Суспільство
«Ми відмовилися друкувати російські паспорти». Як подружжя зі славетної Чорнобаївки зберегло бізнес під час окупації
«Майже 12 років тому ми вирішили заснувати власний поліграфічний бізнес. Тоді ще ніхто не здогадувався, що нам доведеться друкувати слова “Діти” російською, аби українці могли вивезти свою малечу якомога далі від окупантів», – розповідає Юлія Рощенко. Вона та її чоловік Олександр започаткували власну справу у Чорнобаївці, Херсонської області.
Усі ці роки подружжя напрацьовувало клієнтів та обробляло різноманітні запити на друк. Від портретів на чашках до величезних банерів – друкували все і на всьому.
Аж поки у 2022 році до їхньої оселі не завітали вороги і не почали вимагати друкувати російські паспорти й документи. Тоді родина Рощенків законсервувала бізнес і поїхала геть. Після дев’яти місяців на Заході України вони повернулися додому. Юлія розповіла ШоТам, як їм вдалося заручитися фінансовою підтримкою і знову почати працювати для українців.
Юлія Рощенко
співвласниця копіцентру у Чорнобаївці
У селі Чорнобаївка копіцентрів було небагато
Все почалося з нашого з чоловіком бажання працювати на себе, а не на когось. 12 років тому в селі Чорнобаївка, що на Херсонщині, поліграфічна справа не була популярна. Це була доволі вільна ніша, на яку мало, хто претендував. І ми вчасно здогадалися зайняти її.
Почали з невеликого власного приміщення, розмістили першочергове необхідне обладнання, яке вдалося придбати власним коштом, і взялися працювати. За увесь цей час ми обросли досвідом, клієнтами, різноманітними варіантами друку, як от на чашках та банерах, устаткуванням та бажанням розвиватися.
Почали бізнес з невеликого власного приміщення. Фото надала Юлія
Окупанти вимагали друкувати російські паспорти, але ми сказали «Ні»
Якраз перед початком повномасштабного російського вторгнення ми розмірковували над тим, що час масштабуватися. Хотіли відкрити другу точку у самому Херсоні, але не встигли. Україну атакували, а Чорнобаївка, як і Херсон, опинилася в окупації.
Варто сказати, що ні я, ні мій чоловік не очікували того, що ворог дійсно розпочне війну мало не по усій території нашої країни. Ми не готувалися і думали, що повномасштабна війна – на декілька днів. Можливо, тижнів, але аж ніяк не думали, що це триватиме рік та більше.
Перший час ми залишалися вдома. Роботи, звісно, не було, а за вікнами було гучно. Хоча, можна сказати, що нам пощастило, адже вже усім відомий аеропорт був на іншому кінці села. Аж поки до нас не прийшли окупанти і не почали вимагати працювати на них, а саме друкувати їхні документи. Страшно? Так. Чи ми погодилися? Ні.
Друкувати російські документи подружжя не погодилося. Фото: ШоТам.
Через заміновану дорогу та сіру зону на Захід України
Вони приходили ще кілька разів, останній раз вже зі зброєю. Після цього ми зрозуміли, що потрібно виїжджати. Як змогли, так і законсервували наше обладнання та поїхали геть. Знаєте, мій чоловік ніколи не їздив за кермом так, як тоді.
Я досі пам’ятаю заміновану дорогу і швидкість. Міни лежали ніби ялиночкою і об’їжджати їх довелося максимально швидко, аби не натрапити на ворогів. Це була сіра зона, яку обстрілювали з обох боків. Тому нам вдалося видихнути остаточно лише тоді, коли ми виїхали на підконтрольну Україні територію.
Наша родина подалася на Захід України. Ми поїхали до родичів та близьких нам людей. Це був важкий період у нашому житті. Далеко від дому, нам довелося влаштуватися найманими працівниками, а це якраз було те, від чого ми тікали, коли заснували власний бізнес.
Юлія й Олександр законсервували обладнання та поїхали. Фото надала Юлія
Поліграфія – це не туристичний бізнес
Я влаштувалася у копіцентр, а чоловік взявся прокладати інтернет. Протягом дев’яти місяців ми працювали та жили на Заході. Навіть думали там відкрити поліграфічну точку, таку саму, як була у Чорнобаївці, але нам відмовили у гранті.
Усі документи були в порядку, проблема полягала у тому, що цей регіон потребує туристичного або ресторанного бізнесу, і аж ніяк не поліграфічного. Хоча ми й пройшли кілька етапів перевірки та співбесіду, але з’ясувалося, що безуспішно. Тому ми відклали цю ідею, адже самостійно відкритися нам би не вдалося.
Обладнання надто дороге, а до того ж потрібно закупити усі необхідні матеріали – нам це б влетіло у копієчку. Врешті, коли українські захисники звільнили частину Херсона та наше село, ми зрозуміли, що можемо повернутися додому.
Коли ЗСУ звільнили село, вирішили повертатися. Фото: ШоТам.
