Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Крафтові гаманці з Нової Каховки. Як бренд NUB Workshop врятувався з окупації

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

NUB Workshop – український бренд крафтових гаманців та аксесуарів із натуральної шкіри. Подружжя Масюткіних заснувало майстерню у 2016 році, відчувши, що настав час створювати щось своє. Відтоді вироби з Нової Каховки побували на десятках ярмарків та фестивалів, а продукція бренду стала впізнаваною навіть попри відсутність назви бренду.

З початку повномасштабної війни засновники бренду понад місяць прожили під окупацією. Через 42 дні вони наважилися покинути рідне місто. Кажуть, любов до свободи виявилася сильнішою за будь-які страхи та обстріли.

У Другобичі Масюткіним вдалося поступово відновити виробництво. Частину обладнання та матеріалів евакуювали волонтери, з рештою допомогла громада та знайомі. Сьогодні NUB Workshop вже приймає перші замовлення та знову створює крафтові гаманці ручної роботи. Про історію бренду, окупацію, релокейт та щасливі випадковості ШоТам розповів співзасновник бізнесу Олексій Масюткін.

Планували бізнес як сімейну майстерню

Історія бренду крафтових гаманців NUB почалася у 2016 році. Сімейну майстерню ми започаткували разом із дружиною Олександрою, відтоді працюємо разом. Якийсь період часу у нас були наймані працівники, але карантин вніс свої зміни, а війна практично зупинила бізнес. Сьогодні ми відновлюємося й поки що працюємо лише вдвох.

До власного бізнесу я був торговим представником, а дружина працювала юристкою. Однак просто працювати на когось стало, скажімо так, замало. Набридло. Захотілося зайнятись чимось власним, створити щось своє, працювати на себе. 

родина масюткіних

Чому саме гаманці? Складно відповісти. На жаль, якоїсь історії на кшталт «у дружини не було гаманця, тому ми вирішили зробити його власноруч» у нас немає. Ми просто прагнули відкрити власну справу, робити щось своїми руками. Щось корисне, що буде подобатися людям. Адже сьогодні в трендах масмаркет, він захоплює полиці магазинів і позбавляє покупця певних емоцій. А ми хочемо це повернути. Зробити так, аби продукт слугував довго, а не, умовно, один сезон.

На другому ярмарку в нас розкупили всю продукцію

На самому початку перші наші вироби тестували друзі та родичі. Вони були першими клієнтамий, відповідно, першими критиками. Робочий драйв розпочався у березні 2016-го, коли ми вперше поїхали на «Кураж Базар» і протестували наші пілотні моделі. Згодом ми поїхали на «Всі.Свої», звідки повернулися практично без товару. Це стало для нас чітким сигналом: наші вироби комусь потрібні.

Згодом мережа різноманітних ярмарків значно розширилася: «Всі.Свої», Made in Ukraine, «Гешефт», «Кураж Базар» – всі навіть складно пригадати. І саме відтоді філософія нашого бренду не змінюється – ручна унікальна робота та висока якість матеріалу й пошиву. Так продовжувалася наша справа.

Це не конвеєрне виробництво, це родина

Ми крафтова майстерня, тому не займаємось масовим виробництвом. У нас немає потоку, лінії пошиву, цехів. Та за весь час ми встигли виготовити понад 15 тисяч одиниць товару. Звісно, це приблизна цифра, адже ми ніколи не рахували точну кількість. NUB Workshop – це не конвеєрне виробництво. Тут така атмосфера, ніби в сімейному колі. І саме з таким настроєм ми створюємо нові замовлення для наших клієнтів.

створення гаманців NUB Workshop

Протягом усього часу ми працювали саме з українськими виробниками шкіри. Напевно, встигли протестувати якщо не всіх, то переважну більшість постачальників. Використовували сировину і Броварського шкіряного заводу, і виробництва з-під Харкова. Наразі ми співпрацюємо з Вознесенським шкіряним заводом, що на Миколаївщині. Їхнє виробництво перебуває в зоні постійних обстрілів, але компанія продовжує працювати.

Звісно, з початком повномасштабної війни наше виробництво тимчасово зупинилося. Ми відновили роботу, але поки що не замовляємо додаткову сировину, наразі працюємо на «довоєнних» запасах. 

