Суспільство
Як це — бути мамою чотирьох дітей під час війни. Історія переселенки з Луганщини, що знайшла новий дім на Львівщині
Тому в цьому проєкті ми розповідаємо про переселенців, які, попри ці релігійні та культурні розбіжності, успішно адаптувалися та інтегрувалися в життя регіону й допомагають зробити це іншим.
Півторарічна Даринка — єдина «львів’янка» в родині Олі Шевченко. Двоє її синів та ще одна донька народилися більш ніж за тисячу кілометрів — у Луганській області, а найменша — вже в евакуації.
«Вона в мене в пузі таке пережила! А тепер он який живчик!» — каже Оля.
Поки говоримо, підбігає Даринка — у неї біляве волосся й очі кольору неба. У рожевому гольфику, маленька дівчинка тулиться до мами. Оля питає її, показуючи на себе: «Даринко, хто я?». Дівчинка впевнено каже: «Мама!». На Олиному обличчі з’являється усмішка, така тепла й ніжна — оце «мама» для неї зараз дорожче за все на світі.
Мама-одиначка розповіла ШоТам, як це бути мамою під час війни, як звикає до нового життя й облаштовує для дітей дім за понад тисячу кілометрів від рідної Луганщини.
«У мене троє дітей, мені треба додому»
Коли Оля була на четвертому місяці вагітності, вона захворіла ковідом. Лишила трьох дітей на сусідку, а сама мусила лягти в лікарню на підтримку. Там і зустріла ранок повномасштабної війни.
Пригадує, що почула один сильний вибух — у палаті затрусилися вікна та двері, але ніхто не розумів, що вибухає. Лікарі почали перевозити пацієнток у підвал.
Після надцятого вибуху люди почали тікати з лікарні без документів чи медичних карток. Так само зробила й Оля: «Я їм сказала: «Та ж у мене троє дітей! Мені треба додому».
Транспорт ходив з перебоями, і жінка боялася, що вже приїде в зруйновану квартиру. Та все обійшлося, і Оля разом з маленькими Настею, Максимом і Сашком провела наступні два тижні в підвалі.
Аби зігріти дітей, з квартири забрали всі подушки, ковдри, пледи. Сусід роздобув ліхтарики, тож перший час діти ще малювали при їхньому світлі та бавилися разом.
Лисичанськ рівняли із землею — стріляли з танків, градів. Оля обіймала дітей, казала, щоб не боялися, і тримала при собі документи, щоб виїхати за першої нагоди. Місто росіяни окупували в липні, але жінка змогла вибратися ще в березні, коли сусіди забрали родину на евакуаційний потяг.
Оля не знала, куди їде цей потяг, та й це не було важливо. Не думала про нові міста — лише про те, аби діти були в безпеці.
«Навіть не знала, що таке Львів»
Потяг привіз родину до Львова. Оля сміється — у свої 33 роки гадки не мала, що це за місто: «Навіть не знала, що таке той Львів».
Найяскравіше враження про місто отримала в таксі. Водій жартома спитав, чи знає Оля, що у Львові їдять дітей:
«Я сиджу, такими очима дивлюся! Кажу, що перший раз таке чую».
На залізничному вокзалі волонтери спрямували родину до сільської школи у Великий Дорошів — там у класі української мови вони провели ще кілька місяців.
Українська мова для Олі була рідною з дитинства. Вона виросла в селі Узлісся, а кілька років тому перебралася до Лисичанська, щоб дати дітям краще життя. Уже в місті діти пішли до школи та садочка й учили російську. Оля ж російською так і не змогла заговорити:
«Сусіди навіть намагалися примушувати, а я кажу: «Не можу й не буду. Я буду розмовляти так, як умію».
Попри те, що під час вагітності Оля пережила ковід, евакуацію з-під обстрілів, кровотечі та інші труднощі, дівчинка народилася здоровою, вагою 3700 грамів: «З такими щічками була! Я одразу сказала: «Хом’ячок ти мій!». Даринкою її мама назвала, бо вважає, що вона — дар Божий.
