Суспільство
«Наша задача – не копнути державу, а допомогти військовим». Масі Найєм про «Принцип», реабілітацію бійців та зміни в системі
Український правозахисник Масі Найєм пішов до військкомату ще в лютому, коли оголосили про призов оперативного резерву. До квітня юрист служив у Києві, а потім вирушив на схід – розвідником. Там Найєм отримав серйозне поранення та втратив око.
Під час реабілітації адвокат помітив низку проблем, які ускладнюють відновлення поранених військових. Аби вплинути на ситуацію та принципово змінити ставлення до воїнів, Масі разом із волонтеркою Любов’ю Галан заснували громадську організацію «Принцип». Про «ненормальність» системи, перші зміни та покрокову інструкцію для поранених Найєм розповів ШоТам.
Масі Найєм
Правозахисник, громадський діяч, засновник компанії «Міллер», військовослужбовець ЗСУ
Співзасновник громадської організації «Принцип», що займається правозахистом військових
Поранені, які взимку стоять у вуличній черзі, – це не нормально
Я з впевненістю можу сказати, що лікування бійців в Україні – це далеко не легка справа. Військовослужбовці – це армія, а армія підпорядковується наказам. І якщо ніхто раніше не казав, що стояти в черзі годинами – це не нормально, стояти взимку на вулиці в черзі – це не нормально, щороку підтверджувати своє поранення і доводити, що втрачена кінцівка не відросла, – не нормально… То зараз саме час сказати. Так не має бути.
Розкажу трішки про свою історію. Я мав отримати довідку про відпустку, адже через те, що я військовий, то зобов’язаний бути або у відпустці або у військовій частині. Отримати довідку можна було лише в конкретному місці і лише з 13:00 до 15:00. Спершу я приїхав о 14 з гаком і став у чергу. Мій номер був 72. Я зрозумів, що не встигну.
Наступного дня прийшов раніше і все ж забрав документ. І що мене вразило – це поранені військові, які мають стояти в цих довжелезних чергах, в темних коридорах, а подекуди – в мороз на вулиці. Знаєте, для мене поранений боєць – це легенда. Завжди. І от я заходжу в коридор, де стоять ці легенди і чекають свою чергову довідку. А так не має бути.
Тоді я подумав: «Можливо, так лише в Києві?». Бо це ж не може бути правдою, щоб поранені українські захисники стояли пачками і чекали на якийсь папірець. Я вирішив, що потрібно подивитися далі. Але ні. Абсолютно аналогічна ситуація всюди.
Ніхто не пояснює пораненому військовому, що робити далі
Це система. Військова система. Коли військовий ставить питання – він отримує наказ і мусить його виконати. Тут та сама історія. Уся військово-лікарська система побудована на тому, щоб виконати наказ. І військові приходять до військово-лікарської комісії, щоб виконати наказ.
Але, мені здається, вже на часі це змінювати або бодай почати це робити. Мене вразило, що коли я виписався з лікарні, ніхто не пояснив, що робити далі. Ані військові, ані ВЛК. Ніхто. І ви ж знаєте, що у мене важке поранення? Я втратив око, а не палець. І ніхто не допоміг зрозуміти, що ж я мушу робити далі.
Немає ніякої програми чи системи, яка могла б далі підтримувати пораненого військового. Її просто не існує в Україні. А в моєму ідеальному світі вона є. У цьому світі допомагають військовим, піклуються про них. Та в реальному житті так не відбувається. Здається, що коли державі щось від мене потрібно, то я вимушений це зробити. Але чи робить вона щось з такою самою завзятістю для поранених? Ні. Не робить.
Тому я вважаю, що зараз задача системи – зробити поранених військових просто самостійними. Такими, аби вони могли продовжувати працювати. Адже якщо вони не будуть працювати, то стануть тягарем для держави.
Як бути тим, хто потребує допомоги, але не отримує її?
Я вважаю, що для поранених військовослужбовців має існувати спеціальна програма, яка буде супроводжувати їх від точки «А» до точки «Б». Мало не від самого поранення – і до кінцевого результату. Саме цим ми і вирішили зайнятися у громадській організації «Принцип» з перших днів, тобто з жовтня 2022-го року.
