Приміщення без ремонту, пофарбовані зеленим кольором панелі, запах минулого та низький рівень знань — саме такими багато людей і уявляють профтехи. Але Назар Закаль переконує, що профтех зараз — це сучасний освітній простір з комфортними майстернями та новим обладнанням, а його випускники завжди матимуть роботу.
Щодня о восьмій ранку Назар Олегович приходить у своє ще з дитинства улюблене місце. Жартує, що у всіх у Львові ранки починаються з кави, а у нього — з майстерні при коледжі. Раніше він відвідував її як учень, а тепер слідкує, щоб діти мали все необхідне.
Назар Закаль
директор Міжрегіонального вищого професійного училища автомобільного транспорту та будівництва
«А чому не в коледж на економіста?»
З дитинства я захоплююся зварюванням і технікою. Мій батько працював в училищі, тому після уроків у школі я багато часу проводив у майстерні. Там були різні верстати, обладнання — ми могли свердлити та зварювати. Часом проводили там по кілька годин і так захоплювалися роботою, що й не помічали, як вечоріло.
Я ще змалку дивився, як ремонтують автомобілі, тому після девʼятого класу вирішив займатися тим, що мені подобається. Коли мене запитували про вступ і я відповідав, що пішов в училище на слюсаря з ремонту автомобілів, та ще й в іншому кінці міста, то люди дивувалися, — вони не могли зрозуміти, чому я не пішов вчитися на економіста в коледж біля дому.
Класна керівничка теж постійно говорила, щоб я продовжував навчатися в 10 та 11 класах, бо був дуже старанний. Усі чомусь вважали, що в училищі освіта низького рівня. Мені ж було дивно все це чути, бо вже тоді я вважав, що задоволення має приносити те, чим займаюся, а не де навчаюся.
Я був активним учнем, брав участь у конкурсах фахової майстерності автомобільного напрямку, часто перемагав. Під час навчання проходив оплачувану практику, тому ще підлітком заробляв перші гроші.
Одночасно отримав і освіту, і роботу
Мої старання швидко помітили й після закінчення профтеху запропонували посаду майстра виробничого навчання. Для мене вона була дуже цінною, адже майстер — це наставник, який вводить у професію та дає базові навички. Так у 2012 році я одночасно отримав і освіту, і роботу.
Це був мій перший професійний досвід, і відтоді моє життя переплелося з цим закладом. Рік я пропрацював майстром, потім став викладачем професійно-теоретичної підготовки. Згодом здобув фахову передвищу освіту, а потім і вищу за спеціальністю «автомобільний транспорт».
Завжди жартую, що відтоді моя кар’єра полюбила цифру «три», адже три роки я був викладачем, потім так само працював заступником директора, і вже понад три роки очолюю наш профтех. Нещодавно ще й здобув вищу освіту у сфері державного управління, аби ним якісно керувати. До речі, зараз у нас працюють 13 колишніх випускників.
На моєму робочому столі обов’язково має бути книга — щодня читаю по три сторінки, бо вважаю, що керівник має завжди розвиватися. Зараз це видання про стратегію кризових комунікацій. А ще маю путівник «Новий профтех» про розвиток закладу освіти.
Справу можна відчути тільки руками
Усі знають, що на початку робочого дня директора можна побачити в майстерні. Я завжди спершу йду туди, аби подивитися, хто чим займається та які має плани. Це не для того, щоб критикувати чи лякати працівників, — просто перевіряю, чи все гаразд з обладнанням та матеріалами й чи навчання буде якісним. З викладачами й студентами ми спілкуємося неформально, бо мені важливо бути частиною виробничого процесу.
Я завжди кажу, що справу можна відчути тільки руками, а не головою, — так можна побачити результат і зрозуміти, чи він нас захоплює. Якщо просто розповідати про якесь ремесло, то це як малювати картину словами, — ми не можемо її осягнути й зрозуміти.
А взагалі мої робочі дні дуже наповнені різними зустрічами та нарадами. Протягом тижня має бути кілька зустрічей з місцевою владою, школами та бізнесом — там я руйную стереотипи та переконую, що профтех не є «місцем останньої надії».
