Суспільство
Крафтові гаманці з Нової Каховки. Як бренд NUB Workshop врятувався з окупації
NUB Workshop – український бренд крафтових гаманців та аксесуарів із натуральної шкіри. Подружжя Масюткіних заснувало майстерню у 2016 році, відчувши, що настав час створювати щось своє. Відтоді вироби з Нової Каховки побували на десятках ярмарків та фестивалів, а продукція бренду стала впізнаваною навіть попри відсутність назви бренду.
З початку повномасштабної війни засновники бренду понад місяць прожили під окупацією. Через 42 дні вони наважилися покинути рідне місто. Кажуть, любов до свободи виявилася сильнішою за будь-які страхи та обстріли.
У Другобичі Масюткіним вдалося поступово відновити виробництво. Частину обладнання та матеріалів евакуювали волонтери, з рештою допомогла громада та знайомі. Сьогодні NUB Workshop вже приймає перші замовлення та знову створює крафтові гаманці ручної роботи. Про історію бренду, окупацію, релокейт та щасливі випадковості ШоТам розповів співзасновник бізнесу Олексій Масюткін.
Планували бізнес як сімейну майстерню
Історія бренду крафтових гаманців NUB почалася у 2016 році. Сімейну майстерню ми започаткували разом із дружиною Олександрою, відтоді працюємо разом. Якийсь період часу у нас були наймані працівники, але карантин вніс свої зміни, а війна практично зупинила бізнес. Сьогодні ми відновлюємося й поки що працюємо лише вдвох.
До власного бізнесу я був торговим представником, а дружина працювала юристкою. Однак просто працювати на когось стало, скажімо так, замало. Набридло. Захотілося зайнятись чимось власним, створити щось своє, працювати на себе.
Чому саме гаманці? Складно відповісти. На жаль, якоїсь історії на кшталт «у дружини не було гаманця, тому ми вирішили зробити його власноруч» у нас немає. Ми просто прагнули відкрити власну справу, робити щось своїми руками. Щось корисне, що буде подобатися людям. Адже сьогодні в трендах масмаркет, він захоплює полиці магазинів і позбавляє покупця певних емоцій. А ми хочемо це повернути. Зробити так, аби продукт слугував довго, а не, умовно, один сезон.
На другому ярмарку в нас розкупили всю продукцію
На самому початку перші наші вироби тестували друзі та родичі. Вони були першими клієнтамий, відповідно, першими критиками. Робочий драйв розпочався у березні 2016-го, коли ми вперше поїхали на «Кураж Базар» і протестували наші пілотні моделі. Згодом ми поїхали на «Всі.Свої», звідки повернулися практично без товару. Це стало для нас чітким сигналом: наші вироби комусь потрібні.
Згодом мережа різноманітних ярмарків значно розширилася: «Всі.Свої», Made in Ukraine, «Гешефт», «Кураж Базар» – всі навіть складно пригадати. І саме відтоді філософія нашого бренду не змінюється – ручна унікальна робота та висока якість матеріалу й пошиву. Так продовжувалася наша справа.
Це не конвеєрне виробництво, це родина
Ми крафтова майстерня, тому не займаємось масовим виробництвом. У нас немає потоку, лінії пошиву, цехів. Та за весь час ми встигли виготовити понад 15 тисяч одиниць товару. Звісно, це приблизна цифра, адже ми ніколи не рахували точну кількість. NUB Workshop – це не конвеєрне виробництво. Тут така атмосфера, ніби в сімейному колі. І саме з таким настроєм ми створюємо нові замовлення для наших клієнтів.
Протягом усього часу ми працювали саме з українськими виробниками шкіри. Напевно, встигли протестувати якщо не всіх, то переважну більшість постачальників. Використовували сировину і Броварського шкіряного заводу, і виробництва з-під Харкова. Наразі ми співпрацюємо з Вознесенським шкіряним заводом, що на Миколаївщині. Їхнє виробництво перебуває в зоні постійних обстрілів, але компанія продовжує працювати.