Ніколи не працювали «на склад», відшиваємо під клієнтів

З самого початку так склалося, що ми ніколи не працювали «на склад». Тобто наша продукція ніде не валяється й пилом не припадає. А в періоди, коли ми їздили на маркети, просто готували окрему партію. Поїхали на ярмарок – продали – повернулись додому. І знову: відшили й поїхали. Це був наш принцип. 

Потім, коли з’явилася партнерська офлайн-точка продажу на Хрещатику, ми стали наповнювати поличку в магазині. А з клієнтом все дуже просто: коли нам поступає замовлення, ми спілкуємося і завжди даємо людині можливість самостійно обрати, скажімо, певні додаткові функції, деталі гаманця. Клієнти обирають колір, матеріал фурнітури тощо. Ми намагаємося підходити індивідуально до кожного клієнта, створювати дійсно крафтові гаманці.

засновники NUB Workshop

А ще ми не вказуємо на продукції нашу назву – лише логотип у формі шишечок. Інколи через це нас не можуть знайти, але постійні клієнти, як правило, розрізняють нашу продукцію саме за ними. Вони іноді так у пошуку й пишуть: «гаманці із шишечками». Можливо, у цьому й наша перевага: люди відчувають, що мають щось особливе. Щось, що не переповнене логотипами та рекламою.

Нас відмовляли покидати рідне місто

Якщо чесно, ми не вірили, що почнеться велика війна. Не лише восени, коли лише починалися подібні розмови, а й навіть 16 лютого. Просто не хотілося вірити. Так, були побоювання, якісь страхи. Особливо, коли почалися «інформаційні вибухи» в ЗМІ наприкінці січня. Ми навіть обговорювали цю тему в родинному колі, але до останнього не хотіли вірити, що почнеться новий етап війни.

До речі, ми ще взимку думали над переїздом до іншої області. Але знайомі та друзі відмовляли нас, казали: «Не парьтесь», «Усе буде нормально», «Нічого такого не буде». Тому, навіть послухавши виступ російського президента напередодні вторгнення, ми були впевнені, що все відбуватиметься лише на сході країни. Натомість моя дружина запевняла: перш за все, вони прийдуть на Херсонщину. Зрештою, так і сталося.

Зранку 24 лютого зібралися за пів години

І хоча ми до кінця не вірили, що почнеться нова фаза війни, про всяк випадок зібрали всі документи. А ось «тривожної валізи» в нашій квартирі не було. Та й для бізнесу, на жаль, нічого подібного ми не підготували.

Зранку 24-го лютого ми були готові до виїзду вже через 30-40 хвилин після перших вибухів. Ми не домовлялися між собою, хто й що робитиме. Просто діяли інтуїтивно. Зібралися самі, зібрали дітей, спакували валізи та пішли до автівки. Потім почалися вже інші процеси: заправити машину, зняти готівку. І ось це нас трохи загальмувало. Зранку всюди були величезні черги.

Майстерня в Нові Каховці до початку повномасштабної війни.

Ми були спокійні, а діти, напевно, віддзеркалили все те, що відбувалося всередині нас. Нашій молодшій доньці всього три роки, вона, думаю, нічого не встигла зрозуміти. А старшому сину – 12. І він справді пропустив усе це крізь себе.

Залишилися в окупації на 42 дні

Ми планували виїхати того ж дня, але поки вирішили всі питання та дісталися до батьків, поки визначили маршрут та все обговорили – була вже дев’ята ранку. Навіть зараз пам’ятаю, як ми стоїмо на вулиці, а над нами пролетіоа ракета. 

Власне, 24-го лютого ми вже не змогли виїхати. А з наступного дня почалися постійні обстріли. Ми жили на лівому березі, а окупанти розмістилися зовсім поруч, у Таврійську. І гатили по правому берегу, де були наші воїни. Ці дні ми практично не виходили з підвалу. Допоки не зрозуміли, що б’ють не по нам.

А далі нам довелося пристосуватися до життя в нових умовах. Під звуки обстрілів та вибухів, без світла та зв’язку, без телебачення та будь-яких новин. Так минуло 42 дні. На щастя, нас оминули звірства, які світ побачив в Ірпені, Бучі та Маріуполі. 

