Кулькова ручка стала моєю зброєю. Донецький художник Олександр Жильцов про війну, творчість та допомогу армії

Олександр Жильцов – український художник, який був змушений двічі рятуватися від російської агресії. Вперше війна торкнулася його в Донецьку в 2014 році. Митець вірив, що окупація буде тимчасовою, проте коли через кілька місяців ворожий снаряд влучив у будинок батьків дружини – вирішив евакуювати родину до Києва.

Майже рік Олександр не займався улюбленою справою і думав, що вже ніколи не повернеться до творчості. Але саме справа його життя зрештою допомогла художнику побороти стрес. Поступово чоловік влився в мистецьке середовище столиці, однак вже в 2022 році війна наздогнала його знову.

Про другий порятунок від війни, особливу художню техніку, допомогу колег та благодійні проєкти Олександр Жильцов розповів команді ШоТам.

Олександр Жильцов

Художник

Бабуся водила мене в картинну галерею щотижня

Я народився в містечку Красноград на Харківщині. Для мене воно було дуже затишним та живописним, не можна було не стати естетом. З дитинства мені дуже подобалося мистецтво, покійна бабуся щотижня водила мене в картинну галерею, а з часом я почав копіювати картини. Коли я вперше потрапив до картинної галереї, то був вражений. Я якось відразу зрозумів, що запах фарб та картин будуть зі мною на все життя. Мені тоді було приблизно вісім років. 

Згодом через роботу батька ми переїхали до Донецька. Там я ходив до художньої студії, а пізніше тато запропонував займатися з більш фаховими художниками. Так я потрапив до Донецького театру і став учнем Анатолія Лівінця, який готував мене до вступу в художнє училище. І вступив – з першої спроби. 

Наприкінці навчання моєю дипломною роботою був розпис, тож мене відправили навчатись до Харківського художньо-промислового інституту (нині – Харківська академія дизайну і мистецтв). Щоправда, там вступити було вже важче, проте мені вдалось з другого разу. Насправді мені дуже пощастило, адже саме завдяки цьому я потрапив на навчання до педагога, про якого мріяв, – відомого митця Євгенія Бикова. Він дуже вплинув на мене та став мені другом, вчителем, другою людиною після батька, якій я так сильно довіряв. Після навчання повернувся до Донецька, де малював, займався облаштуванням інтер’єрів, живописом та графікою.

Вважав кулькову ручку недооціненим матеріалом

Ще в часи студентства я почав малювати кульковою ручкою. Вона була для мене радше допоміжним матеріалом для ескізів, але ще тоді я зрозумів, що цей інструмент є недооціненим. Усі знають про олівець, офорт, суху голку, і я собі подумав, що потрібно розвивати такий цікавий матеріал як звичайна кулькова ручка. 

Зараз в мене є багато однодумців, а в Києві навіть існує платформа, яку веде відомий галерист Євген Карась. Він щороку організовує митецьку виставку «А4, кулькова ручка». Я був учасником цього проєкту і скажу, що це цікавий формат: є лише офісний папір, кулькова ручка і простір для творчості. 

Зараз я працюю на більших форматах, є роботи навіть до метра. І чим більше я працюю з цією ручкою, тим більше мені подобається, адже вона дає таку фактуру, яка притаманна лише їй. Вона впізнавана як графічний матеріал, досить обмежує митця, бо ручкою можна зробити крапку, лінію, пляму, яку можна в щось трансформувати.

У тіні є щось магічне

Я намалював за свою творчість більше сотні картин – живописних та графічних. Багато з них зникло через дві евакуації, але зараз залишилось близько п’ятдесяти, які можна побачити у моїй майстерні чи на виставках.

Мене дуже цікавить графіка і тіні. Це може бути або предметне мистецтво (малюю груші, яблука, риби, натюрморти), або ж абстрактні роботи. Дуже подобається шукати тінь та показувати, як світло і тінь між собою взаємодіють. Світло трансформує тінь в якісь містичні плями, в якусь гру, і мене це вражає.

У цьому процесі є й своя магія, навіть якась хімія. От я можу дивитись на будинок і бачити тінь вдень, але вночі вона буде вже зовсім інша. Той самий будинок, груша чи будь-який інший предмет під впливом світла змінюється до непізнаваності. І мені цікаво за цим спостерігати та використовувати кулькову ручку, щоб передати цю магію.

Навесні 2014 року в Донецьк прийшли агресивні незнайомці

Не пригадаю точно в який день це відбулось, але навесні в місті почали з’являтись якісь дивні немісцеві люди, бо раніше їх точно не бачив. Вони ставили барикади, перекривали місто, тоді я й подумав, що буде щось страшне. 

