Суспільство
Не мотлох, а артефакти культури. Хто «полює» на старовинні речі для українських музеїв? Кейс проєкту «Спільний спадок»
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Старовинна вишита сорочка вашої прабабусі – це не мотлох, а потенційний експонат музею. Предмети, які десятиліттями припадають пилом у шафах українців можуть виявитися унікальними артефактами культури та отримати шанс на друге життя.
«Спільний спадок» – громадська ініціатива, яка «полює» на старовинні речі, аби згодом передати їх у руки музейників. За перші місяці роботи проєкту вдалося згуртувати довкола себе десятки однодумців та передати «Музею Івана Гончара» перші лоти, над якими вже працюють дослідники. Про історію ініціативи, роботу в розпал війни та пошук артефактів культури ШоТам розповіла ініціаторка «Спільного спадку» Аліна Божнюк.
Аліна Божнюк
Ініціаторка та кураторка проєкту «Спільний спадок», колекціонерка народного вбрання.
Ми втрачаємо можливість досліджувати нашу культуру
Я почала збирати старовинні речі з початком повномасштабного вторгнення і вже маю колекцію з 35 українських сорочок. Купувала їх на різних маркетплейсах, у соціальних мережах та на аукціонах, де можна «поборотися» за унікальний спадок нашого народу. З часом я зрозуміла, що ринок давніх речей доволі великий і навіть сьогодні користується неабияким попитом.
А це означає, що традиційні речі, які колись були родинною реліквією, останніми роками стають предметом перепродажу й можуть потрапити в «погані руки». Найцінніші екземпляри вивозяться за кордон іноземними колекціонерами. А дехто й взагалі не знає, що з цим усім робити. Тому якісь речі можуть і взагалі опинитися в смітнику. Також унікальні українські сорочки можуть перешивати, змінюючи крій та фасон. Це все псує речі та унеможливлює повноцінне дослідження традицій різних регіонів, адже речі, які могли поповнити експозицію музеїв, просто туди не потрапляють.
Так з’явилася ідея подарувати українським музеям сорочки із власної колекції. Я розмістила оголошення в інстаграмі, але до кінця не розуміла, чи хтось зацікавиться такою пропозицією. Утім на мій допис відгукнулися одразу три музеї, а два з них – погодилися прийняти деякі мої сорочки.
Мої сорочки прикрашають «Музей Івана Гончара»
«Музею Івана Гончара» я подарувала чотири сорочки, рушник та дитячу іграшку – І-ІІ пол. ХХ ст. А ще почала спілкуватися з командою установи та зрозуміла, що це не просто локація для екскурсій. Ці люди вразили мене своїм підходом до справи. Виявилося, що музей – це дещо глибше. Місце, де досліджують, зберігають та популяризують культуру українського народу. До того ж чимало якісних культурних проєктів, зокрема й сучасних, відбуваються саме на базі музею.
Тому мені хочеться зробити все можливе, аби люди почали довіряти музеям. А ще – аби на їх базі зростали нові митці з власними проєктами. І передача речей сприяє цьому процесу, адже в музеях ці предмети перетворюються на об’єкти досліджень.
Утім самостійна ініціатива виявилася занадто дорогою для гаманця однієї людини. Скажімо, одна сорочка обійшлася мені у майже п’ять тисяч гривень. Тому виникла ідея стати кураторкою, яка сприятиме збереженню давніх речей та єднатиме різні сторони цього процесу: людей, які прагнуть долучитися до збереження культури, музеї та продавців антикварних речей. Власне, так і виник проєкт «Спільний спадок».
Мою ідею доволі швидко погодив директор музею Петро Гончар. На підготовку до запуску нам знадобилося чотири місяці. Цей час ми витратили на пошук партнерського фонду, розробку власного сайту та роботу над алгоритмом перевірки та викупу давніх речей.
