Не мотлох, а артефакти культури. Хто «полює» на старовинні речі для українських музеїв? Кейс проєкту «Спільний спадок»

Старовинна вишита сорочка вашої прабабусі – це не мотлох, а потенційний експонат музею. Предмети, які десятиліттями припадають пилом у шафах українців можуть виявитися унікальними артефактами культури та отримати шанс на друге життя.

«Спільний спадок» – громадська ініціатива, яка «полює» на старовинні речі, аби згодом передати їх у руки музейників. За перші місяці роботи проєкту вдалося згуртувати довкола себе десятки однодумців та передати «Музею Івана Гончара» перші лоти, над якими вже працюють дослідники. Про історію ініціативи, роботу в розпал війни та пошук артефактів культури ШоТам розповіла ініціаторка «Спільного спадку» Аліна Божнюк.

Аліна Божнюк

Ініціаторка та кураторка проєкту «Спільний спадок», колекціонерка народного вбрання.

Ми втрачаємо можливість досліджувати нашу культуру 

Я почала збирати старовинні речі з початком повномасштабного вторгнення  і вже маю колекцію з 35 українських сорочок. Купувала їх на різних маркетплейсах, у соціальних мережах та на аукціонах, де можна «поборотися» за унікальний спадок нашого народу. З часом я зрозуміла, що ринок давніх речей доволі великий і навіть сьогодні користується неабияким попитом.

А це означає, що традиційні речі, які колись були родинною реліквією, останніми роками стають предметом перепродажу й можуть потрапити в «погані руки». Найцінніші екземпляри вивозяться за кордон іноземними колекціонерами. А дехто й взагалі не знає, що з цим усім робити. Тому якісь речі можуть і взагалі опинитися в смітнику. Також унікальні українські сорочки можуть перешивати, змінюючи крій та фасон. Це все псує речі та унеможливлює повноцінне дослідження традицій різних регіонів, адже речі, які могли поповнити експозицію музеїв, просто туди не потрапляють.

Так з’явилася ідея подарувати українським музеям сорочки із власної колекції. Я розмістила оголошення в інстаграмі, але до кінця не розуміла, чи хтось зацікавиться такою пропозицією. Утім на мій допис відгукнулися одразу три музеї, а два з них – погодилися прийняти деякі мої сорочки.

Мої сорочки прикрашають «Музей Івана Гончара» 

«Музею Івана Гончара» я подарувала чотири сорочки, рушник та дитячу іграшку – І-ІІ пол. ХХ ст. А ще почала спілкуватися з командою установи та зрозуміла, що це не просто локація для екскурсій. Ці люди вразили мене своїм підходом до справи. Виявилося, що музей – це дещо глибше. Місце, де досліджують, зберігають та популяризують культуру українського народу. До того ж чимало якісних культурних проєктів, зокрема й сучасних, відбуваються саме на базі музею. 

Тому мені хочеться зробити все можливе, аби люди почали довіряти музеям. А ще – аби на їх базі зростали нові митці з власними проєктами. І передача речей сприяє цьому процесу, адже в музеях ці предмети перетворюються на об’єкти досліджень.

Утім самостійна ініціатива виявилася занадто дорогою для гаманця однієї людини. Скажімо, одна сорочка обійшлася мені у майже п’ять тисяч гривень. Тому виникла ідея стати кураторкою, яка сприятиме збереженню давніх речей та єднатиме різні сторони цього процесу: людей, які прагнуть долучитися до збереження культури, музеї та продавців антикварних речей. Власне, так і виник проєкт «Спільний спадок».

Мою ідею доволі швидко погодив директор музею Петро Гончар. На підготовку до запуску нам знадобилося чотири місяці. Цей час ми витратили на пошук партнерського фонду, розробку власного сайту та роботу над алгоритмом перевірки та викупу давніх речей.

Працюємо за системою краудфандингу

«Спільний спадок» працює за системою краудфандингу. Усі внески на нашу підтримку потрапляють на рахунок партнерського фонду «Коло». Фонд викуповує речі у продавців та заключає тристоронній договір. 

Насамперед ми збираємо кошти на придбання народного вбрання із західних областей, зокрема Закарпаття, а також картин та ікон, давніх світлин XIX-ХХ ст. Однак можемо потрапити на цінні експонати, наприклад, післявоєнних часів Другої світової або на унікальні речі тих регіонів, які вже представлені у музейній збірці. На «вільні» кошти ми купуємо предмети традиційного народного побуту й обрядових атрибутів.

Також ми отримали допомогу на платформі Patreon, де 35 людей, які повірили в нашу ініціативу, щомісяця донатять «Спільному спадку» 300 доларів. Мені дуже подобається цей результат, адже минув усього місяць, ми навіть не встигли публічно презентувати жодної купівлі, але вже маємо фідбек від однодумців. І не лише фінансовий: люди надсилають унікальні речі, які можуть стати частинкою музейного фонду України. 

На які речі «полюють» музеї? 

Здебільшого пошуком потенційних експонатів займаюсь я, далі передаю інформацію про знайдені речі експертам музею, які вже вирішують, чи варто це купувати. Після купівлі працівники музею детально паспортизують експонат та описують, у якій техніці він створений. Я повністю довіряю науковцям музею, адже лише вони можуть відрізнити оригінал від підробки.

Власне, ми маємо, де купувати такі речі, але не завжди маємо відповідні фінанси. У більшості випадків старі унікальні екземпляри коштують дешевше, ніж нові. І це, безумовно, сприяє нашому проєкту. Але через великий попит ціни поступово зростають, а дехто починає використовувати це для власної наживи.

