«Головне – не досвід, а любов до тварин». Як Луцький зоопарк працевлаштовує переселенців з Донеччини

Луцький зоопарк з початком повномасштабного вторгнення став і прихистком для мавп-переселенців, і новим місцем роботи для людей зі Сходу України. Тут вони вперше в житті почали працювати з тваринами: готувати для них їжу, доглядати за ними й налагоджувати контакт. Для когось із переселенців робота в зоопарку стала втіленням дитячої мрії, а хтось знайшов серед колег друзів, які стали другою сім’єю.

Директорка Луцького зоопарку Людмила Денисенко розповідає, що пишається тим, що її колектив працює насамперед за покликанням і не покинув тварин у важкі часи. Людмила розповіла ШоТам про завдання зоопарку під час війни, «ланцюжок добра» та про нових колег-переселенців.

Людмила Денисенко

Директорка Луцького зоопарку

Залишилися працювати, бо за нами стоять життя тварин

У Луцькому зоопарку мешкають 146 видів тварин, загальна кількість – понад 2 тис. особин. У 2015 році у нас відбулися масштабні зміни – наш зоопарк став єдиним в Україні, відреконструйованим за європейські кошти. Ми взяли участь у Програмі міжнародного і транскордонного співробітництва Польща-Україна-Білорусь та виграли спільний грант із зоопарком у польському місті Замості. Цей проєкт став точкою поштовху вперше за майже 40-річну історію. Ми почали створювати нові робочі місця, розвивати наше підприємство, яке було на межі загибелі. Нині у зоопарку працюють 56 людей, а щоденно його обслуговують 35 співробітників.

Вранці 24 лютого ми почули перші вибухи, однак, незважаючи на це, ми прийшли на роботу. Усі розуміли, що за нами стоять життя інших створінь. Зоопарк – це не кабінет і не завод, який можна просто зачинити й піти. Тож наш колектив почав думати про харчування тварин і запасатися водою. Тоді в Луцьку почалася паніка: люди змітали всі продукти з полиць супермаркетів, була навіть проблема з хлібом. Ми не знали, чого очікувати, тому вирішили зменшити раціон тваринам на 30-40 %.

Протягом першого місяця повномасштабної війни зоопарк зачинився для відвідувачів. Приходили тільки працівники, тому що тварини потребували догляду, медикаментозного забезпечення, необхідно були прибирати вольєри. До того ж на території зоопарку ростуть багато рослин. Знищити все це не можна було. Я згадую самовідданість працівників, які приходили у такий важкий час на роботу, попри труднощі з транспортом і загальний страх. Деякі наші колеги виїхали в паніці за кордон, але здебільшого наші співробітники залишилися. З гордістю можу сказати, що в Луцькому зоопарку люди працюють за покликанням, розуміючи, що від нас залежать інші життя.

Наш зоопарк підтримали колеги та друзі з Європи

Було дуже приємно, що з нами одразу зв’язалися колеги із зоопарків Варшави, Вроцлава, Лодзі та інших польських міст. Вони підтримали українські зоопарки, зокрема і Луцький. Перша допомога прийшла вже на початку березня. Це були сухі й вологі корми для тварин, консервація, каремати, спальники та теплі речі. На території нашого підприємства мешкають ще й коти та собаки, тому і для них, звісно, ми також просили допомогу – у місцевих магазинах тоді нічого не було. Польські колеги допомагають не тільки нам, а й безпритульним тваринам на Житомирщині та Київщині, де відбувалися бойові дії.

Згодом нас підтримала ЄАЗА – Європейська асоціація зоопарків і акваріумів. Вони відкрили рахунок і передають нам грошову допомогу. За ці кошти можемо сплачувати комунальні послуги й закуповувати корм, який значно подорожчав. Завдяки допомозі ЄАЗА ми не підіймаємо ціну вхідного квитка, вона залишається дуже низькою: 50 грн для дітей і 80 грн для дорослих. 