Ми розпочали роботу з міністерствами оборони, охорони здоров’я, цифрової трансформації, аби ця програма з’явилася. Сподіваюсь, ми зможемо пройти цей тернистий шлях змін і започаткувати їх.
Можу сказати, що для початку було б достатньо, аби психолог чи психотерапевт банально зателефонував пораненому бійцю після виписки з лікарні та, припустиму, списання зі служби. Тобто елементарна підтримка кваліфікованого фахівця, який міг би поцікавитися станом військового. Запитати, чи справляється він з поверненням до цивільного та соціального життя.
Знаєте, якби я не міг дозволити собі психолога – це могло б призвести до негативних наслідків. Утім, на щастя, я цілком соціальна людина і маю спрагу до життя. А як бути тим, хто потребує допомоги зі сторони, але не отримує її?
Нас вислухали і взялися до роботи
Із цим питанням ми і прийшли до влади. Міністру цифрової трансформації достатньо було почути нас всього один раз, аби одразу погодитися. Так само, як і міністру оборони. Нас вислухали і взялися до роботи, якої з’явилося чимало. А ми пішли працювати – і так сформувалася робоча міжурядова група.
Та фрази «Не на часі» і «Давайте після війни» ми все ж почули, але чомусь від медичних військ України. Якраз там нас спробували запевнити, що з системою все гаразд, і якщо щось змінювати, то після перемоги. От тільки після війни потреби в цих змінах вже не не буде.
Адже не буде поранених. А вони є зараз. І просто зараз вони стоять у чергах за довідками, за папірцями і без чіткого плану на своє найближче майбутнє. Але є те, що додає сили: ми можемо це змінити.
Наша задача – допомогти пораненим військовим
У громадській організації «Принцип» ми домовилися, що будемо озвучувати термін у три чи чотири місяці до перших зрушень. Але, на мою думку, якщо додати ефективності, то перші позитивні зміни можна побачити вже через місяць чи два.
І передусім йдеться про прості речі. Щоб взимку поранених, які чекають на документи, пускали в приміщення, аби вони не стояли на вулиці. Далі – щоб у приміщенні було, де присісти і дочекатися той папірчик. І, до речі, базові потреби у своїх містах для військових можуть забезпечити люди або волонтери.
Читайте також: Замість лотереї у військкоматі – професійний рекрутинг. Хто наймає копірайтерів та піарників для ЗСУ? Кейс платформи Lobby X
Наприклад, так трапилося у Львові. Завдяки тим, хто захотів змін, вдалося достукатися до адміністрації медичного закладу і покращити деякі умови. Якщо говорити про електронну чергу для поранених, то, думаю, це можна вирішити орієнтовно за два місяці.
У такий спосіб це може зменшити навантаження і кількість поранених бійців на одну точку військово-лікарської комісії. Бо наша задача – не копнути державу, а полегшити військовим перебування у тій чи іншій ВЛК. Оскільки досі триває війна, державі важко, бракує рук. Та для цього є ми, які готові допомогти. Аби насамперед віддячити тим, кому винні. Пораненим захисникам та захисницям.
Покрокова інструкція для військовослужбовців
У перший день офіційного старту «Принципу» ми отримали понад три сотні запитів від військових. Це неймовірна кількість для щойно створеної громадської організації. У нас банально не вистачає рук обробити всі звернення.
Більшість запитів стосується того, що військові не знають, куди подітися після ВЛК або що робити під час неї. Нам писали про умови для лікування чи реабілітації для поранених, проблеми з виплатами тощо. Я можу продовжувати цей список, але хочу сказати, що одна з цих проблем вирішиться доволі скоро.
Ми запустимо покрокову інструкцію для військовослужбовців. Це буде шлях військового, який ми побудували з власного досвіду, наших інтерв’ю тощо. Інструкція буде зручною та зрозумілою. І використовувати її можна буде якраз відтоді, як боєць потрапляє до лікарні та бере в руки телефон або нашу брошуру. І все – питання зникають.
У нашій інструкції буде перелік документів, який потрібен пораненому при виписці з медзакладу, а також рекомендації: що слід зробити після цього і чого очікувати далі. У психології це називається «отримати ясність». Ця інструкція має зняти напруження. Це доволі кропітка робота, але я впевнений, що ми можемо це зробити. Дайте нам два тижні.