майстерня NUB Workshop
Майстерня в Новій Каховці після обстрілів окупантів.

Свобода – цінніша за страх

Ми довго чекали, коли настане нагода виїхати з міста. Спочатку, у перші тижні, ми чекали, коли закінчиться активна фаза. Їхати під обстрілами було дуже, дуже страшно. До того ж, ми планували їхати з дітьми. А їхні життя – це найважливіше. 

Коли зв’язок відновили, ми почали постійно моніторити телеграм-канали, і якоїсь миті почали з’являтися повідомлення, що люди виїжджають з Херсонської області. Це було неочікувано, адже «зелених коридорів» з області не було, так само, як немає й сьогодні. Люди, які евакуювалися – робили це самостійно, на власний ризик. 

Свою першу можливість виїхати з Нової Каховки ми пропустили через неготовність. Тоді колони з Херсонської області їхали через населені пункти Олександрівка та Станіслав, але потім маршрут закрили: там теж почалися активні бойові дії.

Другий маршрут – через Миколаївську область й тимчасово окуповане містечко Снігурівка. І от восьмого квітня ми рушили. Цей шлях на свободу… Він менш страшний, ніж залишитися там. Про евакуацію бізнесу тоді ніхто й не думав. Думка була одна – покинути окуповану територію.

Починаємо нове життя в місті, яке полюбили в ролі туристів

Коли ми опинилися на підконтрольній Україні території, виникло нове питання: куди їхати? І це, насправді, найбільша проблема для переселенців – житло. Ми не обирали регіон за якимись критеріями перспективи розвитку, ніхто тоді не думав про відновлення підприємницької діяльності чи заробіток. За звичайним збігом обставин ми поїхали до Львівщини, у Дрогобич. Там жили друзі моїх батьків, які дозволили на певний час залишитися у них. 

Загалом дорога зайняла десь три дні: ми виїхали з Нової Каховки через Снігурівку і їхали десь 15 годин до Кропивницького. Там переночували, а на ранок виїхали у напрямку Львівщини. Ще доба – і ми були на місці. Насправді ми й до повномасштабної війни часто бували у Львові. І в ролі туристів нам завжди було комфортно. А тепер сталося так, що ми починаємо тут нове життя.

засновник NUB Workshop

Хотілося робити щось корисне, а не просто їсти й спати

У травні до нас прийшло усвідомлення, що чогось бракує. Ти наче живеш повноцінним життям, але тобі все одно чогось не вистачає. Прокидаєшся, їси, відпочиваєш, лягаєш спати. І це набридало. Хотілося займатися чимось, приносити користь, а не просто отримувати допомогу. Саме тоді ми відчули, що час повертатися до роботи.

Буквально за кілька тижнів ми змогли вивезти частину обладнання й матеріалів із Нової Каховки. Це також трапилося абсолютно випадково, через знайомих. Ми знайшли інформацію про хлопців, які допомагають вивозити на підконтрольну територію автівки, що залишилися в Новій Каховці. Порожні машини наповнювали речами. Завдяки цьому майже все, що залишилося в нашій майстерні, вдалося закинути до невеличкого Peugeot й вивезти. Спочатку евакуйовані речі довезли до Запоріжжя, а звідти – надіслали нам «Новою поштою».

Чергова випадковість привела нас на швейну фабрику

Ми подавали заявку на евакуацію, але не змогли повноцінно цим скористатись. Тому паралельно займалися цим питанням самостійно. Але й програма з релокації нам також допомогла: з нами зв’язався інвестиційний департамент Львівської ОВА. Вони надавали купу потрібних і цінних контактів, які допомогли нам адаптуватися на новому місці та відновити роботу.

Зокрема, нас сконтактували з представниками Дрогобицької ОТГ, які займаються розвитком і підтримкою бізнесу. Це справді допомогло, адже «фінансова подушка» потроху зменшувалася, тому ми шукали нагоди зекономити бодай на чомусь.

Майстерня в Дрогобичі.

