Фермер із Донеччини евакуював на Волинь 150 кіз та сироварню. Як йому це вдалося

Сергій Свириденко – ветеран російсько-української війни. У 2016-му році чоловік звільнився зі служби, заснував власну ферму та почав займатися сироварінням. Увесь цей час він відкидав ідею розширення бізнесу, адже переконаний: крафтова продукція значно цінніша та якісніша.

Напередодні повномасштабного вторгнення Сергій планував відкрити в сусідньому регіоні ще одну сироварню, однак війна зірвала всі плани. Три місяці фермер залишався на Донеччині, роздумуючи над тим, як евакуювати виробництво та поголів’я кіз. Зрештою йому допоміг незнайомець – Іван з Волині, який прийняв «колегу» на власній фермі. 

Про переваги крафтового бізнесу, нічну евакуацію кіз, облаштування на новому місці та відновлення ферми на Донеччині Сергій Свириденко розповів команді ШоТам.

Сергій Свириденко

ветеран російсько-української війни

засновник крафтової екоферми «Козацьке подвір’я»

Я не хотів великих масштабів, мій вибір – крафтове виробництво

Війна для мене почалася ще в 2014-му році, коли росія вперше атакувала український схід. Я пристав до лав Збройних сил України і пішов захищати свою землю. Трошки згодом, у 2016-му році, я звільнився і обрав для себе інший шлях. 

У мене з’явилися козочки, почав варити сир, свинки теж були. Тому не сиром єдиним, а й м’ясними виробами теж займався. Справа потихеньку пішла вгору і вдалося отримати фінансовий грант на будівництво сироварні. Одразу скажу, що без таких грантів існувати вкрай важко, або навіть просто неможливо. 

Я ніколи не думав про великий масштаб та створення повноцінного виробництва сирів. Адже тоді це вже не буде крафтом. Тоді моя справа перетвориться на звичайну комерцію з боротьбою за найнижчу ціну і не найкращу якість. Для мене розвиток – це маленькі філії схожих сироварень у різних регіонах. Але, на жаль, існує росія. І через ворожі обстріли сироварню разом із понад сотнею кіз довелося евакуювати з Донеччини. 

Не міг покинути напризволяще цілу отару кіз

Зізнаюся, до 24-го лютого я й не думав, що росія зможе атакувати з такою агресією та подальшими звірствами. І хоча вибухи та стрілянина не були для нас несподіванкою (бо не варто забувати, що на Донеччині війна триває вже 8 років), я вирішив, що родині варто виїхати подалі. 

Ми зібрали все, що змогли, у автівку, завантажили стільки сиру, скільки влізло, і мої рідні поїхали зі сходу до Кам’янця-Подільського. А я залишився вдома. Бо не міг просто взяти й одразу все покинути. Власне крафтове виробництво – це власна відповідальність. До того ж, у мене була ціла отара кіз, яку не можна було кинути напризволяще. Тож це все змусило мене залишитися. 

Ще варто розуміти, що перевезти живих тварин і все необхідне – це не просто і точно не дешево. Адже це не магазин, який можна завантажити і, не задумуючись ні про що, везти куди завгодно. 

Випадкова людина стала моїм компаньйоном

Із думками про те, що потрібно робити далі, я пробув на Донеччині ще три місяці. До червня виїжджати не наважувався. Навіть попри те, що більшість моїх покупців до того часу вже евакуювалися, а виробництво частенько відчувало на собі російські обстріли. 

Врешті-решт я обрав варіант евакуації. Найголовнішою проблемою став пошук місця для продовження роботи. Я почав шукати фермерів чи ферму, куди міг би податися. Щоправда, майже всюди, де я бував, наштовхувався на розруху та занедбані господарства, які мені геть не пасували. 

Читайте також: «Я не зміг їх покинути». Як вівчар з Донеччини самотужки пригнав на Волинь отару з 400 овець

Проте мені дуже пощастило, адже в соціальних мережах мене знайшов пан Іван. Він запропонував співпрацю і місце для моїх кіз та сироварні. Я погодився. Тепер ми компаньйони, так би мовити. 

Ферма Івана жива, але не була запущена в роботу. Ось тільки на днях на самій фермі з’явиться водопостачання, а це доволі великий плюс. Вже після того, як ми домовилися про роботу, виникло питання: як вивезти мою ферму з Донеччини на Волинь. 

Їхали вночі, аби тварини легше перенесли дорогу

З’ясувалося, що евакуювати ферму цілком можливо, і навіть не надто складно. Утім дуже дорого. Я знайшов вантажівку та скотовозку, а для того, аби вивезти виробництво довелося заплатити 150 тисяч гривень. Це колосальні кошти. Здавалося б, просто перевезти тварин з точки «А» до точки «Б». А скільки зусиль та фінансів для цього знадобилося!

Аби козам не було спекотно й вони могли легше перенести дорогу, я вирішив виїжджати зі сходу вночі. Зізнаюся, на початку шляху був переконаним, що не всі тварини зможуть доїхати до місця призначення живими. Але навіть попри те, що на місце ми прибули о четвертій годині наступного дня, кози вижили.

А далі почалася їхня адаптація на новому місці. І ось із цим дійсно були проблеми. Волинь – це інший клімат, інша трава. Усе це важко далося тваринам. Шестеро не витримали й померли вже на заході. Інші з часом все ж акліматизувалися й ніби звикли до нових реалій.

Хочу, аби мій крафт залишався унікальним

Зараз я розумію, що пережитий стрес все ж вплинув на тварин. Завершити доїтися вони мали наприкінці листопада. Зараз (під час запису інтерв’ю, – ред.) на дворы жовтень, а вони вже не дають молоко. Сподіваюсь, інших наслідків вже не буде й моє поголів’я дійсно прийде до тями.

Натомість з’являються інші проблеми. Наприклад, бракує коштів на корм для тварин. Практично все, що в мене було, пішло на евакуацію. А тому для нас це вже новий виклик. Я організував збір коштів на своїй сторінці в соціальних мережах, і люди почали донатити. Чи надовго цього вистачить – побачимо.

Адже фінансові гранти – це, безумовно, добре. Але це не ті кошти, якими закриваються потреби у годуванні тварин. А допоки моє виробництво не стане на ноги після такої «подорожі», виручки не буде. До того ж необхідно довести до ладу ферму Івана.

Словом, зараз є, чого прагнути у фермерстві та виробництві. Початкові цілі визначені, і їх потрібно поступово досягати. Як я вже казав, створювати величезне виробництво, аби потім конкурувати з собі подібними, не планую. Ні, я досі хочу, аби мій крафт – тобто сир та молоко – залишався унікальним.

Я забагато встиг побачити, аби задовго до чогось звикати

Мушу визнати, що я доволі позитивна людина, а водночас – доволі нестандартна. Де б я не був – мені всюди добре. Тому й на Волині зараз мені добре. Я вже багато чого бачив, щоб надто довго звикати до нового місця. Крім того, часу на це й не було. Потрібно відразу ставати до роботи, а не гаяти дорогоцінний час.

А щодо повернення на Донеччину поки що складно говорити. Таке виробництво, як у мене, доволі складне. Його не можна тягнути постійно туди-назад. Тварини просто не витримують такого навантаження. Однак я роздумую над тим, аби відкрити додаткову філію у Донецькій області, коли це стане можливим та безпечним. Потрібно трохи почекати, а тоді – брати до роботи.

Фото на головній: Павло Пахоменко для Ukraїner.