Роботи вистачить усім
У громадській організації «Принцип» поки що бракує рук, але далеко не бракує роботи. Однак я переконаний, що незабаром ми виправимо цю ситуацію. Ми вже шукаємо фахівців, які будуть співпрацювати з нами, аби досягти максимального результату. Нам потрібні кваліфіковані юристи, які дійсно розбираються у законодавстві, та аналітики. Ці люди – пріоритет, аби ми змогли провести аналіз і рухатися далі.
Згодом з’явиться інша потреба. Але лише після того, як ми завершимо один етап і будемо готові братися за інший. Поступовий і якісний результат – ось чим ми будемо займатися. І ми точно досягнемо нашої мети – полегшити життя пораненим військовим.
Український бренд одягу FROLOV 14 лютого відкриє UFW денним рок-концертом. Квитки на покази можна отримати у благодійному розіграші для проєкту «Обличчя героїв».
Про це повідомили в інстаграмі FROLOV.
У сезоні FW25-26 Ukrainian Fashion Week запустила благодійну ініціативу «Обличчя героїв». Цей проєкт спрямований на підтримку, відновлення та реабілітацію поранених з мінно-вибуховими травмами обличчя.
Щоби отримати запрошення на один із показів, необхідно:
- зробити благодійний внесок від 2500 гривень на Монобанку;
- заповнити форму за посиланням;
- обрати бажаний для відвідування показ.
Організатори транслюватимуть подію онлайн, етер можна буде подивитися безплатно.
Нагадаємо, що Ukrainian Fashion Week створює адаптивну моду для ветеранів та людей із травмами.
Також ми писали, що український бренд FROLOV створив костюм для Бейонсе (ФОТО).
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка UFW
Суспільство
У свої 73 Ярослав Мельничук не любить сидіти на місці: він опанував смартфон, допомагає онучці закривати благодійні збори для війська, співає та читає реп. А ще почав власну справу — виготовляє дерев’яні підставки під телефон. Каже, що робить ці речі з власної потреби, — щоб було зручніше дивитися улюблені відео про риболовлю:
«Це дуже кропітка праця: я завжди кажу, що легше хату збудувати, ніж робити ці підставки. Але саме вони дають мені силу та здоров’я — тепер я цим живу».
ШоТам розповідає історію дідуся, який завдяки онучці став зіркою інтернету та створив власну прибуткову справу на пенсії.
Ярослав Мельничук
пенсіонер, виготовляє дерев’яні підставки
Завдяки онучці про мене знає весь інтернет
Усе своє життя я працював будівельником, а коли вийшов на пенсію, то дуже полюбив ходити на риболовлю та просто гуляти біля річки в рідному селі. З часом почав збирати різні гілки на березі, щось із них виготовляти та лакувати.
А ще мені було шкода, коли щось красиве пропадає, тому вирішив створити вдома в альтанці музей, де збирав старовинні речі, які знайшов вдома чи принесли сусіди. В мене є старі годинники, машинки для стрижки, маслобійки, фото, касети та платівки. Діти часто приходять сюди й уважно все розглядають.
Ярослав Дмитрович показує дерев’яну підставку для пляшок у власному домашньому музеї. Фото надала Віталія Грицак
Кілька років тому мені подарували смартфон. Онуки навчили ним користуватися, тож часом я дивлюся якісь відео, і так натрапив на ролик з підставками під телефон. Я вирішив, що хочу робити таке ж, бо коли ми дивилися щось разом з онукою, то зазвичай спирали телефон на якусь банку. Тому для мене дерев’яна підставка — це дійсно корисна річ.
Спершу не вдавалося створити щось красиве, але я дуже старався. Першими моїми виробами були підставки з нотами — я зробив їх для учнів моєї дочки, яка викладає в музичній школі.
Підставка «Моя дочка музикантка» від Ярослава Дмитровича. Фото надала Віталія Грицак
Далі онучка Віта написала на своїй сторінці про мене, і музичне училище з Полтавщини замовило 30 таких підставок. Потім почали замовляти й інші підписники Віти. Я не ставив якоїсь ціни — казав, що дадуть, те й буде. Половину коштів витрачав на матеріали, а половину віддавав на армію.
