Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Години крові, болю та єднання». Як це – рятувати людей зі зруйнованого ракетним ударом будинку. Історія Антона Зіміна з Дніпра

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Антон Зімін – один із багатьох дніпрян, які 14 січня відклали всі справи та прибігли до житлового будинку, в який поцілила російська ракета. Чоловік перевертав розтрощені автівки, розбирав завали та допомагав рятувальникам розшукати людей, які опинилися під бетонними завалами.

Згадуючи той день, Антон зізнається: мозок ніби навмисне викреслює спогад за спогадом, аби зрештою забути про трагедію. А свій вчинок чоловік не вважає героїчним, запевняючи, що зробив лише те, що міг. Як і десятки інших дніпрян. 

Антон Зімін

дніпрянин, який одним із перших опинився на місці ракетного удару

З самого початку вторгнення ми вирішили, що залишаємося в Україні

Раніше я ніколи не замислювався, що можу заснути під ковдрою у ліжку, а прокинутися – під завалами і тоннами бетону. Але з початком повномасштабної війни ця думка поступово перетворилася на нашу реальність. 

Останні шість років я був частиною редакції найбільшого українськомовного порталу про ігри, фільми та комікси – PlayUA. А приблизно за місяць до вторгнення почав працювати у міжнародній компанії, де проводжу тренінги та займаюсь виробництвом відео.

Моє життя не було пов’язане з вибухами, війною, ракетами та укриттями. Власне, як і у багатьох українців. Для роботи мені було достатньо мати світло, інтернет та комп’ютер. Та коли російська армія вторглася на нашу землю, ми з дружиною вирішили, що не будемо тікати й залишаємося в Україні. І наша задача – допомогти тим, кому можемо, тими засобами, які доступні. 

Чоловік у парку

Спочатку ми з друзями записалися в різноманітні списки добровольців і тероборонівців, а поки чекали на дзвінок – допомагали країні в інші способи. Так логічним продовженням нашої діяльності стало волонтерство.

З часом кожен із нас знайшов своє місце. Скажімо, спочатку ми рубали дрова, носили пісок, забивали ним мішки. Хтось готував «коктейлі Молотова», інші стояли на блокпостах та патрулювали вулиці. Та вже за кілька днів, коли у голові все більш-менш стабілізувалося, я зрозумів, що потрібно використовувати власний медійний ресурс.

Я організував збори серед своїх знайомих, партнерів, друзів та колег. Возив їжу, одяг, енергетики та інші корисності для поліцейських та бійців ЗСУ, що стояли на блокпостах. А також для переселенців зі сходу країни, адже в перші місяці їх було дуже багато, а потреб – не менше.

14 січня – день, коли Дніпро отримало рубець із 46 загиблих українців

Так нам вдавалося допомагати бійцям і локально збирати все необхідне для воїнів на передовій. Звісно, перші місяці це було масштабно, багато, оперативно та на постійній основі. Схоже на звичайну роботу, яка водночас потребувала чимало зусиль та донатів від небайдужих громадян. 

З часом військові потребували все менше допомоги, звернення та запити скоротилися буквально до кількох на місяць. Тож я майже повноцінно повернувся до своєї довоєнної діяльності. Але коли розумів, що комусь потрібна підтримка, – включався та допомагав.

Коли окупанти почали гатити по електростанціях, робочий графік багатьох українців сильно змінився, адже всі ми так чи інакше залежні від електроенергії. Я не став виключенням. Довелося повністю змінювати графік роботи: працювати вночі, проводити онлайн навчання лише тоді, коли і я, і мої слухачі мали світло й інтернет. Що вже говорити про зйомки та монтаж відео? Найгірше було, коли графіки не працювали взагалі. 

Часом було простіше змусити себе спати посеред дня, аби ввечері прокинутись і працювати. Звісно, якщо графіки співпадають з реальністю. Саме такою і виявилась субота, 14 січня 2022 року. Того дня, коли ворог поранив Дніпро і залишив рубець з 46 загиблих і десятків поранених українців.

Антон Зімін

Від місця «прильоту» нас відділяв мало не один будинок

Моя пам’ять почала поступово «видаляти» спогади того жахливого дня. Мабуть, аби захистити мене. Пригадую, як зранку прокинувся і працював, поки зненацька не вимкнули світло. Я одразу пішов відпочивати, адже зрозумів, що доведеться працювати ввечері і, можливо, вночі. 

