Миють руки копійками й печуть паски в бляшанках: як українці від заходу до сходу святкують Великдень

Хоч Великдень — це релігійне свято, для українців воно більше про традиції, що передаються з покоління в покоління. Саме в них — відчуття дому, тяглість і зв’язок із корінням. #ШОТАМ дізнався, як на Буковині дарують килими за поману, як на Черкащині відганяють злі сили та хвороби та як на Луганщині влаштовували посиденьки на кладовищі на Пасху.

Свідерська Анастасія

культурна діячка, керівниця ГО «Кафедра Буковини»

У центрі села ставили гойдалку, яка ставала осередком Великодня

Я народилася, виросла і живу у Чернівцях, але частину дитинства провела у бабусь і дідусів у селі Клішківці Чернівецької області. Підготовка до Великодня в місті починається приблизно за два тижні: потроху скуповуємо необхідне, прибираємо в хаті, готуємо якийсь новий елемент одягу до свята. Особисто я посту не дотримуюсь, проте в нашому регіоні це досить поширено.

Цікавим є звичай, який остаточно зник десь у 60-70-х роках — гуцанка (гойдалка). Її встановлювали заздалегідь перед Великоднем і протягом кількох днів свят вона ставала центром життя села. Тут збиралася молодь і громада, співали, танцювали та грали в ігри.

Раніше у моїй родині було заведено починати випікали паски в четвер. Тепер же відійшли від такого строго слідування канону і печемо в суботу. Проте знаю, що у багатьох сімʼях в регіоні це досі роблять у четвер старші жінки роду — печуть на всіх. 

Якось традиційного рецепту пасок у нашій родині немає. Але я обов’язково оздоблюю верхівку хлібними фігурками — хрестиками посередині й квітами. 

Те, що на Буковині потрапляє до кошика, іноді вражає навіть мене. Окрім незвичних для інших регіонів овочів, до кошика можуть класти і фрукти, іноді трапляється алкоголь. Дитячі кошики часто лише з солодощами.

Більшість людей у нас ходить на саме на ранкову службу — швиденько освятити кошик. Ми з подругою маємо свою традицію — ходимо в деревʼяну церкву на службу, а після освячення кошиків під церквою на лавці розговляємося. Обов’язково треба цокнутися яйцями!

Мили руки копійками, а щоки терли яйцем

Моя колега із села Вікно на Чернівеччині розповідала про цікаву великодню традицію в їхній родині. У кошик кладуть копійки — залізні 5, або 10 — і їх має бути стільки, скільки людей у сім’ї, аби кожному дісталася своя освячена копійка.

Також обов’язково кладуть галунку — просте, фарбоване у червоний, яйце без жодних наліпок чи прикрас. І ці копійки та галунку несуть освячувати з усім іншим, що є в кошику. Уже вдома, ще перед тим, як сідати їсти освячену їжу, беруть гарячу воду, кладуть туди копійку й яйце.

Копійкою миють руки — труть її між долонями, щоб рік був заможним, а галункою натирають щоки — щоб бути гарними й рум’яними весь рік.

Це роблять усі члени родини. Копійка для кожного окремо, а галунка — одна на всіх. Після кожної людини змінюють воду, а використану виливають у квітник.

За упокій душі дарували килими чи якусь побутову техніку

Після Великодня наступають поливаний понеділок та вівторок. У понеділок хлопці й чоловіки поливають дівчат і жінок, а у вівторок навпаки. Обливають для того, аби людина протягом року була дужа.

Також після Великодня наступає провідний тиждень. У селі Клішківці, звідки я родом, це тиждень підготовки до «проводів» — вшанування померлих на кладовищі. У ці дні у нас є звичай — обмін поманами (поширений на Буковині традиційний обряд частування й дарування їжі або речей за упокій душі померлої людини). 

Для багатьох дуже важливо, щоб помани були багатими, достойними. Мої батьки розповідали, що раніше доходило до того, що за поману давали килими, чи якусь техніку побутову — щоб по гоноровому було. Колись проводи було масштабне дійство, проте зараз, через повномасштабну війну, на кладовище приходить дуже мало людей.

Вероніка Ганєчко

співзасновниця благодійного Фонду Миколи Бабака — культурно-просвітницької інституції з Черкас

Били одне одного свяченою вербою, щоб відганяти злі сили та хвороби

Моє дитинство фактично припало на радянські часи. Коли я була малою, у нашій родині святкувати Великдень взагалі не було прийнято — просто не заведено. Цю традицію у нашій родині започаткувала мама, у 90-х роках. Тепер моя робота з українською культурною спадщиною змушує відчувати наближення Великодня задовго до самого свята, адже цей період наповнений особливим змістом. 

Щодо посту, то я дотримуюся передусім його духовної складової — це час для очищення думок, молитви та добрих справ. На Черкащині, як і в багатьох інших регіонах України, дотримання посту є важливою традицією серед вірян.

Останній тиждень перед Великоднем називають Страсним. У цей період наводять лад у домі — миють, прибирають. Раніше господарі білили хати, мили меблі та двері. Завершити всі справи потрібно було до Чистого четверга.

Страсна п’ятниця — день мученицької смерті Христа, тому в нас прийнято вважати, що працювати цього дня — великий гріх. Можна було лише пекти паски. А вже наступного дня, у Страсну суботу, готували крашанки й писанки.

У Вербну неділю освячують вербову лозу. Свяченою вербою жартома б’ють одне одного, вірячи, що вона відганяє злі сили та хвороби. При цьому кажуть: «Не я б’ю — верба б’є, за тиждень Великдень, недалечко червоне яєчко!». Освячені гілки верби потім зберігають у хаті як оберіг.

