Коли ця дівчина говорить про Україну та свою роботу, її очі горять. У неї немає українського коріння, та є любов до країни з першого погляду. 23-річна американка Сара Слімп приїхала з Вашингтону, щоб підтримати нашу країну під час війни.
Зараз дівчина — менеджерка з розвитку партнерств благодійного фонду «Голоси дітей»: вона комунікує з міжнародними донорами та партнерами, аби збирати кошти на психологічну реабілітацію дітей. Адже росіяни примусово перевезли на інші території або депортували з України майже 20 тисяч дітей, і це лише відомі дані. Свою історію Сара розповіла для ШоТам.
Сара Слімп
менеджерка з розвитку партнерств благодійного фонду «Голоси дітей»
Любов, що почалася з Андріївської церкви та липи Петра Могили
Перед повномасштабним вторгненням я була в Україні двічі та маю тривалу історію любові до неї — мій батько працював тут, коли я ще була дитиною.
Україна, гадаю, була найцікавішим місцем, яке він відвідував. І я, і мій брат завжди любили його поїздки, фото й відео, які він надсилав, тож ми закохалися в Україну та хотіли дізнатися більше. Так ми вперше приїхали сюди до тата у 2015 році.
Тоді мене вразила архітектура Києва та розуміння, наскільки країна має глибоку історію. Ми приїхали до церкви святого Андрія, і там було дерево в парку — це одне з найстаріших дерев в Україні. Я думала: «О Боже, в них така історія, така культура, вона так відрізняється від Америки!». Я була вражена. Українці гостинні, добрі та відкриті, діляться культурою, їжею. Це було щось, чого я не бачу в нас
Перша моя поїздка тривала тиждень, згодом я повернулася ще на місяць. Коли мені було 17, поїхала в літній табір на Миколаївщину, на берег Чорного моря. Туди з’їхались діти з прифронтових територій — майже мої однолітки, які пережили травматичний досвід війни.
Я стежила за російською агресією в Україні з 2014 бодай через те, що тут був тато. Багато моїх ровесників не знали, що відбувається, тож я почувалась щасливою, що могла зустріти українських дітей — зробила про них фотопроєкт і презентувала його потім у Вашингтоні.
Читайте також: У США випустили ілюстровану книгу з цитатами понад ста українських дітей про війну
Тато бачив у мені пристрасть та іскру
Коли почалось повномасштабне вторгнення, я не могла залишатися осторонь. У липні 2022 року приїхала в Україну на два місяці, щоб надавати якусь гуманітарну допомогу.
Тут я почувалася на своєму місці, тож сказала татові, що планую переїхати сюди після навчання. Батьки підтримали це рішення — вони завжди казали нам з братом, що ми маємо мандрувати так багато, як тільки можемо. У 2022 році зі мною в Україну щоразу приїздив тато. Думаю, він бачив цю пристрасть, іскру в мені. Звісно, мої мама з татом переживають, як і всі батьки, але підтримують, і я дуже щаслива.
Потім я повернулася до США, щоб закінчити останній рік у коледжі, вивчала політичну економіку з міжнародної перспективи та французьку. У 2023 році, через кілька місяців після випуску, остаточно переїхала до української столиці й живу тут уже півтора року.
Коли переїхала, знала «привіт», «будь ласка» й «дякую»
Тоді в благодійному фонді «Голоси дітей» саме шукали англомовних працівників для співпраці з донорами. Фонд займається психологічною допомогою дітям з досвідом і травмами війни. Я почала тут працювати, бо діти — це майбутнє, і вони абсолютно невинні. Хочу зробити свій внесок — поділитися з міжнародними донорами їхніми вражаючими історіями стійкості.
Пригадую, як у червні 2024 року провела у Львові день з хлопцем з Харківщини, що пережив викрадення й депортацію. Він кілька разів намагався втекти від росіян, на четвертий раз його затримали на кордоні, а потім катували. Але він залишився стійким. Це було вражаюче — це був мій перший досвід такої взаємодії. Тоді я прийшла на залізничну станцію, дуже нервувала, тому що є мовний бар’єр, а я маю бути чутливою, але не надто. І… він прийшов, намагався взяти мою сумку. Я кажу: «Ні-ні, все окей, можу нести її». Він почав сперечатися: «Ні, я понесу — я джентльмен!» і поклав її в машину.
