Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Як це — бути мамою чотирьох дітей під час війни. Історія переселенки з Луганщини, що знайшла новий дім на Львівщині

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про переселенців зі Сходу та Півдня, які живуть у громадах на Заході України.
Після початку повномасштабної війни в нашій країні склалася унікальна ситуація: вперше за багато років мільйони російськомовних православних українців поселилися поруч з україномовними католиками на Галичині та Закарпатті. Трохи відчувається напруга, чи не так?

Тому в цьому проєкті ми розповідаємо про переселенців, які, попри ці релігійні та культурні розбіжності, успішно адаптувалися та інтегрувалися в життя регіону й допомагають зробити це іншим.

Півторарічна Даринка — єдина «львів’янка» в родині Олі Шевченко. Двоє її синів та ще одна донька народилися більш ніж за тисячу кілометрів — у Луганській області, а найменша — вже в евакуації. 

«Вона в мене в пузі таке пережила! А тепер он який живчик!» — каже Оля.

Поки говоримо, підбігає Даринка — у неї біляве волосся й очі кольору неба. У рожевому гольфику, маленька дівчинка тулиться до мами. Оля питає її, показуючи на себе: «Даринко, хто я?». Дівчинка впевнено каже: «Мама!». На Олиному обличчі з’являється усмішка, така тепла й ніжна — оце «мама» для неї зараз дорожче за все на світі. 

Мама-одиначка розповіла ШоТам, як це бути мамою під час війни, як звикає до нового життя й облаштовує для дітей дім за понад тисячу кілометрів від рідної Луганщини.

«У мене троє дітей, мені треба додому»

Коли Оля була на четвертому місяці вагітності, вона захворіла ковідом. Лишила трьох дітей на сусідку, а сама мусила лягти в лікарню на підтримку. Там і зустріла ранок повномасштабної війни.

Пригадує, що почула один сильний вибух — у палаті затрусилися вікна та двері, але ніхто не розумів, що вибухає. Лікарі почали перевозити пацієнток у підвал.

Після надцятого вибуху люди почали тікати з лікарні без документів чи медичних карток. Так само зробила й Оля: «Я їм сказала: «Та ж у мене троє дітей! Мені треба додому».  

Транспорт ходив з перебоями, і жінка боялася, що вже приїде в зруйновану квартиру. Та все обійшлося, і Оля разом з маленькими Настею, Максимом і Сашком провела наступні два тижні в підвалі.

Аби зігріти дітей, з квартири забрали всі подушки, ковдри, пледи. Сусід роздобув ліхтарики, тож перший час діти ще малювали при їхньому світлі та бавилися разом. 

Лисичанськ рівняли із землею — стріляли з танків, градів. Оля обіймала дітей, казала, щоб не боялися, і тримала при собі документи, щоб виїхати за першої нагоди. Місто росіяни окупували в липні, але жінка змогла вибратися ще в березні, коли сусіди забрали родину на евакуаційний потяг. 

Оля не знала, куди їде цей потяг, та й це не було важливо. Не думала про нові міста — лише про те, аби діти були в безпеці.

Оля Шевченко з молодшим сином Сашком у евакуаційному потязі до Львова. Березень, 2022. Фото надала героїня

«Навіть не знала, що таке Львів» 

Потяг привіз родину до Львова. Оля сміється — у свої 33 роки гадки не мала, що це за місто: «Навіть не знала, що таке той Львів»

Найяскравіше враження про місто отримала в таксі. Водій жартома спитав, чи знає Оля, що у Львові їдять дітей:

«Я сиджу, такими очима дивлюся! Кажу, що перший раз таке чую». 

На залізничному вокзалі волонтери спрямували родину до сільської школи у Великий Дорошів — там у класі української мови вони провели ще кілька місяців. 

Українська мова для Олі була рідною з дитинства. Вона виросла в селі Узлісся, а кілька років тому перебралася до Лисичанська, щоб дати дітям краще життя. Уже в місті діти пішли до школи та садочка й учили російську. Оля ж російською так і не змогла заговорити:

«Сусіди навіть намагалися примушувати, а я кажу: «Не можу й не буду. Я буду розмовляти так, як умію».

