Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами
>

Суспільство

«Ми добили Ленінів, але роботи ще вистачає». Як харків’янин Вадим Поздняков став головним декомунізатором України

За підтримки Добродіїв

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Вони пишуть сотні звернень до місцевої влади та правоохоронців, аби викреслити з нашого сьогодення залишки радянського минулого. Коли офіційні запити ігнорують – «леніни» падають від рук «невідомих патріотів». Або ж просто від втоми. Це історія руху «Декомунізація. Україна», який заснував харків’янин Вадим Поздняков. На рахунку організації – тисячі демонтованих пам’ятників та перейменованих вулиць. І це ще не кінець.

Вадим Поздняков

Громадський діяч, співзасновник проєктів «Декомунізація. Україна» та «Мова. Харків». Учасник Євромайдану в Харкові

Харків сьогодні – це Київ у 90-х роках

У віці 15-16 років мої погляди були скоріше проросійськими, ніж проукраїнськими. Але чим довше я вивчав історію України, чим більше читав книжок, тим ближчим ставав до нормальної політичної позиції. Допомогло й спілкування з людьми із різних регіонів. Я був футбольним фанатом, їздив до інших областей. Це все наклало певний шлейф, змінило щось у мені.

І десь у цей самий час я вирішив перейти на українську. Це був доволі довгий, затяжний процес. Харків – специфічне місто. Ті харків’яни, які переходили на українську, неодноразово поверталися назад, на російську. А потім переходили знову. Багато людей спілкувалися українською лише вдома. Аби на них не звертали уваги, не показували пальцем. Просто, щоб не бути білою вороною. Харків – це справді складне місто, та протягом останніх років ситуація потрохи нормалізується. Зокрема й завдяки закону про мову. 

Фото декомунізатора Вадима Позднякова

Сьогодні люди нарешті перестали боятися говорити українською. Наша мова присутня в громадському просторі. Так, не скажу, що її багато, але вона є. Гуляючи центром міста, вже можна почути українську. Навіть у спальних районах, де раніше це здавалося неможливим, українська відвойовує свої позиції. Це чимось нагадує Київ у 90-х роках, коли місто почало українізуватися та йти нормальним шляхом. От такий зараз Харків.

Перші радянські пам’ятники почали валити ще 8 років тому

Я вийшов на Харківський Євромайдан в один із перших днів. У першу ніч приїхати до хлопців не вийшло: я був студентом, і в мене банально не було грошей на таксі. Однак наступні дні я вже був там. Потім, навесні 2014-го, брав участь в усіх можливих мітингах на підтримку України.

Тоді, впродовж 2014-2016 років, ми почали їздити й валити все, що могли повалити: комуністичні меморіальні дошки, радянські пам’ятники. Якоїсь миті вирішити скласти перелік того, що залишилося. Виявилося, що лишилося ще багато чого. Ми думали, що це проблема Харкова, як доволі специфічного міста. Тому створили інтерактивну мапу й вирішили, що будемо відпрацьовувати по місту та області. Та це швидко перетворилося на загальноукраїнський проєкт, адже закон про декомунізацію саботували не лише на Харківщині. А й, скажімо, в сусідній Полтавській області. 

Акція руху Декомунізація Україна

За цей час ми встигли демонтувати нереальну кількість об’єктів, але щоразу дізнаємося про величезну кількість нових. Наприклад, пам’ятник Затонському (Володимир Затонський, більшовицький партійний діяч, один із організаторів Голодомору в Україні, – ред.) на Хмельниччині. Коли ми дізналися про нього – були шоковані. Протягом 2014-2015 років ми вичищали все, що було пов’язано з організаторами Голодомору в Україні. І були впевнені, що впоралися з усім. Та виявилося, що це ще не все. Так і з рештою об’єктів – у нас ще чимало роботи.

