“Власні пацієнти принижували мене через те, що заразилась коронавірусом від одного з них!” — Ірина Гнатів

“Рятуючи інших, згораю сам” — саме з цих слів я почала писати пост у фейсбуці, коли захворіла на коронавірус і зіштовхнулась з образливою реакцією людей. Я працюю головним лікарем у Центрі первинної медико-санітарної допомоги у селі Давидів. Щодня приймаю сотні пацієнтів, постійно на зв’язку з ними. Так було і на початку пандемії. Але, лікуючи інших, захворіла сама. 12 квітня я дізналась, що заразилась коронавірусом. Виявилось, що мої пацієнти отримали позитивний результат на Covid-19 у приватній лікарні, а мені не сказали. Як тільки у мене піднялась температура і стало важко дихати — одразу зробила рентген. Мене госпіталізували з двосторонньою пневмонією і підтвердили захворювання коронавірусом.

Я психологічно не була готова ні до госпіталізації, ні до того булінгу, який почався після. Спочатку від негативу постраждали мої рідні. Племінницю постійно цькували, що її тітка заразна, сестру не пускали у військову частину, де вона проживала, а няню моїх дітей не пускали у під’їзд і казали, що вона переносить інфекцію. Я не вірила, що таке може бути, поки мені не почали телефонувати пацієнти зі словами “От ви були у нас у листопаді на виклику, ви могли нас заразити?” або “Ми вас бачили на вулиці, ви могли нас заразити?”.

Сусіди почали мене цькувати. Якщо бачили мого чоловіка на вулиці — викликали поліцію. А ніхто не подумав про те, що у мене вдома двоє маленьких дітей, яким потрібно купувати молоко, та й нам взагалі щось потрібно їсти. Люди просто на нас тиснули. Я була у відчаї, і тоді написала свій пост у фейсбуці. Просила людей бути людьми! Я ж захворіла не в магазині десь, а надавала екстрену допомогу людині, яка вже була хворою. Знаєте, згадую все зі сльозами на очах, бо мені і досі важко.

А ще у Давидові поставили блокпости через спалах коронавірусу. І тоді до мене почали приходили повідомлення, мовляв, то все через мене. А у сільській раді давали інтерв’ю і прокоментували: “Сімейна лікарка, яка захворіла на коронавірус, встигла прийняти багато пацієнтів”. Хоча я і казала мільйон разів, що нікого не приймала, а коли відчула перші симптоми, то ізолювалась у себе в кабінеті — там у мене службове житло. Навіть не всі колеги підтримували. Деякі насміхались: “Ну що, тобі виплатили 200 тисяч?”. Та я нічого не отримувала. А люди казали, що я вигадала свою хворобу, щоб мені заплатили. Не уявляєте, наскільки було неприємно слухати весь той бруд.

Я можу на пальцях однієї руки порахувати людей, які мені телефонували і пропонували допомогу, питали, чи потрібно щось дітям. Ніколи не забуду того добра, коли пацієнти принесли кошик з паскою, бо розуміли, що моя родина поки що не може святкувати. А колеги з нашого центру кожного дня приносили квіти і якісь смаколики. В такі моменти розуміла, що я недарма працюю.

Моє життя поділилось на до та після хвороби. Я казала людям, що от все мине, будуть звиклі робочі будні і прийоми. Мені не соромно буде дивитись в очі, а вам? І знаєте, комусь було соромно, а комусь все одно. Ці люди, які поливали мене брудом, приходять до мене на прийом, і для них це нормально, бо я ж лікар, я зобов’язана. Та деякі мені навіть в лікарню телефонували з терміновими питаннями, бо “мені все одно, мені треба”. Після хвороби я стала більше цінувати себе та час, проведений з моїми дітьми. Так, я, як і раніше, постійно на зв’язку, нікому не відмовляю у допомозі, але якщо я зараз з малечею, то приділяю увагу лише їм. З пацієнтами ми налаштували таку систему зв’язку, що вони мені пишуть у вайбер, і як тільки я звільняюсь — відповідаю. Але коли щось термінове, то прошу телефонувати два-три рази, і я відразу відповім.

Щоразу, коли згадую події квітня, стає дуже сумно. Я завжди намагаюся знайти позитив у людях, але таке ставлення мене просто обурило. Досі болить.