Поки Оля місяць була в пологовому, трьома дітьми опікувалася спільнота «Рідні» у Центрі підтримки сім’ї Львівської міської ради. Те, як львів’яни піклувалися про її родину, стало ще одним шоком для Олі.
«Я не звикла до такого ставлення. У нас удома кожен сам за себе. Мама була після інсульту, то я все робила сама: і навчалася, і заробляла, — розповідає жінка. — За ці два роки я отримала стільки допомоги та підтримки, що й не знала, що так може бути. Люди останнє віддають».
«Тут тепло і чистенько, дітям тут добре»
Протягом року родина Олі жила в прихистку «Незламні матусі». У цьому місці допомагають породіллям і вагітним переселенкам, які евакуювалися через війну. Потім сім’я завдяки благодійнику поселилася в порожній хаті в Городиславичах, що за 30 км від Львова — там давно ніхто не жив.
Служба допомогла з меблями та пральною машинкою, а дещо Оля докупила сама. 12-річна Настя, 10-річний Максим і 8-річний Сашко відвідують місцеву школу — щоранку їх забирає шкільний автобус.
Щойно Оля оселилася в хаті, на подвір’я прийшла кішка. Жінка почала її підгодовувати, але виявилося, що кішка приходила «в розвідку», а коли відчула, що тут безпечно, перенесла й трьох своїх кошенят. Відтепер живуть усі разом — діти в захваті. А кішку назвали Муською.
Оля розповідає свою історію так, наче перевезти багатодітну родину через пів країни і бути мамою під час війни — це щось дуже просте. Про проблеми говорить неохоче, а себе називає «незламна матуся».
Але інколи до розмови прослизає щось, що доводить — їй складно. Говорить: поки була вагітна, тривожилася, що в неї відберуть дітей, бо виховує їх сама.
Оля розлучилася з батьком трьох старших дітей, а батько Даринки покинув родину до народження доньки. Зараз жінка не працює, має тільки виплати від держави.
Щоб тримати себе в спокої, Оля почала ходити в місцеву церкву: «Душа мене до церкви тягне. Це дає мені сили жити, боротися». Спочатку брала туди й дітей, але малечі то було нецікаво. Мама нервувалася через їхні пустощі, а місцеві їй сказали: «Це ж діти, нічого страшного». Як потепліє, Оля знову ходитиме до церкви, а поки щовечора молиться.
Зараз сім’я частіше проводить час вдома, бо село замітає снігом. Оля розповідає, що нещодавно вони їздили у Львів прогулятися, а на зворотному шляху автобус застряг — дорогу засніжило. Жінка з дітьми кілька годин чекала в холодному транспорті, й Оля вкривала Даринку своєю курткою, щоб та не дуже змерзла. Ситуація не вирішувалася, тому довелося брати все у свої руки — жінка подзвонила на гарячу лінію ДСНС. Невдовзі сам начальник служби відвозив сім’ю додому власною автівкою. Тепер дорогу постійно чистять і підсипають, і місцеві дякують за це Олі.
«Тепер у Лисичанськ хіба в гості»
Домашніх турбот в Олі достатньо, але вона говорить, що не змушує дітей допомагати.
Поки що головний план жінки — аби діти лишалися в безпеці: «Буду робити все, що в моїх силах. Як треба допомога — звертаюся, прошу. Іноді хочеться поплакати, бо самій складно. Але я справлюсь і витримаю все», — впевнена вона.
Оля каже, що її квартира в Лисичанську розбомблена, без вікон, і звідти вже повиносили всі меблі. Вертатися немає куди — хіба в гості, а тоді назад.
Бо навесні треба ремонтувати підлогу та вікна, саджати грядки — й обов’язково з огірками, бо діти люблять їх більше за помідори.
Ну й чекати на поповнення в домі — Муська знову матиме кошенят.
Учасники «Підпільного стендапу» 1 квітня провели благодійний стрим, який тривав понад три з половиною години. Під час трансляції коміки збирали гроші на пікапи для спецпідрозділу НГУ «Атей».
Стрим відбувся на ютуб-каналі «Підпільного стендапу».
