На днях моя подруга розповіла, що її лякає не війна, а те, що буде після неї. Страх невідомості насправді лякає багатьох українців, адже вони бояться, у якій країні опиняться після перемоги. Здебільшого всі кажуть про гроші на відбудову, нестачу робочої сили та інші економічні блага. Але мою подругу хвилює інше – що у нас буде з правами людини. Про це говорять нині мало. А дарма. Адже країна, у центрі якої людина та її права, – це те, над чим нам з вами варто працювати. При чому не після перемоги, а вже зараз.
Українці вміють боротися за свої права і гуртуватися під загрозою небезпеки. Наочним прикладом цього є три наші революції, де люди протестували не проти того, що шкодить їх гаманцю чи холодильнику, а проти утиску їхніх свобод: у 1991 – за право мати власну країну, у 2004-му – за право мати вибір, а у 2014 – за європейське майбутнє. Ми боролися за цінності, а не за матеріальні блага.
І ми вміємо виборювати права, але, на жаль, нам потрібно ще вчитися втримувати те, що ми вибороли. І в цьому ми не унікальні. Наприклад, складний демократичний трек Вірменії вкрай показовий – після двох десятиліть політичного домінування корумпованої проросійської еліти у 2018 в країні почалася масштабна кампанія мирних громадських протестів, яка призвела до приходу до влади прозахідного Нікола Пашиняна, та тяжка поразка у Другій карабаській війні у 2020 році поставила під сумнів громадську підтримку розпочатих ним демократичних реформ.
Задля успішності країни та її громадян необхідно будувати стійкі демократичні інститути. Сучасна Європа отримала свої інститути після Другої світової. У 1945 з’явилася Організація Об’єднаних Націй, перед якою стояло завдання не допустити жахіть на кшталт Голокосту. А в 1948 році Генасамблея ООН ухвалила Загальну декларацію з прав людини – 30 пунктів, дотримання яких має гарантувати права кожної людини завжди й всюди.
Зокрема там йшлося про право на свободу слова, свободу зібрань і свободу об’єднання. Декларацію підтримали більшість країн і лише вісім – утримались. І вгадайте, хто серед них – Радянський Союз. Бо тоталітарній машині не підходило, щоб її громадяни мали хоч якусь свободу. Бо свобода слова – це можливість говорити правду (яка ще правда, у нас тут лише пропаганда!), свобода зібрань – це можливість протестувати (а совєтського чєловєка все має влаштовувати!), а свобода об’єднання – це можливість об’єднатися, наприклад, у політичну партію (а нема іншої партії, окрім комуністічєской!). До слова, перші свої вироки дисиденти почасти отримували саме за те, що перекладали російською Загальну декларацію з прав людини.
У нинішній Росії мало що змінилося. Саме тому у війні з нею треба пам’ятати, що права людини – це важливо. Адже, як зауважила у своїй нобелівській промові моя колега – очільниця Центру громадянських свобод – Олександра Матвійчук: ми не маємо стати дзеркалом держави-агресора.
І щоб захистити свої права як людини, треба їх, для початку, знати. Саме цього ми навчаємо в Київській школи прав людини та демократії.