На нашому рахунку – тисячі вулиць і пам’ятників

Скільки саме вдалося декомунізувати за ці шість років – сказати складно. Результатів дуже й дуже багато. І ми досі набираємо обертів, щороку стаємо більш потужними. А отже, більшими стають і наші показники. Вони вимірюються в тисячах. Більше тисячі перейменованих вулиць і стільки ж – демонтованих об’єктів. 

Водночас залишається багато вулиць, над перейменуванням яких ще треба попрацювати. Наприклад, у Львівській області це приблизно 50 топонімів. Загалом по всій країні, крім окупованих територій, ми нарахували майже 4 000 вулиць, що чітко підпадають під визначення закону про декомунізацію. 

Лідер руху Декомунізація Вадим Поздняков

А є й такі, що не підпадають – різноманітні Кутузови та Суворови. І загальна кількість таких вулиць неймовірно велика. Якщо у Львівській області безапеляційно мають бути перейменовані 50 вулиць, то ще 270 – це «суперечливі» назви, що залишаються російськими колоніальними маркерами. І це Львівщина – «найчистіший» регіон. В інших областях ситуація гірша. 

Зараз ми працюємо над проєктом по 8 областях України. І там вже неймовірна кількість роботи. Плануємо створити повний перелік вулиць по всій країні, звірити з нашою мапою об’єктів, і в один чудовий момент оприлюднити ці дані. Це великий об’єм роботи, який ще попереду. Сподіваюсь, завершимо до кінця весни. Адже кожна область – це тиждень роботи. Доволі кропіткої та серйозної роботи.

Серед нас – абсолютно різні люди

Над проєктом «Декомунізація. Україна» працюють понад сто людей. Хтось допомагає кілька разів на рік, хтось – більш системно. Це люди з різноманітних сфер, зокрема й народні депутати та міські голови, з якими ми працювали над списками того, що необхідно перейменувати.

Якщо рахувати лише тих, хто цілеспрямовано працює над проєктом, – це кілька людей, які ледь не щодня штампують звернення, обробляють інформацію, зустрічаються з тими, хто може вплинути на процеси декомунізації в різних регіонах. 

Тобто до 10 «постійних» учасників та понад 100 тих, хто допомагає кілька разів на рік. І це насправді теж дуже круто, адже у всіх є свої справи. Та навіть якщо до нас долучиться бодай одна людина з кожного регіону й допоможе демонтувати пам’ятник чи перейменувати вулицю, це вже суттєво полегшить нашу роботу.

Вадим Поздняков на акції

Усі погрози – це результат саботажу закону

Нам доволі часто пишуть з погрозами, але я в це не вірю. У людей просто «бомбить», адже вони нічого не можуть зробити з тим, що їхнього улюбленого комуністичного ідола повалили. Вони пишуть, але нічого серйозного не траплялося. І, я думаю, не трапиться. 

Але це все – результат роботи місцевої влади, населення, яке вирішило обманути державну адміністрацію під час декомунізації в 2015-2016 роках. Просто не сказали, що у них є такі-то пам’ятники й такі-то вулиці. Вирішили проскочити. І проскочили. 

А тепер вони дуже невдоволені, шукають, хто ж їх «здав». Нам неодноразово телефонували сільські голови й питали: «А кто это вам рассказал?». Однак вони не можуть викрутитися, адже розуміють, що ми про все знаємо. Знаємо, що місцева рада саботувала процес. 

Цьогоріч плануємо «добити» останніх Ленінів

Сьогодні на території України вже немає Ленінів, які б стояли в центрі населених пунктів. Але вони залишилися на територіях кількох заводів, таборів чи санаторіїв. Це місця з обмеженим доступом. За нашими підрахунками, таких пам’ятників ще приблизно 15. І, я сподіваюся, цьогоріч ми їх «доб’ємо». 