Як пройшов стрим
На трансляції виступили відомі українські коміки та знаменитості, зокрема Василь Байдак, Дядя Жора, Ницо Потворно, Саша Гонтар, Роман Міщеряков, Ганна Кочегура, Юрій Коломієць та інші. Під час стриму гості жартували, виконували завдання та розігрували мініатюри.
Мета благодійної трансляції
Під час благодійного стриму українці задонатили на пікапи для військових понад 250 тисяч гривень. Загальна мета збору — 500 тисяч гривень. Долучитися до нього можна за посиланням.
Підрозділ спеціального призначення «Атей» сформували два роки тому під командуванням Євгена Безсмертного. Бійці «Атей» брали участь у бойових діях на Донеччині, Харківщині, Запоріжжі та інших ділянках фронту. Наразі підрозділ проходить перепідготовку та комплектування задля розширення до роти спецпризначення.
Читайте також: Перо з фільмів Антоніо Лукіча продали за півмільйона гривень: кошти передали на ППО (ФОТО)
Про «Підпільний Стендап»
«Підпільний Стендап» — одне з найбільших об’єднань стендап-коміків в Україні, яке почали формувати у 2015 році. Щомісяця стендапери проводять близько ста концертів. Обʼєднання створює такі проєкти:
- «Майже Інтелектуальне Шоу»;
- «Підпільні Розгони»;
- «Підпільний Кіноклуб»;
- «Підпільний подскаст» та інші.
Нагадаємо, що «Підпільний Стендап» запустив нове шоу про книжки: першим гостем став Макс Кідрук.
Фото обкладинки: ютуб-канал «Підпільного стендапу»
На території Чорнобильського заповідника розквітнув рідкісний білоцвіт весняний. Через знищення природних середовищ квітку внесли до Червоної книги.
Про це повідомили в Чорнобильському радіаційно-екологічному біосферному заповіднику.
На Київщині цю квітку можна зустрітися хіба що в присадибних ділянках як декоративну рослину. Білоцвіт весняний росте переважно у Карпатах та на Поліссі.
У заповіднику вказали, що в Чорнобилі ці квітки колись висадили господарі однієї з осель міста. Рослина має потужну кореневу систему, а тому вона швидко розростається та розквітає білими дзвіночками із фіалковим ароматом.
Читайте також: Майстриня з Харкова допомогла покинутим котам на понад 250 тисяч гривень
«У народі вважається, що білоцвіт приносить удачу та є символом оновлення, а той факт, що він зберігся в зоні відчуження, надає йому ще більшої значущості: немов природа повертає собі життя у місцях, колись залишених людьми»‚ — написали у заповіднику.
Нагадаємо, що на місці лісової пожежі на Київщині висадили шість тисяч нових дерев.
Фото обкладинки ілюстративне: «Вікімедіа»
Валентин з містечка Курахове працює енергетиком уже понад 20 років. Курахівська ТЕС була у місті центральним підприємством, тому він навіть не вагався, який фах обере для себе:
«Я інженер-механік, завжди жартую, що руки ростуть з правильного місця, тому вдома ремонтував велосипеди чи машини. А згодом на роботі — обертові механізми. Та найважливіше — ми знали, що наша робота є критично важливою, бо ми давали людям світло і тепло».
Улюблену роботу довелось покинути, коли росіяни наблизилися до міста та почали кілька разів на день обстрілювати станцію.
Росіяни обстрілювали ТЕС щодня
У рідному місті Курахове я збудував свій будинок, зробив парник, де вирощував лимони, ходив на риболовлю. Згодом почав будівництво — змайстрував лазню та літню кухню біля будинку. Проте все змінилося у 2022 році.
Моя сім’я виїхала на Закарпаття уже 8 березня, а я ж залишився на роботі. Ми з колегами працювали щодня і часто відновлювали техніку на станції після російських обстрілів.
Перші пів року нас атакували переважно вночі, а коли росіяни підійшли ближче, то обстрілювали ТЕС з артилерії майже щодня. Часто стріляли на світанку — перед тим, як люди мали вийти на роботу. Потім як за розкладом наступна атака була в обід, а далі — ввечері. І це ще не враховуючи ракет, які також часто прилітали і по місту, і по станції.