Пам’ятаю, як перед сном передивився новини. Тоді в Києві і, здається, у Хмельницькому пролунали вибухи, а знайомі з тих міст писали, що звуки не зовсім схожі на «звичні». Коли прокинувся, дізнався про вибухи вже й на заході України. Я розумів що йде масштабний обстріл, і ось-ось щось може статися і в Дніпрі. 

Знаєте, за цей рік мене не багато разів підводила інтуїція. Це ніби «чуйка», що щось точно має відбутися. І саме тієї миті стався той трагічний «прильот». Вікна моєї кімнати виходять в інший бік від будинку, в якому утворилася величезна діра. Скло вціліло, але коли я спробував встати з ліжка, то відчув, як квартира рухається. 

А потім почув, як плаче моя дитина. Щоб ви розуміли, донечка вже не вперше чула вибухи та роботу ППО. І те, що вона плакала, означало, що приліт був десь зовсім поруч і стовідсотково був потужним. Я схопив дитину та дружину і заховав їх за дві стіни, як вчать рятувальники. За цей час з вікон дитячої кімнати вже виднівся стовп пилу. Дим з’явився трохи пізніше, коли загорілись автівки, припарковані біля місця удару. Від прильоту нас відділяли кілька будинків. 

Я йшов на дим, запах гару, пилу та бетону

Я не до кінця усвідомлював, що потрібно робити в цій ситуації. Але розумів, що варто йти до того будинку і допомагати усім, чим зможу. Швиденько зібрався, як зараз пам’ятаю, взяв пляшку води, поклав у наплічник, одягнув все, що було не шкода, і пішов. Донька дала мені свій новенький налобний ліхтарик.

Тоді я вже точно знав, який це будинок. Повітря всього району було насичено запахом гару, пилу та бетону. Напевно, я пережив всі можливі емоції ще до того, як дістався тієї будівлі. Замість кількох під’їздів в будинку була просто безодня. Руїни були там, де ще кілька хвилин тому обідали, святкували день народження, планували своє життя. Серед тих людей виявилося доволі багато моїх знайомих.

Коли я підійшов ближче, то зайвих думок в голові вже не було. Подивився на мурашник людей, який організувався біля будинку, і почав шукати місце, де могла знадобитися моя допомога. Хоча насправді можна було й не шукати: достатньо було просто стояти на місці, а робота б знайшла мене сама. 

розбори завалів у центрі Дніпра
Фото з особистого архіву Антона Зіміна.

Час зупинився, а втоми не було 

Здавалося, що я пірнув у це море людей. Там були такі самі дніпряни. Люди, які прийшли чи приїхали, щоб допомогти. Були ті, хто вийшов просто з сусіднього під’їзду, і навіть ті, кому пощастило не опинитися під завалами власного будинку. Перше, що потрібно було зробити, – відтягти автомобілі, які заважали під’їзду техніки ДСНС. Цим я і зайнявся з десятками людей, які стояли поруч зі мною. 

Зізнаюся, спогади виринають ніби уривками. Здається, що тоді всі рухи були максимально логічними і правильними. Усе робилося просто на автоматі. Без втоми і перерв. Я настільки поринув у роботу, що пляшка води в наплічнику так і залишилася закритою. 

Тоді здавалося, що автівки відкидалися в бік всього за кілька хвилин, ще «кілька хвилин» пішло на те, аби розгребти брили бетону. Однак вже зараз я розумію, що пробув там щонайменше декілька годин. Коли автомобілі «закінчилися», взявся тягати арматуру та цеглу. 

Оговтувався лише коли в руках опинявся шматок чужого життя

Люди утворили цілі ланцюги, щоб розбір завалів йшов швидше та легше. На той момент вже з’явилася певна організованість. Я був із зовнішнього боку будинку, куди, як здавалось, впала більша частина будівлі. З-під завалів йшов їдкий дим. Хтось казав, що це горять залишки ракетного палива. Тим часом на протилежному боці будинку вже встановили намети для постраждалих і тих, хто надавав допомогу. Там були гарячі напої, теплі речі і волонтери, які налагоджували комунікацію з містянами. 