Ці люди були дуже агресивні. Вночі, коли я спав, часто під вікнами вигукували назву держави-агресора. Якось я прокинувся о 5 ранку і почув потужні кулеметні постріли. Я вийшов на вулицю, побачив багато росіян та місцевих колаборантів у військовій формі. Так зрозумів, що почалась окупація. Далі вони встановили по місту блокпости. Згодом мені сказали, що це Гіркін зі своєю бандою.

Тоді було дуже страшно. Почастішали обстріли, я вперше побачив вбитих людей на київському шосе, їх накрили простинями, а поруч текла кров. Далі пам’ятаю обстріл тролейбусної зупинки, коли загинуло багато людей. Пізніше такі обстріли тривали майже щодня.

Снаряд влучив в будинок родичів і не розірвався

Якось я приїхав до батьків дружини в інший район і побачив, що в їхню багатоповерхівку залетіла ракета від “Града”, пробила стіну та застрягла. Після цього друзі дали мені ключі від машини і порадили виїжджати до Святогірська. Якраз тривав штурм Донецького аеропорту і я вірив, що ми скоро повернемось. На жаль, не вийшло. Тоді друг переїхав до Києва і покликав нас. Оскільки коштів було вкрай мало, ми з друзями переїхали до Києва, де орендували квартиру на дві сім’ї. 

Перший рік від початку війни був для мене кризовим, я зовсім не міг працювати, навіть не брав до рук пензля, мав сильний стрес. Певний час думав, що більше ніколи не зможу малювати, мав дуже багато злості та ненависті в собі. 

Читайте також: «Мої учні стали танкістами та піхотинцями». Вчителька з Мелітополя пережила окупацію та допомагає ЗСУ у новому місті

Якось гуляючи містом побачив гарні підрамники для полотен, купив три полотна і, хоча не мав власної майстерні, почав малювати на балконі. За місяць написав ці три картини і почував себе трохи краще: запах фарб навіював добрі спогади і нагадував про попереднє життя, яке було для мене дуже дорогим. 

Потім зрозумів, що саме мистецтво виведе мене з цього жахіття. Раніше я не знав, що буде завтра і чи прокинусь я, а тоді почав ставили творчі цілі і прокидався з думкою про них. Згодом переніс творчість на перший план і зрозумів, що трохи відійшов від пережитого. 

24 лютого вперше почули сигнал повітряної тривоги

Взимку в суспільстві було дуже багато тривоги. Цього разу знову було страшно, бо ми вже це все проходили. у Києві ми одними з перших на районі заклеїли скотчем вікна навхрест, а люди не розуміли, для чого це. Якось йшли з дружиною в магазин і побачили ще кілька таких вікон. Подумали, що це люди з Донецька. З часом так аже робили всі.

24 лютого ми також прокинулись від вибухів. Зранку стояли з сином в аптеці, була велика черга. Тоді ми вперше почули сигнал повітряної тривоги, бо раніше не знали, як вона звучить. Один із хлопців в черзі пояснив і сказав, що потрібно йти додому. Після цього ми прожили в бомбосховищі два тижні. Нас було 25 людей, а ще коти та собаки.

Після оголошення тривоги ми спускалися в сховище на кілька годин, а згодом стали там ночувати. Ми розуміли, що працюють ворожі ДРГ, бо вночі часто було чутно постріли. 

Колеги з Закарпаття не залишили мене в біді

Ще з дитинства я знав про закарпатську школу митців і розумів, що вона є особливою, має свою автентичність. Багато мистецьких шкіл з часом трансформувались в щось, а закарпатська досі є дуже впізнаваною.

Нам дуже допоміг мій друг та місцевий живописець Аттіла Коприва, який нас запросив. Мені було складно виїхати, але він дуже наполягав і постійно говорив, що чекає нас. Якось ми знайшли машину та доїхали до вокзалу. Це була страшна картина, тоді не було світла, на пероні було розкидано багато речей, жіночих туфель – видовище нагадувало кадри з фільму «Список Шиндлера». Ми ж мали на руках дві вазіли, кота, а ще з нами була мама моєї жінки з четвертою стадією онкології, тому їхати було направду важко. Проте Бог допоміг нам.

Читайте також: «Кава має бути бойовою». Херсонець запустив у Львові унікальний «кавотяг» та збирає сотні тисяч на ЗСУ

Коли ми приїхали, Аттіла привів нас до свого дому – було дуже тепле відчуття затишку, ми багато спілкувались. А після обіду я потрапив до нього в майстерню. Це стало для мене ковтком свіжого повітря, бо я потрапив в місце, яке дуже любив, але якого не мав. Це була дуже потужна ін’єкція, я зрозумів, що нарешті на своєму місці. Дуже вдячний товаришу та його дружині за цю допомогу.

Другим місцем, куди я потрапив, це був музей імені Й. Бокшая в Ужгороді. Нас на два тижні прихистила співробітниця музею Олена, проте неї були літні родичі з Маріуполя і з часом вони теж приїхали. Тоді нас знову виручив Аттіла – допоміг поселитися в будинку-резиденції батьків закарпатського митця Адальберта Ерделі в Мукачево, де я маю кімнату та майстерню.