Часто в школах кажуть: «Якщо діти не будуть добре вчитися, то підуть у профтех»
Та це не має бути якоюсь страшилкою, і я завжди показую, що наш заклад зовсім не такий, яким більшість людей його уявляють.
Як колись виглядали училища? Старі радянські приміщення, поламані автівки, пофарбовані в синій чи зелений панелі та запах минулого. А коли люди заходять до нас, вони потрапляють у сучасний освітній простір і майстерню з новим якісним обладнанням. Ми щодня працюємо над тим, щоб дістати для закладу новий інструмент, аби діти могли його використовувати. Розвивати систему профтехосвіти нам допомагають в EdUP Ukraine.
Коли я вступив в училище, то побачив, що нас дуже багато навчали теорії, але ми мало працювали в майстерні, до того ж на старому обладнанні. Тому я за те, аби діти багато практикувалися, а не були перенасичені теорією. Коли ми купуємо обладнання, то воно не для картинки, а для того, аби студенти на ньому працювали.
Читайте також: Викладала історію навіть з позицій. Це Бароко, яка служить у «Хартії»
І на пари, і в майстерню, і на піцу до директора
Ми охоче ділимося нашим досвідом та відкриті до спілкування. До нас часто заходять представники офіційних делегацій, і тоді я стаю ще й екскурсоводом, який дуже любить це місце й хоче про нього гарно розповісти.
Наш профтех залучений до різних проєктів — українських і міжнародних. Ми навчаємо дітей підприємництва, беремо участь в Erasmus+, подаємо грантові заявки. Взимку відкрили навчально-практичний автохаб, а тепер ще й створюємо великий простір, у якому діти тестуватимуть професії.
Це дійсно сучасне практичне місце, де діти крутять не «москвичі» й «жигулі», а Toyota, Volkswagen, Nissan. У майстерні є автопідйомники, стенди для діагностики від Bosch і Launch, верстати, інструменти, зварювальне обладнання й італійська система розвалу-сходження. Є навіть станки для балансування коліс та автоматична система пожежогасіння. Для занять ми облаштували дві світлі й комфортні аудиторії.
Також започаткували центр розвитку кар’єри, завдяки якому будемо супроводжувати молодь від вступу до першої роботи.
Дбаємо і про вигляд закладу, аби він приваблював молодь, тому часто ремонтуємо приміщення. Коли нас відвідують і потім тегають у соцмережах, ми дуже радіємо, що наша локація сподобалася. Бо дітям не байдуже, де вчитися, — вони хочуть перебувати в красивих просторих аудиторіях з гарними партами та їсти в їдальні смачні страви.
А ще у нас є гарна традиція, яку я називаю «на піцу до директора». Ми замовляємо піцу, збираємося з учнями й обговорюємо їхню участь в конкурсах чи змаганнях, незалежно від результату. Бо навіть якщо немає призових місць, це досвід, і мені важливо почути, як студенти це сприйняли та які в них враження. У такій атмосфері діти є відкритими та більше довіряють.
Я керую не з кабінету, а долучаюся до навчального процесу
Окрім того, що мене можна побачити в лекційних залах чи майстернях, я часто спілкуюся зі студентами, аби щось порадити та скерувати. Також проводжу лекції, аби не втратити педагогічні навички й бути ближчим до дітей.
Зварники-вокалісти й автомобілісти, що грають у театрі
Кожен мій робочий день також завершується походом у майстерню. Взагалі я мрію, щоб діти після лекцій поспішали не додому, а до майстерні, де можна навчатися й творити. Завжди кажу, що наш заклад працює аж до початку комендантської години.
У нас є театральний, вокальний, спортивний і технічний гуртки. Уявіть — у нас є зварники, які відвідують вокал, або автомобілісти, які грають у театрі «О́браз». Хтось може сказати, що це не поєднується, але сучасний профтех саме про це. Ми даємо базові фахові навички й водночас скіли, аби діти були комунікабельними, вміли себе презентувати, вчилися створювати стартапи.
Коли до нас із офіційним візитом завітав посол Бельгії, студенти вільно спілкувалися з ним англійською. Він їх похвалив і сказав, що вони молодці, адже обрали для себе те, що дійсно знадобиться в житті.