Я не потребував відпочинку. Просто стояв у ланцюгу і передавав шматки бетону. Автоматично, без зайвих думок. Трагедія була настільки масштабною, що мозок просто вимикав емоції, не давав втомитися. Я «прокидався» лише тоді, коли в руках опинялася частинка чийогось життя, яке, ймовірно, обірвалося під час вибуху. 

Коли з рук у руки передавали частину холодильника, який стояв у когось на кухні, або чоботи, які хтось любив і носив. Ось в ці моменти мій мозок ніби на секунду вмикався, а потім знову занурювався в роботу. 

Удар по багатоповерхівці Дніпра
Фото: з особистого архіву Антона Зіміна.

Години на місці трагедії – це години болю, крові, поту і єднання

Люди виринали з цього мурашника і ховалися там знову і знову. Усі були наче один організм. Якоїсь миті я помітив хлопця з дорогим годинником на руці. Тоді сказав: «Зніміть, бо можете зламати чи подряпати». А він відповів: «Та нічого. Зараз найважливіше – не втрачати час». Так і було, адже кожна хвилина була важливою для тих, хто опинився під завалами.

Згодом, коли ми тягали будівельний мотлох, підбігла ще одна жінка і почала розпитувати, що допомогти, куди нести бетон. Хлопець, який стояв переді мною, сказав: «Не тягніть, підіть краще додому зробіть гарячого чаю і принесіть». Жінка відповіла, що дому вже немає. У такі секунди мене наче викидало на поверхню. Я усвідомлював, де і що роблю, але часу на це не було. Тож одразу повертався «назад».

Вже зараз можу сказати, що ці уривки вкотре доводять, наскільки українці вміють гуртуватися заради спільної справи. І ті години біля розірваного ракетою будинку були для всіх годинами болю, крові, поту і суцільного єднання. 

Антон Зімін у Дніпрі

У хвилини тиші мені хотілося зупинити серце: тільки б почути чийсь голос

На початку цієї розмови мені здавалося, що я пам’ятаю все, але це не так. Ось щойно пригадав про хвилини тиші, які робили надзвичайники. Вкрай важко описати словами, які відчуття були в ті моменти. Усі як один мали замовкнути, вимкнути двигуни автомобілів і всього, що може видавати бодай якийсь шум. 

Ставало так тихо, що хотілося на хвилину зупинити серце, аби точно почути тих, хто був під завалами. Почути будь-який звук. Прислухалися всі, бо навіть найменший стукіт міг допомогти відшукати постраждалих людей. Це дуже травматичний досвід, і моя пам’ять, схоже, дійсно намагається стерти ці спогади. 

Але зараз пригадую все те напруження, яке відчувалося у хвилини тиші. Поступово місця стало достатньо, рятувальники змогли підігнати важку техніку та машини з драбинами, щоб врятувати тих, хто застряг зверху і нагадував про себе ліхтариками.

«Ви звідти?». Я відповів: «Так»

Я відійшов і взяв телефон. Вперше за кілька годин. Хотів подивитися, що відбулось за цей час і які подробиці вже відомі загалу. Дізнався про своїх знайомих, однокласницю доньки тощо. Коли всіх, хто допомагав, попросили покинути території і зайшла велика рятувальна техніка, я зрозумів, що прямо зараз вже не потрібен на місці трагедії. Тож вирішив повернутися додому, а ще – просто випити кави. Знаєте, після побаченого і пережитого захотілося чогось звичного. Кави. 

Я поїхав на улюблену заправку. Це було не найближче місце з кавою, але хотілося повернутися до повсякденного, буденного. Поки я розгрібав брили бетону і перевертав автівки, навіть не задумувався, який вигляд маю. Часу на це просто не було. Але зайшовши в освітлене приміщення, помітив, що мене розглядають люди. 

Я виглядав ніби після масштабного ремонту. Увесь в пилу, дрібних подряпинах і з яскравими відмітками бетону на куртці та джинсах. А коли зняв окуляри – побачив, що лінзи вкриті товстим шаром пилу. Як і моє обличчя. 

Дівчата за касою спитали: «Ви звідти?». Я відповів: «Так» і замовив каву. Вони поцікавилися, чи буду повертатися на місце трагедії. Відповів, що повернусь, якщо потрібно. І тоді мені запропонували зробити трохи кави з собою, аби передати її до руїн будинку. 

