфальт, — вона мене трохи дратує своїми звуками, бо вночі незрозуміло, чи це шахед, чи ні. Але доглядають за містом справді гарно. Після прильоту й закінчення тривоги місце одразу прибирають, розбиті вікна замінюють на фанеру та розмальовують її, щоб не так сумно було без вікон.

Пробувала й культову їжу, звісно! Квадратна піца з «Буфету» нагадує дитинство і перші піци, які в нас зʼявилися, тому такий ностальгічний смак. Як і в союзного смугастого печива — воно нагадало мені торт і варення, як з університетської їдальні.

Харків’яни справді люблять своє місто, особливо ті, хто зараз вимушено живе в інших містах чи країнах. Їм дуже відгукується й погляд на Харків, і свіжі фотографії. А для тих, хто залишився в місті, це все одно думка під іншим кутом.

Коли до мене до Львова приїжджали друзі з інших міст, то казали: «Дивись, на цьому будинку гарна статуя!». А я відповідала: «Де? Там була статуя весь цей час?». Тепер так спрацьовує і в Харкові. Наприклад, я сфотографувала гарну лампу в метро. Людям це було цікаво, бо раніше вони не помічали цього, — коли ти живеш у місті, не завжди звертаєш увагу на якісь деталі.

Мені подобається Харків, і переважно я пишу про якісь позитивні враження. Бачу, що люди люблять місто й готові ділитися цією любов’ю, радять якісь місця. Багато з ким я познайомилася через соцмережі. У мене десь чотири зустрічі з харків’янками були — це чудові люди. Мені навіть дві фотосесії запропонували безкоштовно, бо прочитали мій Threads і хотіли показати місто. 

Звісно, є й хейтери, що вказують на проблеми Харкова й те, що все не так добре, як я викладаю. Але я помічаю позитив і фокусуюся на ньому.  

Знаєте, часто любов до свого міста існує разом з неприязню до інших. Мовляв, от у тих не так, а в нас найкраще. Я категорично проти цієї думки, тому що всі міста класні, всі міста різні. Щось мені не подобається у Львові, щось не подобається в Харкові, але краще звертати увагу на те, що подобається в обох містах, й акцентувати на позитиві, бо це наші міста і їх треба любити. До того ж, у такий складний час варто згуртуватися. 

Анна Дробина активно волонтерить. Зараз вона збирає кошти для 3-го Інтернаціонального легіону, де служить її чоловік і боронить Харківщину, — зокрема, 180 тисяч гривень на модернізацію ста FPV-дронів. Модернізація підвищить їхню живучість, захист від РЕБ та ефективність. Після апгрейду вони зможуть спокійно летіти на 30-35 кілометрів, коли до того могли й на першому кілометрі впасти. Підтримати збір можна за посиланням на банку, а більше прочитати про волонтерську діяльність Анни — на її сторінці.