Дуже вразили поодинокі люди, які взяли під опіку наш зоопарк. У нас є друг з Німеччини пан Крістіан, він запропонував свою допомогу. Приїхав до нас фурою з кормами, сіном, клітками й медикаментами. Ми запитали у нього, чому він обрав саме Луцький зоопарк. На це Крістіан відповів, що був впевнений, що великі зоопарки у великих містах підтримають, а невеликі – ні. Протягом повномасштабної війни він приїжджав уже тричі й організував у своєму містечку допомогу для нас. Немає сумнівів, що з такими людьми ми переможемо.

Джерело позитивних емоцій і «ланцюжок добра»

Коли до Луцька почали приїжджати внутрішньо переміщені особи, їм необхідно було якось перезавантажитися. Вони почали запитувати, чи можна відкрити зоопарк. І наприкінці березня ми прийняли рішення, що починаємо приймати відвідувачів. До того ж зоопарк – це підприємство, що фінансується державою лише на 60 %, а 40 % – це власне утримання. Тож наші гості, купуючи квитки, підтримували нас. Коли ми бачили людей, які хоча б на кілька годин змогли перемкнутися з новин, спостерігаючи за тваринами, і виходили від нас із посмішкою, то зрозуміли, що все правильно робимо. Відвідування зоопарку під час війни стало джерелом позитивних емоцій і психологічним розвантаженням для українців.

Ми розуміємо, що перемога залежить від кожного з нас у прямому сенсі. Завдяки українській армії ми маємо у нашому місті спокій, роботу та заробітну плату. Тож наш колектив прийняв рішення: щомісяця до кінця війни ми будемо віддавати одноденний заробіток на потреби ЗСУ. Так втілюється «ланцюжок добра»: хтось допомагає нам – комусь можемо допомогти ми. Цю ініціативу підтримали всі працівники одностайно.

До Луцька приїжджають переселенці з тваринами. Якщо вони не можуть придбати їм їжу, ми допомагаємо кормами раз чи двічі на місяць. Є люди, які звертаються до нас постійно. Мені дуже запам’яталося, як один хлопчина прийшов і сказав: «Дайте, будь ласка, корм тільки на місяць. Потім я знайду роботу та купуватиму сам». На що ми відповіли, що поки маємо можливість, будемо допомагати. Ми не сильно збідніємо на мішок корму, а для когось це буде цілий місяць економії. Тож наш «ланцюжок добра» працює в усіх сферах.

Вперше прийняли тварин-переселенців

На початку березня до нас приїхали тварини із зоопарку «ХІІ місяців», що на Київщині, який одразу опинився під окупацією. У них була підірвана трансформаторна підстанція, вони лишилися без електрики та обігріву. Там жило багато теплолюбних тварин. Ще однією проблемою стали підірвані мости, тож евакуйовували мешканців зоопарку човнами через річку. Коли власник «ХІІ місяців» зателефонував і запитав, чи можемо прийняти на деякий час їхніх тварин, ми одразу ж погодилися й почали готуватися до прийому.

До нас приїхали 11 мавпочок, дуже худеньких і наляканих. Було видно, що вибухи не пройшли повз них. До цього ми бачили на фото згорьованих і застраханих людей – і зрозуміли, що до нас приїхали такі самі «люди». У нас вони змогли від’їстися – добре, що не було перебою з постачанням харчування. Ми раді, що зберегли їх тією колекцією, якою вони прибули до нас. У середині травня мавпи повернулися до себе додому. Це був наш перший досвід прийняття тварин-переселенців.

Дитяча мрія втілилася в Луцьку

У нашому колективі нині працюють п’ять людей, які є внутрішньо переміщеними особами. Перша з них – Тетяна Пономарьова, яка переїхала з Донецька до Луцька ще в 2015 році. У наше місто вона потрапила випадково. Залишивши Донецьк, Тетяна прибула з дітьми на київський автовокзал, де вона для себе вирішила: який перший автобус буде, туди вони й поїдуть. Так вона опинилася в Луцьку. Якось вона гуляла в нашому зоопарку, її зацікавив спів пташок. Тоді на касі висіло оголошення, що ми набираємо працівниць на роботу. І Тетяна звернулася до нас. 