Та, крім пам’ятників, є й інші моменти. Наприклад, будинки культури із зображенням Леніна. Навіть у центрі Києва є макет ордена Леніна – на Проспекті Перемоги. Величезний, оновлений. І його також можна сприймати за пам’ятник. Аналогічне зображення залишилося й біля Харківської міської ради. Насправді, їх ще багато. Щонайменше кілька десятків. До того ж, у різних населених пунктах залишилися вулиці Леніна. І ці питання також вирішуються.

Знесення Леніна в Житомирі

На жаль, журналісти та чиновники гостріше реагують на слово «Ленін», аніж на будь-що інше. Як, скажімо, вже згаданий пам’ятник організатору Голодомору в селі на Хмельниччині. Усім якось байдуже, хоча це дуже гучна історія. Уявіть, у 2022 році в рідному селі одного з організаторів Голодомору досі був пам’ятник на його честь. Як так вийшло? Це доволі серйозна дискусія. І це Хмельниччина. Не Харківщина, не Полтавщина, до Галичини – рукою подати. Але пам’ятник зберігся.

Будь-який успіх починається з письмового звернення

У нас є кілька алгоритмів для декомунізації об’єктів. Якщо говорити про вулиці, ми маємо доступ до реєстру й регулярно завантажуємо звідти актуальну інформацію. Отримані дані спочатку вносимо до Вікіпедії, потім розсилаємо до всіх органів місцевого самоврядування, отримуємо відповіді. Там, де отримали негативну відповідь (не хочуть чи не будуть перейменовувати), – надсилаємо звернення до Українського інституту національної пам’яті (УІНП). І чекаємо кілька місяців. 

За цей час список зменшується. Потім знову завантажуємо дані, надсилаємо до місцевої влади. І так по колу. Інколи доводиться підключати журналістів, СБУ чи патріотично налаштованих депутатів. Рухаємо процес усіма можливими способами.

Вадим Поздняков біля Харківської міськради

Пам’ятники ми вносимо до нашої інтерактивної карти, після чого надсилаємо звернення до органів місцевого самоврядування. Якщо знесли – добре. Якщо ні – знову пишемо до УІНП. Вони дають роз’яснення, чому це необхідно демонтувати. Коли реакції немає – звертаємося до Національної поліції, СБУ, місцевих депутатів та журналістів.

Утім кількість об’єктів настільки велика, що зациклитися на чомусь одному дуже складно. Тому ми беремо все це разом, і там, де виходить, – б’ємося. А якщо не виходить – залишаємо, аби через певний час повернутися знову.

Часом демонтаж лягає на плечі «невідомих патріотів»

Коли жоден із алгоритмів не спрацьовує, є два варіанти. Перший – «час лікує». Були випадки, коли нам відмовляли в демонтажі впродовж чотирьох років, а рік чи два тому все ж виконали закон. 

Другий варіант – зносити власноруч. Коли йдеться про якісь великі та принципові об’єкти, існування яких викликає величезне обурення, ми працюємо над організацією демонтажу. Приїжджають «невідомі патріоти» та виконують закон про декомунізацію. Так «бахнули» пам’ятники представникам НКВС на Хмельниччині та під Києвом. 

Знесення пам'ятника НКВС під Києвом
Знесення пам’ятника “воїнам-чекістам 227 полку військ НКВС” в селищі Калинівка Броварського району Київської області.

Та ми фізично не можемо зайнятися кожною вулицею чи кожним об’єктом. Навіть якщо підключити весь УІНП, у них не вистачить ані сил, ані можливостей. Це має бути інституція з бодай сотні людей, які будуть опікуватися виключно цим напрямом. Їздити регіонами й змушувати виконувати закон. Адже це довга й важка історія, яка триватиме ще не один рік. На кожен демонтований об’єкт знаходиться кілька нових. 

«Тихий» саботаж закону – це також саботаж

Найчастіше місцева влада просто тягне кота за хвіст. Це, напевно, 80% випадків. Десь просто не хочуть, десь кажуть: «Ось-ось, через рік, через пів року». Вони напряму не відмовляються виконувати закон, але я вважаю це «тихим» саботажем. Якщо не враховувати подібні ситуації, то тих, хто погоджується на демонтаж, все ж більше, аніж саботажників. Та якщо рахувати всіх – назустріч йде меншість.

