«На фізиці говоримо про Bayraktar». Історія вчителя-тероборонівця з Переяслава, який проводить уроки прямо на блокпосту

Безпека дітей – пріоритет, але зупиняти освітній процес, там де не ведуться активні бойові дії, – це злочин щодо учнів. У цьому переконаний вчитель фізики та математики із Переяслава Андрій Бован. З перших днів повномасштабної війни він пішов облаштовувати блокпост і залишився там, долучившись до лав тероборони. 

І хоча контракт дозволяє йому призупинити викладання, зберігши при цьому заробітну плату, вчитель обрав інший шлях. Сьогодні він поєднує службу з дистанційними уроками та вмикається до школярів прямо на блокпосту. Андрій розповідає дітям про Bayraktar і Javelin та підтримує їхню віру в перемогу. 

Головне в житті – родина та школа

Моє головне покликання у житті – це школа. Я працюю вчителем фізики та математики у Переяславі, що на сході Київської області. Викладаю для учнів 5-11 класів. Також захоплююся футболом і волейболом, їжджу на матчі клубу «Динамо». А ще люблю кінематограф. Подивитися хороший фільм, обговорити його зі знайомими – для мене це теж одне з хобі.

У мене є дружина Ніна та троє дітей: Євгенія, Наталія та Віталій. Вони є моєю першочерговою мотивацією до будь-яких вчинків. Я надзвичайно сильно люблю свою сім’ю. Для мене дуже важливо, щоб мої діти росли у дійсно незалежній демократичній країні.

Розуміння, що буде повномасштабна війна, прийшло, коли Путін оголосив про визнання «Л/ДНР». Але, якщо чесно, я не очікував, що вторгнення відбуватиметься по всій території України – з ракетними обстрілами та вбивством мирного населення. Я чомусь думав, що буде загострення бойових дій на сході. Але сталося не так.

Перевірку зошитів довелося відкласти – почалася війна

24 лютого я прокинувся десь о пʼятій ранку: потрібно було перевірити зошити учнів, які днем раніше писали контрольну. Хотів якомога швидше віддати дітям роботи й виставити оцінки. Планував за годинку перевірити й збиратися до школи. 

Сиджу на кухні, а телефон поставив на зарядку. І він все вібрує та дзижчить. Думаю: «Боже, та хто з самого рання може щось постити, поширювати?». Перевірив приблизно половину зошитів, та й, думаю, гляну, може, там щось важливе. Звісно, всі писали про початок війни. Зошити відклав – вже було не до того.

Я був шокований. У голові лише одна думка: «Що робити?». Увімкнув новини, покликав дружину. Зі школи отримав повідомлення, що сьогодні навчання буде дистанційним.

Ми мешкаємо на околиці міста в пʼятиповерховому будинку. Неподалік від нас – військова частина. Влада у перші години сказала, що саме по таких обʼєктах стрілятимуть окупанти, і треба їхати якнайдалі від них. Тому вирішив відвезти дружину до батьків – за вісім кілометрів від нас.

Пітніємо на блокпостах заради наших дітей

У місцевій Facebook-групі я побачив допис активістів із закликом допомогти в облаштуванні блокпостів. Писали, що потрібні люди з лопатами та мішками. Я завіз родину до батьків, взяв лопату і поїхав на блокпост. З перших днів ми, власне, створювали фортифікаційні споруди. Потім обовʼязки вже змінилися.

У перші години на блокпості було багато приємних миттєвостей. Наприклад, коли ми вже були втомлені від безперервного насипання піску в мішки, до нас на велосипеді підʼїхала 17-річна дівчина. Вона мчала кілометр-півтора із термосом, аби напоїти нас гарячим чаєм. Аж гордість взяла за покоління, яке нині зростає. Такі відчуття багато вартують. Розумієш, заради кого ти тут пітнів.

На блокпості я перебуваю з першого дня повномасштабної війни. Приблизно через місяць нам сказали: хто бажає, має підписати контракт на вступ до лав тероборони. Я не вагався.

Зараз у нас відносно нескладні функції, оскільки, дякувати Богу, в Переяславі нині спокійно. Фактично ми займаємося перевіркою документів у тих, хто їде через блокпост. Дивимося, чи не перевозить авто заборонені предмети. Також розшукуємо диверсійні групи. Часто через блокпости утворюються затори. Якщо ми знаємо, що їде військова колона, то максимально розчищаємо дорогу, зганяючи всі автівки на узбіччя. Це ще одна наша функція.

Міг не викладати, бо платили й так

Після двох днів дистанційки МОН оголосило про вимушені шкільні канікули на два тижні, а потім дітям давали можливість вийти на навчання. Але на Київщині канікули продовжили ще на стільки ж. Увесь цей час я взагалі без вихідних ходив на блокпост. Людей на блокпості ставало дедалі більше, бо в Переяслав почали повертатися мешканці, які на деякий час виїхали до інших міст, дехто втратив роботу в інших містах, і тому повернувся Уже приблизно через місяць керівництво вирішило, що ми можемо приходити на блокпост позмінно, це рішення співпало з відновленням навчання в школі.

Мій контракт з теробороною, відповідно до закону про національний спротив, дозволяє мені взагалі не проводити шкільні заняття, при цьому зберігається середньомісячна зарплата. Але, як би пафосно це не звучало, робота вчителя – це, перш за все, покликання. 