Читайте також: Майбутнє пам’яток – у приватних руках. Хто рятує культурну спадщину України? Історія ініціативи «Спадщина.UA»

Скажімо, давні сорочки зі «скромною» вишивкою коштують від 500 гривень. Схожих вишиванок можна знайти чимало, і це грає нам на руку, оскільки продавці не завищують ціни. Якщо ж це речі музейного зразка, то вартість може стартувати від кількох тисяч гривень до кількох тисяч доларів. 

У моїй особистій збірці є речі вартістю від трьох до чотирнадцяти тисяч гривень. Але бувають лоти, чия ціна сягає двох з половиною тисяч доларів. Наприклад, Снятинські та Борщівські вишиті сорочки. Серед бажаних речей колекціонерів є певні різновиди Буковинських сорочок, які практично неможливо знайти на ринку.

Наша гордість – викуплені речі першої половини ХХ ст.

Нам вже вдалося знайти цілком автентичну річ для «Музею Івана Гончара» – жіночий кептар І пол. ХХ ст. із села Шишківці Чернівецької області. Цю шкіряну жилетку ми придбали за 2600 гривень. Водночас, якщо в процесі пошуку трапляються унікальні речі з «непріоритетних» регіонів, які не є в планах музею на поповнення –  ми теж можемо їх придбати. Адже часом ти розумієш, що нічого подібного вдруге зустріти не вийде.

Також завдяки нашому проєкту вдалося придбати набір речей, які належали Баранецькій Ганні Михайлівні – доньці українського січового стрільця. Вона народилась у селі Стриганці Тисменицького району Івано-Франківської області, і ще в молодості відбувала заслання в Іркутській області. 1947 року – вже у засланні – Ганна Михайлівна вишила картину, у якій зобразила село із написом: «Я нагадую рідну оселю, де живе моя люба родина, де й я провела свої молоді літа». 

Баранецька відбувала заслання зі своєю подругою Ковалюк Оленою з міста Косів, яка створила два альбоми малюнків. Усі вони згодом також опинилися у Ганни Михайлівни. Серед цих малюнків є портрет Тараса Шевченка, зображення святих, а ще листи додому. Нам вдалося викупити картину, малюнки та навіть сорочку Баранецької. 

Із мистецької точки зору ці речі не були нашим пріоритетом, але вони мають власну історію, а тому «Музей Івана Гончара» підтримав закупівлю. А трапились ці експонати нам доволі випадково. До «Спільного спадку» звернувся науковець, який прагнув виставити речі на продаж, проте спершу вирішив написати нам. Сподіваюсь, інші продавці в майбутньому робитимуть так само.

Ми не ломбард – не плутайте 

Ми не хочемо, щоб наш проєкт сприймали як комісійний магазин чи ломбард. Нам вже доводилось мати негативний досвід у цьому питанні. Одна з підписниць надіслала повідомлення: «Скільки дасте за цю річ?». Але це так не працює. Ми маємо відповідально ставитися до грошей, які отримуємо від суспільства. Та й всіх речей, на жаль, не викупити.

Водночас «Спільний спадок» має й позитивні приклади, коли люди безкоштовно передавали свої речі. Скажімо, одна жінка надіслала нам вишиту сорочку та рушник 50-х років ХХ ст., а чоловік із Дніпра – давню світлину 40-х років ХХ ст. з однорічною дитиною в сорочці. Ці речі мають були сімейними реліквіями, проте власники вирішили, що хочуть зберегти ці артефакти в музеї. Ми вдячні за такі дари, оскільки вони допомагають збагатити колекції музею. 

Культурний фронт теж важливий

Можливо, ця війна почалася через те, що ми недостатньо розуміли свою ідентичність, а світ не усвідомлював, хто ми. Росія змогла створити міф, що ми є її частиною, а отже, нічого особливого в нас немає. Це призвело до того, що за межами України про нас мало що відомо. Тільки після повномасштабної війни світ проявив інтерес до України, яка з 2014 року веде запеклу боротьбу з величезним ворогом. Західні країни почали активно говорити про українську культуру і звертатися до музеїв для детальнішого дослідження історії України.

Мені здається, після перемоги на фронті ми повинні продовжувати боротьбу на культурному фронті. Є багато роботи, яку потрібно зробити в Україні та в світі, щоб зберегти та популяризувати нашу культуру. Цей фронт так само важливий, як і боротьба на передовій. Адже перемога ціною втрати власної культури – це не те, що нам потрібно. Ми маємо робити все можливе, аби нашу культуру чули не лише всередині країни, а й у всьому світі. Українці повинні розуміти, за що ми боремось та що захищаємо.

Мріємо перевести експонати в цифровий формат

Сподіваюсь, довіра до нашого проєкту зростатиме, і ми зможемо створити більше партнерських колаборацій та залучити більші обсяги фінансування. Ми мріємо про співпрацю з іншими музеями, щоб знаходити унікальні предмети і точково допомагати у їх збереженні. 

Також в наших планах допомога музеям у відцифровуванні експонатів. Бо важливо не лише купувати артефакти минулого, а й зберігати їх у цифровому форматі, щоб люди могли ознайомитися з ними в інтернеті. Крім того, ми прагнемо вийти на іноземних поціновувачів культури, щоб збирати пожертви для підтримки наших проєктів.

Читайте також: «Російські бомби влучають у заклади культури не випадково». Хто рятує українські музеї під час війни

Тому закликаю читачів приєднуватися до нашої спільноти меценатів на платформі Patreon. За місячну передплату від $5 ви можете допомогти із порятунком рідкісних предметів та разом зберегти наш спільний культурний спадок. Ми вже маємо багато однодумців, але впевнені, що з кожним новим днем наша спільнота лише зростатиме.