MEGOGO створив аудіокнигу «Абсолютна відповідальність» від спецпризначенців ВМС США

Ірина Вільде — перша пані, яка отримала Шевченківську премію, авторка найбільшого українського роману, написаного жінкою, і постать, яку ЮНЕСКО визнало однією з видатних осіб ХХ століття.

ШоТам розповідає про видатну письменницю.

Дитинство, родина та окупація

Народилася Ірина Вільде 5 травня 1907 року в Чернівцях, у родині викладача та публіциста Дмитра Макогона. Справжнє ім’я письменниці — Дарина Макогон. Батько відіграв важливу роль у формуванні доньки як особистості — він був одним з тих інтелектуалів, які боролися за українську освіту та культуру в Австро-Угорській імперії.

Спочатку дівчина навчалася в гімназії у Чернівцях, проте окупація Буковини Румунією принесла жорстку румунізацію: українцям забороняли говорити рідною мовою, закривали українські школи й товариства. 

Батько Дарини, який відкрито виступав проти цих утисків, двічі опинявся за ґратами за «антидержавну діяльність». Після другого арешту сім’я вирішила тікати. 

На початку 1920-х родина Макогонів нелегально перетнула польсько-румунський кордон та оселилася в Станіславові. Тут Дарина змогла завершити навчання в українській приватній гімназії — це стало першим кроком до її майбутньої літературної кар’єри.

Її брати обрали радикальні шляхи: один став учасником Української військової організації та згодом емігрував до Німеччини, другий воював у складі дивізії Ваффен СС «Галичина» й після війни опинився в США. Через ці зв’язки радянська влада постійно підозрювала Вільде в «українському націоналізмі».  

Дорога до літератури

Дарина здобувала освіту у Львівському університеті. Уже в студентські роки вона почала писати й видавати свої перші твори.

У 1930 році Макогон відрахували з університету: офіційна причина — несплата за гуртожиток, але насправді її запідозрили у співпраці з українським підпіллям. Вона повертається до Станіславова, де працює вчителькою й дописує в українські часописи. Незабаром переїжджає до Коломиї та влаштовується в редакцію журналу «Жіноча доля» — її обов’язком було ведення у місцевій пресі так званих жіночих куточків.

Літературну кар’єру Дарина розпочала ще в 1930-х роках, коли її новели та оповідання почали з’являтися в періодиці, але справжню славу їй принесли романи «Метелики на шпильках» та «Повнолітні діти». Це були твори про дівчат, які прагнуть свободи, мріють про особисту реалізацію, але змушені боротися з суспільними стереотипами.

Псевдонім, що став символом свободи

Свій псевдонім вона обрала невипадково — «Вільде» з німецької означає «дика». У цьому відчувалася незалежна натура письменниці, бажання жити й творити всупереч правилам.

У міжвоєнний період вона працювала журналісткою й активно займалася громадською діяльністю, виступаючи за права жінок та розвиток української культури.

Проте її погляди часто викликали підозри: польська влада вважала її українською націоналісткою, а радянський режим — недостатньо лояльною до комуністичної ідеології.

Жінка між двома світами

Особисте життя Ірини Вільде також було сповнене драматизму. Її перший чоловік Євген Полотнюк був активним учасником ОУН і загинув під час Другої світової війни від рук Вермахту, а другий чоловік Іван Дроб’язко був офіцером КДБ. Цей контраст яскраво відображав складність її епохи — Ірина жила між двома системами, кожна з яких намагалась її використати.

Попри це, вона залишалася вірною собі. Вільде не писала прямої антирадянської літератури, але у своїх творах розкривала проблему поневолення українців та їхню боротьбу за власну ідентичність. 

Роман «Сестри Річинські»

Найбільшою творчою працею Ірини Вільде став роман «Сестри Річинські». Це монументальна епопея, в якій вона показала життя української інтелігенції на зламі епох. У центрі сюжету — п’ять сестер з родини колишнього священника, які по-різному сприймають світ і свою роль у ньому.

Цей роман є глибоким соціальним та психологічним портретом свого часу. Попри радянську цензуру й деякі вимушені компроміси з соціалістичною дійсністю, «Сестри Річинські» не втратили художньої цінності. Щоб твір пройшов через радянських критиків, авторка мусила переробляти текст, однак навіть в умовах цензури письменниці вдалося згадати й про Голодомор, і про репресії 1930-х років.

За «Сестер Річинських» Вільде отримала Шевченківську премію — найвищу літературну нагороду України.

Феміністка свого часу

Ірина Вільде не лише писала про жінок, а й активно підтримувала феміністичний рух, зокрема, створила у Львові літературний салон, де допомагала молодим письменницям.

Ірина першою почала створювати глибокі, складні образи жінок, які прагнули реалізуватися та боролися з суспільними обмеженнями.