Працюємо за системою краудфандингу
«Спільний спадок» працює за системою краудфандингу. Усі внески на нашу підтримку потрапляють на рахунок партнерського фонду «Коло». Фонд викуповує речі у продавців та заключає тристоронній договір.
Насамперед ми збираємо кошти на придбання народного вбрання із західних областей, зокрема Закарпаття, а також картин та ікон, давніх світлин XIX-ХХ ст. Однак можемо потрапити на цінні експонати, наприклад, післявоєнних часів Другої світової або на унікальні речі тих регіонів, які вже представлені у музейній збірці. На «вільні» кошти ми купуємо предмети традиційного народного побуту й обрядових атрибутів.
Також ми отримали допомогу на платформі Patreon, де 35 людей, які повірили в нашу ініціативу, щомісяця донатять «Спільному спадку» 300 доларів. Мені дуже подобається цей результат, адже минув усього місяць, ми навіть не встигли публічно презентувати жодної купівлі, але вже маємо фідбек від однодумців. І не лише фінансовий: люди надсилають унікальні речі, які можуть стати частинкою музейного фонду України.
На які речі «полюють» музеї?
Здебільшого пошуком потенційних експонатів займаюсь я, далі передаю інформацію про знайдені речі експертам музею, які вже вирішують, чи варто це купувати. Після купівлі працівники музею детально паспортизують експонат та описують, у якій техніці він створений. Я повністю довіряю науковцям музею, адже лише вони можуть відрізнити оригінал від підробки.
Власне, ми маємо, де купувати такі речі, але не завжди маємо відповідні фінанси. У більшості випадків старі унікальні екземпляри коштують дешевше, ніж нові. І це, безумовно, сприяє нашому проєкту. Але через великий попит ціни поступово зростають, а дехто починає використовувати це для власної наживи.
Читайте також: Майбутнє пам’яток – у приватних руках. Хто рятує культурну спадщину України? Історія ініціативи «Спадщина.UA»
Скажімо, давні сорочки зі «скромною» вишивкою коштують від 500 гривень. Схожих вишиванок можна знайти чимало, і це грає нам на руку, оскільки продавці не завищують ціни. Якщо ж це речі музейного зразка, то вартість може стартувати від кількох тисяч гривень до кількох тисяч доларів.
У моїй особистій збірці є речі вартістю від трьох до чотирнадцяти тисяч гривень. Але бувають лоти, чия ціна сягає двох з половиною тисяч доларів. Наприклад, Снятинські та Борщівські вишиті сорочки. Серед бажаних речей колекціонерів є певні різновиди Буковинських сорочок, які практично неможливо знайти на ринку.
Наша гордість – викуплені речі першої половини ХХ ст.
Нам вже вдалося знайти цілком автентичну річ для «Музею Івана Гончара» – жіночий кептар І пол. ХХ ст. із села Шишківці Чернівецької області. Цю шкіряну жилетку ми придбали за 2600 гривень. Водночас, якщо в процесі пошуку трапляються унікальні речі з «непріоритетних» регіонів, які не є в планах музею на поповнення – ми теж можемо їх придбати. Адже часом ти розумієш, що нічого подібного вдруге зустріти не вийде.
Також завдяки нашому проєкту вдалося придбати набір речей, які належали Баранецькій Ганні Михайлівні – доньці українського січового стрільця. Вона народилась у селі Стриганці Тисменицького району Івано-Франківської області, і ще в молодості відбувала заслання в Іркутській області. 1947 року – вже у засланні – Ганна Михайлівна вишила картину, у якій зобразила село із написом: «Я нагадую рідну оселю, де живе моя люба родина, де й я провела свої молоді літа».
Баранецька відбувала заслання зі своєю подругою Ковалюк Оленою з міста Косів, яка створила два альбоми малюнків. Усі вони згодом також опинилися у Ганни Михайлівни. Серед цих малюнків є портрет Тараса Шевченка, зображення святих, а ще листи додому. Нам вдалося викупити картину, малюнки та навіть сорочку Баранецької.