Коли ми познайомилися, я її взагалі не бачила як працівницю з тваринами. Тетяна приємна в спілкуванні людина, тож я думала, що можна поставити її на контроль або на посаду адміністраторки. Однак жінка категорично заявила, що хоче працювати саме з тваринами, хоч у неї ніколи й не було відповідного досвіду. Рік вона пропрацювала на кухні, а потім сама запропонувала себе на відділ приматів. Тепер вона є його завідувачкою і говорить, що не уявляє себе в іншому місці роботи, крім зоопарку. Вона мріяла працювати з тваринами з дитинства і робить це вже майже сім років. Її приклад став певною гарантією для тих переселенців, які долучилися до нашого колективу за останні місяці.

Цього липня з нами почала працювати Тетяна Муль з Маріуполя, яка до цього жила в Донецьку. Війна її наздогнала вдруге, і вона переїхала до Луцька. З Тетяною Пономарьовою вони були знайомі давно, тепер разом працюють у відділі приматів. Кожен з нашого колективу старається підтримати переселенців: хтось приносить городину, хтось – одяг. Якщо це не так актуально для людей, які у нас працюють, то все одно є спільноти, які потребують продуктів і речей.

Досвід не важливий, головне – бажання навчитися та любити тварин

У нас працюють переселенці без досвіду роботи з тваринами. Я впевнена, що головне – це бажання навчитися та любов до тварин. А тварини – як діти, все відчувають, їх не можливо «купити». До нас нещодавно долучився Сергій Валентинович з Донецька, який до цього працював охоронцем на заводі. Тепер він у відділі копитного ряду, знає, яку кашу приготувати лосеняті та як погодувати його молоком з пляшки. Ми всього навчаємо, а люди самовіддано це роблять. У перший день нові працівники починають прибирати, потім вивчають раціони тварин, далі можуть заходити до вольєрів, контактувати, робити озеленення тощо. Навчання триває від двох тижнів до двох місяців.

Ми підтримуємо одне одного, і це зміцнює наш колектив. Я завжди кажу, що робота в зоопарку – це сім’я. У своїй родині ми не завжди можемо провести вісім годин поспіль, якщо це не ніч, а тут ми багато часу спілкуємося щодня. Мені дуже приємно, коли працівники можуть поділитися в колективі особистим. Наприклад, у нас працює хлопець, у якого тато служить у ЗСУ, його довго не було вдома. Коли батько повернувся, хлопець сказав: «Хочу поділитися з вами радістю – прийшов тато на один день». 

На роботі треба не відпрацьовувати, а проживати день

Коли у 2015 році у нас почала працювати Тетяна, вона для себе вирішила, що перейде на українську мову. З першого ж дня вона так і зробила, і це нам дуже імпонувало. Цього року в зоопарку працюють російськомовні переселенці. Через кілька тижнів після того, як вони розпочали роботу, я запропонувала перейти їм на українську. Сказала, що ми будемо допомагати в цьому. Навіть якщо вони щось скажуть неправильно, ламаною мовою – нічого страшного. Проте ми живемо в Україні, де є єдина державна мова, і працюємо в зоопарку, який є державним підприємством. Коли до нас звертаються люди, ми повинні надавати їм інформацію українською. І я рада, що мої колеги не сприйняли це як образу або утиснення.

Я думаю, що переселенці, які працюють у нас, насамперед цінують ставлення людей до них і дружні стосунки, які зав’язуються в колективі. Переконана, що на роботу треба ходити з радістю, не відпрацьовувати години, а проживати цей день. Дуже важливо, щоб людям було комфортно в колективі, щоб вони могли посміхнутися й на хвильку забути, за яких обставин покидали свої домівки. 

Я впевнена, що коли Україна переможе, переселенці захочуть повернутися у свої міста. Але якщо той невеликий період, який проведуть у Луцьку, вони згадуватимуть із вдячністю та теплом, це означатиме, що ми свою місію виконали. Це і є згуртованість українського народу, яку неможливо подолати.