Команда заправки наробила запашної та гарячої кави та заповнила стаканчиками цілу коробку. Усе це я передав другу та його побратимам із «Варти Дніпра», які в той момент вже завершили евакуацію мешканців будинку та охороняли територію від сторонніх людей. Зараз мій друг поповнив лави бійців ЗСУ. Добровільно. Як і має бути. Пишаюсь ним.

Обстріл Дніпра: історія Антона Зіміна

Лише зараз той день починає «відпускати» мене

Повернувшись додому, я не забув про трагедію. Навпаки, почав шукати тих, кому потрібна фінансова допомога, кого потрібно підтримати у зборах. Тобто знов перейшов в інформаційну оборону.

І лише зараз, із плином часу, можу сказати, що мене почало «відпускати» після пережитого. У тому будинку були знайомі нашої родини, знайомі моєї донечки. На жаль, дехто з них загинув. Ми порадилися з психологом, як краще розповісти про все дитині, а наступного дня приїхали з квітами до будинку.

Я думаю, що донька ще не пережила цю трагедію. Ми проїжджаємо повз ці моторошні руїни двічі чи тричі на тиждень. І щоразу дружина з донькою витирають сльози. А я думаю про жахливу реальність: сьогодні я можу заснути під ковдрою у ліжку, а прокинутися – під завалами і тоннами бетону власного будинку.

Коментарі

Суспільство

Велосипеди залишали всюди: як жителька Чернігівщини ініціювала створення велопарковки в селі

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю зі спецпроєкту ШоТам та Проєкту USAID «ГОВЕРЛА» про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Тут розповідаємо про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.


Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.

Раніше жителі Количівки на Чернігівщині залишали велосипеди біля дерев чи під магазинами — їх було не злічити. Тепер біля місцевого ліцею красується сучасна 36-місна велопарковка з накриттям. А все завдяки місцевим жінкам, які у 2022 році створили ГО «Юстина», невтомно пишуть грантові заявки та досліджують, що ще можна змінити в селі. 

ШоТам поспілкувалися з очільницею організації Ольгою Вовченко про те, як завдяки опитуванню дізналися, що потрібна велопарковка в селі, та чому зміни в Количівці лише розпочинаються.

Ольга Вовченко

очільниця ГО «Юстина».

Вирішили створювати свою громадську організацію

Я працювала у Чернігівській обласній дитячій лікарні фельдшеркою, але через скорочення штату стала домогосподаркою. Коли почалося повномасштабне вторгнення, то ми з чоловіком вирішили не виїжджати, адже обоє — медики. Спочатку лікували військових, а коли Количівка вже була відрізана від Чернігова, взялися допомагати місцевим. 

Ми готували вдома на вогні. Газу не було, світла не було, а отже й інтернету — ми не знали, що відбувається. Але надавали медичну допомогу, прибирали у дворі, прали, годували собак і котів. Люди дуже згуртувалися.

Якраз напередодні 24 лютого у Количівку приїжджала представниця Українського жіночого фонду — місцеві жінки прийшли послухати, навіть створили групу самодопомоги. Але після початку вторгнення ми про проєкти не думали — турбот вистачало. Та невдовзі представниця фонду зателефонувала, аби поцікавитися, як справи в групи. Кілька жінок уже роз’їхалося, але дехто лишився і ми знову згуртувалися.

Ми ризикнули: прописали проєкт для психологічної підтримки жінок, але ще ж треба його реалізувати через громадську організацію, а в нас її не було. Нам запропонували партнерську з Корюківки, але це далеко. Транспорту нема, дороги погані, інтернету нема — що ж ми будемо робити? Вирішили створювати своє.

Частина учасниць ГО «Юстина». Наразі в ГО є 3 постійні учасниці, і кілька долучаються за змоги. Фото надала героїня 

«Юстина», бо справедливість

Так у вересні 2022 року ми, жінки з Количівки, створили громадську організацію «Юстина». Назву пояснюю просто — бо «справедливість» (з лат. justus — справедливий — ред.). Тоді ніхто не знав, що таке ГО, яка знадобиться документація і як створювати проєкти, але ми всього вчилися в процесі.