Із мистецької точки зору ці речі не були нашим пріоритетом, але вони мають власну історію, а тому «Музей Івана Гончара» підтримав закупівлю. А трапились ці експонати нам доволі випадково. До «Спільного спадку» звернувся науковець, який прагнув виставити речі на продаж, проте спершу вирішив написати нам. Сподіваюсь, інші продавці в майбутньому робитимуть так само.
Ми не ломбард – не плутайте
Ми не хочемо, щоб наш проєкт сприймали як комісійний магазин чи ломбард. Нам вже доводилось мати негативний досвід у цьому питанні. Одна з підписниць надіслала повідомлення: «Скільки дасте за цю річ?». Але це так не працює. Ми маємо відповідально ставитися до грошей, які отримуємо від суспільства. Та й всіх речей, на жаль, не викупити.
Водночас «Спільний спадок» має й позитивні приклади, коли люди безкоштовно передавали свої речі. Скажімо, одна жінка надіслала нам вишиту сорочку та рушник 50-х років ХХ ст., а чоловік із Дніпра – давню світлину 40-х років ХХ ст. з однорічною дитиною в сорочці. Ці речі мають були сімейними реліквіями, проте власники вирішили, що хочуть зберегти ці артефакти в музеї. Ми вдячні за такі дари, оскільки вони допомагають збагатити колекції музею.
Культурний фронт теж важливий
Можливо, ця війна почалася через те, що ми недостатньо розуміли свою ідентичність, а світ не усвідомлював, хто ми. Росія змогла створити міф, що ми є її частиною, а отже, нічого особливого в нас немає. Це призвело до того, що за межами України про нас мало що відомо. Тільки після повномасштабної війни світ проявив інтерес до України, яка з 2014 року веде запеклу боротьбу з величезним ворогом. Західні країни почали активно говорити про українську культуру і звертатися до музеїв для детальнішого дослідження історії України.
Мені здається, після перемоги на фронті ми повинні продовжувати боротьбу на культурному фронті. Є багато роботи, яку потрібно зробити в Україні та в світі, щоб зберегти та популяризувати нашу культуру. Цей фронт так само важливий, як і боротьба на передовій. Адже перемога ціною втрати власної культури – це не те, що нам потрібно. Ми маємо робити все можливе, аби нашу культуру чули не лише всередині країни, а й у всьому світі. Українці повинні розуміти, за що ми боремось та що захищаємо.
Мріємо перевести експонати в цифровий формат
Сподіваюсь, довіра до нашого проєкту зростатиме, і ми зможемо створити більше партнерських колаборацій та залучити більші обсяги фінансування. Ми мріємо про співпрацю з іншими музеями, щоб знаходити унікальні предмети і точково допомагати у їх збереженні.
Також в наших планах допомога музеям у відцифровуванні експонатів. Бо важливо не лише купувати артефакти минулого, а й зберігати їх у цифровому форматі, щоб люди могли ознайомитися з ними в інтернеті. Крім того, ми прагнемо вийти на іноземних поціновувачів культури, щоб збирати пожертви для підтримки наших проєктів.
Читайте також: «Російські бомби влучають у заклади культури не випадково». Хто рятує українські музеї під час війни
Тому закликаю читачів приєднуватися до нашої спільноти меценатів на платформі Patreon. За місячну передплату від $5 ви можете допомогти із порятунком рідкісних предметів та разом зберегти наш спільний культурний спадок. Ми вже маємо багато однодумців, але впевнені, що з кожним новим днем наша спільнота лише зростатиме.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Воїни Сил спеціальних операцій ЗСУ знищили російський танк неподалік Авдіївки.
Про це повідомили в телеграм-каналі Сил спеціальних операцій.
Зазначається, що після отримання інформації про місцезнаходження ворожого танку група Сил спеціальних операцій висунулася за вказаними координатами. Знищення техніки бійці вирішили провести вночі.
