Ми були активістами, а стали воїнами. П’ять історій учасників Революції Гідності, які захищають Україну на фронті

Їхня боротьба за свободу та європейське майбутнє України почалася ще 2013 року. Тоді герої цього тексту стали учасниками Революції Гідності: вийшли на Майдан та пліч-о-пліч з іншими українцями врятували нашу країну. Сьогодні, дев’ять років потому, вони продовжують боротися за незалежність України. Вони – це активісти, які стали справжніми воїнами. До Дня Героїв Небесної сотні розповідаємо історії п’ятьох «майданівців», чия боротьба досі триває.

Юлій Терехов

Капітан ЗСУ, начальник служби зв’язків із громадськістю 58-ої окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського

Я бачив очі «беркутівця», який стріляв, прикриваючись щитом

Я памʼятаю організовану у Києві сцену, поблизу якої люди, затамувавши подих, очікували від тодішнього президента підписання євроінтеграційних договорів. Я гадав, це має бути велике святкування. Натомість він заявив що наші друзі – це РФ і Білорусь. 

Революція для мене почалась у ніч «розгону студентів», коли мене, моїх побратимів і всіх мітингувальників побили «беркутівці». У моїй памʼяті закарбувалися контрастні моменти: як гуртувалися люди, допомагали одне одному, вирішували проблемні питання. А ще памʼятаю, з якою ненавистю до нас ставилися прихильники та представники уряду, міліцейського режиму та «Антимайдану».

Пригадую, як «Беркут» пішов на штурм по вулиці Грушевського. Під час відступу ми підхопили дідуся, у якого з голови текла кров. Я бачив очі «беркутівця», який стріляв по мені з помпової гвинтівки, прикриваючись щитом. Памʼятаю свою першу контузію, поранених героїв та кров, що рікою стікала до Майдану.

Військову присягу приймав у Донецькому аеропорту

Через окупацію частини території України я відчував потребу йти та захищати свою країну. Після підготовки у лавах «Правого сектору» я вирішив покращити власні навички, фізичний стан, пройти всі необхідні етапи та потрапити у військо спеціального призначення.

Я підписав контракт і почав навчання на посаді розвідника-снайпера. Та наступного дня повідомили, що група підсилення до Донецького аеропорту вирушає вже завтра. Я погодився долучитися, хоча там уже було «спекотно». Було страшно, але я розумів, що поруч – надійні побратими. Присягу я приймав на території ДАПу.

Я знав, що повномасштабна війна неодмінно настане, і це лише питання часу. Нині на фронті я виконую завдання начальника служби зв’язків із громадськістю. Показую Україні та світу, чим займаються наші бійці, у яких умовах вони перебувають, як «гаряче» на передовій. Остання наша ротація була на околицях Бахмуту, там ми провели більш як пів року.

На Майдані люди заплатили найвищу ціну

Після Революції гідності у моєму житті все докорінно змінилося. Моя зона комфорту стала ширшою, рівень патріотизму – більшим, а вимоги до уряду – вагомішими. Вогонь у душі, що тоді запалав, горить у мені й дотепер. Я палаю жагою до змін та покращень – як у сенсі саморозвитку, так і в сенсі розквіту держави. А ще в мені є вогонь злості та ненависті до ворогів.

Загиблі на Майдані Герої заплатили найбільшу ціну за волю України. Вони віддали свої життя за державу, її незалежність, свободу та недоторканість, за щасливе майбутнє наступних поколінь. Те саме ми робимо зараз на фронті.

Найцінніший ресурс, який ми втрачаємо, – людський. Ніхто, крім нас, державу не захистить. А герої, професійні військові, бійці з досвідом, хоробрі та мужні – закінчуються. Тому дуже прошу всіх чоловіків якомога швидше йти навчатися, читати, проходити курси, практикуватись у стрільбі, вивчати тактику та морально налаштовуватися на участь у війні. Не слід тікати від повістки та шукати виправдання. Треба дати відпочити тим, хто вже місяцями не бачив рідних.

Ярина Чорногуз

Волонтерка, військовослужбовиця, морський піхотинець, бойовий медик, розвідниця Збройних сил України

Барикади, тиснява, БТР та боротьба

Це було 20 листопада. Ми з друзями були на опері, святково одягнені. Коли вийшли, побачили допис Мустафи Найєма із закликом іти на Майдан. Ми простояли там до ранку. Відтоді я, студентка «Могилянки», була там щодня і часом лишалася на ніч. Починала з того, що малювали банери на всьому, що потрапляло під руку.

Коли у грудні Майдан розширився і став не лишень «студентським», ми проводили активні страйки. Пам’ятаю, як ходили колоною між кількома вишами й аж до Майдану.

Найбільше у памʼяті закарбувалося, як ми стояли у лінії, і на нас ішов «Беркут». Мені дуже запам’яталися всі ті барикади, тиснява, БТР Нацгвардії у вогні та боротьба. Я часом згадую ці картинки.

Після революції я продовжила навчання у «Могилянці» на факультеті гуманітарних наук. Як громадська активістка, популяризувала українську мову через різні активності та проєкти. Відтак брала участь у розробці закону «Про функціонування української мови як державної».

