Люди вигукували «Слава Україні», а ФСБшники мовчки спостерігали. Історія Городнецької громади, що межує одразу з двома країнами-агресорками

Село Сеньківці, що на Чернігівщині, на кордоні України, Білорусії та Росії першим зустріло ворога. Крізь громаду йшли колони російської військової техніки. Та у жителів не було страху ні тоді перед ворогом, ні нині під час відбудови понівеченого майна.

Як місцеві зупиняли танки, святкували День народження Шевченка та давали ФСБшникам почитати історію України – у матеріалі ШоТам.

Монумент дружби народів перетворився на вогневу позицію загарбників 

Городнянська громада обʼєднана 4 вересня 2017 року зі 16 старостинських округів, 61 населеного пункту, де проживало 20 850 жителів. Це сільськогосподарський регіон, люди живуть за рахунок власної землі. Всі мають свою землю і вирощують всю городину та садовину. Фермери засівають поля соняхами та зерновими, маємо розвинуте і тваринне господарство – працює молочна ферма та птахофабрика, а продукти з нашої екологічно чистої місцевості відправляються до столиці.

Наша громада одна з небагатьох в Україні, що межує одразу з двома країнами-агресорками. Протяжність з білоруським кордоном становить 49 км і ще десь кілометр з росією. Тому природно, що у нас було багато переплетених сімей: українці одружувались чи виходили заміж за білорусів та росіян, переїжджали хто куди: хтось до нас, хтось до них. 

Саме в українському селі Сеньківці на кордоні знаходився монумент дружби народів «Три сестри». Раніше 28 червня ми святкували й День молоді, й трьох республік: кожного року одна із країн приймала гостей. Цей час минув і дружба перервалась. Сьогодні це вже історія, і не приймається так близько до серця. Це минуле, що зіпсоване нашими сусідами.

Монумент дружби народів «Три сестри» тепер вже історія. Цей час минув і дружба перервалась. Фото: ШоТам.

Кілька місяців до 24 лютого відчувалась напруженість. Оскільки від нас до кордону всього кілька кілометрів, тож гул пересування техніки ми чули постійно. Але ж нам говорили, що проводять якісь навчання, то так і хотілось вірити. Думали: ну як це можуть братні народи піти війною на своїх родичів? 

Ми намагались жити звичайним ритмом, як і завжди. Та вранці 24 лютого всі прокинулись від того, що струснулась земля. Перші обстріли розпочались зі сторони Сеньківки, з білоруського кордону. Старости подзвонили сповістити, що почалась війна, та ми і самі вже розуміли. Мирні жителі ховались у погребах, тому всі вижили, але будинки на вулиці Дружби були пошкоджені. Під час двогодинного обстрілу у домогосподарствах позносило дахи, вибило вікна. А потім пішла техніка. Сила-силенна російських військ рушили в сторону Городні, й за пів години вони вже були у місті.

37 днів життя в окупації: без голоду і страху перед росіянами

Що робити? Ми зібрались керівництвом у міській раді, треба було ухвалювати рішення. Події відбувались швидко, і вже близько 10 ранку підірвали міст, що сполучав нас з іншою частиною області. Звісно, це зроблено, аби зупинити ворожі колони на підході до Чернігова. 

Одразу були пошкоджені лінії електромереж та зник мобільний звʼязок. Тому люди йшли до нас з надією, що хоча б тут зможуть додзвонитися своїм близьким та рідним. Тож ми під’єднали 6 стаціонарних телефонів та запустили АТС, аби люди могли зателефонувати. Черга на дзвінок стояла до вечора, а наші співробітники допомагали набрати номер – люди або не вміли користуватись такою старою технікою, або від хвилювання складно орієнтувались.

Громаду швидко окупували ворожі війська. Наші села були транзитним шляхом до Чернігова. Тож на вулиці Лісова окупанти облаштували точку дислокації: напевно зберігали там снаряди, крутились технікою. Та несолодко там стояти: 26 лютого чіткими влучаннями ЗСУ по базі окупантів було знищено понад 10 одиниць техніки та багато живої сили.

У перший день до нас заїхала група ФСБ. Провели з нами, керівництвом, бесіди. Розказували усіляку маячню, що прийшли з миром і з добрими намірами провести якусь спецоперацію з визволення нас. Але від кого? Чи знали вони, що ми живемо тут добре, і що ніхто не просив їх приходити зі зброєю? Це не мир, не спокій і точно не якісь блага. 

ФСБшники хотіли змінити прапор і відкрити тут комендатуру. Однак міський голова сказав, що такого не буде: «Хочете бути владою тут, то без нашої допомоги». Ні в кого з нас страху в очах не було, всі ми говорили з ними на рівні: «Чого ви сюди прийшли? Вас ніхто не звав і не чекав».