Перший проєкт «Юстини» — «Клуб Юстина надає крила» — підтримав Український жіночий фонд. Для нього місцева влада надала нам приміщення в будинку культури, і ми почали проводити там різноманітні заходи для психологічної підтримки жінок і дівчат. Грошей у селі не вистачало, тож ми приносили дрова з дому, аби зігріти приміщення. 

Ми запрошували психологиню, юриста, тому що багато жінок мали юридичні питання, а доїхати до Чернігова тоді було складно. Проводили й заходи з дітьми — ми хотіли, щоб діти теж могли розвантажитися психологічно.

Місцеві не одразу звикли до таких заходів, а деякі вважали, що їм не потрібна психологічна допомога, і мали багато упереджень щодо психологів. Але зміни в тих, хто таки відвідував заняття, були помітні. Жінки ставали спокійнішими, більш розкутими, виговорювались. Між собою знайомились, бо навіть живучи в одному селі, могли ніде не перетинатися.  

Після першого успішного проєкту було багато інших: робили спільний перегляд кіно для мам з дітками, створювали алеї пам’яті та невеликий меморіал в селі, інформували жінок про гендерно зумовлене насильство. 

Стратегічна сесія ГО «Юстина». Фото надала героїня 

Читайте також: Спершу був «хейт», згодом з’явився діалог: на Чернігівщині жителі голосують і змінюють свою громаду

Спільний запит у селі — велопарковка

У кожному дворі в Количівці є один чи кілька велосипедів — так діти добираються до ліцею, а багато працівників — на роботу. Тож коли в селі проводили анкетування, то виявили спільний запит — відсутність місця для роверів.

Я теж спостерігала за ситуацією — велосипеди всюди: біля магазину, пошти, біля ліцею просто валяються. Моя дитина додому приходила й жалілася, що там ланцюг злетів, там колесо пробите чи спиця погнулася.

Велосипеди були в Количівці всюди. Фото надала героїня

Так і виникла ідея — можна водночас облаштувати велопаковку та популяризувати здоровий спосіб життя. Тож коли ГО «Юстина» цьогоріч проходила навчання з організаційної спроможності й організатори запропонували подати якийсь проєкт на 250 тисяч гривень фінансування, ми точно знали, що робити.

Часу було небагато: на написання проєкту дали тиждень, а на реалізацію — місяць. Під час повторного анкетування зʼясували, що більшість людей була за встановлення велопарковки біля відбудованого ліцею, адже він розташований у центрі села й багато жителів його відвідують. Тож за підтримки ІСАР Єднання та Фонду «Партнерство за сильну Україну» ГО «Юстина» почала роботу.

Місцеві встановлюють спеціальне покриття на велопарковці в Количівці. Фото надала героїня

Ми залучили фахівців, провели заходи з безпеки — наприклад, тренінги з домедичної допомоги. Також організували велопрогулянку з дітьми по Количівці. Провели аудит безпеки, почали розробляти туристичні маршрути — і велопарковка в селі запрацювала.

Зізнаюся, мені було важливо прислухатися до дітей, адже вони залишали свої побажання щодо покращення села в спеціальній коробочці, а в межах одного з проєктів брали участь в опитуваннях.

Діти там теж висловлювали свої думки, і мене тоді збентежило, що одна дитина каже: «Нащо писати? Все одно нас ніхто не чує». І мені так хотілося щось зробити для дітей, щоб вони бачили, що мрії мають здійснюватися.

Зробили покриття та надихнули інших на зміни

Робота над велопарковкою не була простою — постачальник затримував терміни через перебої зі світлом, а ще треба було встановити конструкції та камери спостереження. Та попри всі складнощі, на початку цього навчального року велопарковку в селі зрештою відкрили. Та на цьому історія не закінчилася, адже покриття на майданчику не було — лише пісок. Я вирішила продовжувати шукати фінансування, але це було складно — більшість бізнесів були зайняті відбудовою.

Ось такою вийшла велопарковка біля ліцею в селі Количівка. Фото надала героїня

Проходить день, тиждень, а в дітей грузнуть колеса, вони пісок заносять до школи й додому. І я думаю: «Це ж дощі підуть, і буде ще гірше». То моя знайома й запропонувала відкрити збір. За зібраних 30 тисяч гривень нам таки вдалося зробити покриття. 