«Обійшовши танк росіян з тилу воїни ССО пострілом з ПТРК Nlaw нанесли вогневе ураження танку російських окупантів. Після чого група успішно повернулася на базу готувати нові несподіванки для ворога», – розповіли у ССО.
Читайте також: «Рецепт знайшли у покинутій хаті». Як ветеран відроджує контабас – старовинний український напій, забутий в часи «совєтів»
Про ССО України
Сили спеціальних операцій Збройних сил України — окремий рід сил Збройних сил України, до складу якого входять частини спеціального призначення і підрозділи інформаційно-психологічних спеціальних операцій. Неофіційним гімном ССО України є пісня «Тихо прийшов, тихо пішов», написана під час російсько-української війни. Під час повномасштабного вторгнення РФ в Україну воїни ССО виконали низку важливих спецоперацій, зокрема:
- підірвали понтонний міст окупантів на Луганщині;
- знищили ворожі «Гради», що обстрілювали Сєвєродонецьк;
- виявили та знищили станцію зв’язку окупантів на Харківщині;
- підірвали ворожий КамАЗ у глибокому тилу ворога;
- підірвали у тилу ворога міст на Донеччині;
- захопили БПЛА «Орлан-10» із заводською документацією.
Нагадаємо, бійці Сил спеціальних операцій знищили групу окупантів, яка переважала їх за кількістю.
До того ж на Донеччині українські прикордонники виявили і знищили ретельно замаскований військовий склад окупантів.
Фото: facebook.com/usofcom
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
За дев’ять років війни та рік повномасштабного вторгнення росіяни завдали значних збитків українській культурі, руйнуючи та грабуючи музеї, театри, університети, церкви, меморіали. Яких фахівців потребуватиме країна в час повоєнної відбудови та де їх навчають? Розповідають спеціалісти будівельної та реставраційної справи.
Масштаби руйнувань
За даними порталу «Зруйнована культурна спадщина України», станом на квітень 2023 року зафіксовано 1189 пошкоджених та зруйнованих об’єктів культурної спадщини. Серед них 63 музеї, 305 релігійних споруд, 569 старовинних будівель. Війна триває – тож ці цифри не остаточні.
Український культурний фонд створив інтерактивну мапу культурних втрат, де зафіксовані знищені та пошкоджені будівлі. Найбільше їх на Чернігівщині, Сумщині, Київщині, Харківщині, Донеччині та у Приазов’ї.
Наразі там, де це можливо, оцінюють втрати, консервують пошкоджене задля захисту від подальшого руйнування та збирають кошти для відновлення. Реальна картина руйнувань стане зрозумілою після перемоги та повної деокупації всіх територій України. У перспективі ж повоєнна країна перетвориться на гігантський будівельний майданчик і потребуватиме багато фахівців.
Захистити, зберегти, реставрувати
Знищення важливих пам’яток історії та культури – це не лише матеріальні збитки, а й спроба підірвати бойовий дух українців.
«У перші тижні війни в Києві укріплювали пам’ятники мішками з піском, встановлювали захисне опорядження довкола них. Згодом, під час масованого ракетного удару, було влучання в пам’ятник Михайлу Грушевському, але завдяки захисній споруді він вцілів. Існує міжнародна організація «Блакитний щит», що захищає об’єкти світової культурної спадщини. За міжнародними нормами, пам’ятки з таким символом мають бути захищені у разі збройного конфлікту, але на практиці це не працює. Як бачимо, часто культурні пам’ятки захищають люди, ризикуючи своїм життям», – розповідає архітектор-реставратор, віцепрезидент ГО «Альянс реставраторів історичних будівель України» Микола Віхарєв.
Українцям важливо бачити свої святині та символи цілими, адже це мотивує. Тому, попри постійні обстріли, на Софійському соборі встановили відновлений хрест, що впав під час буревію незадовго до початку повномасштабної війни.
