Після поранення перший герой нашої розповіді створив тренажер для людей з ампутаціями. Друга героїня — повірила, що життя знову може бути спокійним. А третя — серед мальовничих пагорбів над Дністром почала мріяти про власний туристичний куточок.
Усе це — історії людей, яких об’єднав «Бакота хаб» на Хмельниччині. #ШОТАМ разом з Програмою розвитку ООН в Україні розповідає про місце, де українці вчаться жити далі.
Олександр Гончаренко
ветеран війни росії проти України
До повномасштабного вторгнення разом з родиною я мешкав у Харкові. Задовго до війни започаткував власну справу — успішно розвивав всеукраїнську мережу центрів з ремонту та обслуговування спортивного обладнання. Мені вдалося збудувати свою маленьку бізнес-імперію, завжди було багато планів, хотілось досягати нових цілей, але все обірвалося в один момент.
У березні 2022 року я перевіз сім’ю з Харкова до Львова, після чого повернувся в рідне місто, аби допомагати волонтерам. Не минуло й місяця, як доєднався до лав Збройних Сил України.
В інституті закінчив військову кафедру, тож, коли потрапив у армію, відразу став командиром взводу. Військової справи насправді зовсім не розумів, ніякої практики не було, але тоді всі так ішли. Після місяця навчання мене відправили на службу в Бахмут, потім був Соледар. А через якийсь час нас повернули до Харкова, запевнивши, що буде трохи перепочинку. Але ми приїхали саме в той момент, коли почався контрнаступ.
Через місяць служби я отримав важке поранення — мені відірвало праву кисть. Допомогло, що я знав навігацію рідним містом: сам показував дорогу до лікарні, де руку все ж вдалося врятувати.
Під час лікування у шпиталі мене попросили створити тренажер для пацієнтів з ампутаціями. Я відразу узявся до справи, почав робити креслення.
Сьогодні цей тренажер уже отримує патент, ми запустили серійне виробництво і перші моделі вже працюють
Після виходу з лікарні я шукав простір для власного відновлення й саме так потрапив до «Бакота Хабу» на Хмельниччині — простору для спілкування, мистецтва, перезавантаження і підтримки серед мальовничих пейзажів Дністра.
У хабі я став учасником ініціативи «Бакота інтенсив», яку впроваджувала організація «Територія» за підтримки Швеції та Програми розвитку ООН в Україні. Для мене візит до Бакоти став переломним: зародилась ідея навчати ветеранів моїй справі — ремонту спортивного обладнання. Це специфічна професія, мало хто нею займається в Україні. Кайфово, коли допомагаєш комусь знайти нове «я».
Андрій Захарко
засновник «Території» та один з авторів ініціативи «Бакота інтенсив»
Щорічно Бакоту відвідує до 100 тисяч туристів. Це суперпопулярний туристичний магніт, куди щороку приїздить все більше і більше людей, бо ж за кордон виїхати складно, а відпочивати в Карпатах дорого. Втім, послуг для туристів бракує, тому ми вчили учасників, як працювати і заробляти тут, не виїжджаючи з села.
Її учасниками стали 60 людей, зокрема ветерани, вимушені переселенці та жінки Хмельницької області. Програма інтенсиву включала візити на пасіки, винниці, майстерні з виготовлення натуральної косметики, чаїв та інших крафтових виробництв Бакоти, які перетворювали локальні ресурси на туристичні послуги або товари з доданою вартістю. Важливою частиною «Бакота інтенсиву» був також курс «бакотатерапії» — учасники працювали з психологами, займалися рукоділлям та відновлювалися, споглядаючи види Дністовських пейзажів.
Світлана
переселенка зі Слов’янська
Впритул до мене війна наблизилася ще у 2014, коли лінія фронту зупинилася всього за 29 кілометрів від воріт батьківської хати. Тоді обстріли суттєво пошкодили будинок, утім рішення про евакуацію я ухвалила вже під час повномасштабного вторгнення.