Моя ротація триває вже 20 місяць поспіль

Я хотіла піти на війну ще у 2014 році, але не могла. Того року у квітні я народила доньку і подумала, що було б дуже безвідповідально залишити її. Коли вона підросла, я вирішила спочатку піти на фронт як волонтерка госпітальєрів, аби водночас і допомагати бійцям, і залишатися поруч із донькою. Але на початку 2020 року, коли на передовій вбили мою близьку людину, я вирішила пройти її шлях і підписала контракт.

Найбільше мені запам’яталися евакуації важкопоранених та моменти, коли доводилося працювати по ворогу з різної зброї. Загалом я розглядаю своє перебування в армії як логічне продовження боротьби за Україну, просто в іншій сфері.

Одна з причин, чому пішла на фронт, – я вірила у повномасштабне вторгнення. Багато хто у 2020-му казав мені: «Навіщо тобі ця армія? Війни вже нема, це просто служба». Та я мала іншу думку. На своїй третій ротації, коли я була в окопах, дуже чітко прослідковувала поступове збільшення інтенсивності бойових дій. Тому розуміла, що буде друга стадія війни.

24 лютого був сьомий місяць моєї ротації на Луганському напрямку. Ми займалися розвідувальними виходами. Наразі ротація безперервно триває уже 20-й місяць, ми перебуваємо на Донеччині. Зараз у мої обов’язки входить евакуація поранених із поля бою, страхування груп. Також я працюю з дронами, часом виходжу з групами на завдання.

Наша сила – у памʼяті

Армія та революція – це дещо різні речі. Єдине, що єднає їх, – цінності. Ми боролися за Україну як громадські активісти, а тепер боремося зі зброєю як військові. Хоча розстріли на Майдані я вважаю початком війни росії проти нас. Для багатьох із Майдану перший досвід протистояння, близький до бойового, відбувся саме там.

Головне, що нам потрібно зараз, – не втрачати віру та пам’ять. Потрібно добре знати імена тих, кого ми втратили, розповідати про них своїм дітям. Якщо ми пам’ятатимемо ці події, то зменшимо ризик того, що Росія дозволить собі повторити цю геноцидну війну вже проти наших дітей та онуків.

Валентин Чернявський

Журналіст, учасник Революції гідності, військовослужбовець

Вирушив на Майдан, аби зафільмувати історію

Коли почалася Революція гідності, я працював журналістом на державному телеканалі. Тоді вирішив, що маю бути на акціях, адже потрібно фільмувати історію. Я не міг цього робити як представник державного телебачення, тому знімав усе на свій телефон і викладав на ютуб. Керівництво просило, аби ЗМІ, які перепощують мої відео, не представляли мене як журналіста держканалу. «Ти прекрасно розумієш, чому це не потрібно», – казав мені директор. Мене навіть «зняли» з прямого етеру.

Я фільмував дуже багато важливих моментів. Найчіткіше памʼятаю, як «беркутівець» направив на мене зброю та пересмикнув затвор. Я кричав: «Преса, преса!». Було страшно, але обійшлося. Були сподівання, що ось-ось – і Майдан переможе, стане значно краще, ніж було. Але сталося інакше.

Досвіду не було, та хотілося боротися

Я не мав військового досвіду, але став військовим, коли 24 лютого записався до лав тероборони. Десь всередині мені не хотілося вірити, що почалося повномасштабне вторгнення. Я жив із братом, і того ранку він розбудив мене словами про початок війни.

Захищати свою країну було доволі імпульсивним рішенням. Через кілька днів після запису до тероборони мені видали зброю. У квітні ми разом із побратимами вирушили на фронт – підкріплювати Попасну на Луганському напрямку. Там я отримав контузію.

Вірю, що Небесна Сотня полягла недаремно

Мені відчувається, що за цей рік я сильно постарів. На Майдані загинули багато людей, але те, що відбувається зараз, – значно страшніше. Найважче – не мати розуміння, коли і як саме все це закінчиться. Ми всі віримо у перемогу, але усвідомлюємо, якою ціною вона нам дістанеться.

Хочеться вірити в те, що смерті Героїв Небесної Сотню не були даремними, і Україна таки стане сильною державою, якою ми всі пишатимемося. Хочеться вже перестати дивитися у небо, очікуючи ракет, а натомість насолоджуватися хмаринками.

Олег Дядюсь (ігумен Макарій)

Молодший лейтенант ЗСУ (ТрО), командир одного з окремих взводів

Поїхав на Майдан, аби підтримати активістів

Першу революцію, «Помаранчеву», я зустрів у Криму під час виборів президента. Другий Майдан побачив, живучи в монастирі. Ми спостерігали за всіма подіями з новин, а також на власні очі бачили, що відбувалося у Луцьку. Мене дуже хвилювали ці події, хотілось якось допомогти. Тому я відпросився у владики Михаїла на тиждень, аби підтримати учасників революції.

Майдан вразив мене атмосферою, де кожен ставився одне до одного як до близької людини. Одні волонтери роздавали чай, інші – їжу, хтось пробивав лопатою кригу, аби стікала вода. Мені здалося, що на Майдані були сильні духом та справжні люди. Там я побачив Україну, в якій хотів жити.

