Бочки з томатною пастою були пробиті снарядами й уламками. На Херсонщині відновив роботу консервний завод, який майже знищили росіяни

Георгій та Ольга Червєнкови — підприємці та власники консервного заводу на Херсонщині, якому понад дев’ять років. Вони консервували овочі від місцевих фермерів, закривали соки з фруктів власного саду, а ще виготовляли тушкованки та рибні консерви. А потім почалося повномасштабне російське вторгнення.

Дев’ять місяців село Посад-Покровське, в якому розташований завод, перебувало під ворожими обстрілами. З нового обладнання не вціліло нічого, кількість працівників зменшилася вп’ятеро, нові склади, цех та офіс були знищені, а на території заводу було місиво з томатної пасти, горошку та помідорів.

Але коли минулої осені ЗСУ вигнали росіян з територій поблизу села, підприємці Червєнкови повернулися на завод і вирішили його відновлювати. Наразі відбудували дах і запустили роботу двох приладів для консервації, а в майбутньому мріють про те, що відбудують завод, аби був як до великої війни, та знову вмикатимуть працівникам веселу українську музику для продуктивної роботи.

Займаємося бізнесом уже кілька десятків років

Ми з чоловіком Георгієм у сфері бізнесу вже понад 26 років. Спершу працювали окремо, а у 2002 році чоловік створив власну торгову марку «Дем’янович», під якою ми займалися оптовою та роздрібною торгівлею. Закупляли продукцію у виробників і фермерів, створили базу, а інші фірми вже замовляли цю продукцію в нас. Також ми займалися фасуванням круп. 

Так ми зрозуміли, що хочемо більш якісної та різноманітної продукції на ринку, тому вирішили стати виробниками. Мріяли збудувати власний консервний завод і понад дев’ять років тому придбали територію, на якій було розташоване підприємство радянських часів. Фактично там залишилися лише стіни — 80% приміщень ми будували заново. 

Завод був нашим дитятком, яке ми розвивали з кожним роком

Коли ми купили територію, то мали дуже піднесений настрій. Тоді саме була весна, тому настрій відродження був довкола і в душі. Аби збудувати завод, ми продали свої автомобілі та навіть деякі цінні особисті речі. За перший рік зробили цех, склади до нього, а також невеличкий офіс. Завод був нашим дитятком, яке ми ростили з кожним роком: збільшували асортимент продукції, пробували нові смаки для консервації. 

У нас на Херсонщині добірні овочі та фрукти, адже наші поля налиті сонечком. Тому ми виготовляли консервовані помідори, огірки, горошок, кабачкову ікру, томатну пасту, капусту, салати, а також тушкованки та рибні консерви. Ці продукти відразу сподобалися клієнтам. Ми замовляли продукцію у фермерів, а далі пакували її в нашу склотару: вона екологічна, таку тару легше переробити, а ще скло не впливає на колір і смак продукту, який зберігається.

Вирішили годувати українських діток якісними продуктами 

Ми з чоловіком поставили перед собою мету — годувати наших українських діток якісними продуктами. У нас росли дві донечки, і ми розуміли, наскільки важливо правильно харчуватися. Ми самі вирощували кріп, часник, цибулю, петрушку та хрін, аби вони були без нітратів. А ще посадили власний виноградник з понад 150 кущами, аби виготовляти виноградний сік, а потім садок з яблунями, грушами, персиками та вишнями, і з них виготовляли соки й компоти.

Наш Посад-Покровський консервний завод отримав багато грамот за смачну якісну продукцію, а мій чоловік мав багато нагород за високі досягнення в розвитку сільського господарства. 

Якось ми брали участь у конкурсі, де люди мали обрати найсмачніший продукт із заплющеними очима. Тоді нас нагородили золотою медаллю за квасолю в томатному соусі — це було дуже приємно.

У нас було так багато напрацювань, своя база клієнтів, і під кожного з них ми готували замовлення заздалегідь. Бувало, що магазини замовляли в нас продукти на рік уперед. Навесні 2022 року ми мали відкрити новий склад, де зберігалися б такі замовлення, але цю мрію ми так і не змогли реалізувати. 

Пронизливий звук сирени й тривожні як у фільмах обличчя 

Ми з чоловіком жили в Херсоні і щодня їздили на завод, що розташований на початку села Посад-Покровське на кордоні Херсонської та Миколаївської областей. Ми мешкали в квартирі, а 24 лютого минулого року прокинулися о 5 ранку від шуму в будинку. Колись ми дивилися художні фільми про Другу світову війну, і з них я пам’ятала пронизливий звук сирени та стривожені обличчя людей. Але того ранку було набагато страшніше, ніж у фільмі. Ми не думали, що може бути війна таких масштабів у наш час. Не чекали, що нападе та країна, мовою якої ми говорили. Уже зараз розуміємо, що нам її нав’язували століттями, але до повномасштабної війни, на жаль, більшість людей у нас спілкувалися саме нею.

Коли все почалося, ми думали не про матеріальне, а про рідних і друзів. Розуміли, що в багатьох немає автівок, тому в перший день вивозили інших з Херсона. Я в житті ніколи не заливала пальне в бензобак двадцятилітровою каністрою, але в стресі дуже швидко навчилася. Вивозила сестру з рідними, а також подруг у села області, адже ми не знали, яким шляхом на нас ітиме стадо вбивць. Ввечері ми з чоловіком поїхали до мами на Миколаївщину й залишилися там ночувати, аби її заспокоїти. 