Я одразу долучився до мистецького життя – став учасником виставки «Під час війни», кошти з якої відправляли на Збройні сили України. Далі був проєкт «Антидот», де ми розмальовували каски і всі кошти перераховували на армію. Вже через два дні я активно працював. До речі, саме тут почав малювати чорною ручкою, хоча раніше не використовував цей колір як основний. Свої перші роботи на Закарпатті я малював в чорно-біло-червоних тонах і робив їх абстрактними. Усі мої малюнки так чи інакше відображають війну. Від неї нікуди не втечеш: є постійна напруга, і вона дуже впливає на творчість.

«Антидот» – маленька подяка захисникам від закарпатських митців

У квітні я долучився до дуже цікавого флешмобу під назвою «Антидот». Це був своєрідний антитоксин до російської агресії та прояв нашої позиції як представників сфери мистецтва. Долучитись до флешмобу мені запропонував Аттіла – приніс дві каски і попросив їх розмалювати. Я довго думав, що з ними зробити, більше двох тижнів, а потім розмалював обидві за день. Ці каски показували на виставці в Ужгороді, усі виручені кошти передали на потреби ЗСУ.

Мені дуже важливо займатись такими речами, це невеликий внесок в спільну перемогу. Воїн з мене, мабуть, ніякий, тому допомагаю тим, що можу робити найкраще. Я дуже хвилююсь за Україну, це моя рідна країна, і нам дуже потрібна перемога. Аби ця війна не дісталася нашим дітям.

«Проєкт Е22» – подяка місцю мого прихистку

Зараз я працюю над власним проєктом, назва якого перегукується з адресою вулиці та будинку, який мене прихистив, – Ерделі 22. Це дуже цінне місце для мене, я б навіть сказав, місце сили. Тут натхнення зовсім іншої якості, воно більш потужне. Я лише прокидаюсь, п’ю каву та курю – і одразу хочу працювати. Тому цей проєкт я присвячую цьому періоду. 

Спершу в мене була ідея зробити 22 роботи, але подумав, що проєкт може охопити більше картин, бо це місце дійсно вражає і залишає великий слід у моїй творчості. Тут я став іншим, попри все не зламався, а навпаки – трансформував себе та свою творчість у щось нове. Тут я дивлюсь на світ іншими очима. У нас дуже красиві пейзажі, в кожному закутку я бачу нові картини, все сприймаю крізь призму естетики. Наприклад, у нас в городі росте чудова айва, я сотні разів її бачив деінде, але не звертав уваги. А тут щойно подивлюсь на неї – одразу думаю, як намалювати.

Моя дружина в Києві мала хобі – вирощувала гострі перці та помідори, для цього орендувала закинутий будинок і поруч посадила грядку. Вона навіть купила насіння, а коли почалась повномасштабна війна, сказала, що нічого не залишить окупантам. І забрала їх з собою. Тож тепер біля нашого будинку в Мукачеві висаджені ці овочі, але сьогодні вони для нас мають зовсім інший сенс – дають відчуття дому.

Найкраща моя картина ще попереду

Кожна остання робота є моєю улюбленою. З кожною новою роботою я зростаю та розвиваюсь. Щоправда, є одна картина, яка особливо цінна для мене – це абстрактна робота «Портрет жінки», яку зараз можна побачити на виставці в Івано-Франківську. Не знаю чому, але саме вона викликає в мене дуже теплі почуття. Я написав її, мабуть, за місяць до початку повномасштабної війни. Тому ця робота мені нагадує про ще відносно спокійні часи.. Кілька місяців я її готував, а завершив буквально за три години. 

Та все ж думаю, що найкраща моя робота буде попереду, хоча в кожну картину вкладаю дуже багато свого ресурсу, вкладаюсь в неї на сто відсотків. Кожна моя нова робота – це і є моя мрія. Колись мене спитали, як я розумію, що моя робота вже закінчена. Чесно, я не знаю і думаю, що кожна картина закінчує себе сама.

Я і далі планую працювати і творити, бо якщо ти не працюєш, то вже помер. Важко щось планувати, я навіть не знаю, де житиму завтра, але мені дуже подобається Закарпаття. Я гуляю вулицями Мукачева і в мені відлунюють почуття дитинства. Я теж народився в невеличкому містечку, яке було архаїчним та мальовничим. Мені навіть вулиці подібні, дуже багато дитячих спогадів.

Я довго жив в мегаполісі, мені було там зручно, але все ж моя душа камерна і прагне спокійних пейзажів. Якщо буде можливість і кошти, то я хотів би залишитись тут, придбати невеличкий будиночок, майстерню, аби й далі продовжувати справу свого життя. Адже маю ще багато планів на свою творчість.