«Не можу залишатися осторонь». Історія художника Нікіти Тітова, чиї роботи стали символом боротьби за Україну

Художник Нікіта Тітов переїхав до України ще в шкільному віці. Попри «поради» забути про творчість, він все ж вступив до профільного університету та продовжив займатися улюбленою справою. Сьогодні його роботи збирають тисячі вподобань та стають символами подій, що відбуваються в Україні. Тітову вдається втілити в одному плакаті емоції та думки, які часом неможливо викласти й на кількох сторінках тексту. А нещодавно митець почав працювати над оборонними гербами українських міст – символом опору, який натякає окупантам, що їм тут не раді. Про творчість, власний стиль, підтримку друзів та віру в армію Нікіта Тітов розповів ШоТам.

Нікіта Тітов

Український художник, плакатист та ілюстратор

Мистецтво було поруч ще з дитинства

Інтерес до малювання прокинувся з дитинства. Але я в цьому не унікальний: усі діти, особливо діти тієї пори, коли не було навіть натяків на появу гаджетів, малювали багато і часто. Щоправда, у мене був дуже суттєвий бонус. Моя мама – мистецтвознавиця, тож з раннього дитинства я занурився у світ мистецтва саме завдяки їй. Музеї, знайомства з художниками та величезна кількість книг і репродукцій у нас вдома – думаю, це все дуже вплинуло на мене.

Після закінчення школи виникло питання, чим я можу займатися далі. Моїм єдиним активом були розмальовані зошити зі школи. Тому вирішив, що, напевно, в художники – мені єдина дорога. 

Радили забути про кар’єру художника та працювати на ринку

Єдиною проблемою на цьому шляху була повна відсутність академічної школи. Після абсолютно провальних спроб вступити до Харківського художньо-промислового інституту, де один із членів приймальної комісії сказав, що художником мені не стати ніколи, я дивом вступив на художньо-графічний факультет Харківського педагогічного університету. 

Там вимоги були дуже демократичні. Але вже на першій сесії дуже шановний викладач радив мені не витрачати час, а піти працювати на ринок Барабашова. За своє життя я часто чув подібні думки на свою адресу, але навчився ставитися до цього спокійно. Я вже знаю, що мені вдається, а що – ні. Та й вибору особливо немає, тому просто малюю.

Щодо худгарафа, я дуже радий, що потрапив саме туди. Усі чогось хотіли, були пов’язані одне з одним з першого до п’ятого курсу, вчилися одне в одного, товаришували. А головне – це місце було позбавлене пафосу, що дуже допомагає в житті. Особливо – ставитися до себе простіше.

В інституті нам викладали дуже різні дисципліни: кераміку, живопис, прикладне мистецтво. Багато всього, але потрохи. Основним завданням було підготувати вчителя образотворчого мистецтва. Можна було обрати, що тобі ближче, і саме на той час я захопився живописом. Після інституту я пов’язував своє майбутнє тільки з цим, постійно писав, шукав свою мову. І коли був дуже близький до цього, доля принесла подарунок – алергію на олійні фарби. Звичайно, можна було перейти на акрил, але він тоді лише з’являвся, і в мене просто не було на нього грошей.

Повернувся до творчості завдяки підтримці друга

Я не знав, що робити. І від розпачу написав подрузі та одногрупниці Віці Кисельник, яка працювала в Києві. Запитав, чи немає там хоч якоїсь роботи. Так я опинився вперше тут (у Києві, – ред.) і потрапив ілюстратором до найкрутішої за всіма рейтингами того часу агенції «Бейтс-Україна». Далі була дуже непогана кар’єра у цій сфері, і я зовсім перестав малювати, більше займався ідеями та їх втіленням.

Київ – це моє місто за всіма відчуттями, особливо це відчувалося в двотисячних. Тоді він став для мене містком між Харковом та моєю батьківщиною, Естонією, як місто на ті часи більш європейське та вільне. Хоча й Харків зараз став таким самим.

У 2014-му через хворобу мені довелося повернутися до Харкова. Так вийшло, що я залишився без роботи та розуміння, що робити далі. Мені неймовірно пощастило, що мій друг Андрій Єрмоленко простягнув руку і буквально витягнув із глибокої ями. Саме він сказав: «Чувак, ти ж колись малював, малюй і далі!». Саме він допомагав мені у всьому: знайти себе, відчути впевненість, знаходив мені роботу і щедро ділився всім, чим міг. У тому, хто я, багато в чому зобов’язую саме йому.

Не зміг ігнорувати події, що відбуваються в Україні

Свій перший плакат я зробив під час Майдану. Захотілося передати те, що відчув, що думав, адже події того часу не залишали байдужими не лише українців, а й весь світ. На той момент я постійно працював із образами, тому обрав саме мову плаката. Як лаконічну та чітку форму, аби донести думку. Як можливість передати все, що відчуваю. Тоді я не ставив собі за мету займатися цим постійно, але, на жаль, подій, що викликають у мене бажання висловитися, – дуже багато. Я просто не можу пройти повз багато речей, що відбуваються в країні. Усе це викликає відгук у душі, голові. І я намагаюся знайти цьому вихід . Дуже не люблю дописи, довгі тексти, навіть коментарі дуже рідко пишу. Малювати мені простіше.