Звісно, з початком повномасштабної війни наше виробництво тимчасово зупинилося. Ми відновили роботу, але поки що не замовляємо додаткову сировину, наразі працюємо на «довоєнних» запасах.
Ніколи не працювали «на склад», відшиваємо під клієнтів
З самого початку так склалося, що ми ніколи не працювали «на склад». Тобто наша продукція ніде не валяється й пилом не припадає. А в періоди, коли ми їздили на маркети, просто готували окрему партію. Поїхали на ярмарок – продали – повернулись додому. І знову: відшили й поїхали. Це був наш принцип.
Потім, коли з’явилася партнерська офлайн-точка продажу на Хрещатику, ми стали наповнювати поличку в магазині. А з клієнтом все дуже просто: коли нам поступає замовлення, ми спілкуємося і завжди даємо людині можливість самостійно обрати, скажімо, певні додаткові функції, деталі гаманця. Клієнти обирають колір, матеріал фурнітури тощо. Ми намагаємося підходити індивідуально до кожного клієнта, створювати дійсно крафтові гаманці.
А ще ми не вказуємо на продукції нашу назву – лише логотип у формі шишечок. Інколи через це нас не можуть знайти, але постійні клієнти, як правило, розрізняють нашу продукцію саме за ними. Вони іноді так у пошуку й пишуть: «гаманці із шишечками». Можливо, у цьому й наша перевага: люди відчувають, що мають щось особливе. Щось, що не переповнене логотипами та рекламою.
Нас відмовляли покидати рідне місто
Якщо чесно, ми не вірили, що почнеться велика війна. Не лише восени, коли лише починалися подібні розмови, а й навіть 16 лютого. Просто не хотілося вірити. Так, були побоювання, якісь страхи. Особливо, коли почалися «інформаційні вибухи» в ЗМІ наприкінці січня. Ми навіть обговорювали цю тему в родинному колі, але до останнього не хотіли вірити, що почнеться новий етап війни.
До речі, ми ще взимку думали над переїздом до іншої області. Але знайомі та друзі відмовляли нас, казали: «Не парьтесь», «Усе буде нормально», «Нічого такого не буде». Тому, навіть послухавши виступ російського президента напередодні вторгнення, ми були впевнені, що все відбуватиметься лише на сході країни. Натомість моя дружина запевняла: перш за все, вони прийдуть на Херсонщину. Зрештою, так і сталося.
Зранку 24 лютого зібралися за пів години
І хоча ми до кінця не вірили, що почнеться нова фаза війни, про всяк випадок зібрали всі документи. А ось «тривожної валізи» в нашій квартирі не було. Та й для бізнесу, на жаль, нічого подібного ми не підготували.
Зранку 24-го лютого ми були готові до виїзду вже через 30-40 хвилин після перших вибухів. Ми не домовлялися між собою, хто й що робитиме. Просто діяли інтуїтивно. Зібралися самі, зібрали дітей, спакували валізи та пішли до автівки. Потім почалися вже інші процеси: заправити машину, зняти готівку. І ось це нас трохи загальмувало. Зранку всюди були величезні черги.
Ми були спокійні, а діти, напевно, віддзеркалили все те, що відбувалося всередині нас. Нашій молодшій доньці всього три роки, вона, думаю, нічого не встигла зрозуміти. А старшому сину – 12. І він справді пропустив усе це крізь себе.
Залишилися в окупації на 42 дні
Ми планували виїхати того ж дня, але поки вирішили всі питання та дісталися до батьків, поки визначили маршрут та все обговорили – була вже дев’ята ранку. Навіть зараз пам’ятаю, як ми стоїмо на вулиці, а над нами пролетіоа ракета.