І тут чергове співпадіння: у Дрогобичі була непрацююча швейна фабрика, а ті самі «теплі контакти» допомогли нам потрапити на неї. Там ми набрали купу необхідних і важливих штук: розкрійний стіл, стелажі, додаткові шафи, тумби тощо. Домовилися на пільгових умовах викупити ці меблі. Згодом нам допомогли й з орендою приміщення.

Старі й нові замовлення, ребрендинг та давні мрії

Ми знайшли ідеальний офіс для майстерні. Можна сказати, що вже працюємо, але з привідкритими дверима. Адже наразі триває процес малого ребрендингу. Спойлер: найімовірніше, ми будемо називатись дещо інакше. Коли всі ці процеси будуть завершені, двері майстерні будуть відкриті вже повноцінно.

Домовленості з партнерами нікуди не зникли. Працюємо зі «Всі.Свої» і вже зовсім незабаром передамо їм нову партію товару. Думаю, полиця з нашою продукцією вже порожня, тож ще трохи – й вона поповниться новими гаманцями.

А клієнти поступово пишуть, телефонують. Вони слідкують за нами в інстаграмі й поступово починають робити замовлення. Так, поки що у нас немає тих величезних обсягів, але ми все розуміємо. У країні – війна. Тому навіть якісь замовлення – це вже радість. Сподіваюся, тут, на новому місці, ми реалізуємо давню мрію – відкриємо власну майстерню-шоурум.

майстерня NUB Workshop

Українці – непереможні, і в цьому наша сила

Звісно, після перемоги ми поїдемо додому, аби відсвяткувати цей день. Але чи зважимось на зворотній релокейт – не знаю. Чесно кажучи, ми поки про це не думали. Ми всі до чогось якось пристосовуємося, звикаємо. І якщо ти вже тут, можливо, й не варто більше нікуди їхати? Але це питання для майбутнього, час покаже, як воно буде. Цілком можливо, що у нас буде дві майстерні: у Дрогобичі та в Новій Каховці.

Ця війна вкотре підтвердила, що наші люди – непереможні. Вони завжди допомагають одне одного й ніколи не покидають у біді. Чого не скажеш про наших «сусідів». Емпатія відрізняє нас. Якщо в окупантів вона повністю відсутня, у нас вона – величезна. І в цьому наша сила. Тому навіть війна робить нас сильнішими.

Суспільство

На Рівненщині встановили станцію громадського моніторингу якості повітря

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Жителі Острога на Рівненщині самостійно контролюватимуть якість повітря за допомогою громадської станції моніторингу.

Про це на фейсбук-сторінці повідомили активісти громадської природоохоронної організації «Екоклуб».

Зазначається, що станцію встановили в Національному університеті «Острозька академія».

Пристрій дозволяє всім охочим у режимі реального часу відстежувати у повітрі вміст пилу, діоксиду азоту, озону, моноксиду вуглецю, аміаку, вологість, атмосферний тиск та погоду.

Читайте також: «Готові переробити весь пластик Волині». Історія релокейту запорізької компанії «Грін компані»

Оскільки місто розташоване неподалік від Хмельницької АЕС, станція моніторингу також вимірює вміст радіації у повітрі.

Екоактивісти відзначили, що цьогоріч «Екоклуб» спільно із міжнародним проєктом «Чисте повітря для України» за підтримки чеської громадської організації «Арніка» ініціювали розвиток мережі постів громадського моніторингу повітря на Рівненщині. Дев’ять постів моніторингу з’явилися у Рівному, Городку, Обарові та Острозі.

Що таке пости громадського моніторингу?

Це сучасні інструменти моніторингу та оцінки якості повітря, які самостійно та незалежно від держави встановлюють жителі населених пунктів. Порівнюючи із державним моніторингом, такі пости дозволяють оперативно дізнаватися інформацію про стан повітря, показують достовірні дані за кількома основними забруднювальними речовинами у режимі реального часу.

Громадський моніторинг повітря – це мережа постів, які встановлюють жителі населеного пункту на житлових будівлях, офісних приміщеннях, школах, церквах тощо. Мережа постів громадського моніторингу дозволяє більш якісно визначати якісь повітря у тому чи тому населеному пункті.