Вдень пакували продукцію, а вночі спали на заводі під звуки вибухів

Наступного ранку я поїхала на завод. Уже тоді бачила розбиті БТРʼи та вирви довкола. Дорогою помітила хлопця, який виявився нашим військовим, що йшов з розбитого Антонівського мосту. Я довезла його куди він просив, і трасою ми не зустріли жодної автівки. 

Коли повернулася на роботу, працівники панікували — ніхто не знав, що робити далі. Кожен хвилювався за рідних, але все ж ми сортували продукцію весь день. Тоді ночувати на заводі залишилися всі, хто жив у Херсоні, адже ворожі танки вже були в місті. 

Усю ніч ми чули гучні вибухи та звуки танків, які їхали трасою. Було дуже страшно. Ми думали про те, як допомогти нашим працівникам і людям у селі. Люди купували в нас продукцію, щоб мати запаси, а ми вантажили та сортували коробки. Наступного ранку зателефонували доньки з Києва та повідомили, що місто бомблять. Ми поїхали їх рятувати, адже рівно за місяць перед повномасштабним вторгненням у нас народилась онучка. Вивезли своїх дівчат до Чернівців, а самі повернулися на завод, але через постійні обстріли працювати вже не могли. 

Протягом 9 місяців росіяни постійно обстрілювали Посад-Покровське

Ми винесли на двір продукцію, аби передати військовим і цивільним. Але все довелося залишити й виїжджати в той же день. 16 березня почався великий обстріл села, і ми поїхали до дітей у Чернівці. Потім кілька разів чоловік пробував дістатися до території заводу, але через обстріли не виходило. У Чернівцях шукали варіанти, куди могли б релокувати своє підприємство, водночас я часто ходила в школи плести маскувальні сітки для воїнів.  

З часом ми орендували частину приміщення на консервному заводі в Чернівцях і переробляли продукцію там, але коштів не вистачало й на новому місці було складно. Перед вторгненням ми витратили багато грошей, облаштували територію біля заводу, збудували новий склад і салатний цех. Так вийшло, що ми залишилися боржниками перед нашими постійними клієнтами. Тепер маємо все відновити й повертати людям борги, бо усвідомлюємо всю відповідальність, яка зараз є перед нами. 

Вирви, руїни та місиво продуктів на місці мрії

У листопаді минулого року чоловік повернувся на територію заводу, аби глянути на масштаби руйнувань. На місці справи всього нашого життя він побачив розбиті склади й офіс. Жодна будівля не мала вікон і дахів. 

На вулиці в нас стояли бочки з томатною пастою. Вони були пробиті снарядами й уламками, а на території заводу була каша із суміші помідорів, огірків, горошку та скла. Рибні консерви, тушкованки й інші консервації просто повитікали з банок. Такий вигляд мала наша праця та мрія, до якої ми так довго йшли.

Я повернулася на завод трохи пізніше й побачила суцільну розруху. Мене тішило тільки те, що міцні стіни заводу змогли зберегти життя наших захисників. 

Будь-яка допомога нам — це бальзам для душі

На початку вторгнення чоловік вивіз кілька закатних машин для консервації з території заводу. У цех ми привезли нові, які закупили напередодні, але вони були зруйновані. Так потроху завезли цю стару техніку та запросили майстрів, які ставили нам обладнання, коли ми будували завод. Майстри приїхали і ліпили все з того, що залишилося — вирізали частини автоклавів і з’єднували їх. Ми ще багато чого не зробили, але позичили кошти, зробили дахи на складах, і це дозволило нам відновити роботу на початку осені цього року. Коли до нас приїжджають представники медіа чи влади, то кажуть, що тут у нас другий Гостомель.

З понад п’ятдесяти співробітників зараз на заводі працюють лише дванадцять — хтось воює на фронті, хтось виїхав, а кілька людей, на жаль, загинули. Ми часто залишаємося допізна, бо старі машини гальмують. На території заводу більше сотні вирв, тому ми досі розбираємо завали та знаходимо міни.

Ми шукаємо грантові можливості для відбудови. У цьому нам допомагають доньки, які є юристками. Меценати з Німеччини передали генератор, друзі та знайомі купили мийні засоби та побутове обладнання. Маємо знайомого мецената, який нашим працівникам передав продукти, а також ковдри та матраци для людей, які зараз лишилися без житла, тому живуть у нас в приміщенні невеликого офісу. Така допомога — це бальзам для душі.

Перемога, накритий стіл і весела українська музика на заводі

Навіть у таких умовах ми обов’язково допомагаємо іншим людям, зокрема, на вулиці поставили плитку та запросили жінку, яка варила борщ чи каші у великій 25-літровій каструлі — ми годували наших працівників та всіх, хто до нас приїжджав прибирати руйнування.

Найбільше я мрію про перемогу України, до якої ми долучаємось як можемо, хоча не про все я можу зараз розповісти. Я хочу, щоб колись ми знову увімкнули на території заводу веселу українську музику, яка тут лунала до початку великої війни під час роботи. Також часто на свята накривали столи. Мрію відбудувати наш завод, працювати на ще більшу потужність і годувати нашою смачною продукцією ще більше людей.

Цей матеріал створено ГО «Криголам» за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ICAP Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку. 

Зміст статті не обовʼязково відображає погляди ICAP Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.