Попри те, що під час вагітності Оля пережила ковід, евакуацію з-під обстрілів, кровотечі та інші труднощі, дівчинка народилася здоровою, вагою 3700 грамів: «З такими щічками була! Я одразу сказала: «Хом’ячок ти мій!». Даринкою її мама назвала, бо вважає, що вона — дар Божий.

Поки Оля місяць була в пологовому, трьома дітьми опікувалася спільнота «Рідні» у Центрі підтримки сім’ї Львівської міської ради. Те, як львів’яни піклувалися про її родину, стало ще одним шоком для Олі. 

«Я не звикла до такого ставлення. У нас удома кожен сам за себе. Мама була після інсульту, то я все робила сама: і навчалася, і заробляла, — розповідає жінка. — За ці два роки я отримала стільки допомоги та підтримки, що й не знала, що так може бути. Люди останнє віддають».

Даринка, донька Олі Шевченко, народилася вже у Львові в серпні 2022 року. Фото надала героїня

«Тут тепло і чистенько, дітям тут добре»

Протягом року родина Олі жила в прихистку «Незламні матусі». У цьому місці допомагають породіллям і вагітним переселенкам, які евакуювалися через війну. Потім сім’я завдяки благодійнику поселилася в порожній хаті в Городиславичах, що за 30 км від Львова — там давно ніхто не жив. 

Служба допомогла з меблями та пральною машинкою, а дещо Оля докупила сама. 12-річна Настя, 10-річний Максим і 8-річний Сашко відвідують місцеву школу — щоранку їх забирає шкільний автобус.

Щойно Оля оселилася в хаті, на подвір’я прийшла кішка. Жінка почала її підгодовувати, але виявилося, що кішка приходила «в розвідку», а коли відчула, що тут безпечно, перенесла й трьох своїх кошенят. Відтепер живуть усі разом — діти в захваті. А кішку назвали Муською.

Оля Шевченко з Даринкою на руках та її старші діти Настя, Сашко й Максим. Фото надала героїня

Оля розповідає свою історію так, наче перевезти багатодітну родину через пів країни і бути мамою під час війни — це щось дуже просте. Про проблеми говорить неохоче, а себе називає «незламна матуся». 

Але інколи до розмови прослизає щось, що доводить — їй складно. Говорить: поки була вагітна, тривожилася, що в неї відберуть дітей, бо виховує їх сама. 

Оля розлучилася з батьком трьох старших дітей, а батько Даринки покинув родину до народження доньки. Зараз жінка не працює, має тільки виплати від держави.

Щоб тримати себе в спокої, Оля почала ходити в місцеву церкву: «Душа мене до церкви тягне. Це дає мені сили жити, боротися». Спочатку брала туди й дітей, але малечі то було нецікаво. Мама нервувалася через їхні пустощі, а місцеві їй сказали: «Це ж діти, нічого страшного». Як потепліє, Оля знову ходитиме до церкви, а поки щовечора молиться. 

Зараз сім’я частіше проводить час вдома, бо село замітає снігом. Оля розповідає, що нещодавно вони їздили у Львів прогулятися, а на зворотному шляху автобус застряг — дорогу засніжило. Жінка з дітьми кілька годин чекала в холодному транспорті, й Оля вкривала Даринку своєю курткою, щоб та не дуже змерзла. Ситуація не вирішувалася, тому довелося брати все у свої руки — жінка подзвонила на гарячу лінію ДСНС. Невдовзі сам начальник служби відвозив сім’ю додому власною автівкою. Тепер дорогу постійно чистять і підсипають, і місцеві дякують за це Олі.

«Тепер у Лисичанськ хіба в гості»

Домашніх турбот в Олі достатньо, але вона говорить, що не змушує дітей допомагати.

Наймолодша донечка Олі Даринка з кицею Муською в будинку в Городиславичах. Фото надала героїня

Поки що головний план жінки — аби діти лишалися в безпеці: «Буду робити все, що в моїх силах. Як треба допомога — звертаюся, прошу. Іноді хочеться поплакати, бо самій складно. Але я справлюсь і витримаю все», — впевнена вона. 

