Суспільство
«Мрія тата тепер годує село та рятує переселенців». Я відкрила равликову ферму в розпал війни. Історія Ольги Баумкетнер зі Львівщини
Вона пожертвувала кар’єрою адвокатки, аби втілити мрію загиблого на фронті свекра. Ольга Баумкетнер у розпал повномасштабної війни наважилася відкрити сімейну справу – равликову ферму. Тепер її бізнес не лише приносить прибуток, а й годує село та рятує переселенців.
Вже за перший сезон Ользі вдалося зібрати понад сім з половиною тонн равликів та переконатися, що Карпати – ідеальний регіон для цієї справи. Сьогодні підприємиця готується приймати перших туристів та масштабувати родинний бізнес. Свою історію вона розповіла команді ШоТам.
Ольга Баумкетнер
власниця равликової ферми у Східниці, що на Львівщині
Свекор одним із перших вирушив до військкомату
Коли почалось повномасштабне російське вторгнення, ступор тривав рівно один день. Моя родина вже знала, що таке війна і, звісно, що таке волонтерство. Перший день був найгіршим: я прокинулася о п’ятій ранку і дізналася, що ворог атакував Україну звідусіль. Добрим такий ранок точно не назвеш.
У той день руки не випускали телефон, а очі не відривалися від новин. Стрічка оновлювалася постійно. І весь час з’являлися нові повідомлення про вибухи, бомбардування та штурми. А вже наступного дня нам зателефонували ті, для кого ми були єдиним контактом на заході країни. Ми були готові прихисти кожного й кожну.
Мій свекор одразу разом із молодшим сином вирушили до центру комплектування. Йому довелося тричі оббивати пороги, перш ніж потрапити до Сил оборони. Тата не хотіли брати, а він не планував відступати. Казав, що не може залишатися вдома, коли ворог наступає. І добився свого. Напевно, це була його місія.
«Олю, їдь додому. Їдь на захід»
До 24-го лютого ми не думали, що колись доведеться жити під час масштабної війни. Ніхто не вірив, що у наші часи може трапитися щось подібне. Я адвокатка, навчаюсь на аспірантурі, пишу кандидатську роботу та займаюся родинним бізнесом. Із середини лютого була на сесії в Києві, але за три дні до вторгнення відпросилася на кілька днів додому. Тож війна застала мене в колі родини.
Ми відразу вирішили, що станемо прихистком для тих, кому немає куди тікати. І, звісно, будемо допомагати нашим захисникам. У нас не було конкретного плану дій, але було усвідомлення, в якому напрямі рухатися. Уже 25 лютого ми прийняли першу сім’ю з Київщини. Спочатку до нас їхали друзі та знайомі з усієї країни, потім – друзі друзів, знайомі тощо. Розмістити всіх людей у нас було неможливо, тому ми почали запрошувати переселенців до знайомих у Східниці, бронювали для них вільні кімнати, шукали різні варіанти.
А коли зрозуміли, що ця війна триватиме довго, вирішили облаштувати місця для проживання у недобудованому будинку. Мій свекор завжди горів будівництвом. Ледь не з дитинства щось будував, захоплювався цією справою. Тож якось вирішив самотужки звести великий, добротний дім для всієї родини. Це було його дітище. Але війна внесла корективи, і тепер ця будівля – прихисток для тих, хто рятується від війни.
Будинок свекра став прихистком для українців зі сходу
Паралельно взялися за ремонт у кімнатах, аби бодай трохи покращити умови проживання. Спершу обладнали в шелтері два санвузли та душ. Це вже було краще, ніж нічого. Усе робили за власні кошти та пожертви від друзів і знайомих. Також нас дуже підтримали друзі з Німеччини. А коли людей побільшало, то й вони взялися допомагати із облаштуванням домівки.
Сьогодні з нами залишаються кілька родин, здебільшого зі сходу, яким просто нікуди повертатися. Поки що. Одна з них – пані Світлана з Луганщини – була тут із самого початку й сьогодні фактично керує прихистком. Вона приймає нових людей, організовує побут, доглядає за будинком.
Словом, людей багато. І не лише в нашому будинку. Ми живемо у Східниці, це курортне містечко, яке до вторгнення приймало туристів з усієї країни. Тож після 24 лютого багато хто з місцевих також облаштував на базі своїх домівок прихистки для переселенців.
