«Наша ціль – розвал недоімперії». Активіст Роман Сініцин про війну, волонтерство, чортів та супутник для ЗСУ

У 2014 році активіст Роман Сініцин заснував «Народний тил» – громадську організацію, яка допомагала військовим та мала чи не найвищий рейтинг прозорості й довіри серед населення. 

Коли ситуація на фронті стабілізувалася, а нагальні потреби бійців були закриті, Роман повернувся до бізнесу й громадської діяльності. Серед принципових справ, за які боровся активіст, – розслідування вбивства Катерини Гандзюк та відставка тодішнього міністра внутрішніх справ Арсена Авакова. 

Вдруге Роман Сініцин повернувся до волонтерства вже цьогоріч, з початком повномасштабного вторгнення. Сьогодні він керує військовим напрямком Фонду Сергія Притули та, здається, проводить більше часу на передовій, аніж в офісі. Про українське громадянське суспільство, «Народні Байрактари», супутник для ЗСУ та розвал російської недоімперії волонтер та активіст розповів ШоТам.

Роман Сініцин

громадський діяч, волонтер

керівник військового напрямку Фонду Сергія Притули

Активісти мають контролювати владу 

До повномасштабної війни моя основна діяльність була пов’язана з туристичним бізнесом. Я запустив lowcost.ua – сайт з пошуку недорогих авіаквитків. Але очевидно, що через війну всі рейси скасовано, а бізнес відійшов на другий план. Наразі працюють декілька проєктів у туристичному напрямі, але ми фактично нічого не заробляємо. 

А ось громадська діяльність для мене – це хобі, яке не займає так багато часу. Мені здається, чим більше в суспільстві пасіонарних людей, які здатні досягати мети та змінювати світ, тим краще це сприяє нормальному розвитку держави. Українці мають контролювати владу та ставити незручні запитання. Тож ми з однодумцями періодично організовували різноманітні акції протесту чи інші активності. 

Я намагався змінювати владу, щоб країна була кращою 

Здебільшого моя громадська діяльність була пов’язана з кейсом Каті Гандзюк, з якою я дружив. Разом із іншими активістами ми довго вимагали, аби всі причетні до вбивства були покарані. Частину з них вдалося притягнути до відповідальності, але це було зроблено завдяки розголосу, через сотні акцій, роботу з дипломатами та журналістами. Фактично – завдяки тиску на владу та правоохоронні органи з чіткою вимогою: щоб вони належним чином розслідувати цей злочин.

Один із замовників сидить у слідчому ізоляторі. Частина виконавців відбули строки, там дехто навіть вийшов уже. Я не скажу, що ми цю справу довели до кінця, там ще є ряд прізвищ, які мають відповідати перед законом. Але загалом я впевнений, що рано чи пізно ми це зробимо. Якщо оцінювати статус справи, покарали чи ні, то принаймні на 60% винних було притягнуто до відповідальності.

Також ми просували тему відставки Арсена Авакова, колишнього міністра внутрішніх справ, який явно перевищував свої повноваження. Він був відповідальним за провал реформи правоохоронної системи. Як наслідок – тотальна криза справедливості. Я вважаю, що саме через нього люди не довіряли ані судам, ані поліції, ані прокуратурі. Власне, через це й придумав мем «Аваков – чорт». Це “зайшло” українцям. Зрештою Аваков звільнився з посади у 2021.

Насправді усього, що відбувалося, вже й не згадаєш. Я активно просував різні ідеї у своїх соціальних мережах, анонсував заходи, а люди підключалися. У 2014-2016 роках нам вдавалося зносити з посад чиновників та корупціонерів. Я намагався впливати як міг, для того, щоб країна стала кращою.

Колаборанти мають відповідати, а недоімперія – розвалитися 

Я завжди розумів, що русня – це ворог. Війна почалася не 24 лютого, а у 2014 році. Ще тоді важливо було боротися із російською пропагандою, з «не все так однозначно» та «в Україні громадянська війна». Дуже простий кейс. Роки три потому на акції «Безсмертний полк», у Києві я побачив прибічника «руського міра» Кирила Стремоусова. Ми його не били, хоча й могли, адже розуміли, що за побиття будемо відповідати у суді. Стремоусов спокійно собі жив в Херсоні, їздив до Києва та просував русняву тему. Правоохоронні органи, СБУ, розвідка – усі на це закривали очі. 

А сьогодні Стремоусов – заступник голови російської окупаційної адміністрації Херсонської області. Якщо я його вб’ю, мені вручать іменний нагородний пістолет, ще й медаль з подякою. Впевнений, що його рано чи пізно ліквідують. Проте розуміння, хто в нашій країні є колаборантами, які працюють на росію, було задовго до великої війни. 