Люди просили нас повернутися до роботи
Коли ми приїхали у Чорнобаївку, то до свого будинку підходили, здається, зі закритими очима. Боялися, що його зруйнували, але, на щастя, будинок та наш невеличкий офіс, де розташоване все устаткування вціліли. Цілий і непограбований будинок та офіс – це було ніби щось неймовірне.
Але, завжди є але. Деякі принтери вийшли з ладу, деякі картриджі з чорнилами висохли від часу, а в левової частини матеріалів, наприклад, у батарейок, вийшов термін придатності. Людям таке продавати не можна, тому довелося утилізувати.
Та попри це, коли ми приїхали і люди побачили мене на вулиці у селі, то одразу підійшли і просили повернутися до роботи. Просили щось роздрукувати, щось відсканувати та й загалом чимало було людей, які дійсно тішилися нашому поверненню. Ми зібрали документи, написали план і знову подалися на фінансову підтримку від держави.
Грант, нові робочі місця і ми без зарплати
Цього разу нам все вдалося. Нашу заявку на грант схвалили, і ми з чоловіком отримали необхідні гроші, аби замінити те, що зламалося, і придбати матеріали для роботи. Крім цього, у заявці ми вказали, що можемо забезпечити два робочих місця і цю обіцянку ми виконали. Попри те, що заради цього ми відмовилися від зарплати.
У копіцентрі взяли на роботу двох дівчат. Фото: ШоТам.
Коли ми з чоловіком подавали заявку, то мріяли, що відкриємо другу точку у Херсоні, і так змогли би створити додаткове робоче місце для ще однієї людини. Втім, нині не можна сказати, що у Херсоні достатньо безпечно, щоб відкривати бізнес і нести відповідальність за співробітника, тому ми відмовилися від цього задуму.
Тепер у Чорнобаївці з нами друкують та сканують дві чудесні дівчини, які охоче погодилися працювати і підкидають нам чимало якісних ідей для нашого бізнесу.
Ми друкували надписи «Діти» російською
Зізнаюся, наша робота змінилася, як і ми, після того, що довелося пережити. Людей у селі стало менше, і тепер частіше доводиться друкувати свідоцтва про смерть та портрети загиблих. Це те, до чого неможливо підготуватися і гроші за це рука брати не піднімається.
У пам’яті закарбувалося, як ми друкували надписи «Діти», аби односельці і не тільки могли виїхати з тимчасово окупованих територій. Такі, знаєте, великими літерами і російською, щоби ворог точно міг зрозуміти, що написано на склі машини.
Водночас ми друкуємо атестати та документи про завершення школи чи університету, а це не може не тішити. У Чорнобаївці ми знову в строю і батькам з дітьми не потрібно їхати бозна-куди, аби роздрукувати підручник чи необхідні для школи матеріали, адже ще не усі готові навчатися виключно у планшеті чи ноутбуці.
Місцеві просили Юлію знову повернутися до роботи. Фото: ШоТам.
Україна переможе. Тільки так і ніяк інакше
Я впевнена, що незабаром нам вдасться відкрити другу точку у Херсоні. В українському Херсоні, де буде безпечно і не потрібно буде думати про те, що ворожий снаряд може прилетіти у будь-який момент. Ми віримо у те, що Україна переможе, адже іншого варіанту просто не існує.
Ми з чоловіком переконані, що зможемо масштабуватися та працювати у вільній від ворога країні. Саме для цього ми й працюємо та наближаємо нашу перемогу так, як можемо. І працюватимемо далі.
Суспільство
очільниця ГО «Юстина».
Вирішили створювати свою громадську організацію
Ми готували вдома на вогні. Газу не було, світла не було, а отже й інтернету — ми не знали, що відбувається. Але надавали медичну допомогу, прибирали у дворі, прали, годували собак і котів. Люди дуже згуртувалися.
«Юстина», бо справедливість
Місцеві не одразу звикли до таких заходів, а деякі вважали, що їм не потрібна психологічна допомога, і мали багато упереджень щодо психологів. Але зміни в тих, хто таки відвідував заняття, були помітні. Жінки ставали спокійнішими, більш розкутими, виговорювались. Між собою знайомились, бо навіть живучи в одному селі, могли ніде не перетинатися.
Спільний запит у селі — велопарковка
Діти там теж висловлювали свої думки, і мене тоді збентежило, що одна дитина каже: «Нащо писати? Все одно нас ніхто не чує». І мені так хотілося щось зробити для дітей, щоб вони бачили, що мрії мають здійснюватися.
Зробили покриття та надихнули інших на зміни
Коментарі
Суспільство
Як працюватиме новий маршрут?
- На ділянці Варшава – Рава-Руська курсуватиме поїзд польської залізниці PKP Intercity.
- На маршруті Рава-Руська – Львів – Чернівці працюватиме дизель-поїзд українського виробництва ДПКр-3.
Коментарі