Оля каже, що її квартира в Лисичанську розбомблена, без вікон, і звідти вже повиносили всі меблі. Вертатися немає куди — хіба в гості, а тоді назад. 

Бо навесні треба ремонтувати підлогу та вікна, саджати грядки — й обов’язково з огірками, бо діти люблять їх більше за помідори. 

Ну й чекати на поповнення в домі — Муська знову матиме кошенят.

Суспільство

«Пам’ятайте – ви не одні». Як люди з травмами спини допомагають одне одному адаптуватися до нового життя

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту журналістики рішень. Ми створили його для людей, які постраждали від мінно-вибухових травм.
Тут розповідаємо історії українців, які втратили кінцівки чи отримали інші тяжкі поранення, щоби люди з такими випадками знали — в їхній унікальній ситуації є вихід.

Ці історії можуть стати прикладом для держави та волонтерів, аби виробити системні рішення для людей, життя та тіло яких змінилося внаслідок війни.

Понад рік Іван Батрак з Донеччини лікується від мінно-вибухової травми спинного мозку та проходить реабілітацію у Львові. За цей час чоловік, який раніше працював шахтарем, почав вивчати новий фах – інструктора першого контакту, аби допомагати людям з ураженнями спинного мозку.

На прикладі роботи ГО «Група активної реабілітації» ШоТам розповідає, як працюють групи самодопомоги, що об’єднують людей з травмами.

Отримав травму спини під час обстрілу міста

Шахтар Іван Батрак жив у Покровську Донецької області. У лютому 2023 року під час обстрілу міста російськими збройними силами чоловік отримав травму хребта й спинного мозку.

Санітарна авіація доставила його до Дніпра, де чоловіку прооперували хребет і поставили спеціальну металеву конструкцію. Після цієї операції Івана Батрака за програмою «Лікарі без кордонів» перевезли до Львова, де він лікується й досі. 

Іван Батрак у модульному містечку у Львові, де зараз проживає. Фото: ШоТам

«Не залишайтеся з проблемою сам на сам»

Нещодавно чоловік потрапив до табору від громадської організації «Група активної реабілітації», яка допомагає людям з ураженнями спинного мозку. У цьому таборі з Іваном працюють люди, які також мають травми спини – фахівці першого контакту. Вони знайомляться з пацієнтами та розповідають про свій досвід, а також про те, як жити з травмою.

Зараз Іван мешкає в модульному містечку від «Групи активної реабілітації», яке адаптоване під потреби людей з інвалідністю: зокрема, санвузли та в’їзди доступні для крісел колісних. Від організації чоловік отримав власне крісло колісне й індивідуальні гігієнічні засоби. 

«Група активної реабілітації» понад тридцять років допомагає своїм пацієнтам на шляху від перебування в лікарні до адаптації в кріслі колісному – навчає людей обслуговувати себе, коли частина тіла є паралізованою. 

Карина Кардаш, лідерка ГО «Група активної реабілітації». Фото: ШоТам

«Ми намагаємося давати людині повний супровід, щоб вона могла повернутись у звичне оточення та жити повноцінне яскраве життя. Організовуємо терапевтичні прогулянки, спільний похід у кіно, театр чи кав’ярню. Основний сенс у тому, аби мотивувати людину виходити до інших людей, бо після травми це дуже некомфортно», – розповідає лідерка громадської організації Карина Кардаш.

За словами Карини, людям з травмою найскладніше бачити, як оточення сприймає їх по-іншому на кріслі колісному, а ще складно долати постійні бар’єри, пересуваючись, тому частіше люди обирають просто залишатися вдома.

«Пам’ятайте, що ви не одні, і завжди можна знайти для себе підтримку від тих, хто готовий її надати. Не залишайтеся з проблемою сам на сам», – каже Карина.

Найважливіше моральна підтримка

З Іваном Батраком в організації познайомилися, коли той ще перебував у лікарні. Його відвідав тренер-наставник, який теж пересувається на кріслі колісному, та розпочав з Іваном роботу. 