Не лише бізнес, а й реабілітація для переселенців
Поступово я почала розуміти, що всіх цих людей потрібно чимось займати, якось відволікати від війни, новин, «переключати». Власне, так ми вирішили зайнятися равликами. Хоча насправді ця історія почалася ще задовго до російського вторгнення.
У мого свекра був одногрупник, який розводив равликів. Він завжди їх привозив, давав куштувати із різними соусами. А тато, себто свекр, казав, що і нам варто спробувати себе в цій справі. Але з різних причин ми постійно відкладали цю ідею «на потім».
І ось, у розпал повномасштабної війни, нарешті наважились. Розгорнути ферму вирішили на дідовій ділянці, це 50 соток, до яких ще й підведено воду. Крім того, після вторгнення чимало людей, які займалися равликами, почали продавати своє обладнання.
Завдяки цьому нам вдалося за прийнятну вартість закупити все необхідне для старту. А далі – почали пробувати. Звісно, поступово, адже ніхто не знав, чи вийде, чи виросте той равлик. Найбільше за цю справу, напевно, вболівав саме свекор. Навіть перебувають на війні, він постійно цікавився нашими успіхами. Ба більше, останнє наше листування – також про равликів.
Наша ферма – це мрія, яку не встиг здійснити тато
Згодом підключилися люди, які знайшли прихисток у нашому будинку. Їм це все було цікаво, я б сказала, навіть екзотично. Адже не часто є можливість потрапити на справжню равликову ферму. Тоді у нас якраз жила родина з Харкова, яка ледь не щодня їздила разом зі мною на ділянку. Вони допомагали всім, чим могли. Годували, збирали, шукали равликів після дощів.
Тобто для переселенців ця справа стала своєрідною зміною обстановки, терапією. А ми нарешті почали займатися справою, про яку так мріяв тато. На жаль, він не встиг побачити, яких результатів нам вдалося досягти. Свекор загинув на війні.
Напевно, ми надто довго вагалися. Для всіх це був абсолютно новий досвід, тож ми затягнули. Через це тато, який постійно запитував, скільки ж равликів виросте, так і не дізнався, що у перший сезон нам вдалося зібрати понад 7 тонн. Ніхто не знав, що нам так пощастить.
Втратили три тонни врожаю, але все одно перевершили очікування
Виявилося, що в Карпатах доволі комфортний клімат для вирощування равликів. Оскільки влітку тут немає постійної спеки, то трава, якою харчуються равлики, росте ледь не до кінця жовтня. А отже, їм є, що їсти і куди рости. До того ж зранку та ввечері нам не потрібно поливати ділянку: із цим чудово справляється роса.
Завдяки чому равлики добре ростуть? Усього три фактори: комфортна погода, гарний полив і корм. Наша новостворена ферма мала всі ці складові. І якщо в більшості колег равлик росте протягом 12 місяців, то у нас йому достатньо всього 3-4 місяців.
Можливо, ми могли зібрати навіть не 7, а 10 тонн. Але втратили один день, після якого почалося похолодання. А отже, равлики почали зариватися в землю – дістати їх вже було нереально. Гадаю, нам просто забракло досвіду та практики. Та навіть попри це, сім тонн – це неймовірний результат.
Уявіть, коли ми нарахували перші три тонни, стало зрозуміло, що зможемо розрахуватися з усіма кредитами та боргами. Тобто ще на половині врожаю наш маленький бізнес вийшов в нуль, і це дуже мотивувало. Та найголовніше – ми спробували, і все вдалося. Цьогоріч врахуємо попередні помилки, а тому, впевнена, зможемо зібрати ще більше.
Табір для 40 дітей з Луганщини? Легко!
До речі, равлики дуже подобаються діями. Якось ми влаштували у себе невеличкий табір для малечі з родин переселенців. Сталося це завдяки пані Світлана, яку я вже згадувала. До великої війни вона працювала вчителькою й доволі тісно спілкувалася з греко-католицькою церквою в рідній області. І ось священник з цієї церкви об’їжджав усіх своїх парафіян та завітав до нас.
