Поки сучасні школярі та студенти читають про День незалежності у своїх підручниках, є українці, які потрапили у параграфи з історії. Не лише ті, хто ухвалював рішення, а й сотні-тисячі тих, хто засвідчив відновлення нашої незалежності у 1991 році.
Вони тримали синьо-жовті стяги, перемовлялися у натовпі, кричали «Незалежність!» чи й фіксували на світлинах ці історичні миті. #ШОТАМ поспілкувалися з очевидцями нашої незалежності — фотографом Олександром Клименком та письменником Олесем Ільченком, щоб передати атмосферу того дня.
«Україна виходить з СРСР!»
Площа перед Верховною Радою повниться людьми. Хтось приніс синьо-жовтий стяг — купити їх тоді не можна було, то шили вдома, потайки. Але сьогодні на календарі 24 серпня 1991 року — прапор уже не ховали, а гордо показували у натовпі. Повітря наелектризоване, люди схвильовані. Де-не-де виринають мальовані плакати — «Україна виходить з СРСР!».
Олександр Клименко пробирається зі своїм фотоапаратом крізь юрбу людей, аби зробити направду історичні кадри: «У мене було 22 катушки на 35 кадрів. Аби це було сьогодні, звісно це було б у кольорі. І я би зняв набагато більше, може, й цікавіше».
Разом з ним — тисячі людей:
«Прямо в повітрі відчувався цей колосальний тиск людей на Верховну Раду: щоб нарешті прийняли цей акт і вирішили щось. Була дуже висока емоційна напруга»,
— пригадує письменник Олесь Ільченко.
Він теж стоїть у натовпі й чекає доленосного рішення. Навколо теплий, сонячний день. Раптом з бічного входу виходять депутати-комуністи — хотіли покинути залу засідань, щоб не зібрався кворум і рішення не ухвалили. Та натовп знає чого хоче. Враз суне навперейми до бічного входу, тож депутати задкують й знову заходять у будівлю.
«Я чітко відчував, що це історія. Ми на факультеті журналістики вчили — ти є свідок історії. Я думав, як мені пощастило в житті, що я живу в той час, коли Україна здобуває незалежність»,
— ділиться Олександр Клименко.
Олесь Ільченко додає: «Досить довго тривало таке “кипіння”, народ підігрітий. Раптом знизу, з сучасної Європейської площі приїжджає бензовоз — стає навпроти площі біля Верховної Ради. Ситуація небезпечна: чому він там з’явився? чому зупинився? що це таке? Це явно була якась провокація. Яка б катастрофа була, якби його підпалили — він би вибухнув. Але демократичні депутати вийшли, поговорили з водієм, він сів за кермо і поїхав».
Ситуація ставала все більш напруженою, ніхто не розходився — близько 10 тисяч людей чекали рішення. Чекали, щоб стати незалежними.
Читайте також: Нарешті вільні! Цікаві факти про проголошення незалежності. Чи знаєте всі? (ТЕСТ)
А що було до 24 серпня?
Ті, хто стали свідками нашої Незалежності кажуть, що все почалося далеко не 24 серпня 1991 року. Ще з кінця 80-их відчувалася зміна атмосфери — у 88-му провели перший мітинг, під гаслами екологічними, але політичні теж з’явилися.
Незалежність витала у повітрі.
«Страйк шахтарів у Донецьку — це був 1989 рік. Мені здається, саме вони й почали розвалювати Радянський Союз, бо це був такий перший поштовх до демократії»,
— каже Олександр Клименко.
А в 1990-му році у липні зібрався величезний гурт людей біля Київради. На одному з флагштоків підняли синьо-жовтий прапор — його на тоді вже 70 років у Києві не підіймали, пригадує Олесь Ільченко.
Того ж року проводили свято — 500-річчя українського козацтва. Організовував все Народний рух. Олесь Ільченко теж вирушив автобусом до Запоріжжя разом з іншими: «З нами двоє дівчат їдуть і співають. Знайомимося, кажемо: “Ми з Києва, а ви, дівчата, звідки?”. А вони: “А ми з Вашингтону!”. От тоді вперше, мабуть, ми відчули, наскільки нас багато».
У кінці вересня 1990 року теж був великий мітинг біля стадіону у Києві. Олександр Клименко пригадує, що після демонстрації натовп рушив до сучасного Українського дому (раніше музей Леніна).
«Там були такі плакати: “Не будьмо рабами Москви, не хочемо московського ярма”. Попереду молоді хлопці несли труну з написом “Ленін”. Візуально це було дуже круто. А вже на початку жовтня у Верховну Раду вперше занесли синьо-жовтий стяг. До трибуни не донесли, бо почалися сутички»,
— каже фотограф.
А після путчу у Москві, що почався 19 серпня 1991 року, стало зрозуміло — для України відкрилося вікно можливостей. І ним таки скористалися.
«По Києву поповзли чутки, що довкола міста збираються війська. Ніхто не знав, чи це правда. Моя дружина з маленьким сином була тоді на Волині. Я казав: “Сидіть там, не повертайтесь поки що”. Бо абсолютно незрозуміла ситуація була. Війська підкорялись Москві, КДБ ще працювало. Добре пам’ятаю, як над Хрещатиком раптом почали літати якісь вертольоти. Що це було, я досі не знаю», — пригадує атмосферу у столиці напередодні 24 серпня Олесь Ільченко.
«Я щасливий, що я застав цей епохальний момент»
Натовп чекав, перемовлялися між собою — хтось казав, що рішення уже є, хтось казав, що ще ні. І депутати таки вийшли до народу — Акт проголошення Незалежності України прийняли!
«Чесно скажу, я не думав, що доживу до такого моменту. Здавалося, що цей Союз — вічний абсолютно. Це така подія — хтось не вірив, хтось казав, що це неможливо. Але тоді така ейфорія була навпіл з шоком: коли ти чекаєш-чекаєш, воно стається і твій емоційний стан переходить у ступор: “Невже це сталося? А що ж далі?”»,
— ділиться спогадами про 24 серпня Олесь Ільченко.
Натовп почав обійматися, кричати, новина розповзлася Києвом та Україною дуже швидко — тепер ми нарешті незалежні!
«Я щасливий, що застав цей епохальний момент і був поруч»,
— каже Олесь Ільченко.
Загальна ейфорія торкнулася й Олександра Клименка, а він не просто бачив все на власні очі, а й зафіксував: «Я живу в такому історичному моменті, Україна здобуває свою незалежність, я це знімаю — ці фото на віки!», — пригадує Олександр Клименко.
Адже поки натовп вирував і радів, а тоді потроху розходився, несучи радісну звістку далі, фотограф був у самому епіцентрі зародження Незалежності, серед тих, хто своїми руками її створив:
«24 серпня, коли уже все закінчилось, внесли прапор до Верховної ради. Раптом біля трибуни стало багато демократів. І почали співати: “А ми тую червону калину підіймемо…”. А тоді й гімн. Це був такий апофеоз, найвища точка цього дня»,
— пригадує Олександр Клименко.
Далі було ще багато вирішальних моментів, підготовка до референдуму 1 грудня, Олесь Ільченко з друзями робив і поширював листівки, щоб довести, що вся Україна хоче бути незалежною.
«Незалежність далася не просто так — багато хто поклав себе за неї»,
— каже Олександр Клименко.