Курахівська ТЕС до повномасштабного вторгнення. Фото: ДТЕК Курахівська ТЕС у фейсбуці
Я залишився жити у власному будинку, де ще у 2014 році облаштував гарний просторий підвал. Після початку повномасштабного вторгнення туди до мене переїхав брат і так ми разом жили понад два роки. Принесли туди деякі меблі, поставили буржуйку, провели електрику. А ще я зробив удома свердловину, тому ми постійно мали свіжу воду.
Останні дні на станції не працювали, а просто виживали
Переважно по Курахівській ТЕС прилітало ще до оголошення тривоги. Тому ми постійно прислухалися і коли вже чули гучні вибухи неподалік, то ховалися. Росіяни з артилерії влучали і в паркувальні майданчики, тому наші авто були побиті. А коли обстрілювали ракетами, то навіть бомбосховище здригалося.
Під час одного з обстрілів постраждала автівка Валентина. Фото надав Валентин
Тому останні місяці на роботі ми вже не працювали, а просто сподівалися вижити. У касках та бронежилетах переміщувалися різними коридорами та старались менше виходити на вулицю.
Проте влітку минулого року після чергового обстрілу керівники отримали наказ, що запуску блоку не буде і потрібно розбирати наше обладнання.
Ми так довго ремонтували станцію, а тепер мусили її залишити. З рідної станції я забрав з собою лише системний блок власного комп’ютера.
На новій роботі ділюся досвідом з колегами
Я дуже просився на роботу саме на Бурштинську ТЕС, адже хотів бути ближче до сім’ї, яка жила на Закарпатті. І зараз живу у невеличкому селі біля Бурштина. Ми часто зідзвонюємося з курахівськими колегами, адже багатьом з них компанія запропонувала роботу на інших своїх ТЕС. Декілька з них навіть жили у мене деякий час, поки не знайшли власне житло. А ще ми хочемо зустрітися всі разом під час відпустки десь в Карпатах.
Часом колеги з Бурштинської ТЕС запитують мене про обладнання, з яким я працював удома. Я показую свої фото, схеми та креслення, ми часто порівнюємо механізми, хоча тут станція більш сучасна за нашу.
Валентин перевіряє техніку на новій роботі. Фото надав Валентин
Єдине, що для мене не змінилося, то це кількість роботи — її було багато вдома, а тепер і тут, проте я швидко до всього звикаю. Тут я також працюю зі схожими обертовими механізмами.
І знову ремонти через ворожі обстріли
Кожен мій день починається з наради та ранкового обходу. Протягом дня я відповідаю на листи від підрядників, перевіряю техніку та планую ремонти. Коли починається повітряна тривога, то ми спускаємося в укриття або ж покидаємо територію. Деякі колеги мусять залишатися на своєму робочому місці та рятувати обладнання після прильотів, якщо це необхідно.
Курахівська ТЕС після чергового російського обстрілу. Фото надав Валентин
Ця проблема скрізь мене переслідує. В Кураховому ми з колегами лише змогли відремонтувати обладнання, тільки запустили димарі, все почало диміти як знову новий обстріл.
Так само і тут — дуже багато пошкоджень, деяке обладнання вже не підлягає ремонту, а щось потребує багато коштів і часу. Ми не маємо таких можливостей та й бракує енергетиків, які б могли цим займатися, бо молодь не поспішає йти в цю сферу. Тому працюємо ми.
Все одно люблю свою роботу
Я сумую за домом та рідною ТЕС, але вже й не знаю, чи буде до чого повертатися, адже минулоріч росіяни окупували Курахове.
Я бачив фото, як зараз виглядає станція. Там зруйнували майже всі труби, пошкодили багато приміщень, цехів, немає вікон та даху. Зараз це місце зовсім не впізнати.
Професія енергетика досить складна, та навіть якби я знав, що нас чекає в майбутньому, то все одно б пішов працювати в цю сферу.
Валентин під час роботи. Фото надав Валентин
Зараз кожен має допомагати країні на своєму місці. Я не можу долучитися до війська через проблеми з хребтом. Тому продовжую працювати та станції та робити те, що вмію найкраще — давати людям світло. Бо якщо тут нікого не буде, то що ж тоді — все зануриться в темряву?