Нагадаємо, ЛУН створив iOS-віджет, що сповіщає про якість повітря у Києві та Львові у реальному часі.

Також ШоТам повідомляв раніше про запуск екологічного чат-боту для скарг на забруднення повітря, води і ґрунту.

Фото: facebook.com/Ecoclubrivne.org.

Читати далі

Суспільство

«Я не можу опускати руки». Дружина захисника «Азовсталі» відкрила у Львові квіткову крамницю

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Оксана Дубик – переселенка з Маріуполя, яка місяць прожила в облозі неподалік від «Азовсталі». Її чоловік приєднався до захисників міста в перші дні повномасштабної війни. Відтоді Оксана залишилася разом із батьком, пообіцявши коханому, що за першої нагоди покине Маріуполь.

Так минув місяць, допоки росіяни не знищили Драмтеатр, а пізніше – й домівку подружжя. Після цього Оксана з татом пройшли майже 11 кілометрів пішки, поки не зустріли незнайомця, який допоміг врятуватися з міста.

У Львові жінка знайшла в собі сили відкрити квіткову крамницю й поступово розвивати бізнес. Каже, це дозволяє триматися й не опускати руки. А ще вона чекає на свого чоловіка, який досі перебуває в російському полоні. Чекає й робить усе, аби повернути його додому.

Маріуполь – це місто, яке я робила красивим

Я будівельниця. Усе моє життя пов’язане з будівництвом, створенням чогось нового або реабілітацією старого. Будинки, школи, дитячі садочки – це те, що я зводила протягом всіх років. А Маріуполь – це місто, яке я робила красивим. 

До початку повномасштабного вторгнення у нього можна було закохатися. З першого погляду, з першої вулички. Доволі промислове місто зі своїм шармом та особливим стержнем, закутаним у тендітність. Саме таким я бачила Маріуполь.

Оксана Дубик, дружина захисника Азовсталі

Восени 2021-го року я розпочала свій останній проєкт. Хоча, звісно, про те, що це останній я дізналися лише у лютому 2022-го. Разом із командою ми взялися реконструювати місцеву лікарню. До кінця зими встигли встановити сучасні вікна, нові двері і почали утеплювати фундамент зі стінами. Кінця роботи ще видно не було, але ми майже дісталися половини задуманого.

Я не здогадувалася, яке пекло можуть зробити росіяни 

За роки життя у прифронтовому місті я звикла до залпів війни. Це було моєю буденністю. Десь якийсь вибух, десь щось розривалося. До цих звуків звикаєш і майже не звертаєш на них уваги. Бо живеш з думкою, що це ніби десь далеко. Не поруч, не в місті твого життя. 

До 24-го лютого у мене не промайнуло жодної думки про те, що може розпочатися повномасштабна війна. Ба більше, я не здогадувалася, яке пекло зможуть зробити росіяни замість мого виплеканого Маріуполя. За два дні до початку я разом з іншими маріупольцями вийшла до Драмтеатру на мітинг проти війни. Звичайна акція, все як завжди. І сумніву, що щось не так, у мене не з’явилося. 

Подружжя з Маріуполя, де чоловік - захисник Азовсталі
Оксана з чоловіком та дітьми. Архівне фото.

А 24-го події розгорталися дуже швидко. Я б навіть сказала, миттєво. З самого ранку, коли ми прокинулися, чоловік пішов говорити по телефону. І буквально за кілька хвилин він повернувся і сказав: «Почалася війна, Київ бомблять». Перше, що я почала робити – телефонувати доньці. Вона живе у столиці, додзвонитися я не змогла. Чи то мережі не було, чи то вона була перевантажена, але чоловік почав телефонувати до сина. 

Син був у Львові й якось через інтернет зміг зв’язатися з сестрою. Так я дізналася, що мої діти в порядку. Донька вже була у бомбосховищі, а син – на заході. 

Історія повторилася: мій чоловік пішов на війну

Тоді я зібралася на роботу. Приїхала до лікарні, де вже були співробітники. Переважно чоловіки і кілька жінок. Решта не прийшли, бо почалася війна. Ми з усіма переговорили, зачинили двері і навіть увімкнули сигналізацію. Я була впевнена, що це всього на кілька днів, що ми скоро повернемося на роботу і треба буде завершувати проєкт. Але цього не трапилося.