Власне, 24-го лютого ми вже не змогли виїхати. А з наступного дня почалися постійні обстріли. Ми жили на лівому березі, а окупанти розмістилися зовсім поруч, у Таврійську. І гатили по правому берегу, де були наші воїни. Ці дні ми практично не виходили з підвалу. Допоки не зрозуміли, що б’ють не по нам.
А далі нам довелося пристосуватися до життя в нових умовах. Під звуки обстрілів та вибухів, без світла та зв’язку, без телебачення та будь-яких новин. Так минуло 42 дні. На щастя, нас оминули звірства, які світ побачив в Ірпені, Бучі та Маріуполі.
Свобода – цінніша за страх
Ми довго чекали, коли настане нагода виїхати з міста. Спочатку, у перші тижні, ми чекали, коли закінчиться активна фаза. Їхати під обстрілами було дуже, дуже страшно. До того ж, ми планували їхати з дітьми. А їхні життя – це найважливіше.
Коли зв’язок відновили, ми почали постійно моніторити телеграм-канали, і якоїсь миті почали з’являтися повідомлення, що люди виїжджають з Херсонської області. Це було неочікувано, адже «зелених коридорів» з області не було, так само, як немає й сьогодні. Люди, які евакуювалися – робили це самостійно, на власний ризик.
Свою першу можливість виїхати з Нової Каховки ми пропустили через неготовність. Тоді колони з Херсонської області їхали через населені пункти Олександрівка та Станіслав, але потім маршрут закрили: там теж почалися активні бойові дії.
Другий маршрут – через Миколаївську область й тимчасово окуповане містечко Снігурівка. І от восьмого квітня ми рушили. Цей шлях на свободу… Він менш страшний, ніж залишитися там. Про евакуацію бізнесу тоді ніхто й не думав. Думка була одна – покинути окуповану територію.
Починаємо нове життя в місті, яке полюбили в ролі туристів
Коли ми опинилися на підконтрольній Україні території, виникло нове питання: куди їхати? І це, насправді, найбільша проблема для переселенців – житло. Ми не обирали регіон за якимись критеріями перспективи розвитку, ніхто тоді не думав про відновлення підприємницької діяльності чи заробіток. За звичайним збігом обставин ми поїхали до Львівщини, у Дрогобич. Там жили друзі моїх батьків, які дозволили на певний час залишитися у них.
Загалом дорога зайняла десь три дні: ми виїхали з Нової Каховки через Снігурівку і їхали десь 15 годин до Кропивницького. Там переночували, а на ранок виїхали у напрямку Львівщини. Ще доба – і ми були на місці. Насправді ми й до повномасштабної війни часто бували у Львові. І в ролі туристів нам завжди було комфортно. А тепер сталося так, що ми починаємо тут нове життя.
Хотілося робити щось корисне, а не просто їсти й спати
У травні до нас прийшло усвідомлення, що чогось бракує. Ти наче живеш повноцінним життям, але тобі все одно чогось не вистачає. Прокидаєшся, їси, відпочиваєш, лягаєш спати. І це набридало. Хотілося займатися чимось, приносити користь, а не просто отримувати допомогу. Саме тоді ми відчули, що час повертатися до роботи.
Буквально за кілька тижнів ми змогли вивезти частину обладнання й матеріалів із Нової Каховки. Це також трапилося абсолютно випадково, через знайомих. Ми знайшли інформацію про хлопців, які допомагають вивозити на підконтрольну територію автівки, що залишилися в Новій Каховці. Порожні машини наповнювали речами. Завдяки цьому майже все, що залишилося в нашій майстерні, вдалося закинути до невеличкого Peugeot й вивезти. Спочатку евакуйовані речі довезли до Запоріжжя, а звідти – надіслали нам «Новою поштою».
Чергова випадковість привела нас на швейну фабрику
Ми подавали заявку на евакуацію, але не змогли повноцінно цим скористатись. Тому паралельно займалися цим питанням самостійно. Але й програма з релокації нам також допомогла: з нами зв’язався інвестиційний департамент Львівської ОВА. Вони надавали купу потрібних і цінних контактів, які допомогли нам адаптуватися на новому місці та відновити роботу.