Випускники профтеху – фахівці з відбудови та реставрації
«У повоєнний період першочерговим завданням буде відновлення житла і критичної інфраструктури, після цього – об’єктів культурної спадщини. Реконструкція може тривати 5, 10 або й 20 років після завершення бойових дій. А для цього потрібні фахівці будівельно-реставраційної галузі. Їх бракувало й до війни, а після перемоги бракуватиме ще більше», – зауважує Микола Віхарєв.
Процес відновлення об’єктів культурної спадщини – спільна праця істориків, мистецтвознавців, геодезистів, інженерів, конструкторів, ландшафтних архітекторів, а також будівельників, малярів, тинькарів та представників інших робочих спеціальностей, яких готують у профтехах.
Фахівців будівельно-реставраційної галузі нині навчають у Київському вищому професійному училищі будівництва і дизайну. Тут студенти опановують такі важливі професії як маляр-реставратор декоративно-художніх фарбувань, оформлювач вітрин, будівель і споруд, електромонтажник з освітлення та освітлювальних мереж, фахівець з будівництва та цивільної інженерії. Завдяки німецьким партнерам – Фонду Ебергарда Шьока – студенти працюють в оновлених майстернях з найсучаснішими інструментами та матеріалами, мають виробничу практику на підприємствах. Вже нині їм забезпечують місце роботи після випуску.
Викладачка професійно-теоретичного циклу Київського вищого професійного училища будівництва і дизайну Наталія Малець навчає майбутніх будівельників та реставраторів і зазначає: її студенти добре розуміють цінність свого майбутнього фаху.
«Коли я запитую у студентів: “Яка професія найпотрібніша нині?”, відповідають: “Військового!”. “А яка професія стане найпотрібнішою після перемоги? – Будівельника!”. Вони вже усвідомлюють, яка відповідальність на них, наскільки важливі їхні професії для відбудови країни. Будуть потрібні фахівці з реконструкції будівель, ремонту й утеплення фасадів, спеціалісти з енергетичної ефективності. Наше навчання максимально пов’язане з практикою. На заняттях ми опановуємо те, що знадобиться для успішної роботи за фахом – вивчаємо основи перспективи, створюємо креслення у 3D форматі. Студенти виконують практичні завдання – моделюють пошкоджені вулиці та споруди, для яких розробляють плани реконструкції. Це кропітка праця – адже відновлювати пошкоджену будівлю треба в тих самих параметрах і з тих матеріалів, що використовувались у первинному будівництві. Результати були дивовижними, ми навіть влаштували виставку студентських робіт”, – розповідає вона.
Втім, відновлення потребуватимуть не лише будівлі, а й предмети матеріальної культурної спадщини. У Львівському вищому професійному художньому училищі студенти опановують професії живописця, вітражника, реставратора декоративно-художніх фарбувань, маляра, реставратора виробів з дерева, столяра, тинькаря, майстра декоративного мистецтва та реставрації. Професійні реставратори часто мають вузьку спеціалізацію: реставрація картин, меблів, археологічних знахідок.
Усі ці фахівці будуть залучені до ремонту та відновлення автентичних предметів історичної та культурної спадщини – будівель, творів мистецтва, а також «консервації» задля максимально тривалого збереження.
Світовий досвід відбудови для України
Реставрація – процес тривалий. Найперший етап – науково-проєктні дослідження, експертна оцінка для визначення повного обсягу робіт із відновлення об’єкта: це потребує значних ресурсів. У пригоді українським відбудовникам стане досвід повоєнного відновлення інших держав.
«Для майбутньої відбудови України можна використати світовий досвід Польщі після Другої світової війни чи Хорватії після Війни за незалежність. На прикладі Варшави бачимо, як відновити повністю зруйновані будівлі до їх початкового історичного вигляду. Поляки робили це за фотографіями, картинами, кресленнями. Зовнішній вигляд будівель відновленого історичного центру Варшави максимально схожий на довоєнний, але внутрішнє планування – сучасне. Під час воєнних дій у 1991-1992 роках у Хорватії архітектурні пам’ятки в історичному центрі міста Дубровник зазнали часткових пошкоджень. Їхній досвід реставрації буде актуальний і для України – там, де будівлі можна відновити, а не будувати з нуля», – зазначає архітектор-реставратор Микола Віхарєв.