Дякую і нашим жителям: щодня виходило по сотні-дві людей, які збирались на мітинг біля міської ради. Хоча окупанти і пропонували гуманітарну допомогу, але ніхто не брав ні продукти, нічого іншого. Окупанти дивувались, адже ми були відірвані від поставок і жоден магазин не працював. Хоча люди залишились без доступу до покупних продуктів, але кожен має власне господарство. 

Ми ж аграрний регіон. Та наші фермери і виробники не могли вивезти продукцію, тож роздавали людям для власних потреб: молочко, мʼясо, олію. На щастя, і хлібзавод працював, тож ми були з хлібом. Борошно доставляли з сусідньої громади: їздили через блокпости, проходили постійні беззмістовні перевірки окупантів. Що вони шукали у кишенях водіїв? Зброю чи що? В іншому населеному пункті є птахофабрика, яка привозила в місто яйця і курей. Загалом продуктами наші люди були забезпечені. І окупанти бачили, що життя громади продовжується всупереч війні.

«Повертайтесь туди, звідки прийшли»

З першого дня ми виходили на вулиці, щоб зупиняти ворожу техніку. Війська йшли прямо по центру міста та крізь всі села громади. Наші люди йшли на центральні вулиці і руками тримали ці броньовані важкі машини, не пускаючи далі. Окупанти не очікували такого спротиву, тож на початку розвертали машини, шукаючи обхідні шляхи. Щоб вороги не могли обійти лісовими дорогами, то наші люди стали валити дерева та розбирати залізні колії. Під обстрілами хлопці носили метал, аби лиш вороги не змогли проїхати цими коліями далі вглиб країни. Окупанти були настільки шоковані – не розуміли, що їм робити. 

9 березня 2022 року ми як і щороку святкували День народження Кобзаря. На всі памʼятні дати ми ходимо з квітами до монументів і чому не повинні підтримувати власні традиції, чому маємо боятись? Дали повідомлення по громаді і люди вийшли. Традиційно пішли до памʼятника Тарасу Шевченку, що знаходиться на подвірʼї ліцею №1. Наші люди вигукували гасла «Слава Україні», а ФСБшники лише стояли і спостерігали. Виступив і наш міський голова – Богдан Андрій Іванович, сказав, що ми незламні українці й готові відстоювати свою громаду. Мітинг пройшов і ніхто нас не наважився зупинити. 

Росіяни не наважилися зупинити святкування Дня народження Кобзаря. Фото: ШоТам.

Окупанти заявляли, що у наших книгах з історії написана неправда про росію. Але вони просто не вчили історію! Все, що вони говорили, це кілька завчених фраз: «8 лет бомбили Донбасс», «у нас приказ» тощо. Повторювали те, що їм в голову вклала пропаганда. ФСБшники захотіли навідатись у школу, але наш заступник з освіти був проти. Він казав: «Там, вчителі і діти, не треба їх травмувати. Я сам вам принесу книги». І приніс кілька підручників з історії за 7,8 і 9 класи. Не знаю, чи читали вони їх, але забрали. Може все-таки почитають, стануть розумнішими і не будуть розказувати дивну дичину, що України немає? 

Окупанти думали, що ми – ніщо. Вони планували пройти тут наче по своїй землі далі на Чернігів та Київ. Та Городня стала кісткою в горлі.

Ми прямо в очі їм говорили чесні речі: «Ви думали, що ми тут будемо вас хлібом-сіллю зустрічати? Чи попадаємо на коліна і руки піднімемо? Та ніколи в житті! Чи хотіли б ви, молоді люди, аби біля вашої матері стояв от так солдат і говорив ці страшні речі, що ви кажете? Що б ви робили, якби були на нашому місці?». «Ми б оборонялись», – відповідали окупанти. «То і ми це робимо», – така була наша відповідь.

Звісно, танк важко зупинити голими руками чи поваленим деревом. Але росіяни бачили супротив людей, яких ніхто ні до чого не зобовʼязував – всі самі брали пилки й валили дерева. Танки важко, але проїжджали. Окупанти розуміли, що ми будемо і надалі чинити супротив як тільки можемо. Тоді прийшли і повідомили, що якщо продовжимо так себе поводити, то стрілятимуть без попередження. Звичайно, підставляти людей під обстріли ми не могли.

Орки тягли все, навіть килими та худобу

Найбільші руйнування – у місті Городня. Тут постраждали житлові будинки, які зайняли російські військові й використовували як базу. Це близько 40 домогосподарств, які більше чи менше пошкоджені, а 4 з них зруйновані повністю.

4 домогосподарства зруйновані повністю. Фото: ШоТам.

