Суспільство
«Мрія тата тепер годує село та рятує переселенців». Я відкрила равликову ферму в розпал війни. Історія Ольги Баумкетнер зі Львівщини
Вона пожертвувала кар’єрою адвокатки, аби втілити мрію загиблого на фронті свекра. Ольга Баумкетнер у розпал повномасштабної війни наважилася відкрити сімейну справу – равликову ферму. Тепер її бізнес не лише приносить прибуток, а й годує село та рятує переселенців.
Вже за перший сезон Ользі вдалося зібрати понад сім з половиною тонн равликів та переконатися, що Карпати – ідеальний регіон для цієї справи. Сьогодні підприємиця готується приймати перших туристів та масштабувати родинний бізнес. Свою історію вона розповіла команді ШоТам.
Ольга Баумкетнер
власниця равликової ферми у Східниці, що на Львівщині
Свекор одним із перших вирушив до військкомату
Коли почалось повномасштабне російське вторгнення, ступор тривав рівно один день. Моя родина вже знала, що таке війна і, звісно, що таке волонтерство. Перший день був найгіршим: я прокинулася о п’ятій ранку і дізналася, що ворог атакував Україну звідусіль. Добрим такий ранок точно не назвеш.
У той день руки не випускали телефон, а очі не відривалися від новин. Стрічка оновлювалася постійно. І весь час з’являлися нові повідомлення про вибухи, бомбардування та штурми. А вже наступного дня нам зателефонували ті, для кого ми були єдиним контактом на заході країни. Ми були готові прихисти кожного й кожну.
Мій свекор одразу разом із молодшим сином вирушили до центру комплектування. Йому довелося тричі оббивати пороги, перш ніж потрапити до Сил оборони. Тата не хотіли брати, а він не планував відступати. Казав, що не може залишатися вдома, коли ворог наступає. І добився свого. Напевно, це була його місія.
«Олю, їдь додому. Їдь на захід»
До 24-го лютого ми не думали, що колись доведеться жити під час масштабної війни. Ніхто не вірив, що у наші часи може трапитися щось подібне. Я адвокатка, навчаюсь на аспірантурі, пишу кандидатську роботу та займаюся родинним бізнесом. Із середини лютого була на сесії в Києві, але за три дні до вторгнення відпросилася на кілька днів додому. Тож війна застала мене в колі родини.
Ми відразу вирішили, що станемо прихистком для тих, кому немає куди тікати. І, звісно, будемо допомагати нашим захисникам. У нас не було конкретного плану дій, але було усвідомлення, в якому напрямі рухатися. Уже 25 лютого ми прийняли першу сім’ю з Київщини. Спочатку до нас їхали друзі та знайомі з усієї країни, потім – друзі друзів, знайомі тощо. Розмістити всіх людей у нас було неможливо, тому ми почали запрошувати переселенців до знайомих у Східниці, бронювали для них вільні кімнати, шукали різні варіанти.
А коли зрозуміли, що ця війна триватиме довго, вирішили облаштувати місця для проживання у недобудованому будинку. Мій свекор завжди горів будівництвом. Ледь не з дитинства щось будував, захоплювався цією справою. Тож якось вирішив самотужки звести великий, добротний дім для всієї родини. Це було його дітище. Але війна внесла корективи, і тепер ця будівля – прихисток для тих, хто рятується від війни.
Будинок свекра став прихистком для українців зі сходу
Паралельно взялися за ремонт у кімнатах, аби бодай трохи покращити умови проживання. Спершу обладнали в шелтері два санвузли та душ. Це вже було краще, ніж нічого. Усе робили за власні кошти та пожертви від друзів і знайомих. Також нас дуже підтримали друзі з Німеччини. А коли людей побільшало, то й вони взялися допомагати із облаштуванням домівки.
Сьогодні з нами залишаються кілька родин, здебільшого зі сходу, яким просто нікуди повертатися. Поки що. Одна з них – пані Світлана з Луганщини – була тут із самого початку й сьогодні фактично керує прихистком. Вона приймає нових людей, організовує побут, доглядає за будинком.
Словом, людей багато. І не лише в нашому будинку. Ми живемо у Східниці, це курортне містечко, яке до вторгнення приймало туристів з усієї країни. Тож після 24 лютого багато хто з місцевих також облаштував на базі своїх домівок прихистки для переселенців.
Не лише бізнес, а й реабілітація для переселенців
Поступово я почала розуміти, що всіх цих людей потрібно чимось займати, якось відволікати від війни, новин, «переключати». Власне, так ми вирішили зайнятися равликами. Хоча насправді ця історія почалася ще задовго до російського вторгнення.
У мого свекра був одногрупник, який розводив равликів. Він завжди їх привозив, давав куштувати із різними соусами. А тато, себто свекр, казав, що і нам варто спробувати себе в цій справі. Але з різних причин ми постійно відкладали цю ідею «на потім».
І ось, у розпал повномасштабної війни, нарешті наважились. Розгорнути ферму вирішили на дідовій ділянці, це 50 соток, до яких ще й підведено воду. Крім того, після вторгнення чимало людей, які займалися равликами, почали продавати своє обладнання.
Завдяки цьому нам вдалося за прийнятну вартість закупити все необхідне для старту. А далі – почали пробувати. Звісно, поступово, адже ніхто не знав, чи вийде, чи виросте той равлик. Найбільше за цю справу, напевно, вболівав саме свекор. Навіть перебувають на війні, він постійно цікавився нашими успіхами. Ба більше, останнє наше листування – також про равликів.