Я вирішив, що буду проводити уроки, тому що мені важливе спілкування з учнями. Цим я знаходжу для себе ресурс для відновлення й одночасно підтримую дітей у непростий для всіх час. Я бачу, що нам є за кого боротися, є що втрачати, і через це ми будемо стояти до останнього. Тому для мене викладання і робота на блокпості по 12 годин не є тягарем.

Перший урок провів із блокпоста

Коли відновили навчання й мав відбутися перший урок, я якраз перебував на варті. Блокпост у нас доволі великий, тому й людей чимало. Я запитав у хлопців, чи можу відійти й провести заняття, дружня атмосфера на блокпосту лише підтвердила мої здогадки, і вони відповіли: «Без проблем». Тому прямо на тому ж місці я поставив ноутбук, поруч ­– зброю, і почав. 

Це був рекорд за відвідуваністю учнів, тому що їх ніколи не виходило стільки на онлайн-навчання. На мій урок ввімкнулися 26 із 27 учнів у класі. І це при тому, що зазвичай підʼєднуються 16-20 дітей. Серед них були й ті, хто виїхав за кордон. У чаті учні згодом написали, що того дня такої явки більше не було на жодному іншому уроці. Я для себе зрозумів, що, напевне, це чогось вартує.

На фізиці тепер говоримо про Bayraktar та Javelin

Звичайно, я не зловживаю уроками. Якщо вже прийшов на блокпост, то не маю тут займатися чим завгодно. Тому, якщо за розкладом у мене сьогодні шість уроків, то це не означає, що всі з них я зможу провести. Переважно це 2-3 заняття на добу. Та іноді це може бути і 6 уроків, але коротких – по 10 хвилин. Можу підʼєднатися по відеозвʼязку й просто розповісти дітям, які завдання їм треба виконувати, акцентувати на найголовнішому.

Коли я проводжу заняття з дому, то це вже повноцінні уроки. Паралельно готую для дітей цікаві тести на домашнє заняття, які стосуються, зокрема, і війни. Деякі завдання побудовані на мемах і стосуються, зокрема, Bayraktar та Javelin. Такі вікторини підіймають дітям настрій, їм це цікаво. Я отримую від них фідбек, як це було класно і як це додає їм впевненості, що все буде добре.

Школа – це не лише про знання, а й про спілкування

Мені подобається згуртованість педагогічного колективу, яку я бачу. У перший день, крім мене, ще один вчитель приїжджав допомагати на блокпост, інший був на декількох нічних чергуваннях. На блокпосту зустрівся зі своїм випускником. Коли я лише прийшов викладати, він був у 8 класі. Так само часто трапляється, що випускники попередніх років приїздять як волонтери. 

Колеги у школі активно плели сітки та передавали їх бійцям, інколи до плетіння сіток долучаються і діти з батьками. Працівники всіх шкіл були залучені до приготування обідів для тероборони. Вони мали свій графік – коли і який навчальний заклад готує. Усі ці обіди, приготовані у шкільній їдальні, захисникам розвозили активісти.

Дехто з дітей, які навчаються в школі,  активно долучились до збору коштів для ЗСУ, продаючи домашні квіти. Це лише декотрі з тих маленьких історій, які допомагають «вибудувати» перемогу.

Війна не має зупиняти навчання

Я вважаю, що на тлі війни не варто зупиняти освітній процес. Просто сказати, що це «не на часі», – було б злочинно щодо дітей. Адже школа – це не лише фізика, українська мова чи географія. Спілкування з учителями дає дітям розуміння картини світу.  Багато хто зрозумів важливість таких предметів як історія та мистецтво. Та й взагалі не завжди ж на уроках вчителі лише про шкільний матеріал говорять. Соціальна функція навчального закладу дуже важлива, особливо зараз.

Читайте також: У мене немає ніг, але є сили боротися. Історія 55-річного бійця з Закарпаття, який на протезах пішов захищати Україну

Наприклад, моя старша донька нині навчається у четвертому класі, рішення про скасування ДПА в 4 та 9 класах з’явилося через декілька тижнів від початку війни. Напевно, це правильно, бо нині складно забезпечити  безпеку, постійні повітряні тривоги, багато внутрішньо переміщених осіб, дехто за кордоном. Але їхня вчителька навіть на канікулах, щодня, включно з вихідними, організовує зустрічі під приводом узагальнення та систематизації знань за збірником підготовки до атестації. Під час цих занять діти не завжди й розвʼязують ті завдання, а буває просто грають в ігри. Я бачив, наскільки моїй доньці важливо раз на добу поспілкуватися з учителем. Якщо це потрібно їй, то, напевно, й багатьом іншим дітям в Україні.

Не опустимо руки, доки війна не закінчиться

Попри те, що ми перебуваємо на блокпосту по 12 годин на добу, день через день, втома не відчувається. Коли ми дивимося негативні новини, що окупанти роблять в Україні, сили звідкілясь беруться. Кожна така новина робить в організмі якийсь викид адреналіну, який переповнює люттю до загарбників. І ти розумієш, що не маєш права розслаблятися. Треба постійно бути в повній готовності, тому що за нами – наші родини, наші діти й наша земля.

Хочеться, щоб ми перемогли якнайшвидше. Але на це впливають дуже багато факторів. Я вірю, що війна закінчиться швидко. Але як фізик можу сказати, що все в житті відносне, і швидкість теж. «Швидко» кожен сприймає по-своєму.