У своїй творчості саме плакатами я називаю все, що стосується подій в Україні. Решта – це просто моя творчість. Але якось стало прийнято вважати, що я плакатист, а це не зовсім так. Я малюю на різні теми, одна з них – кохання. Для мене ця тема нескінченна і, напевно, найближча. Дуже хотілося б, аби події в країні прийшли до того, що кохання залишиться для мене головним у творчості.

Я людина, яка постійно в собі сумнівається

Я ніколи не шукав одного стилю, для кожної своєї роботи намагаюся знайти свою мову. Та люди кажуть, що мій стиль впізнаваний. І це, напевно, найбільше мене дивує. У мене є низка проєктів у різних стилях і з зовсім різним змістом, один із них – моя інтерпретація українського наївного мистецтва. Саме про цей проєкт я якось сказав, що «займаюся наївним мистецтвом». Але мене якось не так зрозуміли, і почали писати, що я називаю все своє мистецтво «наївним». Я не став заперечувати, нехай буде. Адже, по суті, все, що роблю, часом буває досить простим і, напевно, наївним.

Насправді я людина, яка постійно в собі сумнівається. Ніколи не маю впевненості, що робота зрозуміла або досить чітко передає ту чи іншу думку. Та завжди є друзі (у мене їх кілька), яким показую роботу перед публікацією. Їхня думка дуже цінна для мене, адже вони – близькі люди і багато в чому дивляться на світ схоже.

Художник – це не простий вибір, а постійне перебування між пошуком та сумнівами. Ба більше, у нас це дуже складно ще й в плані реалізації. Є куратори, галереї, колекціонери, але їхня кількість досить мала та, напевно, для обраних. Я зовсім не належу до художньої тусовки. Так склалося, що я художник інтернету, тому живу далеко від грантів і всього, що співвідноситися з успіхом. Утім у мене є своя аудиторія, свої глядачі. 

Мене називають художником патріотичної частини населення

Загалом мені й виставки не потрібні, адже те, що малюю, за день бачать більше людей, ніж у більшості галерей. Та водночас можу точно сказати: відомий художник – це ще далеко не успішний. Звичайно, хотілося б відчувати себе матеріально впевненішим, але це для мене на другому плані. Робити те, що тобі хочеться, і ні від кого не залежати – набагато важливіше. Моє бажання – не втратити цю свободу, і це найголовніше.

Дуже приємно, що мої роботи знаходять такий великий відгук. Не тому, що я стаю через це впізнаваним, а тому що я розумію: є багато людей, які відчувають цей світ дуже схоже. Якось мені сказали, що я художник патріотичної частини населення України. Спочатку здивувався, а потім дуже зрадів такому визначенню. Бо саме патріотична частина країни її й рухає, а отже, дуже пишаюся цим.

Не можу залишатися поза політикою

Чи може художник залишатися поза політикою – питання досить складне для мене. Особисто я – не можу. Але при цьому знаю художників, творчість яких ніколи не скаже про те, що вони дійсно відчувають і роблять. 

У мене є подруга у Харкові, Дар’я Хрисанфова, у неї дуже витончені та ніжні роботи. У них немає ані політики, ані рефлексій про війну. Та при цьому вона багато допомагає хлопцям, які повернулися з фронту. Тут кожен обирає сам, адже у творчості головне – бути щирим, передавати те, що тобі близько, що на душі і чим би ти хотів поділитися.

Вірю в Україну та нашу армію

Остання серія робіт, символи опору, з’явилася з першого плакату про Київ. Я зробив його своєму другу в фейсбуці для допису про набір резервістів. Згодом стали додаватися нові міста. Зараз я точно впевнений, що хочу намалювати всі прикордонні міста, розташовані поруч із агресивним сусідом. Створити такий символічний заслін і дати ворогові зрозуміти, що далі краще не суватися. 

Я відчуваю абсолютний спокій у цій ситуації, вірю в українців та армію. Вірю в своїх друзів і знаю, що українці чинитимуть опір. Такий потужний, що раша посиплеться. Зараз дуже непростий момент нашої історії, і я дуже хочу, щоб ми все це пережили, стали більш згуртованими і сильними. 

Нещодавно разом із фондом «Повернись Живим», агенцією «БігМедіа» та Збройними Силами України ми запустили кампанію «4.5.0.», яку можна побачити на бордах майже по всій Україні. Саме спокій і готовність моїх друзів, які пройшли через війну, впевненість у них та армії – це надихнуло мене на таку ідею. Усе буде 4.5.0. Усе буде Україна!

Замість паніки – історії українців, які роблять усе заради нашої перемоги. Підтримай вихід таких історій – ставай добродієм ШоТам