Ми не говорили про його історію. У певний момент він повернувся до мене: «Ти знаєш, що зі мною відбулося?». Сказала, що трохи знаю, і якщо він хоче розказати більше, то ласкаво прошу, а якщо ні, щоб не почувався зобов’язаним. І він почав говорити про це, про родину, про Україну, як він її любить. Завжди ношу цю історію з собою — це щось, що складно оформити в слова, бо воно має надто велике значення.
Того дня ми з ним бавились і бігали біля Оперного театру, і мовний бар’єр не був перешкодою — допомагали ламана англійська, ламана українська та гугл-перекладач.
Коли я переїхала, знала «привіт», «будь ласка», «дякую» і багато жестів, вказівок, знаків. Спершу спілкуватися було складно, але тут усі добрі, і я жодного разу не почувалася збентеженою, якщо виникав мовний бар’єр
Казала: «Я дуже перепрошую — будь ласка, говоріть англійською», і мені відповідали: «Ооо, окей!». Більшість людей мого віку тут говорять англійською, ну й завжди можна перекласти, якщо чогось не розумієш.
Я адаптувалася в Києві доволі швидко. Спочатку була зосереджена виключно на роботі, тож за побутові питання та мовний бар’єр не переймалася. Українську мову почала вивчати з вчителем і стала почуватися більш впевнено — зараз можу частково розуміти її на слух, але сама ще говорю мало.
Взаємодія з іншими людьми, які вірять у мене та мою роботу, додають впевненості, допомагають соціалізуватися — своєрідний англомовний клуб. Я відвідую події в «Американському домі», що є частиною консульства. Там зустріла багато нових друзів — ми граємо у волейбол щонеділі. Я почала відчувати, що знайшла спільноту. Пишаюся собою і щаслива, що працюю тут.
Подібний досвід — як фактор зцілення
Фонд, у якому я працюю, прагне максимально пом’якшити недитячий досвід українських дітей, які постраждали від війни. Команди психологів працюють з родинами офлайн в осередках по країні та онлайн.
Ми спілкуємося з багатьма родинами, які зіштовхнулися зі значними травмами, з родинами військовослужбовців, в’язнів війни, загиблих або зниклих безвісти. Коли вони зустрічаються з іншими людьми з таким самим досвідом, думаю, відчувають цю силу та стійкість — як ми кажемо, можуть «поповнити свої ресурси».
Це якраз одне з моїх завдань — аби у фонду були ресурси на допомогу дітям. Окрім великих іноземних донорів, я працюю з індивідуальними благодійниками з усього світу — багато підтримки надходить із США, Франції, Німеччини, Сполученого Королівства.
Дехто допомагає креативно: наприклад, велосипедисти, збираючи кошти для «Голосів», подолали шлях від Британії до українського кордону.
Півтора року в країні, що воює, змінили мене
Навесні 2024 наша команда поїхала до США — ми брали участь у конференціях, обговорювали можливі партнерства, просували інтереси українських дітей, постраждалих від війни. Чи готові там люди чути й сприймати ці історії? Думаю, що інколи.
На початку війни, коли про це говорили всюди, було складно заперечити реальну історію, та тепер, коли я приїжджала додому, зіштовхнулася з багатьма дивними питаннями. Дехто казав, мовляв, чув, що дітей викрадають, але не думаю, що це правда — я сказала, що особисто зустрічала двох дітей, яких викрали та повернули. Вони не можуть заперечити, коли розповідаєш про власний досвід. Тому я хочу розповідати історії цих дітей, бути їхньою зв’язківицею.
Тим, хто вірить у російську пропаганду, кажу: «Приїдьте сюди, поживіть зі мною тиждень, і ви побачите все самі»
Коли я їхала в Україну, то припускала, що залишуся в Києві на рік, та восени вже буде два. Півтора року життя в країні, що воює, змінили мене — тим паче я сюди приїхала майже дитиною. Відчуваю, що виросла, і думаю, що це через людей, з якими працюю, спільноту, яку тут знайшла, й також Україну. Я зустрічала так багато неймовірних українців, чула так багато історій стійкості родин та бійців на передовій. Відчуваю це тепло й почуваюся фантастично від роботи в організації, яка може допомогти дітям повернути їхнє дитинство.
Чимало дітей-учасників табору, з якими я познайомилась у свої 17, зараз досі перебувають у російській окупації.
Фото надані Сарою Слімп