«Ми вчили Івана пересідати на крісло колісне, підібрали його разом з фахівцями лікарні та супроводжували чоловіка під час реабілітації в таборі протягом десяти днів – там він міг поспілкуватися з тими, хто має такі ж ураження спини. А потім ми запропонували Івану долучитися до команди інструкторів першого контакту», розповідає лідерка ГО «Група активної реабілітації».

Місяць тому чоловік почав навчання на інструктора першого контакту, аби допомагати людям, які мають травми спини, як і він сам. Його робота полягатиме в тому, аби познайомитися з людиною, поспілкуватися про травму, дізнатися стан ураження та пояснити, як відбуватиметься лікування та реабілітація. 

Іван Батрак самостійно пересідає в авто з крісла колісного. Фото: ШоТам

«Найважливіше те, що я маю підтримати людину морально, показати, що насправді не все так погано, і з усім можна впоратись. Я маю так допомогти, аби людині було простіше в цьому стані за межами лікарні та щоб вона не розгубилася за будь-якої ситуації», — ділиться Іван.

Матеріал створено в партнерстві з ПРООН в Україні за фінансової підтримки Уряду Японії. Серію публікацій реалізують в межах проєкту «Сприяння безпеці людей в Україні шляхом реагування на багатовимірну кризу, спричинену війною».

Читати далі

Суспільство

Українські лікарні отримали обладнання для діагностики стійкого туберкульозу

Опубліковано

Українські клініки отримали сучасне обладнання для виявлення ДНК мікобактерій туберкульозу.

Про це повідомили у Міністерстві охорони здоровʼя,

Йдеться про 900 наборів картриджів Xpert MTB/XDR, які використовуються на оновлених системах GeneXpert.

Постачання обладнання відбулося у рамках співпраці Міністерства охорони здоровʼя України, Центру громадського здоровʼя та Глобального фонду боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією.

GeneXpert є автоматичною системою для молекулярної діагностики з використанням одноразового картриджа, повністю ізольованого від навколишнього середовища. Це дозволяє використовувати прилад у звичайних приміщеннях без організації ПЛР-лабораторії.

Читайте такожЯк в Україні отримати допомогу після мінно-вибухової травми

«Завдяки впровадженню в Україні нового молекулярно-генетичного тесту вдається оперативно і точно діагностувати ТБ на ранніх стадіях та зменшити випадки його подальшого прояву», — повідомили у МОЗ.

Про методику

XpertMTB/XDR — це інноваційна методика у діагностиці лікарсько-стійкого туберкульозу. Сучасне обладнання дозволить ефективно реагувати та у короткі терміни призначити дієву схему лікування для пацієнтів.

Нагадаємо, в Україні вперше почали використовувати ШІ для діагностики туберкульозу.

Фото: World Health Organization.

Читати далі

Суспільство

Психологічна допомога: чому це важливо та як організувати в громаді

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту журналістики рішень. Ми створили його для людей, які постраждали від мінно-вибухових травм.
Тут розповідаємо історії українців, які втратили кінцівки чи отримали інші тяжкі поранення, щоби люди з такими випадками знали — в їхній унікальній ситуації є вихід.

Ці історії можуть стати прикладом для держави та волонтерів, аби виробити системні рішення для людей, життя та тіло яких змінилося внаслідок війни.

Чому важливо, аби психологічна допомога стала доступною послугою, і як це організувати у своїй громаді, розповідає ШоТам разом із Програмою розвитку ООН в Україні (UNDP).

Чому психологічна допомога потрібна

За даними Gradus Research станом на кінець грудня 2023 року, 88% українців та українок відчувають стрес. Більшість опитаних зізнаються, що відчувають втому (55 %), напруженість (43%), роздратування (32%) та безсилля (31%).

Щоденні обстріли українських міст, страх за своє життя та життя близьких – саме в такій атмосфері зараз живуть українці. Практична психологиня, фахівчиня ГО «ЦПД «Конфіденс» Вікторія Мирошніченко говорить, що це впливає не лише на фізичне здоров’я, а й на ментальне.

