Львівщина отримала чотири пожежні автомобілі від німецьких благодійників

Мешканці одного з будинків у Галицькому районі Львова облаштували у дворику ліфт для свого сусіда, який живе на третьому поверсі та пересувається на кріслі колісному.

Про це повідомили у спільноті «Так люблю той Львів, що бракує ми слів».

Ініціативу львів’ян підтримало місто. І хоча всередині будинку встановити ліфт було неможливо, його змогли прибудувати у дворику. Тепер у мешканця, який пересувається на кріслі колісному, є можливість самостійно виходити з дому.

Зовнішній ліфт встановлюють переважно у тих випадках, коли технічні особливості будівлі не дозволяють облаштувати його всередині. Це характерно насамперед для старих житлових будинків.

У таких будівлях сходові клітки зазвичай занадто вузькі для монтажу шахти, а встановлення ліфта всередині вимагало б значного втручання в опорні конструкції. Це не лише ускладнює процес з технічного боку, але й значно підвищує витрати на реконструкцію.

Читайте також: У Львові створили мапу з місцями, де квітнуть сакури, магнолії та інші рослини

Нагадаємо, що два паралімпійці зі Львова задонатили на військо 400 тисяч гривень призових.

Фото: фейсбук-сторінка «Так люблю той Львів, що бракує ми слів»

У Києві наповнюють Мапу доступності — онлайн-інструмент, що допомагає жителям столиці орієнтуватися у безбар’єрності міських об’єктів. Наразі на платформі додали інформацію про понад 1 500 будівель і закладів.

Про це повідомила заступниця голови КМДА з питань здійснення самоврядних повноважень та відповідальна з питань безбар’єрності в місті Марина Хонда.

Що додали на мапу

На платформу внесли дані про такі об’єкти:

• навчальні та медичні заклади;
• житлові будинки;
• укриття;
• органи державної влади;
• об’єкти культури;
• комунальні організації;
• ЦНАПи;
• заклади соціальних послуг;
• торгові центри;
• банки.

Читайте також: У Києві представили безбар’єрний маршрут на 12,5 км: де його створять

Ресурс містить інформацію про наявність пандусів, тактильних та акустичних засобів, підіймачів, паркомісць для людей з інвалідністю тощо.

Користувачі можуть відфільтрувати об’єкти за категорією (наприклад, галузь охорони здоров’я чи послуг) і за типом доступності. Кожна позиція має адресу, години роботи, контактний телефон та опис засобів доступності.

Зараз Мапа доступності перебуває на етапі тестування. Її продовжують наповнювати новими даними як від муніципальних, так і від приватних закладів. Також триває перевірка актуальності вже наявної інформації.

Нагадаємо, що в Києві створять мікроклініку з протезування за підтримки Франції.

Фото обкладинки: Unsplash

У Василя з позивним Метелик проблеми з моторикою. В нього не вистачає кількох пальців на руці, але він ліпить маски з глини. Василь часом злиться, що вони виходять не такі, як він хоче. Керамістка Дар’я Диба заспокоює військового — саме через ці вироби й видно прогрес його моторики.

Дівчина волонтерить у центрі Unbroken у Львові. Дар’я знає, як це — шукати себе в нових умовах. Раніше була архітекторкою: проєктувала й облаштовувала будівлі, які після 24 лютого нищили росіяни. Тепер Дар’я будує нову справу — гончарну, — і не лише втілює свої ідеї, а й допомагає пораненим військовим відновлюватися. 

Дар’я Диба

керамістка, волонтерка в центрі Unbroken у Львові 

Дивитися, як твоє креслення оживає — неймовірно

Я з Херсону, і провела більшу частину свого життя там. Мій батько — інженер, а тітка була головною архітекторкою в місті, тож у мене було уявлення, що архітектура — це хороша професія, і гроші приносить. 

Для навчання обрала Польщу — якраз їхала в Гданськ, щоб відвідати політехніку. Проїжджали повз Львів, і мені він так сподобався! Я відчула спокій і захотіла повернутися. Так власне й сталося, адже на архітекторку я пішла вчитися саме туди. 

Завжди хотіла говорити українською, але росла в російськомовному середовищі, тож було складно. Досі пам’ятаю, як бабуся мене називала «наша бандерівочка». Коли переїхала, одразу перейшла на українську. Зараз і речення російською, мабуть, сформулювати не зможу. 

Коли я пішла навчатись, майже одразу почала працювати, щоб здобувати досвід. Мені таке подобається — ти спочатку все креслиш, розбираєшся в деталях, а потім приїжджаєш на будову і бачиш, як твоє креслення оживає, вибудовується. Це неймовірні відчуття. 