Найчастіше місцева влада посилається на небажання громади або самовільне трактування закону. От не підпадає, на їхню думку, Жуков під закон про декомунізацію, і все. Жодні роз’яснення від профільних інституцій не допомагають. А буває, вигадують смішні відмови.

Наприклад, якось писали, що пам’ятник Петровському (Григорій Петровський – один із організаторів Голодомору, – ред.)   на Полтавщині – це насправді пам’ятник «невідомо кому». Неодноразово були ситуації, коли нам звітували про демонтаж пам’ятника, але потім ми дізнавалися, що прибрали не монумент, а табличку з ім’ям. А нашій організації й обласній владі відзвітували, що пам’ятника вже немає. 

Інколи боляче дивитися на «оновлені» пам’ятники 

Якщо місцева влада вирішує не демонтувати, а переробити пам’ятник, і робить це справді якісно, – це цілком прийнятний компроміс. Але бувають зовсім кострубаті перероблення. Це як Леніни на Галичині, яких у 1990-х роках перетворювали на Шевченків чи Франків. На це дуже боляче дивитися. Тому, якщо за справу береться хороший скульптор, я підтримую ідею. Якщо ж це робиться силами якихось місцевих майстрів, карикатурно – я категорично проти. Усе залежить від конкретної ситуації.

Щодо музеїв із демонтованими пам’ятниками, я вважаю, вони потрібні. Але їх складно поповнювати через супротив на місцях. «От він у нас стояв, хай далі і стоїть». А потім до них приїжджає група «невідомих патріотів» і розносить усе так, що відновити пам’ятник вже не вийде. І їм кажуть: «Ну і чого ви цим досягли? Могли ж просто віддати до музею». Це колгоспний менталітет, який все псує.

Парк радянського періоду на Одещині
“Парк радянського періоду” на Одещині. Фото: birdinfligh.com

Деяким місцевим головам легше стати жертвами «вандалів», ніж зважитися на конструктивний крок. Адже якщо демонтажем займатиметься сільський голова, для місцевих він одразу стане зрадником. А якщо «невідомі патріоти» – то це ж не він. Хоча більш конструктивний варіант – поговорити з громадою. Мовляв, пам’ятник не знесуть, а відвезуть його до музею. Ще й підпишуть, що це від нашого міста чи села. І це було б набагато культурніше.

Декомунізація – це не лише про руйнування старого

Думаю, для завершення декомунізації потрібно ще років десять потужної роботи. Крім того, паралельно з демонтажем та перейменуванням, потрібно ще й вшановувати пам’ять людей з українського пантеону. Як мілітарного, так і культурного.

Бо декомунізація – це не тільки про знесення. Ми маємо щось замість цього поставити. Щось своє, і воно є. Просто через це комуністичне нашарування воно закрилося. І наше завдання – звільнити його. Тобто спочатку ми знімаємо комуністичний шар, а потім – маємо наш, жовто-блакитний. Люди про нього не завжди знають. Ми маємо працювати, аби уникнути забуття.

І в кожному з регіонів є свій пантеон, який заслуговує на пам’ять та визнання. Коли займаєшся цим фахово, розумієш, що насправді не вистачить кількості вулиць, аби вшанувати кожного. Саме тому мене обурює, коли вулиці перейменовують на якісь «Малинові», «Виноградні» чи «Медові». Тоді як у цьому населеному пунктів могла жити дійсно видатна українська постать. Але люди просто не хочуть. Їм хочеться «Сонячної», «Яблучної».

Нехай Леніни зникають з України якомога швидше, а ваші донати для ШоТам – ніколи.

Суспільство

Ізраїль відновив роботу свого посольства в Києві

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Ізраїль відновив роботу свого посольства в Києві, яке з 22 лютого тимчасово перемістилося до Львова.