«Ментальне здоров’я – те, на що можемо спиратися, незважаючи на зовнішні обставини. Ми не знаємо, коли всі складнощі закінчаться чи скільки триватимуть, не можемо контролювати надзвичайні ситуації, катастрофи, війну… Але ми можемо контролювати свій стан здоров’я, емоційний стан. Важливо навчитися саме жити під час війни, а не виживати

Психологиня також впевнена: аби піклуватися про інших, важливо знайти ту опору, яка допомагатиме й вам відновити фізичні та психологічні сили. 

Багато українців під час війни отримують свій перший досвід роботи з психологом. Так, наприклад, Віталіна розповідає:

«Раніше я скептично ставилася до цього, вважаючи, що допомогу потрібно шукати сину – якщо йому допоможуть, то і мені автоматично стане легше. Але на мою особисту щоденну війну наклалася повномасштабна і запас моїх сил помітно зменшився.

Після першої ж зустрічі я відчула, як це важливо і дієво, коли тебе вислуховує і підтримує фахівець. По закінченню курсу занять я відчула значне зниження моєї тривожності, більшу впевненість в собі»

Хто має надавати психологічну допомогу в громаді

Оскільки під час війни психологічна допомога стала ще більш затребуваною, МОЗ прагне спростити доступ до неї. Тепер не обов’язково шукати психолога чи психологічні проєкти, а можна звернутися до свого сімейного лікаря.

Національна служба здоров’я України (НСЗУ) має пакет «Супровід і лікування дорослих та дітей з психічними розладами на первинному рівні медичної допомоги» і підписує контракти з українськими закладами первинної медичної допомоги. Зараз уже 500 закладів можуть надавати послуги психологічної допомоги в межах цього пакету. Сімейний лікар, терапевт чи педіатр у таких закладах може:

  • оцінити психічний стан пацієнта/-ки;
  • надати медичну та психологічну допомогу;
  • виписати ліки;
  • направити на додаткові лабораторні дослідження;
  • скерувати до лікаря-психіатра за згодою пацієнта/-ки;
  • скласти план лікування;
  • надати психологічну підтримку членам родини пацієнта/-ки чи тим, хто доглядає за ним;
  • навчити техніки самодопомоги.

Перевірити, чи ваш медичний заклад підписав пакет на ці послуги з НСЗУ, можна за посиланням. 

Кількість медзакладів, що надають первинну меддопомогу (ПМД), де можна отримати психологічну підтримку. Дані станом на листопад 2023 року. Джерело: сайт Міністерства охорони здоров’я України.

Як організувати психологічну допомогу у своїй громаді

Понад 11 тисяч лікарів первинної медичної допомоги вже пройшли відповідний курс і можуть надавати базову психологічну підтримку. Також громада може заохочувати місцевих лікарів пройти таке навчання для лікарів «первинки» у своїх медзакладах. Адже часто в жителів невеликих населених пунктів немає змоги знайти психолога, і єдиний лікар, до якого вони можуть звернутися – сімейний. Це не означає, що такий спеціаліст замінить психотерапевта, але він зможе якісно виявити проблему й за потреби направити до іншого фахівця.

Курс безоплатний і доступний онлайн: лікарі можуть пройти його на сторінці Академії НСЗУ. Цей курс є доступним у межах ініціативи зі створення Національної програми психічного здоров’я та психосоціальної підтримки Першої Леді Олени Зеленської. Він базується на навчальних матеріалах mhGAP (Mental Health Gap Action Programme) – програми ВООЗ, створеної, аби підвищити доступ людей до психологічної допомоги завдяки неспеціалізованим працівникам (наприклад, сімейним лікарям).

Аби фахівці могли навчатися у своїй області, потрібно заповнити форму й дочекатися відповіді від організаторів. 

Матеріал створено в партнерстві з Програмою розвитку ООН (UNDP) в Україні та за підтримки Уряду Японії. Серія публікацій реалізується в межах проєкту «Сприяння безпеці людей в Україні шляхом реагування на багатовимірну кризу, спричинену війною». Думки, висловлені тут, належать авторам і не обов’язково відображають точку зору UNDP в Україні чи Уряду Японії.

Читати далі