Зокрема, нас сконтактували з представниками Дрогобицької ОТГ, які займаються розвитком і підтримкою бізнесу. Це справді допомогло, адже «фінансова подушка» потроху зменшувалася, тому ми шукали нагоди зекономити бодай на чомусь.
І тут чергове співпадіння: у Дрогобичі була непрацююча швейна фабрика, а ті самі «теплі контакти» допомогли нам потрапити на неї. Там ми набрали купу необхідних і важливих штук: розкрійний стіл, стелажі, додаткові шафи, тумби тощо. Домовилися на пільгових умовах викупити ці меблі. Згодом нам допомогли й з орендою приміщення.
Старі й нові замовлення, ребрендинг та давні мрії
Ми знайшли ідеальний офіс для майстерні. Можна сказати, що вже працюємо, але з привідкритими дверима. Адже наразі триває процес малого ребрендингу. Спойлер: найімовірніше, ми будемо називатись дещо інакше. Коли всі ці процеси будуть завершені, двері майстерні будуть відкриті вже повноцінно.
Домовленості з партнерами нікуди не зникли. Працюємо зі «Всі.Свої» і вже зовсім незабаром передамо їм нову партію товару. Думаю, полиця з нашою продукцією вже порожня, тож ще трохи – й вона поповниться новими гаманцями.
А клієнти поступово пишуть, телефонують. Вони слідкують за нами в інстаграмі й поступово починають робити замовлення. Так, поки що у нас немає тих величезних обсягів, але ми все розуміємо. У країні – війна. Тому навіть якісь замовлення – це вже радість. Сподіваюся, тут, на новому місці, ми реалізуємо давню мрію – відкриємо власну майстерню-шоурум.
Українці – непереможні, і в цьому наша сила
Звісно, після перемоги ми поїдемо додому, аби відсвяткувати цей день. Але чи зважимось на зворотній релокейт – не знаю. Чесно кажучи, ми поки про це не думали. Ми всі до чогось якось пристосовуємося, звикаємо. І якщо ти вже тут, можливо, й не варто більше нікуди їхати? Але це питання для майбутнього, час покаже, як воно буде. Цілком можливо, що у нас буде дві майстерні: у Дрогобичі та в Новій Каховці.
Ця війна вкотре підтвердила, що наші люди – непереможні. Вони завжди допомагають одне одного й ніколи не покидають у біді. Чого не скажеш про наших «сусідів». Емпатія відрізняє нас. Якщо в окупантів вона повністю відсутня, у нас вона – величезна. І в цьому наша сила. Тому навіть війна робить нас сильнішими.
Суспільство
Цієї суботи урбаніст з Данії Мікаель Колвілл-Андерсен збирає толоку. Разом із киянами він планує розфарбувати простір на Контрактовій.
Це дозволить Мікаелю підготувати місце, де він обіцяє створити найбільший тактичний урбаністичний проєкт у світі.
Про це автор ідеї повідомив у своєму інстаграмі.
Оживляємо сірий асфальт
Мікаель Колвілл-Андерсен планує створити найбільший тактичний урбаністичний проєкт у світі. Він закликає киян приходити на толоку, аби долучитися до творчого процесу. : «Разом перетворимо простір на яскраве, живе місце з фарбами, атмосферою та людьми, яким не байдуже»
Читайте також: Гурт Ziferblat відсвяткував День вишиванки в Базелі разом з українською громадою (ФОТО)
У своєму відеозверненні данський урбаніст наголошує, що хоче оживити сірий асфальт, додавши фарб. Це підготовка простору до облаштування, де Мікаель планує розставити вуличні меблі.
Нагадуємо, що українці відкрили виставку свого народного вбрання у Сан-Антоні.