Мої підставки вже бачили Америку й Австралію
Справа так захопила мене, що я почав створювати зайчиків, песиків та інших тваринок. Символом нашого села Коропець є риба короп, тому я створив і таку підставку — це улюблений мій виріб, бо риболовля є моїм захопленням. До речі, її замовляють наші односельці, які живуть за кордоном, тому мої підставки вже є у Франції, Таїланді й Америці. А один з найскладніших виробів — підставка з тризубом — полетів до Австралії. Звідти ж у мене замовили кенгуру.
Підставку з тризубом замовили односельці Ярослава Дмитровича, що живуть в Австралії. Фото надала Віталія Грицак
Я створюю кожен виріб досить довго: спершу його треба намалювати, потім вирізьбити, пошліфувати та полакувати, а далі він висихає понад добу. Це дуже кропітка праця, але саме підставки дають мені силу та здоров’я — тепер я цим живу.
У мене поки немає майстерні — я облаштував собі робоче місце в стодолі. Там поставив свій станок і зберігаю всі підставки, яких за день можу створити пʼять-шість.
Знайомі та друзі мене підтримують — кажуть, що вже чули про мене по радіо. А я собі жартую, що мене вже навіть в Америці показують. В юності я їздив по світу й зовсім не мав часу робити щось для себе, що приносить мені радість.
Мій молодший брат — різьбяр, племінник також виготовляв меблі, тому я вирішив продовжувати сімейну традицію. Рідні завжди підтримують і радіють за мене, та іноді дружина жартує, щоб я не задирав носа, бо ще хтось мене собі забере. Але то все жарти, і я дуже вдячний своїй онучці за підтримку, і що тепер про мене знає весь інтернет.
Ярослав Дмитрович залюбки робить підставки для військових та дає лоти на благодійні розіграші онучки. Фото надала Віталія Грицак
А ще мої підставки замовляють на фронт. Якось нам навіть надіслали фото, як використовують підставку для телефона в окопі. Звісно, з військових ми кошти не брали — це наша маленька подяка за захист. Щиро хотів би перемоги для України, а ще прожити ще хоча б 10 років, щоб міг зібрати своїх рідних і друзів за великим столом в нашому селі на березі Дністра.
Перша дідова підставка зібрала 150 тисяч для війська
Мої підписники дуже полюбили діда, бо він такий, який є, нікого з себе не вдає. Та йому й не треба це робити, адже дід завжди був дуже харизматичний. Коли він почав створювати підставки, я саме організовувала благодійний збір для нашого війська — тоді ми разом зняли відео, заспівали та зачитали реп і виставили його підставку як благодійний лот.
Він і раніше допомагав мені з лотами — то свій фірмовий маринований оселедець запропонує, то домашнє вино. А того разу підписники побачили підставку й почали запитувати, чи можна таке придбати окремо.
Віта написала про дідусеві підставки у своїх соцмережах, і так у нього з’явилися перші покупці. Фото надала Віталія Грицак
Так і стартувала рекламна кампанія з підтримки дідового бізнесу. До речі, тоді ми зібрали понад 150 тисяч гривень для бригади «Рубіж» — це був один з перших виробів, який називався просто «Під ваші тіліфони». Переможець так щиро дякував, що дідові це було набагато цінніше за гроші.
Тепер, коли я організовую благодійні збори й долучаю до цього діда, то завжди знаю, що зможу швиденько зібрати необхідну суму.
Він завжди долучається до усіх моїх зборів — чи дає підставку на розіграш, чи просто сам донатить. За минулий рік вдалося зібрати близько півтора мільйона гривень, зокрема й завдяки його допомозі.
Понад пів тисячі виробів з оригінальними назвами
Дід придумує дуже цікаві назви для своїх виробів. Наприклад, підставка з нотою називається «Моя дочка-музикантка», зайчик — «Той, хто поїв усю капусту на городі», а ще є «Гусі-гусі, га-га-га», «Пливе качка, пливе сороката, я ж тобі казала, що я не багата». Також у діда є «Білочка, що поїла всі горішки і нема, що продати» або «Зуб, дешевший, ніж у стоматолога».