Від пострілів загорались будинки, зокрема, у селах Смичі, Бутівка та інші, а від вибухових хвиль постраждали села Деревини та Ярмівка. Загалом по громаді маємо 99 домогосподарств, що потребували відбудови.

Пошкоджені також і дороги, мости та інфраструктура через навалу такої кількості важкої техніки. З комунального майна постраждали заклади культури, бібліотека та прикордонні старостати.

Були і приклади розкрадання. Повитягували з фермерських господарств і техніку, і запчастини. Ми і так це знали, але наочно побачили, коли окупанти нас залишали і тягли на своїх танках всяке різне: і килими, і причепи з худобою. Боляче, але і радісно водночас було дивитись. 

Повністю зруйновано 9 домогосподарств. Таким сімʼям надано тимчасове житло або люди користуються майном своїх родичів. Був випадок, коли благодійники допомогли придбати новий будинок для сімʼї, чий дім знищено вщент.

Село Сеньківка досі потерпає від щоденних обстрілів. Тому ми переселили всіх жителів того села по території громади: за міський бюджет купуються вільні будиночки з усіма комунікаціями. Один будиночок у нашій громаді коштує нині близько 100 тисяч гривень, депутати на сесії проголосували і виділили на таку програму близько 2 мільйони гривень. Майно залишається у комунальній власності та передається людям у користування на весь термін війни та скільки ще буде потрібно. Ми робимо з єдиною метою – залишити людей вдома у громаді, аби вони не скитались по світу, не були біженцями, а жили вдома. 

З відбудовою допомагають близько 30 благодійних фондів

Благодійні фонди – дякую всім – приїздять і допомагають. Ми озвучуємо всі потреби, і навіть коли фонд не може щось зробити за профілем діяльності, то завжди відгукується і шукає інші організації, які переймаються саме такими проблемами. Нині ми налагодили співпрацю з 30 благодійними фондами і продовжуємо писати листи, шукаючи допомогу. 

Першими до нас звернулась Місія Червоного Хреста. Питали, яка потрібна допомога і надавали спочатку продукти, згодом допомагали фінансово особисто людям, а нині включили у роботу з укриттями. Допомагають громаді й різні фонди: «Право на захист», УВКБ ООН та багато інших.

По відбудові приватних будинків зроблена вже велика робота. Фонд «Людина в біді» першими надали будівельні матеріали, щоб люди змогли розпочати ремонти. Далі прийшов фонд ZOA, які надавали фінансову допомогу і люди змогли докупити, що їм потрібно для відбудови. Нині всі, хто змушений був жити по родичах і знайомих, вже повернулись у свої будинки. 

Благодійні фонди надали будівельні матеріали, щоб люди змогли розпочати ремонти. Фото: ШоТам.

Відновлення громади – це загалом все: і житло, і інфраструктура. Звісно, поки триває війна, ми не можемо завершити всі проєкти, а деякі не на часі навіть починати до перемоги. Та працюємо, закриваючи і критичні проблеми сьогодення, і плануючи майбутнє. Наш міський відділ економіки, торгівлі та інвестицій тісно співпрацює з донорами. За підтримки різних організацій були закуплені генератори та буржуйки, замінено газові котли у школах та садочках на твердопаливні, робиться запас паливних брикетів та дров на опалювальний сезон та багато іншого.

Ми також працюємо над ремонтом та обладнанням укриттів, аби зробити класи безпеки для навчання наших дітей. Будівельні матеріали, меблі та інші речі допомагають закупити благодійні фонди, а ми коли є можливість також виділяємо свої кошти. Бо все це вартує значних грошей: лінолеум та плитка, противогняна обробка стін, звісно система вентиляції, а також обладнання класів для навчання, меблювання – аби дітки відчували себе комфортно і для навчання, і для відпочинку. 

Попри обстріли ми працюємо і продовжуємо життя. Найбільше хочеться, аби ті, хто змушений був виїхати, повернулись до своїх домівок. Аби не лише донори, але й інвестори звернули на нас увагу і не боялись після війни відкривати тут свої представництва та бізнесу. Адже ми маємо вдосталь вільних земель для ведення сільського чи переробного господарства. Є і комунальна власність, що не використовується, але може стати основою для нового бізнесу у громаді.

Неможливо змінити наше географічне положення, так само як і неможливо змінити сусідів. Кордон – великий, агресора – двоє. Тоді, коли орки зайшли великою навалою, ніхто з нас не здався за 37 днів в окупації. І якщо тоді ніхто не боявся, то нащо боятись зараз? Окупанти були здивовані нашим розвиток сіл, інфраструктурою, культурою – усім. Ми вже ліпші за них, а маємо ставати ще кращими. Руки не опускаємо, працюємо, відновлюємо і оновлюємо з вірою в перемогу.