Фото обкладинки: Львівський мніципальнй мистецький центр
Суспільство
На ютуб-каналі «ПриватБанку» вийшов четвертий епізод «Збірного подкасту» — спільного з Mastercard відеопроєкту для тих, хто волонтерить і займається благодійністю.
Цього разу засновниця Bazilik School і волонтерка Марина Батуринець ділиться прикладними порадами щодо механіки зборів та ефективного залучення коштів.
Закриваємо збори: поради Марини
Порада 1 — не боятися просити знайомих про допомогу
Щоб запустити креативний збір, Марина звертається до всіх, хто може їй щось порадити, створюючи своєрідні фокус-групи:
«Коли я не впевнена, чи такий візуал зайде, я біжу, шукаю друзів-дизайнерів. Я йду до своїх друзів-креативних директорів і розпитую, показую. Я завжди йду і до самих військових, тому що я можу щось вигадати, але не врахувати якогось нюансу».
Порада 2 — працювати над сторітелінгом
Це можна втілити в кілька способів. Наприклад, ви можете розказати, ким вам доводиться військовий, для якого ви збираєте кошти: родичем, другом дитинства, колишнім колегою тощо.
Марина зазначає, що в неї була інша ситуація, — вона закривала збори для підрозділу розвідки, про який нічого не могла розповідати, тому на старті спрацьовував її соціальний капітал. Та влітку 2024 року це вже не діяло, тому волонтерка пішла іншим шляхом:
«Я сказала: “Друзі, хочете ви чи не хочете, а я починаю до вас їздити. Бо якщо я не можу розповідати ваші історії, то я хоча б буду розповідати історії того, де ви перебуваєте, що відбувається”».
Для Марини головне правило її сторітелінгу — не нашкодити військовим.
Порада 3 — ділити збір на досяжні суми
Якщо вам потрібно назбирати велику суму, подумайте, стільки маленьких донатів вам може знадобитися, щоб його закрити. Волонтерка так розповіла про свій останній спільний збір:
«Ми просто брали 200 людей, які збирали по 100 доларів. Тоді я пояснювала: 100 доларів — це знайти 100 людей, які дадуть тобі по 40 гривень. Пройдусь по робочих чатиках, по чатиках однокласників, і воно якось назбирається».
Читайте також: «Це вже частина життя»: Олена Риж у «Збірному подкасті» про донати і дії, що під силу кожному
Порада 4 — звертатись до тих, хто вже закривав такі збори
Якось до Марини в дірект постукала дівчина, яка завжди збирала невеликі суми, але цього разу мала мету в мільйон гривень. Волонтерка запропонувала зустрітися в зумі, і вони півтори години розбирали, які в дівчини є можливості, щоб закрити цей збір.
«За місяць я заходжу в книгарню “Сенс” на Хрещатику, до мене підходить хлопець і каже: “Хочете зробити фото за донат?”. Тобто вона пішла, домовилася з книгарнею, щоб робити там фото. Я піднімаюсь на касу, а на касах усюди стоять QR-коди, тейбли з її фотографією та підписом, на що вона збирає».
Порада 5 — використовувати всі можливості, щоб залучити кошти
Марина вважає класною практикою, коли ти на донати щось обмінюєш. Зокрема, вона впевнена, що бізнеси та бренди теж хочуть бути залученими, тому волонтерка стояла за баром, домовлялася з брендом косметики про 5% від денних продажів на збір, проводила розмови з різними людьми зі своєї індустрії в межах проєкту «Поговоримо» від Bazilik School. З ідей, які втілювала сама, Марина розповідає про продаж борщу під час відключень світла, кавунів, які вона привозила з Херсону, а також розіграш книжок з офісної бібліотеки.
Більше корисних порад від Марини Батуринець ви знайдете у повному випуску «Збірного подкасту».