Коли я поверталася додому, помітила, що дуже багато людей вже стоять з валізами, спаковані. Вони їхали геть з міста. Не пам’ятаю, про що я думала, коли побачила усіх цих людей. Але доїхала додому і дізналася, що мій чоловік рушив до військкомату. Ми це не обговорювали, не радилися. Але я знала, що так буде, боротися з цим не було сенсу. Знала, що він піде. Бо ми встигли пережити щось схоже у 2014-му, коли росія вперше нас атакувала. Мій коханий взяв зброю до рук і пішов нас захищати.

Цього разу історія повторилася. Не знаю, що було у військкоматі, але чоловік ходив туди ще двічі. Може, його відмовлялися брати через вік: йому 59 років. Але свого він досяг і вже 26-го лютого прийшов додому на півтори години. Зібратися на війну. Я зібрала їжу, якісь речі. Ще встигли трошки посваритися, бо він не хотів багато брати з собою, а я все складала. На дворі було холодно, як його можна було відпустити без теплих речей? 

Було складно, але ми не голодували і не хворіли

Далі – все як в тумані. День за днем вибухи, бої, стрілянина. Я постійно була в будинку зі своїм батьком. Час від часу ми виходили на вулицю, йшли до Драмтеатру. Тільки там можна було дізнатися якісь новини і щось про можливу евакуацію. 

Ми жили прямо навпроти «Азовсталі» і періодично ходили туди. Там був мій чоловік, я знала, що він приєднався до «азовців», коли почалися потужні бої. Тато приніс хлопцям електрочайники, щоб вони могли бодай чаю попити. А чоловік того дня передав мені шоколад. Він знав, який саме я люблю. І я зберегла його до свого Дня народження. Їла, ніби подарунок від коханого.

Читайте також: Нас лякали «бандерівцями», а вони зустріли нас обіймами. Фотографка з Рубіжного переїхала до Львівщини й починає життя з нуля

Під канонадою вибухів ми прожили цілий місяць. Було складно, але ми не голодували і не хворіли. Я вже потім дізналася, що мій чоловік приготував купу дров, вони стояли охайні і готові до використання. Ми це помітили з батьком, коли вирішили запалити камін у будинку. 

Ним давно ніхто не користувався, ал,е оскільки вікна повибивало, стало холодно, тож ми вирішили зігрітися. Щойно запалили – з каміну почав валити дим, заповнюючи весь будинок. А потім щось раптово вибухнуло і камін запрацював. Ми заклеїли вікна, в будинку стало тепліше. 

Хліб заміняли оладками

Знаєте, як українські господині вдома роблять закрутки, харчі зберігають мало не гуртовими партіями? Отак і в мене було. Комора була забита кашами і дровами. Єдине, напевно, чого не мали, так це хліб. Хоча сусіди, у яких була мука, робили солодкі оладки й ділилися з нами. Оцими оладками хліб і заміняли.

А взагалі нам пощастило. Продукти були, воду набирали і готували собі на вогнищі. Трошки згодом люди почали виносити продуктові склади, ділилися одне з одним. Періодично і рибу їли, і м’ясо було. 

Але це траплялося тоді, коли в якийсь зі складів із харчами «прилітало». Хтось йшов, виносив і роздавав. Ще й хвороби не турбували. Але я думаю, що це від стресу. Бо взагалі встигла забути, що маю якісь проблеми зі здоров’ям. 

Від вибуху в Драмтеатрі нас врятувала доля

Зі своїм чоловіком востаннє я говорила 28-го лютого. Тоді й домовилися, що як буде можливість – я поїду до Львова. Мало не щодня ми з батьком ходили до Драмтеатру. Там був зв’язок і можна було дізнатися хоча б якісь новини. 

Місяць евакуація переносилася. Виїхати було неможливо, хіба що власними машинами, але в нас такої не було. Тому ми чекали на автобуси. Від вибуху в Драмтеатрі нас врятувала сама доля. Того дня батько пішов туди зранку і дізнався, що автобусів не буде. А вдень Драмтеатру не стало. 

