Через хвороби, перенесені на службі, серце Василя Синьківа зупинилося, а кілька органів відмовили. Чоловік потрапив до реанімації, лікарі казали, що майже немає надії, що він переживе ніч. Але він вижив, почав ходити, самостійно їсти, заново вчиться говорити. Майже два роки поруч із ним у реабілітації його дружина Людмила.
#ШоТам розповідає, як дружина ветерана щодня продовжує повертати чоловіка до звичного життя.
Служба підірвала здоров’я
Чернівчанин Василь Синьків працював на заводі сільськогосподарської техніки та займався домашнім господарством. У 49 років отримав дзвінок із ТЦК — і вирішив долучитися до війська.
«Василь сказав: “Який я даю приклад синові, якщо я не піду. Треба Батьківщину захищати”»
— згадує про рішення Василя дружина Людмила.
Понад рік Василь служив водієм машини боєприпасів, був на Запорізькому напрямку. Холод і сирість у бліндажах негативно вплинули на його здоров’я: чоловік часто мав застуди й запалення, а згодом лікарі діагностували хронічне обструктивне захворювання легень.
У жовтні 2023 року Василь був на реабілітації вдома. Раптово в нього зупинилося серце, знизився рівень кисню в крові. У чоловіка відмовили легені, згодом — печінка. Лікарі пов’язують це з перенесеними хворобами. Медики зробили все можливе, щоб його врятувати, і в результаті ветеран потрапив до реанімації. Чоловік залишався нерухомим, і все, що робила Людмила поруч, було задля того, щоб він тільки жив:
«Морально було важко це витримати. Коли приходиш — 1 %, що він до завтра доживе. Ви розумієте, як із цим іти додому спати? Як переночувати ту ніч? Як прийти й запитати: “Живий?”»
Коли серце Василя зупинилося, мозок якийсь час залишався без кисню. Через це в чоловіка порушилося мовлення, а руки й ноги майже не працювали. Лікарі діагностували у Василя синдром Гієна-Барре — захворювання, що вражає нервову систему, призводить до слабкості, паралічу та втрати чутливості.
Подружжя бореться вже два роки
Після двох місяців у реанімації ще півтора року Василь провів у відділеннях реабілітації та неврології. Змінив дев’ять лікарень. Людмила — весь час поруч. Щоб турбуватися про чоловіка, залишила роботу: доглядала, годувала, навіть спостерігала за роботою фахівців-реабілітологів і сама навчилася робити масажі.
«Сиділа біля нього. Дивилася, як дівчата роблять масажі. Помити й побрити — це все я. Потім батько й донька ходили годувати».
Людмила згадує, що варила їсти для Василя, як для маленької дитини: дієтичне м’ясо, овочі — і все через блендер, адже чоловік спочатку харчувався через зонд. Неабияк зраділа, коли Василь почав самостійно жувати тверду їжу, а коли вперше став на ноги і зробив перші кроки — заплакала:
«Це були п’ять-шість кроків. Його заносило. І зараз важко — ми його самого не пускаємо. Може попри стіночку піти — і то боюся».
Коли Василь повернувся додому, Людмила щоночі слухала, чи він дихає. Уже пів року вона займається реабілітацією чоловіка самостійно: проводить тренування з гантелями, водить на прогулянки, вигадує заняття, щоб розвивати дрібну моторику рук. Головне — стежить, щоб Василь не лінувався виконувати вправи, адже кожне пропущене тренування це не лише зупинка відновлення, а і крок назад.
Людмила каже, що її життя зараз присвячене повністю Василю. З нею він заново почав ходити, їсти, говорити. І жінка налаштована рішуче: вірить, що чоловік повністю відновиться, питання лише в тому — коли. Жартує:
«У мене дуже здоровий чоловік, просто трішки не ходить і трішки не говорить».