Варто зауважити, що Варшаву почали відбудовувати 1944 року, ще до здобуття остаточної перемоги у Другій світовій війні, а завершили аж у 80-х роках. Бойові дії в Дубровнику тривали до 1992 року, а відновлення міста – до 2005.
Досвід тривалої повоєнної відбудови є і в України. Реконструкція підірваного радянськими військами Хрещатика тривала з 1944 по 1955 роки, а перлину українського бароко – Успенський собор у Києві – вдалося відновити лише 2000 року, в добу незалежності.
Тож повоєнна відбудова – це справа не одного десятка років, а отже, й потреба у фахівцях будівельно-реставраційної галузі буде постійною.
Швидкість та ефективність відновлення культурної спадщини значною мірою залежатиме від взаємодії професіоналів-практиків відбудови та реставрації – вітчизняних та закордонних експертів та місцевих фахівців. Будівельно-реставраційні професії, що першочергово потребують забезпечення кадрами, вже нині можуть опанувати не лише випускники шкіл, а й дорослі, що мають освіту. Вступити до профтеху та здобути актуальну робітничу спеціальність за скороченим циклом навчання можна в сучасних навчально-практичних центрах, що з’явилися завдяки реформі профтехосвіти.
Наталка Шаманова
Ця публікація підготовлена за підтримки Європейського Союзу та його держав-членів Німеччини, Фінляндії, Польщі та Естонії у межах програми «EU4Skills: Кращі навички для сучасної України». Програма має на меті надати підтримку у впровадженні реформи профосвіти та модернізації інфраструктури обраних навчальних закладів. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю її авторів та не може жодним чином сприйматися як такий, що відображає погляди Європейського Союзу, його держав-членів та Програми.
Фото: Микола Тимченко, day.kyiv.ua.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
У Рівному будинок, який є однією з найстаріших споруд міста, офіційно став пам’яткою архітектури місцевого значення.
Про це повідомив начальник Рівненської ОВА Віталій Коваль.
Зазначається, що збудований князями Любомирськими будинок занесений до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.
«Тепер це офіційно пам’ятка архітектури місцевого значення. Відповідний Наказ видало Міністерство культури та інформаційної політики України за поданням нашого обласного управління культури і туризму», – написав Коваль.
Що передувало
У березні 2020 року товариство «Русана Плюс» звернулась до суду з позовом, у якому просила визнати протиправним та скасувати розпорядження Рівненської ОДА від 11.12.2019 «Про взяття на облік об`єкта культурної спадщини».
Читайте також: Я фіксую історію на фото. Це Анна Сенік – українська етнофотографка, яка відроджує забуті українські традиції
Орендар наполягав, що будівля не є об`єктом культурної спадщини, а історичну довідку помилково взяли до уваги, оскільки вона не містила інформації про автентичність об`єкта, його цінність з архітектурного погляду, а також інформації про історико-архівні дослідження та архітектурні вишукування.
Проте 2 травня 2023 року касаційний адміністративний суд Верховного Суду України підтвердив, що будівля на розі вулиць 16-го Липня і Драгоманова у Рівному має історичне значення.
Про будинок
Будівля є однією з найстаріших житлових мурованих будинків Рівного і збудована понад 200 років тому. За припущенням краєзнавців, в приміщенні у ХVІІІ столітті жила охорона палацу князів Любомирських.
Нагадаємо, петиція з вимогою повернути у державну власність та відновити унікальну дачу-пам’ятку архітектора Брадтмана у Пущі-Водиці набрала понад 6 000 підписів.
До того ж у Львові завершили реставрацію 200-річної ротонди у парку імені Івана Франка.
Фото: facebook.com/RivneODA