Взагалі, якщо вдаватися до значення цього свята, то у Вербну неділю ми згадуємо біблійну подію — в’їзд Ісуса Христа до Єрусалима. Мешканці міста вітали Сина Божого, встеляючи Йому дорогу пальмовим гіллям. У нас же, в Україні, це вербова лоза.

У хаті обов’язково мали бути молитва і спокій під час випікання паски

Паски у нас зазвичай печуть у Чистий четвер або Страсну суботу. Цим, традиційно, займаються старші жінки в родині. У моїй родині паски пекла мама, цьому вона приділяли особливу увагу. Під час випікання в хаті мав бути спокій, молитва, гарні думки, жодних суперечок — все це дуже важливо.

Взагалі навіть дітей старалися тримати подалі, бо тісто мало добре підійти, щоб паски вийшли пишні, високі, м’які. І казали, якщо так буде — то й у домі буде здоров’я, щастя і гарний настрій. Це був особливий хліб, і до нього ставилися з великою увагою.

Для мене це також стало невід’ємним ритуалом, і на Великдень я завжди готую паски за рецептом мами, якої, на жаль, вже немає з нами. Обов’язково додаю родзинки, курагу і волоські горіхи — ось такі основні інгредієнти моєї паски. 

Повномасштабна війна змінила ставлення до Великодня. Думаю, зараз українці глибше відчувають його духовне наповнення, адже цей день знаменує перемогу життя над смертю.

Слава Бо (В’ячеслав Бондаренко)

митець із Луганщини, редактор журналу про культуру українського сходу «+/-Нескінченність»

Паски готували в банках з-під консерв і не покривали глазур’ю

Я прожив у Луганську із 1974 року по 2014-й, і в мене є спогади про Великдень ще за радянських часів і вже за незалежності. Для мене це, перш за все, родинне свято. Ще за радянщини, коли офіційною релігією був атеїзм, Великдень у нас святкували неофіційно: ходили до церков, хоч їх було небагато, збиралися родиною вдома. Обов’язково за тиждень або два до свята ходили на кладовище прибирати могили рідних: фарбували огорожі, поправляли стіл і лавки, висаджували квіти.

На Чистий четвер усі купалися. Дехто навіть прокидався для цього рано-вранці, до сходу сонця. Також у хаті треба було помити вікна, поприбирати — без цього ніяк. Приходиш зі школи, мама вдома вже штори пере, а ти маєш вікна мити. 

У ті ж дні зазвичай пекли паски. Раніше на верхівках викладали колоски або хрестики з тіста і нічим їх не покривали. А коли сучасних форм для випічки не було, використовували бляшані банки від консервованого горошку «Глобус» — вони добре підходили й за розміром, і за формою для пасок. У родині спеціально зберігали їх, аби раз на рік спекти паску.

На Пасху обов’язково ходили на кладовище пом’янути рідних

Ранком на Великдень ішли на службу. У кошик обов’язково клали крашанки, паски, купу ковбаси, копченостей, сала. Батюшки, звісно, казали, що таке не варто святити, але освячували. Також клали сіль, а потім її використовували цілий рік — стояла на особливі випадки, бо ж ніби мала магічні здібності.

До церкви нам треба було йти близько 2 км. І, пам’ятаю, так приємно було —  ідеш ранком, все квітне, всі йдуть з кошиками, з квітами. Як поверталися додому, одразу розговлялися (тобто вперше після посту вживали скоромну, непісну їжу), навіть, якщо не тримали піст  — їли ковбасу, холодець, пили по трошки горілки або вина.

І вдома, і на вулицях усі христосуються — тричі кажуть «Христос воскрес! — Воістину воскрес!», тричі цілуються у щоки, і, якщо є з собою є яєчка, обмінюються. А можна і стукнутись зразу. 

На Великдень обов’язково всі ходили на кладовище пом’янути рідних. Вони були настільки заповнені людьми, що іноді не було де припаркуватися. Із собою брали їжу, цукерки, алкоголь. Традиційно у нас на Луганщині біля могил роблять столи та лавки — саме для того, щоб поминати. 

Так само потім ще збиралися на «Красну гірку» або ще називали «гробки» — це наступна неділя після Пасхи.  Але тут в кожного по різному: хтось ходив на кладовище лише на Великдень, хтось лише на «Красну гірку», а хтось двічі. 

До речі, оскільки на кладовище йдуть у гості до померлого родича, то і його треба було пригостити. Коли ж збиралися їхати, налите виливали на землю, а хліб розкришували, щоб його поїли горобці.

Бабусі збирали з могил «конхвети» і вважали їх лікувальними 

Ще обов’язково брали із собою «конхвети» — зазвичай карамельки, щоб не розтавали, і розкладали ці пакунки на могили рідних. А потім діти й бабусі ходили по кладовищу і їх збирали. 

Серед дітей навіть була конкуренція — хто більше збере. А бабусі вважали ці цукерки лікувальними — потім протягом року, якщо щось заболить, треба було цукерку цю з’їсти. 

Здебільшого Великдень святкували родиною. Після відвідин кладовища всі збиралися за столом удома. Гостей не було, принаймні у нас. З року в рік традиційно готували холодець і окрошку. Редиску ставили, якраз уже з’являлася молода, огірки тепличні, зелень. Ну і яйця й паска, звісно ж.

Зараз також продовжуємо святкувати Великдень. Ми не дуже релігійні, але нам подобається сама традиція — це така згадка про Луганськ і мирні часи.