Оксана зі світлиною Драмтеатру в Маріуполі
Фото: nta.ua.

Просто доля, яка врятувала нас від загибелі. Випадковість, яка мало не вартувала нам життя. Батько пішов без мене, все дізнався і повернувся. Хоча зазвичай ми ходили разом і в інший час. Тоді почали думати, як нам виїхати.  Довго вагатися не довелося. Ми прокинулися від того, що горіла хата сусідів. У неї прилетіло «Градами». Щойно встигли загасити – вогонь перекинувся на наш будинок.

11 кілометрів йшли пішки

Ця пожежа не залишала нам вибору. Ми вибігали з хати з двома рюкзаками, залишили там все, що було. Навіть частину документів. У нас був єдиний варіант – йти пішки. І пи пішли, як і всі люди, просто вздовж набережної. 

Дорогою намагалися зупиняти автівки. Але хтось був геть завантажений речами чи людьми, а хтось просто не хотів зупинятися. Разом із батьком ми пройшли десь одинадцять кілометрів. Йшли довго й так втомилися, що планували заночувати просто в полі.

І коли їхала чергова автівка, я просто махнула рукою. Без надії, без сподівання. А машина зупинилася: там сидів молодий хлопчик на ім’я Денис. Я сказала йому: «Дитино, вивези нас у будь-яке село, куди-небудь звідси». Він відповів, що їде до Запоріжжя. Ми мало не стрибали в ту машину. Після 11 кілометрів пішки – це була наша маленька перемога. 

Я виплакала хлопця у росіян 

Аби доїхати до Запоріжжя, нам довелося пройти 12 блокпостів. У дорозі до нас приєднався ще один хлопчик – Микола. Тож ми були вже вчотирьох. На кожному блокпосту хлопців витягали з машини, роздягали догола, перевіряли телефони. Дивилися, які речі мають з собою, що в машині. Нас із татом не чіпали. Думаю, по нам точно було видно, що ми не військові.

На одному з останніх блокпостів росіяни знову забрали хлопців. Ані Дениса, ані Миколу окупанти відпускати не хотіли. Їх кудись відвели, і я не знала, що там відбувається. Але бачила, що росіяни були вже геть п’яні, тож пішла до них. Просила відпустити хлопців, довго благала і, здається, я просто виплакала у росіян. Дениса відпустили. А от Миколу не захотіли, він залишився там. Лише згодом я дізналася, що його внесли у списки на обмін. Сподіваюся, що він повернувся додому. 

Ми сіли в автівку й поїхали далі. Нам вдалося дістатися до Пологів (місто в Запорізькій області, – ред.). Там нас погодували, і саме там я вперше за місяць їла хліб. На виїзд до Запоріжжя формували колони по п’ять автівок. Нам сказали, що роблять це, аби вбили не всіх одразу й хтось міг врятуватися. 

Не очікувала, що нас так зустрінуть у Львові

Як їхали, я розповідати не буду. Це надто складні спогади. Але ми дісталися Запоріжжя. А далі доїхати до Львова вже не було проблемою. На Заході нас зустрів мій син. Разом із батьком ми поселилися у нього. 

Два тижні я приходила до тями. Це була надто складна подорож для нас. Утім залишатися у сина на шиї мені не хотілося, та й руки вже свербіли починати щось робити. Тому я звернулася до Львівської міської влади. 

Оксана, переселенка з Маріуполя
Оксана в приміщенні, де згодом відкриється квіткова крамниця. Фото: suspilne.media.

Прочитала, що переселенцям з Маріуполя надають житло у модульних будиночках, тому надіслала заявку. У мене інвалідність, батько – пенсіонер, думаю, саме через це досить швидко отримали відповідь. Нам дали будиночок на двох. Чесно? Я не очікувала, що мене тут так зустрінуть. Не чекала таких теплих обіймів в геть іншому куточку своєї країни. 

Цілодобово моніторила новини про «Азовсталь»

Трошки згодом я змогла зв’язатися зі своїми знайомими з Маріуполя та Бердянська. Це жінки, які виїжджали важче та довше за мене, але теж опинилися на заході України. Спершу вони були в Тернопільській області, але потім також переїхали до Львова. 