Наша ферма – це мрія, яку не встиг здійснити тато
Згодом підключилися люди, які знайшли прихисток у нашому будинку. Їм це все було цікаво, я б сказала, навіть екзотично. Адже не часто є можливість потрапити на справжню равликову ферму. Тоді у нас якраз жила родина з Харкова, яка ледь не щодня їздила разом зі мною на ділянку. Вони допомагали всім, чим могли. Годували, збирали, шукали равликів після дощів.
Тобто для переселенців ця справа стала своєрідною зміною обстановки, терапією. А ми нарешті почали займатися справою, про яку так мріяв тато. На жаль, він не встиг побачити, яких результатів нам вдалося досягти. Свекор загинув на війні.
Напевно, ми надто довго вагалися. Для всіх це був абсолютно новий досвід, тож ми затягнули. Через це тато, який постійно запитував, скільки ж равликів виросте, так і не дізнався, що у перший сезон нам вдалося зібрати понад 7 тонн. Ніхто не знав, що нам так пощастить.
Втратили три тонни врожаю, але все одно перевершили очікування
Виявилося, що в Карпатах доволі комфортний клімат для вирощування равликів. Оскільки влітку тут немає постійної спеки, то трава, якою харчуються равлики, росте ледь не до кінця жовтня. А отже, їм є, що їсти і куди рости. До того ж зранку та ввечері нам не потрібно поливати ділянку: із цим чудово справляється роса.
Завдяки чому равлики добре ростуть? Усього три фактори: комфортна погода, гарний полив і корм. Наша новостворена ферма мала всі ці складові. І якщо в більшості колег равлик росте протягом 12 місяців, то у нас йому достатньо всього 3-4 місяців.
Можливо, ми могли зібрати навіть не 7, а 10 тонн. Але втратили один день, після якого почалося похолодання. А отже, равлики почали зариватися в землю – дістати їх вже було нереально. Гадаю, нам просто забракло досвіду та практики. Та навіть попри це, сім тонн – це неймовірний результат.
Уявіть, коли ми нарахували перші три тонни, стало зрозуміло, що зможемо розрахуватися з усіма кредитами та боргами. Тобто ще на половині врожаю наш маленький бізнес вийшов в нуль, і це дуже мотивувало. Та найголовніше – ми спробували, і все вдалося. Цьогоріч врахуємо попередні помилки, а тому, впевнена, зможемо зібрати ще більше.
Табір для 40 дітей з Луганщини? Легко!
До речі, равлики дуже подобаються діями. Якось ми влаштували у себе невеличкий табір для малечі з родин переселенців. Сталося це завдяки пані Світлана, яку я вже згадувала. До великої війни вона працювала вчителькою й доволі тісно спілкувалася з греко-католицькою церквою в рідній області. І ось священник з цієї церкви об’їжджав усіх своїх парафіян та завітав до нас.
Він побачив територію, гори, равликів – і запропонував влаштувати табір для малечі. Чесно кажучи, я й не уявляла, як це – приймати одразу 40 дітей, але з легкістю погодилася. Ми розпланували розваги, але так сталося, що один день просто «випав». Мені здалося це неправильним, тож я вирішила показати дітям равликову ферму.
Вони були в такому захваті, що ми подумали: а чому б не показувати нашу ферму й іншим? Та якщо дітям достатньо гір, річки й можливості просто погодувати равликів, то для дорослих треба вигадати щось масштабніше. Це має бути справжня локація гастротуризму.
Готові приймати перших туристів
Власне, з цією ідеєю ми прийшли до Українського ветеранського фонду й отримали грант. Зрозуміло, що кафе чи ресторан ми не відкриємо, адже банально не буде для кого постійно готувати. Але як щодо турів на равликову ферму?
Тож сьогодні ми вже готуємося приймати перших туристів, показувати та розповідати, як ростуть равлики, що для цього потрібно, які особливості цього бізнесу. А ще підготували місце для альтанки, в якій плануємо проводити різні дегустації.
Почекайте ще місяць – і ми матимемо, чим пригощати туристів. У нас буде власна піч для запікання равликів, це точно смачніше, ніж будь-які інші способи приготування. А далі – лише розвиватися та масштабуватися. Нам є, завдяки кому і для кого це робити.
Цей матеріал створено у співпраці з Фондом імені Гайнріха Бьолля, бюро Київ – Україна.
Суспільство
Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.
очільниця ГО «Юстина».
Вирішили створювати свою громадську організацію
Ми готували вдома на вогні. Газу не було, світла не було, а отже й інтернету — ми не знали, що відбувається. Але надавали медичну допомогу, прибирали у дворі, прали, годували собак і котів. Люди дуже згуртувалися.
«Юстина», бо справедливість
Місцеві не одразу звикли до таких заходів, а деякі вважали, що їм не потрібна психологічна допомога, і мали багато упереджень щодо психологів. Але зміни в тих, хто таки відвідував заняття, були помітні. Жінки ставали спокійнішими, більш розкутими, виговорювались. Між собою знайомились, бо навіть живучи в одному селі, могли ніде не перетинатися.
Спільний запит у селі — велопарковка
Діти там теж висловлювали свої думки, і мене тоді збентежило, що одна дитина каже: «Нащо писати? Все одно нас ніхто не чує». І мені так хотілося щось зробити для дітей, щоб вони бачили, що мрії мають здійснюватися.
Зробили покриття та надихнули інших на зміни
Коментарі
Як працюватиме новий маршрут?
- На ділянці Варшава – Рава-Руська курсуватиме поїзд польської залізниці PKP Intercity.
- На маршруті Рава-Руська – Львів – Чернівці працюватиме дизель-поїзд українського виробництва ДПКр-3.
Що змінюється для пасажирів?
Коментарі
Коментарі