Письменниця відкрито писала про соціальні упередження щодо жінок. Вона засуджувала патріархальні норми, які обмежували їхні можливості, та критикувала суспільство, що змушувало жінку залежати від чоловіка.

Героїні її творів не були безпорадними жертвами — це були сильні, розумні й сміливі жінки, які шукали своє місце у світі.

Також вони часом згадують про своє захоплення Ольгою Кобилянською, яка закликала жінку «ставати самій собі ціллю». Зрештою, чоловіки дозволяли це собі завжди, бо інакше в них не було б ніяких звершень та перемог.

Памʼять про письменницю 

Ірина Вільде померла 30 жовтня 1982 року у Львові після тривалої хвороби. Її здоров’я значно погіршилося в останні роки життя через постійний стрес, пов’язаний з громадською діяльністю, літературною роботою та тиском радянської влади.

Попри складні умови, вона продовжувала писати й брати участь у культурному житті. Останні роки Вільде провела досить усамітнено, проте її підтримували близькі друзі та родина.

За літературну та громадську діяльність Ірину Вільде внесли до списку видатних осіб XX століття та другого тисячоліття за версією ЮНЕСКО, що підкреслює її значний внесок у світову літературу та культуру.

Письменницю поховали на Личаківському кладовищі у Львові. Її могила є місцем пам’яті, куди й сьогодні приходять шанувальники творчості Вільде.

На її честь назвали вулиці у Львові, Дрогобичі, Чернівцях, Яремчі та Ходореві.

У 2007 році до 100-річчя від дня народження видатної української письменниці Львівська обласна організація Національної спілки письменників України та народний депутат України Петро Писарчук заснували Літературну премію імені Ірини Вільде.  

Президентка цьогорічного «Сезаря» та відома французька акторка Катрін Деньов зі сцени присвятила 50-ту церемонію нагородження премії Україні.

Про це повідомили у видані Vanity Fair.

Проведення церемонії

Захід відбувся ввечері 28 лютого після того, як президент України Володимир Зеленський та президент США Дональд Трамп наживо сперечалися у Білому домі. Тоді Зеленський достроково покинув зустріч, сторони не провели спільної конференції та не підписали угоду про корисні копалини.

Окрім виголошеної присвяти, Катрін Деньов одягнула на свій піджак значок із прапором України. Актриса не одноразово підтримувала Україну, зокрема й прочитала французькою вірш Лесі Українки «Надія» на сцені Каннського кінофестивалю у 2023 році.

Читайте також: Іскра Сари: американка під час війни переїхала в Україну, аби допомагати дітям

Про кінопремію

«Сезар» — це французька кінопремія, яка є однією з найпрестижніших у світі після премії «Оскар». Цю відзнаку вручає з 1976 року Академія мистецтв та технологій кінематографа за результатами голосування. Премія отримала свою назву на честь французького скульптора Сезара Бальдаччіні, який розробив дизайн нагород.

Раніше ми розповіли про те, як світові лідери підтримали Україну після зустрічі Зеленського і Трампа.

Фото обкладинки: Бетртран ГІ/AFP

На Дарницькому мосту в Києві намалювали графіті, яке присвятили Святославу Алексапольському та Олександру Клепікову. Двоє захисників були ультрас сімферопольського футбольного клубу «Таврія», а після окупації Криму вступили до лав ЗСУ.

Про це написали в інстаграмі  ультрас «Таврії».

Графіті як пам’ять

Роботу в понад 20 квадратних метрів створили Віталій Гідеван та Олена Нойна. Це частина київської ініціативи, де художники створюють мурали у пам’ять про загиблих захисників. Серед бійців у проєкті згадували Євгена Світличного, Олексія Найду, Антона Петрочка, Андрія Огородника та інших бійців, які загинули, захищаючи Україну.

View this post on Instagram

A post shared by Ultras Tavriya 1958 (@tavriya_ultras)

Читайте також: Військовому, який 67 діб боровся в оточенні росіян, присвоїли звання Героя України

Про захисників

Святослав «Свят» Алексапольський воював у підрозділах «Азов» — десантних 25-й та 95-й бригадах. Після повномасштабного вторгнення захищав Україну на півдні у складі 126-ї бригади. Святославу посмертно присвоїли звання Героя України.

Олександр «Борян» Клепіков був серед перших бійців «Азову», служив у морській піхоті. З 24 лютого 2022 року, як оператор Головного управління розвідки МО, ризикував життям, здійснив три вильоти в оточений Маріуполь для допомоги захисникам. «Азовсталі». На сайті електронних петицій вже зібрали 25 тисяч підписів для присвоєння йому звання Героя України.

Нагадуємо, що в Нью-Йорку відомі американські актори прочитали історії українців про війну (ФОТО).

Фото обкладинки: інстаграм Ultras Tavriya