Кожен виріб Ярослава Дмитровича має оригінальну назву. Фото надала Віталія Грицак
За понад рік у діда було більше 500 замовлень. Він створив певний асортимент, який він виготовляє наперед, але буває, що люди звертаються з проханнями створити щось особливе. Наприклад, одна жінка замовляла підставку у вигляді окулярів для своєї подруги, яка працює окулісткою, а ще одні покупці мали вдома кажана, тому попросили вирізьбити його.
Дід дуже любить дарувати свої вироби — якщо хтось із чимось йому допоможе, він залюбки дарує якусь підставку.
Люди завжди дуже вдячні й надсилають свої фото з виробами. Я відразу роблю скрин та пересилаю дідові у вайбер. Наша з ним переписка — це суцільні скриншоти відгуків його клієнтів. Я зовсім не очікувала, що так буде, але дуже рада, що дід знайшов свою справу, і вона приносить йому радість.
Мрію про таку ж старість, як у діда
Спершу дід казав, що не треба встановлювати якусь конкретну ціну — оплата буде, що дадуть. Десь рік ми так і працювали. Люди платили по-різному — від 200 до 500 гривень. Але потім я побачила, що він приділяє цьому дуже багато часу та сил, втомлюється від фізичної роботи, тому тепер кажу, що в середньому підставка коштує 400-500 гривень, щоб дідова робота окупилася.
Коли ми надсилаємо людям вироби, завжди додаємо лист із побажаннями від діда та ще якийсь подарунок — це можуть бути сушені яблука від бабусі, свіжі груші з нашого саду, горіхи чи цукерки. Я ж дуже люблю підставку, яка в діда не вийшла — це мав бути козеріг, але ми назвали його чупакаброю, і вона тепер у мене на поличці.
Віталія з дідусем Ярославом Дмитровичем. Фото надала героїня
Я дуже щаслива, що маю у своєму житті такого діда. Він завжди дає мені щось домашнє, коли я кудись їду, та завжди зустрічає, коли повертаюся додому. Дід дуже мене любить і завжди підтримував мою творчість, тому я тепер навзаєм підтримую його справу.
Дуже ним пишаюся, адже зазвичай літнім людям складно зробити якийсь новий крок. А дід не такий — він є мотивацією для нашої сім’ї: у нього зараз така старість, якої хотілося б і мені.
В Україні запустили медіаплатформу Signal to Resist. Матеріали на сайті присвячені опору та деокупації тимчасово захоплених росією територій України.
Про це повідомляє головний редактор платформи Дмитро Кузубов у фейсбуці.
Про проєкт
На платформі розповідають історії незламності людей, які пережили окупацію. У першу чергу журналісти досліджують поневолення Херсона, що тривало вісім з половиною місяців. Команда Signal to Resist збиратиме розповіді цивільного та воєнного спротиву окупації, аналізуватиме важливі епізоди цього періоду, контроверсійних персонажів та діяльність руху опору.
Усі матеріали дублюватимуть англійською для фіксації воєнних злочинів і серед міжнародної аудиторії.
Читайте також: Українські ветерани здобули першу нагороду на «Іграх Нескорених»
Своєю історією для проєкту поділилася журналістка та мати трьох дітей Світлана Горєва, яка не виїжджала з Херсона під час окупації.
Головним редактором Signal to Resist став харківський журналіст Дмитро Кузубов, який працював фрилансером для «Української правди», Hromadske, Liga.net, Texty. А також співпрацював з The New York Times, CNN та Die Zeit для матеріалів про російську агресію проти України.
Фото з фейсбук-сторінки Дмитра Кузубова
«Чому саме Херсон? Це єдиний обласний центр, який росіяни захопили після 24 лютого 2022-го, й водночас — приклад масштабного опору. Опору місцевих, який разом із вдалими діями наших військових приніс результат — довгоочікуване звільнення», — пояснив на своїй сторінці у соцмережах головний редактор Дмитро Кузубов.
Перспективи
Цього року команда медіаплатформи планує презентувати фільм про спротив херсонців окупації. Над документальною стрічкою працює естонський режисер Ільмар Рааґ та команда українських журналістів і кінематографістів з компанії DGTL RLGN.
Нагадуємо, що анімація «Я померла в Ірпені» перемогла на міжнародному фестивалі короткого метру у Франції.
Фото обкладинки: сайт Signal to Resist