Витрати могли бути набагато більші, але виробники давали неймовірні знижки — я їм розповідала, для кого ми це робимо, і вони йшли назустріч. Так ми закупили решіточки, щебінь, спеціальне волокно.

Дуже радісно, що досвід цієї велопарковки поширився й далі — завідувачка місцевого будинку культури теж прописала схожий проєкт, щоб зробити велопарковку в ще одному місці. Ми завжди готові ділитися своїм досвідом.

Коментарі

Читати далі

Суспільство

Укрзалізниця додає ще один поїзд до Варшави: що відомо

Опубліковано

Укрзалізниця запускає другу пару поїздів на популярному маршруті Варшава – Рава-Руська – Львів. Відтепер із запровадженням нового графіка пасажири зможуть дістатися Чернівців, завдяки поїзду №865/866, що курсуватиме через Тернопіль, Чортків і Заліщики.

Про це повідомляє УЗ.

Як працюватиме новий маршрут?

  • На ділянці Варшава – Рава-Руська курсуватиме поїзд польської залізниці PKP Intercity.
  • На маршруті Рава-Руська – Львів – Чернівці працюватиме дизель-поїзд українського виробництва ДПКр-3.

Це сучасні комфортабельні поїзди, які забезпечать комфортну подорож для пасажирів.

Читати також: «Укрзалізниця» показала оновлений електропоїзд на маршрути з Дніпра

Що змінюється для пасажирів?

Додаткові місця на маршруті значно розширять можливості залізничного сполучення із західними областями України. Тепер із Варшави до Чернівців можна буде дістатися з пересадкою в Раві-Руській, а також зручно подорожувати до Львова, Тернополя чи Коломиї.

Маршрут Варшава – Рава-Руська – Львів – Коломия також залишається незмінним — на ньому продовжить курсувати поїзд №767/768 – 867/868.

Фото обкладинки: УЗ.

Коментарі

Читати далі

Суспільство

В Україні запустили акцію «2 000 подарунків до Нового року»: як здійснити мрію дитини

Опубліковано

15 листопада в Україні стартувала щорічна благодійна акція БФ «Твоя опора» «2 000 подарунків до Нового року», у межах якої кожен може здійснити мрію конкретної дитини, яка не може обійняти свого тата чи маму.

Про це повідомляють представники благодійного фонду.

Які діти отримають подарунки?

Це діти, які втратили батьків-Героїв, що захищали нашу країну, діти з родин військовослужбовців, діти з багатодітних сімей та родин опікунів, усиновлювачів, прийомних батьків, дитячих будинків сімейного типу. А ще — діти, які через складні життєві обставини були позбавлені батьківського піклування. 

Благодійну акцію «2 000 подарунків до Нового року» започаткував благодійний фонд «Твоя опора». Постійний партнер акції — компанія «Нова Пошта».

«Акція «2000 подарунків до Нового року» має на меті не просто зробити подарунок, а втілити мрію кожної дитини. Тому ми завчасно зібрали дитячі листи з новорічними мріями. А втілити ці мрії — може кожен із вас», — говорить засновниця  БФ «Твоя опора» Валерія Татарчук.

Читати також: У Полтаві відкрили новий центр психоемоційної підтримки для дітей і батьків

Про цьогорічну акцію

Цьогоріч свої листи із побажаннями до Святого Миколая та Санти надіслали 2000 дітей. Вони мріють про дуже прості речі: декоративну косметику; колонку, щоб слухати улюблену музику; кінетичний пісок; термос для чаю; розмальовку; теплий шарф. 

Ознайомитися зі всіма мріями та здійснити одну із них — можна на сайті БФ «Твоя опора». Всі подарунки доставить за свій рахунок у будь-яку точку України «Нова Пошта». 

З поваги до особистого життя та безпеки всіх дітей, які написали листи-побажання та чиї мрії опубліковані на сторінці акції, їх персональна інформація — прізвища, повна дата народження, місце перебування, фотографії чи будь-які діагнози — не висвітлюються у відкритому доступі.

Нагадаємо, що пошкоджений корпус «Охматдиту» підготували до зими: лікарня прийматиме на 15% більше пацієнтів (ФОТО).

Фото обкладинки: Freepik.

Коментарі

Читати далі