З міста — в село, з російської — на українську. Історія сім’ї переселенців з Донеччини, де виховують 10 дітей

Перше слово найменшої доньки подружжя Распертових з Донеччини було не «мама», а «там бах». «Їй було дуже страшно. Всі ховалися в підвалі, а ми вдвох з нею залишалися на ліжку», — згадує Світлана, мама-вихователька будинку сімейного типу. Це був 2014 рік, після якого в родини почалися переїзди.

Нині Распертові опинилися на Заході України. На їхньому вихованні десятеро діток, а мешкають вони в домі найстаршого сина родини, який воює в ЗСУ. На Львівщині дітям було складно — вони вперше потрапили в повністю україномовне середовище. Як багатодітній родині вдалося адаптуватися, читайте в матеріалі ШоТам.

У нашій родині десятеро діток

У нас із моїм чоловіком Олексієм 10 прийомних діток. Вони називають нас батьками, а ми їх — своїми дітьми. Маємо статус дитячого будинку сімейного типу. Першого, 11-річного хлопчика Віталія, ми взяли в родину у 2011 році. Нині він уже дорослий, тому офіційно не вважається нашою дитиною, але ми постійно на звʼязку.

Хто б міг тоді подумати, що коли Віталію буде 23, він захищатиме нас на фронті, а ми житимемо в його будинку за сотні кілометрів від рідного дому.

Останнього хлопчика Дмитра ми взяли цього літа. Він був під опікою бабусі на Донеччині, але та померла. Останні пʼять років ми жили з девʼятьма дітками та не думали брати когось нового, але нам подзвонили з управління соцзахисту на Донеччині, і відмовити ми не змогли.

Старшій нашій дитині Денису зараз 16 років, а найменшій Софійці — 5. Ми виховуємо трьох хлопців і сімох дівчаток.

Перше слово — не «мама»

Перший досвід евакуації у нас був ще у 2014-му. На той момент ми з чоловіком мали в Макіївці пʼятеро діток, і більшість з них були дуже малесенькі. Досі памʼятаю, що перші слова найменшої дівчинки тоді були «Там бах». Їй було дуже страшно. Усі ховалися в підвалі, а ми вдвох із нею залишалися на ліжку. Думала: «Буде як буде».

Евакуйовували нас так званим зеленим коридором. На практиці ж нам сказали: «Їдете на всій швидкості». Бойовики нас випускали, але ніхто не давав гарантій, що ми доїдемо.

Коли зупинилися й поглянули на машину, вона вся була побита уламками.

Три роки ми жили на Одещині в різних населених пунктах, а потім у 2017 році повернулися в Донецьку область — у мене там жила мама. Вона хворіла, і я хотіла були поруч. Так ми перебрались у Білозерське, і це, як зʼясується згодом, знову не назавжди.

Обрали Україну

Росія знову забрала наш дім торік, у 2022-му. Куди тікати цього разу ми не знали, адже безпеки не було ніде. Тому я з дітьми виїхала до Німеччини, де ми перебували чотири місяці. Чоловік з нами не поїхав — не міг залишити сина в ЗСУ одного, без підтримки.

Ми жили в юнацькому гуртожитку. Не можемо сказати, що почувалися як удома. У місцеву школу діти не ходили — підʼєднувалися онлайн до української, а з інтернетом там була біда, бо він дорого коштував і був тільки в підвалі. Коли в одній кімнаті 30 дітей (з усього гуртожитку — прим. авт.) підключалися онлайн, то було важко.

Але не можемо скаржитися — нас добре прийняла нова країна. Памʼятаю, що нам зустрічалися волонтери-українці, які там мешкають по 20-30 років. Та й німці постійно допомагали гуманітаркою. Та розумієте, одній, без чоловіка та з 10 дітьми було тяжко. Дуже тягло назад. Усі навколо допомагали, але не було внутрішнього спокою, тому ми повернулися на Батьківщину.

Будинок відновили майже з нуля

У Німеччині ми познайомилися з родиною, яка на Львівщині теж має дитячий будинок сімейного типу, і спершу оселилися в них. Десь за місяць переїхали в будинок у селі Висоцько Золочівського району, який належить Віталію. Він ніколи тут не жив. Тут узагалі за 18 років протягом короткого періоду часу хтось мешкав, і то лиш в одній кімнаті.

Тож перша проблема, з якою ми зіштовхнулися на новому місці — некомфортне помешкання. Нам одразу впало в око, що тут у літній кухні повністю провалений дах.

