Якось Ксенія викликала таксі. Дорогою водій запитав, чи є у неї надздібності після втрати зору. Ксенія вирішила пожартувати: звернулася до нього на ім’я і сказала, що їде в синьому Renault Megane — і що все це відчула на дотик. Насправді вона замовила таксі через програму для людей з вадами зору — їй повідомили час приїзду, марку авто та ім’я водія.
Майже сім років Ксенія живе у темряві, але найбільшу драму свого життя вона перетворила на привід для жартів, якими ділиться на сцені.
«Іноді я навіть рада, що не бачу, бо більше ніколи не побачу русню»,
— жартує Ксенія на своїх стендапах.
Ксенія Швець
стендаперка, гід Музею у темряві «Третя після опівночі»
Ставила вистави в театрі, коли майже нічого не бачила
Я родом з невеличкого містечка Прилуки, що на Чернігівщині. Там я виросла, ходила в школу та на різні гуртки. З дитинства займалася музикою та вокалом, тому мріяла бути співачкою. Та згодом пішла у театральну студію і це вплинуло на те, ким таки я хочу стати, коли виросту.
Після школи я вступила до університету імені Карпенка-Карого на режисуру драматичного театру. Ще студенткою я почала ставити вистави на сцені Молодого театру. Згодом почала викладацьку роботу. У мене було перспективне театральне майбутнє і взагалі у житті все було добре.
Але ще на 5 курсі я почала помічати, що в мене погіршується зір. Це відбувалося поступово, але якось вранці я ще готувала собі каву, поснідала, а коли вийшла з квартири на роботу, то на вулиці зрозуміла, що вже майже нічого не бачу, лише обриси та силуети. Це було у 2018 році.
Я майже нічого не бачила, але ставила тоді виставу у театрі, не казала акторам про це — чомусь було соромно.
Думала, що коли після цього робитиму акторам зауваження, то вони скажуть, що добре грають, просто я цього не бачу
Дуже довго вірила, що зір повернеться
Про мої проблеми із зором знали лише найближчі друзі. І все одно вони не розуміли масштабів проблеми. Хоча я майже не бачила, але ходила на роботу, викладала в театральній студії. Досі для мене загадка, як я тоді переміщувалася. Мій мозок відмовлявся вірити, що все це відбувається.
Після втрати зору я ще понад три роки не використовувала тростину. Раніше я бачила як перехожі на вулиці ставляться до людей з інвалідністю, перешіптуються та жаліють. І я розуміла, що наше суспільство не пристосоване до таких людей. Уявляла, як йду вулицею, а всі звертають на мене увагу.
А ще тростина була для мене символом того, що я приймаю свій стан і тепер таким буде моє життя. Я ж вірила, що завтра все налагодиться. Але завтра все ніяк не наставало. Проте надія, що зір таки повернеться, жила в мені ще довго.
Мої друзі весь час мене підтримували та робили все можливе. Після втрати зору я ще два роки лікувалася у Німеччині, де мені зробили три операції. А коли лікарі сказали, що зробили все можливе, настав дуже важкий період мого життя. Коли в мене почали з’являтися суїцидальні думки, то я наважилася піти до фахівця.
Я почала займатися з психотерапевткою і вона відразу мене запитала, чи хочу я так прожити усе своє життя. Моя відповідь була однозначна, тому я зрозуміла, що маю вибір. Або закритися вдома від усіх і нічого не робити, або обрати шлях, який буде складнішим — спробувати віднайти себе у житті в тих обставинах, який я опинилася.
Ми часто забуваємо, що маємо вибір, але він є завжди. Я почала приймати ситуацію і шукати себе
Життя змінила розмова в потязі
За 5 днів до повномасштабної війни я поїхала на реабілітацію в Карпати. Всю дорогу в потязі я плакала, бо опинилася між незрячими людьми й зрозуміла, що тепер я також така і таким буде решта мого життя.