Він побачив територію, гори, равликів – і запропонував влаштувати табір для малечі. Чесно кажучи, я й не уявляла, як це – приймати одразу 40 дітей, але з легкістю погодилася. Ми розпланували розваги, але так сталося, що один день просто «випав». Мені здалося це неправильним, тож я вирішила показати дітям равликову ферму.
Вони були в такому захваті, що ми подумали: а чому б не показувати нашу ферму й іншим? Та якщо дітям достатньо гір, річки й можливості просто погодувати равликів, то для дорослих треба вигадати щось масштабніше. Це має бути справжня локація гастротуризму.
Готові приймати перших туристів
Власне, з цією ідеєю ми прийшли до Українського ветеранського фонду й отримали грант. Зрозуміло, що кафе чи ресторан ми не відкриємо, адже банально не буде для кого постійно готувати. Але як щодо турів на равликову ферму?
Тож сьогодні ми вже готуємося приймати перших туристів, показувати та розповідати, як ростуть равлики, що для цього потрібно, які особливості цього бізнесу. А ще підготували місце для альтанки, в якій плануємо проводити різні дегустації.
Почекайте ще місяць – і ми матимемо, чим пригощати туристів. У нас буде власна піч для запікання равликів, це точно смачніше, ніж будь-які інші способи приготування. А далі – лише розвиватися та масштабуватися. Нам є, завдяки кому і для кого це робити.
Цей матеріал створено у співпраці з Фондом імені Гайнріха Бьолля, бюро Київ – Україна.
На правому березі Києва запустили першу екомашину, яка збиратиме використані батарейки на перероблення. Машина вивозитиме батарейки з усіх пунктів приймання руху «Батарейки, здавайтеся!».
Про це повідомили в русі «Батарейки, здавайтеся!».
Тест-драйв машини тривав упродовж місяця. Вона змогла перевезти понад п’ять тонн батарейок, які здавали кияни у магазинах-партнерах та будинках, що зареєстровані у програмі руху.
Читайте також: UAnimals оголосили лавреатів Всеукраїнської зоозахисної премії
Батарейки за принципом 100% перероблення залежно від типу передадуть таким заводам:
- Eneris Recupyl в Польщі;
- Accurec в Німеччині;
- EraSteel у Франції тощо.
Перероблення матеріалу повністю фінансують партнери руху, а саме виробники й дистриб’ютори батарейок: Panasonic, VARTA, Duracell, GP Batteries та інші компанії.
Нагадаємо, що розробники з України запустили платформу для бронювання будинків на природі.
Фото: фейсбук-сторінка «Батарейки, здавайтеся!»
«Культурні сили» та платформа «Меморіал» 26 березня провели захід, який присвятили розвитку культури підтримки жінок, які втратили чоловіків на війні. На події відбувся відкритий діалог між лідерками громадянського суспільства, представниками патронатних служб, військовими, волонтерами та митцями.
Про це повідомили в «Культурних силах».
Що обговорили на заході
Подію організували для того, аби почати діалог на важливу тему, яку можуть оминати у суспільстві через її важкість. Спікери обговорювали, як не залишати жінок, які втратили коханих наодинці з горем, а також як навчитися не шкодити, натомість вміти підтримувати і турбуватися.
На панелі «Культура підтримки» керівниця психологічного простору «ПроЖИТИ» Катерина Чижик розповіла:
«Для мене особисто одним із тригерних слів було “тримайся”. Нема мені за що триматися, нема за кого триматися. І ще, коли сусіди або хтось кажуть: “та молода, ще вийдеш заміж” — це саме болюче, що можна сказати жінці, яка втратила свого коханого чоловіка».
Катерина втратила свого чоловіка у 2023 році. Аби пережити цю подію, жінка почала створювати власне місце сили. У цей період виник психологічний простір «ПроЖИТИ».
Читайте також: Ukraїner та PR Army створили фільм про депортацію кримських татар (ВІДЕО)
У «Культурних силах» зазначили, що саме в громадському секторі започатковують проєкти, які можуть полегшувати проживання горя втрати.
«Якби не громадський сектор, я взагалі не уявляю, що було б з багатьма членами родин загиблих. Громадським організаціям, які підтримують рідних і близьких загиблих воїнів, треба об’єднувати зусилля, бо державним органам та суспільству часто байдуже на їх проблеми»‚ — розповіла очільниця фонду «Маємо жити» Оксана Боркун.