Пам’ятаю першу зруйновану будівлю

Мій брат — військовий, його поранили ще в часи АТО. Тому наша сім’я розуміла, що повномасштабне вторгнення буде. Батьки сиділи на сумках, бо мусили виїжджати з Херсона. І от ми всі опинилися у Львові. Я втратила роботу, бо кому ж навесні 2022-го потрібно будувати щось чи робити дизайнерські ремонти? 

Пам’ятаю першу зруйновану будівлю, над якою я працювала. Цілий рік ми облаштовували офіс на 8 тисяч квадратних метрів — я робила технічні креслення від електрики до сантехніки. Уже все було майже готове — якраз запускали фітостіни. Але туди прилетіло — скло повилітало й роботу зупинили. 

Ще рік тому це була болюча для мене тема, але зараз я прийняла ситуацію, і це дозволило мені змінитися. 

Спочатку прийшло усвідомлення, що те, чим я займалася кілька років, стало неважливим. Було складно. Я шукала, що можу робити. Так згадала, як іще кілька років тому ми з чоловіком були на майстер-класі з гончарства. То чому б не спробувати?

Я знову пішла на майстер-клас. Потім почала вдома ліпити з глини, а згодом орендувала студію з пічкою, з гончарним колом. Я роблю посуд керамічний і його розписую — я практична людина, і мені важливо, аби виріб не просто стояв на полиці, а щоб його використовували. Зараз працюю над колекцією про Херсон — наприклад, про Хабловський маяк, який знищили росіяни. Мені важливо нагадувати про свій дім. 

Я раніше працювала більше з технічною стороною, але й творча робота мені подобається. Такий перехід не давався мені складно: хоч глина вважається брудною і холодною, але мені подобається. Я знайшла спокій: не було постійної напруги, відповідальності. Але все ще чогось бракувало — відчувала, що недостатньо роблю для країни.

Ліплять і відволікаються від болю

Мій близький знайомий лікується після поранення в Unbroken. Якось він виклав історію про це в соцмережах. Я глянула — там всі малюють. Ага, бачу, є піч і гончарне коло, але з глини ніхто не ліпить, тож я написала засновниці, що готова волонтерити. У грудні 2024 року почала приходити в майстерню в центрі. 

Мені хочеться, щоб ліплення з глини, а потім і вироби з неї нагадували про певні моменти, стан, коли ти це робив, особливо якщо це відбувається в терапії. Що ж ми робимо? Ми не сидимо над кожним і не питаємо, що вони відчувають під час роботи — військові приходять переважно або дуже втомлені, або натхненні. Втома й біль — те, що їх супроводжує протягом усього часу. Вони можуть і не ліпити, а просто поговорити між собою, випити кави. За день близько 20-30 людей приходять.

Якщо ж беруться ліпити з глини щось, я дуже радію, бо це справді відволікає. Вони намагаються реалізувати свою ідею і вже не думають про те, що минуло дві години без знеболювального. Їх не турбує нічого, не злить. 

Я знайшла в «Незламних» свою сім’ю, своїх друзів, з якими мені комфортно й приємно перебувати. Тепер я точно знаю, що військові з пораненнями не люблять, коли з них роблять якихось особливих людей. У нас у майстерні самообслуговування — люди самі за собою прибирають, хіба що й справді потрібна допомога. Але й тоді не роблю все за них, бо вони можуть і самостійно впоратися.

Ліпше усміхнутися, ніж відвернути погляд

Деякі поранені переживають, що в них, наприклад, ампутація руки, і що вони не зможуть ліпити з глини. Я ж завжди кажу: «Навіть якщо є лише одна рука, це не проблема — другою буде моя». Я допоможу, притримаю глину, знайду підвищення, щоб людині на кріслі колісному було зручно працювати. Головне, аби ця робота з глиною їм допомагала.

От Костя, наприклад, ніколи раніше не ліпив з глини, а зараз робить такі неймовірні речі! Починав з горнятка, навіть накреслив собі на листку схему. А тепер робить і вазу у формі людського серця, й втілює інші неймовірні ідеї, хоч приходить на ліплення після операцій з жахливими болями. 

Також є Ігор — він не дуже часто приходить, але старається. У нього було поранення голови, проблеми з мовленням і моторикою. Спочатку було складно порозумітися, адже він не міг сфокусувати на мені погляд, але він зліпив таке рівненьке та гарне горнятко! Бачу, як йому подобається глина.

В Ігоря й інших військових є ампутація рук. Зараз я стаю для них другою рукою, але також думаємо над розробкою спеціального тримача, бо поки аналогів не зустрічали.

Важливо говорити й пояснювати — як дітям, так і дорослим, — що зараз дуже багато людей з пораненнями. З ними все окей — з ними можна говорити й усміхатися. 
Не раз бачила, як люди відвертають погляд від військових, що вчаться ходити на протезах. Тим це неприємно. Я розумію, що це часто через незнання, а іноді навіть і невпевненість, що усмішка зараз доречна. Та насправді ліпше усміхнутись, ніж відвернути погляд.