Саме ці люди й запропонували мені спробувати відкрити квіткову крамницю. Від бездіяльності я постійно сиділа в телефоні, просто цілодобово. Змусити себе відірватися від новин я не могла, бо періодично вискакували повідомлення про «Азовсталь», про азовців, про всіх героїв, які тоді перебували на заводі. А я знала, що мій чоловік – серед них. 

дружина захисника азовсталі
Фото: radiosvoboda.org.

Тому, коли пролунала пропозиція відкрити крамничку, я погодилася одразу. Це була можливість бодай трошки відволіктися і зайнятися чимось корисним для себе. Я ніколи не мала справи з квітами на якомусь професійному рівні. Лише вдома вирощувала щось для краси, бо чоловіку подобаються живі квіти. А він вирощував лимони. Тому не погодитися я не могла.

Так на залишки наших збережень ми з дівчатами знайшли приміщення. Знаєте, таке маленьке, захаращене. Зробили там косметичний ремонт, закупили квіточок, насіння. І відкрилися.

Наші квіти купували дорожче, ніж вони коштували

Я і не здогадувалася, як сильно львів’яни люблять квіти. До нас почали приходити відвідувачі. Спершу небагато, а потім все більше й більше. Прийшли журналісти, які зняли про нас матеріал. Про маленьку крамничку! І я розповіла їм свою історію. Тоді почався шалений потік клієнтів.

У нас навіть купляли квіточки дорожче, ніж вони коштували. І тихенько казали: «Це на розвиток». Звісно, що це наповнює силою. Спілкування з людьми, робота, клопоти, які не пов’язані з війною, додали мені енергії. Додали сили, щоб триматися у новій реальності. 

квіткова крамниця дружини захисника азовсталі

За цей час я полюбила Львів. Усім серцем я полюбила це місто і людей. Якою б я була без них? Без тих, хто приходить просто поговорити у крамничку? Просто підтримати? 

Я чітко зрозуміла, що не можна впадати у відчай. Сумніваюся, що мій чоловік хотів би бачити мене в депресії і з опущеними руками. 

Будемо кричати так голосно, щоб світ щодня чув нас

Зараз я маю дві задачі: зробити все, щоб мій чоловік повернувся додому і тримати квіткову крамничку. Я долучилися до спільнот, де жінки також чекають на своїх чоловіків. Ми почали влаштовувати мітинги, звертатися до влади усіма можливими способами, писати листи і чекати відповіді. 

Зараз комунікація з владою майже відсутня. На днях написали чергового листа, цього разу – до президента. Нам потрібно знати, що робляться бодай якісь кроки для визволення наших захисників та захисниць. Знаєте, розлючені жінки – це страшна сила. Я знайома з багатьма, хто чекає своїх синів, доньок, чоловіків, друзів – тих, хто захищав Маріуполь.

Оксана на мітингу дружин бійців азовсталі

Це люди надзвичайної сили. Ми люди надзвичайної сили. Ми мусимо зробити все, так само, як наші герої робили все для нашого захисту. Я не зможу змиритися з думкою, що їх просто залишать на тортури в росії. Ні, будемо кричати так голосно, щоб світ чув нас кожен день. Адже від цього залежить життя наших оборонців. 

Читати далі

Суспільство

На Запоріжжі під час ворожого нальоту солдат Нацгвардії збив Су-25 (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Під час ворожого нальоту на Запорізькому напрямку боєць Нацгвардії збив ворожий штурмовик Су-25.

Про це повідомили у пресслужбі Нацгвардії.

Український захисник вдарив по літаку із переносного зенітно-ракетного комплексу «Ігла».

Зазначається, що після враження цілі за лісосмугою відбувся вибух. Падіння ворожого літака на окупованій території було підтверджено, а ціль знищена.

Довідка

Національна гвардія — військове формування з правоохоронними функціями. Призначене для виконання завдань із захисту та охорони життя громадян України. Загальна чисельність — до 60 тисяч військовослужбовців.

Нагадаємо, за минулу добу, 9 серпня, російська армія втратила 9 літаків.

Також «Запорізький месник» із Нацгвардії збив ворожий штурмовик Су-25.

Фото: pixabay.

Читати далі