Сім’я, дім, стабільна робота в перукарському салоні, клієнти, яких стригла роками і які були вже як рідні… Вірила, що все обов’язково налагодиться. Було багато сумнівів, адже на Донеччині живе моя мама та свекруха, котрим вже за вісімдесят. Я усвідомлювала, що евакуація для них неможлива, а чоловік тоді твердо сказав: я залишаюсь із ними, а ти мусиш подбати про доньку.
Для мене з дитиною новим домом став Кам’янець-Подільський. Тут я швидко знайшла роботу — теж перукаркою, а дочка вступила до місцевого університету. Все ніби починало налагоджуватись, але насправді полегшення я відчула у «Бакота хабі». Там я вперше за довгий час змогла просто видихнути, відпочити, відволіктися і познайомитися з чудовими людьми.
П’ять днів психологічного перезавантаження стали моєю першою відпусткою за багато років
Програма була настільки насиченою, що не було часу подзвонити рідним: візити, майстер-класи, лекції, прогулянки, практичні заняття. Втім найбільше мене вразила робота з психологинею. Після втрати дому, вимушеного переїзду та непевності у майбутньому це виявилося для мене найбільш потрібним, бо часто бракує відповідей на особисті питання.
Хоч досі зі сльозами згадую дім у Слов’янську, але відпочинок, новий досвід і спілкування з людьми з різних куточків країни допомогли мені повернути віру в мир і відчути, що я не самотня у своїх переживаннях.
Катерина Бринковян
жителька села Гораївка, розташованого за кілька кілометрів від Бакоти
Мій чоловік, який виріс у родині квітникарів у Молдові, мав досвід у цій справі. Коли він уперше приїхав до нашого села, то йому дуже припала до душі наша місцевість: річка неподалік, мальовнича природа.
Спочатку ми пробували свої сили в тепличному господарстві, щоб для дітей завжди були свіжі овочі. Пізніше, коли придбали будинок з великим наділом землі довкола, чоловік твердо вирішив висаджувати троянди.
Коли почалася повномасштабна війна, здавалося, квітковий бізнес приречений. Я пам’ятаю, як важко було писати оголошення, бо ж які квіти, коли в містах лунають вибухи. Втім несподівано для нас люди почали цікавитися й купувати!
З тих п’ятнадцяти тисяч саджанців, які ми підготували на сезон, залишилося хіба 200–300 кущів. І скажіть після цього, що ми не незламна нація
Я довго шукала причини, чому не брати участь у «Бакота інтенсив»: домашні справи, господарство, діти. Зрештою, відкинула всі сумніви й поїхала. Зараз вдячна собі за це, бо коли я вже була там, побачила той неймовірний краєвид — дихати стало легше.
Для мене найбільш корисними на Бакоті стали тренінги та обмін досвідом у написанні грантів, а також консультації з юридичних і бухгалтерських питань. Колись ми покинули старання розвинути власне тепличне господарство, бо не мали достатньо знань, як це перетворити на прибутковий бізнес. Під час інтенсиву ж я буквально щовечора дзвонила своєму чоловікові та передавала свої враження, і вже зараз ми плануємо повертатися до теплиць!
А ще я почала мріяти реалізувати ідею зеленого туризму — відновити бабусину хату на затишній вуличці з неймовірним краєвидом, аби зробити її простором для спокою, натхнення і відпочинку на природі. У Бакоті кожен знаходить щось для себе, а хтось, як я, просто знаходить себе знову.
Про ілюстрації
Над образами героїв історії рефлексувала українська художниця Аліса Гоц — ілюстрації виконані в техніці літографія. Ця давня техніка друку, де кожен штрих назавжди вкарбовується в пористу структуру вапнякового каменю, символічно перегукується з мальовничими вапняковими схилами Дністра, що оточують Бакоту. Як і герої цих історій, які знаходили себе серед цих краєвидів, кожна лінія на камені стає незмінним відбитком моменту — свідченням про силу людського духу та здатність до відновлення.
Аліса Гоц — художниця-графік, яка живе та працює в Києві. Співзасновниця незалежної літографської майстерні Lithography30. Це єдина незалежна літографічна майстерня в Україні, яка працює як мистецьке об’єднання та як відкрита освітня платформа, де люди можуть навчатися цій техніці.
Фото: Аліса Гоц