Ми думали, що просто полагодимо, але коли зняли його, щоб замінити, то посипалися всі стіни — довелося розбирати.

У самому будинку все пофарбували, підмазали, побілили. Згодом, коли осінніми днями стало сиро, ми замінили вікна. Опалення тут було, а ось воду провели тільки торік.

Нині в нас дуже гарний просторий будинок. Тут чотири житлові кімнати — всі великі та непрохідні. У домі є необхідні зручності: ванна, туалет. Проблема тільки з кухнею — вона маленька й не розрахована на нашу родину, але це так, дрібнички. Вихід ми знайшли ­— великий стіл поставили в передпокої, і там дітки їдять. Загалом нам тут затишно.

Диктант з української на відмінно 

Адаптація діток на Заході не була легкою. Найбільша проблема стосувалася мови, бо ми всі говорили російською. У нас зараз діти — майже всі підлітки, і для них це було тяжко. Через мову їх не одразу сприйняли в нових школах, за першої помилки інші діти називали наших «москалями».

Ми багато говорили на цю тему. Я вислуховувала діток, підтримувала їх. Вдома ми також намагалися говорити українською. Я розуміла — цей перший непростий період переходу треба було пройти. «У житті не один раз нам буде тяжко. Але те, що нас не зламало, зробило нас сильнішими», — казала.

Ще коли ми тільки переїхали, один з наших хлопчиків — Іван — був у восьмому класі.

Памʼятаю, вчителька наприкінці вересня дала його класу диктант з української мови, і наш син (ще на той момент майже не спілкуючись державною) написав його найкраще. Вона була вражена: «Як це так?». І він тоді сказав їй: «Якщо я нею не розмовляю, це не значить, що я її не знаю».

Зараз усі дітки файно балакають. Вони ж щодня спілкуються з однокласниками, які розмовляють українською, тому навіть, мабуть, не помітили, як перейшли. Буває, звісно, у них (та й у нас із Олексієм), що не можуть швидко згадати якесь слово, але, думаю, це невелика проблема.

Тепер у церкву не лише на Великдень

Перший час дітям було складно соціалізуватися. Ми завжди жили в місті, а тут уперше переїхали в село. Звісно, діти сумували за школою, вчителями, друзями. Вони звикли до швидкого темпу життя: уроки — перший гурток — другий гурток — додому ввечері. Завжди було куди піти, чим зайнятися у вільний час.

У селі життя спокійніше, тому на початку дітям було складно це приймати. Але зараз у них починає формуватися нове коло спілкування, і це тішить. Вони, до речі, почали частіше ходити до церкви (а раніше ми бували там раз на рік — на Великдень). Тут, на Львівщині, дітей більше вчать, що треба вірити.

Звісно, зараз уже дітки знайшли собі заняття. Хтось ходить у музичну школу, хтось — на танці чи малювання. Дівчатка відвідували майстер-класи, де робили браслети. Наш Іван пробував себе у футболі, але йому не зайшло, хоча цьому виду спорту тут дійсно приділяють увагу.

На гуртки ми возимо діток у сусідні населені пункти на базі ОТГ, бо в нашому селі немає. Але тут є клуб, завідувачка якого намагається діток хоча б раз на тиждень зібрати, щоб провести якийсь концерт абощо.

Місцеві не стояли осторонь

Ми з чоловіком швидко здружилися з місцевими — тут багато гарних людей. Коли ми тільки приїхали торік, нам жителі села зносили багато харчів: хто картоплю, хто сир. Молоко, сметану носили. Місцева влада знайшла для нас холодильник і пральну машинку. Словом, по-приятельськи, по-доброму нас тут зустріли.

А ще ми товаришуємо з іншими переселенцями: з Луганська, Харкова. Тут таких (разом з нами) три родини. Спілкуємося, підтримуємо одне одного. Коли погода дозволяла, виходили разом на природу, влітку разом смажили шашлик. Марійка з Ігорем, з якими ми познайомились у Німеччині, живуть за 18 кілометрів від нас, і з ними теж підтримуємо звʼязок.

Звісно, хочемо додому, на Схід. Але розуміємо, що повертатися нам нікуди. За ці роки в нас був різний досвід евакуації, і завжди звикнутися мені допомагала внутрішня сила. Головне — не боятися. Зміни — це завжди складно, але вони потрібні. Якщо вам треба допомога — попросіть. Скрізь є люди, і якщо ставитися до всіх навколо з повагою, то так само буде й до вас. Усе можна перебороти.