Мене дивує ситуація, як після 24 лютого деякі так названі «журналісти» із видання «Страна.ua» або з медіа NewsOne, «НАШ» перевзулися та вдають із себе патріотів, які начебто допомагають нашим бійцям на передовій. Ці люди мають сидіти за ґратами, а не вести національний телемарафон. Ми не маємо це толерувати. Мені здається, що варто і потрібно доносити людям, що це ворог, який може вдарити в спину. 

Проте зараз моя громадська діяльність відійшла на другий план. Офіційно я працюю у благодійному фонді Сергія Притули координатором військового напряму. Наразі нам важливо не втратити державність, а шанси такі є. Тому варто всі свої сили спрямувати на знищення окупанта та сприяти тому, щоб ця недоімперія повністю розвалилася. 

Вісім років тому в бійців майже нічого не було 

Волонтерською діяльністю я почав займатися ще в 2014 році. Мої друзі та деякі знайомі пішли воювати та просили допомогти з оснащенням. Спочатку я купував необхідне за власні кошти, але поступово запити збільшувалися, а грошей бракувало. Тому я опублікував у фейсбуці номер своєї карти: щоб кожен охочий міг допомогти бійцям. І понеслося… Згодом ми з однодумцями створили волонтерську організацію «Народний тил». 

У травні 2014 року в бійців не було практично нічого. Ми купували все, починаючи з берців та шкарпеток і закінчуючи тепловізорами. З часом організація переорієнтувалася на закриття більш дороговартісних потреб. Два роки я активно допомагав, волонтерив, але коли ситуація із забезпеченням стабілізувалася, покинув організацію.

У перші дні великої війни нам потрібно було вижити 

Я вірив, що росіяни будуть намагатися нас знищити. Спочатку думав, що це відбудеться в економічно-політичний спосіб. Умовно, внаслідок виборів, підкупу чиновників, тобто без прямого військового вторгнення. Потім, вже після перемоги Зеленського, стало зрозуміло – варто готуватися до повномасштабної війни.

Ми з Сергієм Притулою працюємо й товаришуємо. Не секрет, що він хотів побудувати політичну кар’єру та створити власну партію. Я також був дотичним до цих планів. Але після 24 лютого все накрилося мідним тазом. Взагалі в перші два тижні війни було незрозуміло, чи прорвуться російські війська на Київ. Це було питанням виживання країни. 

Так у перші дні війни волонтерська організація Сергія Притули почала активно формуватися та адаптовуватися до нових умов. Раніше фонд займався  соціальними проєктами, не військовими. Сергій же періодично їздив до хлопців на передову, закупляв для них коптери, індивідуально як волонтер.

Після 24-го фонд спрямовував кошти переважно на військові потреби. Проте є ще гуманітарний напрямок, де залучена велика кількість волонтерів, – допомога переселенцям та відновлення житла. Але на початку повномасштабного вторгнення нам допомогла довіра населення до Притули. У перші тижні на карту організації почали надходити величезні кошти. Тож ми з командою взялися за розвиток фонду та налагодження роботи. Мене призначили керівником військового напряму. Тут знадобився досвід 2014-го року та контакти бійців.

Притула все скупив

Наш волонтерський центр виник на базі офісу, який мав стати партійним. Потім це все розширилося до кількох складів: у Львові, Перемишлі, Миколаєві, Дніпрі. Перші тижні ми видавали все і всім, без якоїсь фіксації та документоведення. Ситуація була важка. Це зараз ми передаємо офіційно на баланс військових частин, з листами, печатками і контролем. Усе переросло з хаотичної волонтерської двіжухи в системний фонд, де люди працюють, у кожного є свої обов’язки. Хтось займається логістикою, хтось – окремими проєктами, хтось – ремонтує техніку. Усе це працює як суцільний організм, робота кожної людини важлива. 

До квітня ми скуповували все, що могли: рації, каски, бронежилети, військову форму, розвантаження, рюкзаки, спальники, ліхтарики, повербанки. Через 4-5 днів почали купувати автомобілі, при чому всюди: і «з рук», і в автосалонах. Звідти й взявся мем, що Притула все скупив. Справді, у нас були ресурси, тому ми забирали все, що бачили. 

Згодом вирішили сконцентруватися на серйозних і дорогих штуках. Зараз ми системно закуповуємо рації та ретранслятори, які у великій кількості використовуються на фронті. Також купуємо оптику (це тепловізори, прилади нічного бачення) та безпілотники від 2 тисячі доларів до дорогих комплексів. Постійно купуємо транспорт. 70-80% закупівель – з Європи та США. Так закриваємо потреби цілих підрозділів, а не одного чи декількох бійців.