Також важливою темою для жінок, які втратили своїх чоловіків, є збереження пам’яті про них. Керівниця патронатної служби «Азов.Супровід» Ріна Рєзнік зазначила:
«Є величезна кількість онлайн-петицій про присвоєння звання Героїв України. І ми з одного боку розуміємо, що кожен з загиблих — герой цієї країни, а з іншого боку також розуміємо, що не можемо забезпечити кожному цю державну нагороду, назву міста, назву вулиці й таке інше. Зараз це є найбільшим випробуванням, як весь цей обсяг горя акумулювати і дати кожній індивідуальній, величезній, серйозній трагедії достатньо простору і місця для того, щоб це вшанування було достатньо гідним і великим».
Презентація кліпу «Місто наречених»
На події «Культурні сили» представили новий кліп на пісню Саші Чемерова «Місто наречених». Його присвятили жінкам, які пережили втрату. У кліпі знялася Таті Сонце (Тетяна Мельник).
«Головна героїня цього кліпу не актриса, це жінка, котра втратила свого коханого на війні. І тут на екрані ми можемо бачити не гру, а власне проживання втрати», — зазначив засновник платформи «Культурні сили» Миколай Сєрга.
Автор пісні Саша Чемеров поділився своїми емоціями від переглядання кліпу:
«Як і всі присутні, я вперше дивився цей кліп. І мені важко було втримати сльози. Моїм завданням було не констатувати факт втрати, а дати надію. Тому що життя все ж таки продовжується, все ж таки життя має сенс».
Довідка
«Культурні сили» — це платформа, що об’єднує військових творчих професій, культурних діячів, аналітиків та волонтерів. До цієї платформи входять такі проєкти та бренди:
- «Культурний десант»;
- «Книга на фронт»;
- «Фронтова студія»;
- «Оркестр 59» тощо.
«Культурні сили» формують та розвивають воїнську культуру, забезпечують морально-психологічну підтримку військових, підтримують родини загиблих, розвивають культурну дипломатію та впроваджують стратегії впливу через культуру та мистецтво.
Нагадаємо, що «Культурні сили» провели у Києві відкриту розмову, присвячену колективній пам’яті.
Фото: «Культурні сили»
У Києві відкриють новий креативний простір MLYN design hub, присвячений сучасному українському дизайну. Відвідувати простір можна буде щодня та безплатно. Відкриття MLYN design hub запланували на квітень 2025 року.
Про це повідомили у команді простору.
Що буде в MLYN design hub
Простір працюватиме у стінах колишнього заводу «КиївМлин», у якого й запозичили частину назви. Головна мета проєкту — знайомити українців з якісними предметами інтер’єру, що виробили в Україні, та популяризувати їх.
Українські виробники та дизайнери зможуть представляти свої роботи у межах експозицій інтер’єрних предметів. Виставкова зала оновлюватиметься кожні три-чотири місяці.
«В MLYN design hub ми прагнемо зробити сучасний український дизайн більш помітним для широкої аудиторії. Тому відкрили цей простір — затишний, дружній, наповнений подіями, який щоденно дає можливості для розвитку і популяризації дизайну. Тут українські виробники і дизайнери можуть представити свої роботи на постійній основі, а відвідувачі — відкрити для себе якісні, естетично довершені предмети інтер’єру, створені в Україні», — зазначив засновник MLYN design hub Роман Михайлов.
Читайте також: «Довженко-Центр» запускає у шести містах кіноклуб
Перша експозиція
Першою виставкою у просторі стане експозиція під назвою «Зерно». Її створили під кураторством артдиректорки простору Ярослави України.
«Експозиція “Зерно” представить інсталяції різних інтер’єрних зон, скомпонованих з предметів українського виробництва. В ній ми переосмислимо традиції нашого дизайну в потоці сучасних тенденцій», — розповіла Ярослава Україна.
MLYN design hub працюватиме щодня, вхід для відвідувачів вільний. Експозиційна зона працюватиме з 10:00 до 19:00, а подієва зала прийматиме заходи до 23:00. Простір розташований за адресою вулиця Спаська, 36/31, на другому поверсі.
Раніше ми писали, що анонімний митець зі Львова зібрав понад мільйон гривень на військо за допомогою картин.
Фото: MLYN design hub