Читайте також: «Довелося обирати: робота чи Майдан». Історії людей, які після революції залишилися у волонтерстві

Тоді в будинку культури якраз облаштовували капличку, і мені дозволили залишитися на деякий час. Я спілкувався з людьми, які шукали підтримки, благословляв їх. Коли вони сповідувалися, здавалося, що роблять це як востаннє, ніби готуючись зустріти смерть.

Від капелана – до командира 

Після революції надійшов запит від 2-го батальйону Нацгвардії, який формувався з «майданівців»: вони хотіли бачити у своїх рядах капелана. Владика дав мені дозвіл виконувати священицьке служіння в цьому батальйоні. Я почав облаштовувати на полігоні капличку, де проводив службу та спілкувався з хлопцями. Я ходив у військовій формі, бо побратими казали, що «чеченці з радістю вб’ють священника».

Війна зробила багато поправок у моєму житті в контексті розуміння цінностей, що таке людське життя. Був випадок, коли мене просили відслужити панахиду на місці авіакатастрофи. Біля уламків гелікоптера лежали обгорілі частини тіл. Це було моє перше знайомство зі смертю під час війни. 

Я вірив у велику війна ще відколи Росія напала на Грузію. Тому почав працювати над собою, займатися спортом, чим трохи шокував парафіян. Я попереджав їх, казав, аби не тішили себе ілюзіями й теж готувалися до війни. Звісно, мало хто мені вірив, бо це виглядало безумством.

З початком вторгнення я долучився до лав ТрО. Одразу сказав парафіянам, що місто не залишу і не втечу, а буду його боронити. І закликав інших приєднуватися. Нині я є командиром одного з підрозділів, ми працюємо на Лиманському напрямку. Я написав рапорт на переведення на посаду капелана, яка вже є в штаті, бо раніше її не було. Чекаю, коли моє рішення затвердять.

Війна переверне свідомість людей 

Спільним між Майданом і війною є те, що українці дійсно можуть перевертати гори для досягнення цілі. Ми стаємо до битви, незалежно від того, який там ворог і наскільки він сильний. Ми знаходимо в собі сили вставати з колін до боротьби.

Якщо на Майдані за свободу своїх дітей боролася частина України, то тепер за неї вболіває майже вся держава. Ветеранів буде сотні тисяч, а не десятки, і цей фактор буде змінювати нашу країну. Ти вже не почуєш в автобусі: «Я тебе туди не посилав».

Артур Назаров

Фотограф, учасник Революції гідності, військовослужбовець

На Майдані отримав кілька поранень

Я мешкав та працював у Криму. Після першого побиття студентів на Майдані, вирішив їхати та фільмувати історію. Хотілося на власні очі побачити, що там відбувається. 

Мені вдалося зняти перший розгром студентів, побачити, як бʼють тих ідейних людей. Потім я захотів зазирнути по той бік революції – зняти «Антимайдан». Ми з другом вирушили туди вночі, нас оточили бойовики. Я поспілкувався з одним із їхніх представників, і мене з охоронцями супроводили на вихід. Зрештою нам заборонили спілкуватися з «антимайданівцями». 

Відтоді почалося «звичайне майданівське життя». Я долучився до 14-ї сотні самооборони. А одного дня на мене наставили зброю та вистрелили. Це було моїм першим пораненням – потрапляння кулі у ліктьовий суглоб. За ним ще були осколкові поранення від гранати та відбиті нирки після сутички з силовиками.

Ми захищали Сумщину, а тепер боронимо кордони на Харківщині

Одразу після революції ми з друзями дивилися, як захоплююсь наш Крим, і розуміли, що нічого не можемо вдіяти. Тому з початком війни зібралися та поїхали на Донбас. Спершу я воював у складі «Правого сектору», а потім потрапив у міжнародний батальйон імені Джохара Дудаєва. Під час останньої ротації перебував у складі батальйону «ОУН».

Коли торік 24 лютого мені сказали про початок повномасштабної війни, особливого здивування не було. Я вивіз дружину, і вже наступного дня ми з друзями почали волонтерити – доставляли пальне для нашої бронетехніки та заправляли її. А згодом я вирішив згуртувати побратимів та стати на захист держави. Ми робили у Сумах «коктейлі Молотова», контролювали переміщення ворога тощо.

Спершу нашим завданням уже як військових був захист Сум і області. Та нині ми з побратимами перебуваємо у Харківській області, де боронимо кордони.

Я вважаю, що саме від нас залежить наше майбутнє. Якщо ми не відстоїмо його так само, як це зробили загиблі на Майдані побратими, то в нас не буде майбутнього. І не буде країни. Якщо не ми, то ніхто. Я б хотів вклонитися перед усіма батьками загиблих на Майдані та на цій війні за те, що їх сини та доньки боронили наші терени та віддали за це життя.

Фото надані героями та отримані з їхніх соціальних мереж. Більшість світлин із періоду Майдану, як зазначив один із героїв, у них «забрала війна».