Як зручно закривати збори з «ПриватБанком»
А щоб зручно та ефективно збирати кошти, «ПриватБанк» має сервіс «Конверти» в застосунку «Приват24». Це простий інструмент для створення благодійних зборів, бо достатньо виконати кілька кроків:
- створити «Конверт»;
- додати короткий опис;
- додати зображення;
- поділитися посиланням у соцмережах.
Пожертви можна надсилати у зручний спосіб — через Apple Pay, Google Pay, за реквізитами, номером картки, QR-кодом або готівкою через термінали самообслуговування.
Фото: «ПриватБанк»
18 травня Україна відзначає важливу дату — День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу та День боротьби за права кримців.
Мустафа Джемілєв понад 50 років говорить про депортації, репресії, окупацію та боротьбу за право бути вдома. Його життя — це шлях вигнанця, дисидента, політичного в’язня, що став символом незламності для кримських татар. ШоТам розповідає історію Мустафи.
Перші роки вигнання та спротиву
Мустафа Джемілєв народився в листопаді 1943 року в Криму. Уже за шість місяців його родину разом з усім кримськотатарським народом депортували до Узбекистану.
Там минуло його дитинство — у вигнанні, під наглядом, без права повернутися на Батьківщину.
Юнаком він приєднався до організації «Союз кримськотатарської молоді», де очолив історичний відділ і виступав із доповідями про свій народ. Однак у 1962 році організацію розігнали, а за Джемілєвим почали стежити агенти КДБ.
У 20 він уже став відомим радянським дисидентом. Його виключили з інституту за поширення рукопису про історію кримських татар, а згодом завели на нього кримінальні справи та ув’язнили.
Увʼязнення та голодування
Після першого звільнення з вʼязниці в 1967 році Мустафа Джемілєв не пішов у тінь — він долучився до кола правозахисників і став одним з перших в СРСР, хто почав публічно говорити про утиски кримських татар. Разом з однодумцями вступив в Ініціативну групу з захисту прав людини. За це отримав новий арешт: у 1969-му радянська влада знову кинула Джемілєва за ґрати — цього разу за «поширення вигадок, що ганьблять радянський лад».
Загалом дисидент провів у радянських таборах і тюрмах 15 років, відбувши 7 термінів ув’язнення. Під час одного з них — у 1975 році — влаштував голодування, що тривало 303 дні. Це одне з найдовших задокументованих голодувань у світі.
«Я голодував 10 місяців. Тиждень нічого не їж, потім приходить лікар, обмацує. Наглядач тримає тебе за руки, санітари вводять роторозширювач, в нього — шланг, через лійку вливають живильну рідину. Я швидко зрозумів, що пручатися не треба, інакше розширником зуби виб’ють або окріп заллють, щоб стравохід спалити», — розповідав Джемілєв.
Перше повернення додому
«Мій перший візит у Крим стався після чергового терміну ув’язнення та півтора року під наглядом», — каже дисидент.
Тоді на півострові вже жили близько 2 тисяч кримських татар — усі без прописки та під загрозою депортації. Їх ловили міліціонери й силоміць вивозили з Криму.
До Сімферополя Джемілєв летів з Ташкента. В літаку поруч сиділа молода студентка, яка з тривогою згадувала про повернення кримських татар. А на запитання, що для нього Крим, він відповів просто: «Це мій Крим. Я звідси. І нікому нічого забирати не збираюся — збудуємо нове».
На півострові його зустрічали свої — возили по горах, розповідали, як виборюють прописку. Комусь вдавалось її отримати тільки після погроз самоспалення, інші справді себе підпалювали, а когось намагалися завербувати в КДБ.
Весь місяць за Джемілєвим стежили — «топтуни» чергували в машинах навіть уночі. Але він зберіг спокій: «Навіть якщо вони були поруч, розмови не розуміли — ми говорили кримськотатарською».
Став головою Меджлісу
У 1989 році Мустафа Джемілєв разом з родиною нарешті повернувся до Криму — вони оселилися в Бахчисараї. Саме тоді почалася нова хвиля боротьби за права кримських татар — уже на рідній землі. Але навіть після повернення прописку, як і тисячам інших, Мустафі не дали.