Росія в цій війні застосовує все озброєння, крім ядерної 

Порівнюючи із 2014 роком, зрозуміло, що кількість наших військових збільшилася кількаразово. А отже, і потреби сьогодні значно більші. Волонтери підставляють плече там, де влада не встигає. Я не кажу, що влада нічого не робить – це дуже хибний і неправильний меседж. На таку кількість військових у нас просто не було відповідного забезпечення. Державні закупівлі – це довгий процес, а волонтерське середовище знаходить і купує швидше. 

Водночас змінився характер ведення війни. Тоді не застосовували авіацію, балістичні ракети, не було такого активного використання артилерії й реактивних систем залпового вогню. Зараз війна набагато динамічніша, жорстокіша, більш кровопролитна… У цій війні використовують усе, крім ядерної зброї. 

Волонтери можуть забезпечити бійців усім необхідним, однак через добу прилітає п’ять ракет і це все згорає і пошкоджується. Це історії, з якими ми стикаємося майже щодня. У 2014 році активність та інтенсивність бойових дій була значно меншою. 

Волонтери допомагають деокупованим населеним пунктам 

У київському офісі фонду працює окремий відділ, що приймає заявки на отримання допомоги. Також є координатори в Дніпрі, які щодня їздять у зону бойових дій, спілкуються з командирами підрозділів та уточнюють потреби. З огляду на зібрану інформацію ми з координаторами вирішуємо, як і чим забезпечувати бійців. Мені довелося об’їздити всі гарячі точки, від Харківщини до Миколаївщини. 

Коли почалася деокупація населених пунктів, ми відразу вирушили у тому напрямку. Вже на місці ми почали уточнювати потреби бійців, адже в ході контрнаступу були втрати серед техніки. Ми доволі гнучкі в цьому плані. До того ж, команда фонду не сидить весь час у Києві, ми регулярно перебуваємо безпосередньо на фронті.

Саме через це я в квітні переїхав до Дніпра: так логістично зручніше діставатися гарячих точок. У зоні бойових дій я можу провести як два-три днів, так і цілий тиждень. Моє завдання – координувати роботу. Тому важливо, аби все було закуплено та доставлено на передову.

Ми обговорюємо закупівлі з Міністерством оборони 

Звісно, проти першого місяця роботи рівень донатів зменшився, але не надто критично. Люди бачать, як ми працюємо, що купуємо та у яких кількостях. Нам вдається залучати бізнес та партнерів до благодійності. Також з командою створюємо нові проєкти. 

Як відомо, фонд відкрив збір на «Народні Байрактари», і вистачило всього трьох днів, аби зібрати необхідну суму. Ідея з безпілотниками була обговорена з міністерством оборони. Директор Фонду Притули, Анна Гвоздяр, постійно спілкується з Командуванням сил логістики ЗСУ, керівництвом Міноборони, ГУР. Вони вказують на потреби, десь просять зосередитися на певному напрямку. 

Ідея придбати супутник компанії ICEYE – це також пропозиція від Міноборони. Ми звернулися до них, сказали: «Дивіться, що треба купити, враховуючи, що Байрактари нам подарують?». Було декілька варіантів, але найбільш потрібним була саме супутникова розвідка. Тому ми фактично купили те, що просили міністр і Головне управління розвідки. 

Результати роботи супутника чудові, а будуть ще кращими. За перші два дні роботи «народного супутника» ЗСУ виявили понад 60 одиниць бойової техніки противника. Він виконує свою функцію – чим більше росіян вмирають, тим більше врятованих життів українців. 

Війна триватиме довго 

Поки війна не припиниться, поки росія не розвалиться і ми не переможемо, для мене є два варіанти: волонтерити, або воювати. Я відчуваю себе потрібним на волонтерському фронті. Коли в країні стане краще із забезпеченням, доведеться мобілізовуватися і воювати. Це історія про виживання як країни, як нації. Займатися політикою, бізнесом чи іншими справами, які ніяк не перетинаються зі знищенням окупанта – мені аж ніяк не цікаво. 

Я, як громадський діяч, розумію, що політика та активістська діяльність для мене на часі. Зрозуміло, що є питання до кадрової політики, призначень, корупційних схем, але це все трохи відійшло на другий план. У нас зараз воєнний час, у нас є Верховний Головнокомандувач, військове керівництво, Генеральний штаб, профільні військові й відомства. А роль депутатів – вона трохи переоцінена. Деякі з них втекли, деякі воюють, інші приймають потрібні закони. 

Війна триває, і триватиме вона ще довго. Наразі у нас одна проблема – русня, яку потрібно знищувати. Так, буде ще не одна неприємна для нас новина. Але, якщо не вірити в перемогу, можна скласти руки й нічого не робити. Натомість кожен має працювати на своєму фронті.

І пам’ятати, що наша перемога – це повний розвал росії як суб’єкта, як держави. Вона повинна розпастися на шматки. Тільки тоді ця війна закінчиться. Це довгий процес, але незворотний.