Вищу освіту треба обирати свідомо. Зараз багато дітей хочуть працювати у сфері ІТ, бо це престижно. Раніше ж усі хотіли бути юристами й економістами. Але зараз є безліч можливостей, і я за те, щоб думати про здібності дітей, коли ті обирають для себе фах. Професійна освіта дуже недооцінена. Мені колись співчували, бо я пішов навчатися в училище, а тепер люди розуміють, що після профтеху можуть бути кар’єра та досягнення.
Ремонт автівок на фронт та майстер-класи для ветеранів
Коли почалася повномасштабна війна, ми зварювали протитанкові їжаки, буржуйки, кішки для розмінування. Зараз обслуговуємо авто на фронт.
Після ремонту першої сотні автівок для військових у 2022 році ми просто перестали їх рахувати. Також відновили старі авто, які належали профтеху, і тепер вони працюють на фронті. Не забуваємо й про наших випускників, що долучилися до оборони країни.
А ще ми допомагаємо пораненим військовослужбовцям, які зараз проходять реабілітацію у Львові — до центру UNBROKEN привезли свій тренажер зварювальника та провели там майстер-клас. Їм настільки сподобалось, що згодом вони приїхали до нас, аби потренуватись у майстерні. За кілька разів хлопці на кріслах колісних виготовили лавку й чотири столи.
Ми проводимо заняття не тільки для підлітків, а й для дорослих. Я — прихильник філософії навчання протягом усього життя. Ми практикуємо таке разом з донорами та громадськими організаціями, наприклад, пропонуємо вивчити основи комп’ютерної діагностики, зварювання чи шиномонтажу й так допомагаємо роботодавцям, які не завжди мають час навчати своїх працівників. Нещодавно ми за 20 днів навчили групу жінок основ комп’ютерної діагностики.
Роль профтеху є дещо применшеною
Поза увагою залишається те, що ми готуємо не лише хороших працівників, але й свідомих громадян, які знають, наскільки важливо допомагати війську та шанувати наших героїв.
Наші випускники завжди матимуть роботу
Ми руйнуємо стереотипи про професійну технічну освіту, і це не просто слова. 16-річні діти, які зараз навчаються в нас, своїми руками можуть заробляти по 10 тисяч гривень на місяць. Зароблені кошти, а також стипендію вони вже використовують на власні потреби. Для найактивніших у нас є премії.
Я завжди намагаюся скоротити назву нашого закладу, тому називаю його free профтех, бо він відкритий і доступний для всіх. Це не просто училище — ми стараємося творити спільноту, в якій усі разом працюють над розвитком молоді.
До завершення навчання наші студенти вже мають перше робоче місце. Дехто складає іспити та йде вчитися в університети, але більшість одразу починає працювати за своїм технічним фахом.
Наведу приклад: зараз у нас одна дівчинка навчається на сантехнікиню. Вона пройшла практику на підприємстві, звідки до нас уже телефонували, подякували, а її роботу оцінили й запропонували посаду менеджерки. Бо фах не обов’язково про те, аби носити важкі труби, — можна працювати й в офісі та допомагати людям обрати якісну сантехніку. Ми підтримуємо кожну дитину, навіть якщо дівчата хочуть здобути стереотипно складний фах, — аби лише було бажання.
Наші професії зараз потрібні державі, як ніколи
Ми щороку готуємо 60 водіїв, без роботи яких не працюватиме логістика та жодне підприємство. Наші студенти є фундаментом для роботи різних виробничих галузей. Саме вони будуть дуже потрібними під час відбудови України, тому випускники профтехів завжди матимуть роботу.
Міжрегіональне вище професійне училище автомобільного транспорту та будівництва у Львові є партнером проєкту «Публічно-приватне партнерство для поліпшення професійної освіти в Україні» (EdUP), який впроваджується за підтримки Швейцарського уряду та приватних партнерів та виконується Швейцарською фундацією технічного співробітництва “Свісконтакт” за підтримки Міністерства освіти і науки України. Мета проєкту — розвивати систему професійно-технічної освіти у будівельних професіях за підтримки приватного сектору.