У 1991-му кримські татари зібрали Другий курултай (збори) — вперше після 1917 року. На ньому Мустафу Джемілєва обрали головою Меджлісу — представницького органу народу. Також ухвалили декларацію про національний суверенітет і звернулися до ООН, президента СРСР та жителів Криму.
Цей період символічний — повернення додому стало важливою віхою для цілого покоління. Для багатьох це памʼять, травма та надія. Ось як це згадує режисер Наріман Алієв, чия родина теж повернулась у Крим в 1990-х:
«Особисто мені, аби зрозуміти, хто я, довелося поїхати з Криму. Я почав краще розуміти, ким є, яким є моє минуле… Аж тут прийшли окупанти й забрали Крим».
Уже в незалежній Україні Джемілєв став народним депутатом, але не зупинився на політиці. Він став «голосом Криму» на міжнародній арені: зустрічався з президентами, виступав в ООН, ініціював подання подання до Європейського суду з прав людини справу «Меджліс кримськотатарського народу та інші проти Росії». Дисидент робив усе, щоб про депортацію, знищення культурної спадщини та зрештою про окупацію Криму дізнались у світі.
Окупація півострова
У квітні 2014 року, після анексії Криму, російська влада заборонила Мустафі Джемілєву в’їзд до Росії та Криму на п’ять років. Це рішення стало черговим кроком в тиску на кримськотатарський народ і його лідерів.
3 травня 2014-го близько 5 тисяч кримських татар зібралися на пункті пропуску «Турецький вал» в Армянську, щоб зустріти Джемілєва та допомогти йому потрапити на півострів. Люди несли кримськотатарські й українські прапори, скандували «Мустафа!», «Міллєт!» (народ), «Ватан!» (Батьківщина).
Однак після перетину українського КПВВ голову Меджлісу зустріли російські силовики, і він змушений був повернутися до Києва. Там Джемілєв продовжив боротьбу за деокупацію Криму та захист прав кримських татар.
Повномасштабна війна
«Я вже знав, що 24 лютого під ранок почнеться бомбардування», — згадує Джемілєв.
У ті дні дисидент говорив напряму з представниками міжнародної спільноти, переконував їх, пояснював. Джемілєв — не лише символ кримськотатарського спротиву, а й той, хто сьогодні продовжує тримати тему Криму у фокусі світу.
Саме він зустрічався з президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом, і завдяки цим перемовинам вдалося звільнити незаконно засуджених політичних в’язнів, серед яких був перший заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Наріман Джелял.
Визнання
Мустафа Джемілєв — символ ненасильницького спротиву, який усе життя присвятив боротьбі за права кримськотатарського народу. Його внесок відзначений низкою престижних нагород і визнань:
Герой України (2023)
13 листопада 2023 року, у день свого 80-річчя, Мустафа Джемілєв отримав найвищу державну нагороду — звання Героя України. Президент Володимир Зеленський особисто вручив орден Держави, відзначивши «визначний особистий внесок у становлення та розбудову незалежної Української держави, мужність і самовідданість у відстоюванні прав кримськотатарського народу».
Кандидат на Нобелівську премію миру
Джемілєва неодноразово висували на здобуття Нобелівської премії миру — зокрема, у 2009, 2011, 2015 та 2022 роках. У 2011-му його кандидатуру підтримали 17 професорів з університетів України, Польщі, Угорщини, Румунії, Росії, Туреччини та США, а також троє парламентарів з України, Канади та Європейського парламенту.
Почесний доктор у Туреччині
У грудні 2023 року Мустафі Джемілєву присвоїли ступінь почесного доктора Університету продовольства та сільського господарства Коньї. Під час церемонії він зазначив, що ця нагорода є «великою моральною підтримкою для кримськотатарського народу».