Про це повідомили на сторінці посольства в Twitter.

«Посол Ізраїлю в Україні Михайло Бродський підняв ізраїльський прапор біля будівлі посольства Ізраїлю в Києві», – йдеться в повідомленні.

Додамо, станом на 15 травня до української столиці повернулися 39 посольств. За даними МЗС України, переважно роботу своїх місій відновили країни Європи та Азії.

«Це ще один доказ того, що наші партнери вірять у перемогу, майбутнє та перспективи України», — зазначило міністерство.

Нагадаємо, Австрія повернула своє посольство до Києва після того, як евакуйовувала його через новий етап російсько-української війни.

Раніше ми повідомляли, що Велика Британія повертає своє посольство в Україні зі Львова назад до Києва.

Фото: 24tv.ua

Читати далі

Суспільство

«Чорні Запорожці» показали, як українська «Стугна» нищить техніку ворога (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Бійці 72 ОМБр. імені Чорних Запорожців розгромили бронетехніку росіян пострілом з українського ПТРК «Стугна-П».

Про це повідомили на сторінці бригади в Telegram.

За словами військових, вітчизняний протитанковий комплекс не втомлюється громити російську бронетехніку. Цього разу оператори «Стугна-П» спалили ворожий танк, який «не встиг» заховатися посеред лісу.

«Протитанковий ракетний комплекс українського виробництва “Стугна” не стомлюється нищити техніку окупантів. Разом наближаємо перемогу!», – йдеться в повідомленні 72 ОМБр.

У бригаді також зауважили, що на моніторі управління українського ПТРК можна помітити арабські символи. Бійці запевнили, що на відео потрапив комплекс з експортної серії, який через вторгнення росіян опинився не у потенційних покупців, а на передовій.

Нагадаємо, ЗСУ розгромили склад боєприпасів РФ пострілами з американських гаубиць M777.

Раніше ми повідомляли, що ЗСУ відбили наступ окупантів під Золотим і Сиротиним на Луганщині.

Фото: novynarnia.com.

Читати далі

Суспільство

ЗСУ розгромили склад боєприпасів РФ пострілами з американських гаубиць M777 (ФОТО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Українські військові розгромили склад боєприпасів окупантів під Ізюмом, що в Харківській області. Для цього воїни ЗСУ застосували американські гаубиці М777.

Про знищення складу напередодні повідомили у зведенні Генерального штабу ЗСУ. Згодом волонтер Роман Донік уточнив, що по позиціях ворога працювали гаубицями М777.

За словами Доніка, це одне з перших реальних досягнень зброї, наданої нашими союзниками.

Також, за даними волонтера, склад боєприпасів ворога вдалося знищити бійцям об’єднаного угруповання військ «Слобода». Крім боєкомплектів українські захисники також розгромили щонайменше 8 одиниць техніки та десятки окупантів.

«Перші реальні досягнення зброї поставленої союзниками під Ізюмом. Склад БК росіян. Був. Пряме влучання з М777. При детонації знищено: до роти окупантів; 7 БМП; 1 танк. Працює ОУВ Слобода», – розповів Донік.

Знищений склад боєприпасів РФ на Харківщині. Фото: Роман Донік.

Про гаубиці М777

M777 — польова причіпна гаубиця калібру 155 міліметрів. M777 має цифрову систему управління вогнем, яка є аналогічною до систем управління вогнем у самохідних артилерійських установках. Максимальна далекобійність звичайними снарядами – 24,7 км. Гаубиця M777 може вести вогонь високоточними снарядами M982 Excalibur з максимальною дальністю до 40 км.

Гаубиці М777. Фото: Міноборони США.

Нагадаємо, напередодні Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний показав фото, як американські гаубиці М777 нищать окупантів на передовій.

Як ми повідомляли раніше, ЗСУ «пересіли» на маневрені баггі з українським протитанковим комплексом «Корсар».

Фото: facebook.com/CinCAFU

Читати далі