Я їхала з реабілітологом в купе і до нас прийшов хлопець, який одразу мені не сподобався. Він поводився як альфач, наче він найкращий у цілому світі. Коли ми розговорилися, виявилося, що він втратив зір два роки тому і весь цей час ходить з тростиною. Тоді я подумала, що якщо навіть він це робить, опанував себе і живе далі, то чому цього я не можу зробити я?
24 лютого нас евакуювали, але цей хлопець взяв мій номер телефону і пообіцяв навчити користуватися комп’ютером. Коли почалось повномасштабне вторгнення, моя подруга виїхала до Польщі і я почала жити сама. Тоді я остаточно усвідомила, що у мене немає вибору і маю давати собі раду сама.
Три місяці я жила у Львові, а потім повернулася до Києва. Знайшла людину, яка вчила мене ходити з тростиною та відвідувала реабілітаційний центр. Згодом мені запропонували там працювати. Так я почала викладати акторську майстерність для людей, які мали ментальні порушення. І я навіть поставила виставу, у якій акторами були люди, що мають шизофренію.
Весь цей час я спілкувалася з Ігорем, він допомагав опанувати тростину і комп’ютер. Потім ми почали зустрічатися, а згодом одружилися.
Друг жартував, що ходитиме при мені голим
До нового життя я звикала поступово. Я швидко опанувала смартфон, бо мені там встановили програму VoiceOver. Втрата зору — це дуже страшно і не всі можуть до цього адаптуватися. Але за характером я боєць, тому вирішила ставитися до всього, як до гри. Я постійно шукала, чим ще можу займатися.
Мені пропонували залишитися працювати в театрі, бо незрячий режисер — це якась екзотика. Але я не можу конкурувати з режисерами, які бачать. Я трохи нарвана і не хочу жити у світі, де мене оцінюють за тим бачу я чи ні.
Хочу, щоб мене оцінювали як людину і фахівця
Якось в реабілітаційному центрі ми проводили майстер-клас з комедійної імпровізації і тоді мене запитали, чи не пробувала я себе у стендапі. І я подумала, чому б ні. Мені хотілося спробувати усе, що пропонує мені життя. Якість нашого життя залежить від нас, тому я почала проживати своє життя настільки якісно, наскільки можу в цих обставинах.
Я відразу почала жартувати про втрату зору, а згодом мене запросили стати резиденткою «Підпільного Стендапу». Один з перших жартів був про те, як мій друг спитав чи може ходити при мені голим. І я подумала, що тільки б не прозріти в цей момент. Ще один — про те, як подруга викликала мені глухого таксиста і мені було дуже цікаво, як же ми з ним маємо порозумітися. Взагалі у мене багато кумедних випадків з таксистами.
Мені подобаються всі мої жарти. Але одна з улюблених історій — з приймальні у лікарні, коли якась жінка подумала, що в мене не тростина, а нунчаки
Я щаслива, бо маю опору в житті
Крім стендапу, я працюю гідом в Музеї у темряві «Третя після опівночі». Кілька днів на тиждень я проводжу там екскурсії. А ще веду «Подкаст наосліп», адже після того, як Василь Байдак запросив мене на подкаст до себе, багато людей говорили мені, що мене дуже приємно слухати. Усі дні в мене проходять по-різному — я готуюся до подкастів, веду екскурсії, виступаю зі стендапом.
Я б хотіла, щоб люди ставилися до мене так само як і до втрати зору. Коли я вперше вийшла на вулицю з тростиною, то зрозуміла, що більшості просто байдуже. Всі люди ставляться по-різному і це нормально. Є люди, які жаліють і кажуть, що їм мене шкода, то це не дуже коректно. А є ті, які підходять і чемно запитують, чи потрібна мені допомога.
Найбільше хочу, щоб нас не бомбили, війна закінчилася і всі українці стали свідомими та перейшли на українську мову. А ще хочу завершити книгу про своє життя, яку я почала писати.
І попри все я розумію, що зараз у мене все добре. Я маю чоловіка та друзів, яких дуже люблю. Зараз я розумію, що саме мої близькі, а не кар’єра — це найбільший скарб у житті.
Хоча втрата зору — це дуже драматична сторінка мого життя, але в мене є опора, тому почуваюсь щасливою людиною
