27 червня Сергій завершив робочі справи, зідзвонився через відеозв’язок з усіма друзями, зібрав речі та написав у соціальних мережах допис про своє рішення підписати контракт із ЗСУ. А ще пішов випити пива, бо знав, що такої нагоди ще довго не буде.
Я довго планував свій перехід від цивільного до військового життя — знав, що рано чи пізно піду служити. Одна з причин — мою совість тригерило те, що у військових майже немає ротації.
Окрім того, я не хотів далі жити в невизначеності «призвуть — не призвуть», тому вирішив дізнатися більше про службу за контрактом.
Мені було важливо організувати роботу ШоТаму та Inkerʼа, аби вони могли працювати без мене. Тож я вступив у Києво-Могилянську бізнес-школу, щоб зрозуміти, як правильно налагодити бізнес-процеси.
Уже зараз у нас є редакційна політика та стратегія, в яких описані всі цінності, підходи та процеси. Це інституціалізує роботу медіа, робить його більш стабільним і незалежним від засновників. Крім того, сьогодні в ШоТамі працює найсильніша команда за всі часи існування, тому я спокійний.
Частина команди ШоТаму у 2022 році на святкуванні п’ятої річниці медіа. Фото з соцмереж Сергія Колеснікова
Шукав посаду на «дереві вакансій» і LobbyX
Одного разу приятель показав мені своє «ЗСУшне дерево вакансій» — це була така схема, що нагадувала генеалогічне дерево, але замість родичів там були вакансії у війську, які той зібрав під себе. Він теж зі сфери медіа, тож більшість цих пропозицій підходили й мені. До того ж я давно стежив за LobbyX — першою в Україні платформою, яка почала розміщувати вакансії для військових. Спочатку я почав їх продзвонювати з цікавості, та якось незчувся, як став розсилати своє резюме.
Про своє рішення підписати контракт Сергій повідомив у фейсбуці. Фото з соцмереж Сергія Колеснікова
Потім мені стали телефонувати офіцери з підрозділів, куди я «стукав». Багато частин відразу відпали через неприємний тон спілкування їхніх представників. Деякі пропонували звання та посади, але наполягали на тому, щоб я ухвалював рішення прямо під час розмови. Це щонайменше дивно, адже погоджуватися навіть на хорошу пропозицію наосліп, не маючи уявлення, з ким доведеться служити, було б нерозумно.
З президентською бригадою (ОПБр ім. гетьмана Богдана Хмельницького) все склалося якось одразу: ввічливе спілкування телефоном, співбесіда в самій частині — тобто можливість не тільки познайомитися з майбутньою командою, але й оглянути потенційне робоче місце.
Ще під час співбесіди я побачив, що команда — це свідомі професійні чуваки, які працювали в медіа та мають широкий світогляд. А ще для мене дуже важливе хороше почуття гумору. Тому невдовзі після співбесіди ми потиснули одне одному руки.
Про що питати під час співбесіди
Варто відразу запитувати про абсолютно все, що цікавить: про свої обов’язки, графіки, терміни контракту, чи треба жити в казармі, чи посада бойова, чи передбачені відрядження на лінію бойового зіткнення. Взагалі армія — це велика бюрократизована структура, тому не всі мають останні апдейти. Я й досі не отримав відповідь на всі свої запитання, адже наразі військова система не має юридичних пояснень щодо всього.
У моєму випадку частина розташована в Києві, проте можливі відрядження на лінію бойового зіткнення. Я на це погодився.
Сергій у перші тижні навчання. Фото надав Сергій Колесніков
Після співбесіди я проконсультувався з засновником LobbyX Владом Грезєвим щодо того, як працює рекрутинг до бригади. Також спитав, чи правда, що з навчального центру тебе можуть забрати в якусь іншу бригаду, а не в ту, куди хотів потрапити.
Щоб отримати консультацію в LobbyX щодо підписання контракту, не обов’язково дзвонити саме засновнику — там чудова команда менеджерів, які зрозуміло все пояснюють.
Влад мені розповів, що перевагою контракту є можливість людині самій обрати підрозділ і спеціальність, де вона хоче служити. При мобілізації ж солдатів відправляють туди, де є найбільша потреба — найчастіше в піхоту.
Забігаючи наперед, скажу, що ніхто з моїх побратимів з навчального центру не потрапив в інше місце — всі після завершення БЗВП (базова загальна військова підготовка — ред.) пішли туди, куди планували. Був лише один випадок, коли чоловік, який хотів бути оператором дронів, готувався йти в одну частину, але поки навчався, її розформували, й тоді він прямо з навчального центру надіслав резюме в іншу бригаду та пройшов туди.
ТЦК і ВЛК зайняли приблизно місяць
Далі я отримав рекомендаційний лист або, як його називають по-військовому, «відношення» від бригади. Пішов з ним до ТЦК, де отримав направлення на військово-лікарську комісію.
Щоб потрапити в навчальний центр, треба було зібрати документи, список яких дають у військкоматі. Серед них:
довідка про несудимість;
довідка про місце проживання;
довідки від психіатра та нарколога;
трудова книжка;
копії паспорта та диплома про освіту.
Також треба пройти психологічні тести, які оцінюють, чи може людина виконувати накази та чи не є агресивною. Усе це можна було зібрати за тиждень. У мене, щоправда, процес затягнувся, адже я переселенець, тому довідки про несудимість і місце проживання замовляв у Міністерстві внутрішніх справ. Ще однією перепоною стала відсутність у мене будь-яких військово-облікових документів — моє «приписне» залишилось у Луганську, а поновити його всі ці роки я не намагався.
Якщо призовник має якісь медичні чи бюрократичні негаразди, то теоретично він втрачає можливість підписати контракт. Та його все ще можуть мобілізувати, бо вимоги до мобілізованих значно скромніші.
У мене вся процедура зайняла приблизно місяць. Після того я поїхав у навчальний центр на базову військову підготовку —її повинен пройти кожен, щоб отримати спеціальність стрільця, незалежно від фаху, який людина для себе обрала.
Навіть якщо ви хочете бути оператором дронів, все одно спершу мусите вивчитися на стрільця.
Тепер ставлюся до черг спокійніше
Перше, що здивувало в центрі — довжелезні черги: щоб отримати речове забезпечення, підписати контракт із ЗСУ чи поїсти в їдальні, треба було відстояти від 30 хвилин до кількох годин. Тож тепер я набагато терплячіше ставлюся до черг.
Ще один сюрприз — не всі речі були потрібних розмірів, а амуніція була дуже важка: лише бронежилет важив 15 кілограмів, а ще ж надають шолом, рушницю, гранати. Тому раджу тим, хто готується до навчань, самостійно пошукати для себе полегшений бронежилет.
Навчальний центр. Фото надав Сергій Колесніков
Загалом речове забезпечення пристойне. Форма легка, швидко переться. Є навіть брендові речі, як-от рукавиці Mechanix чи окуляри Swiss Eye. Також нам видали хороше взуття українського виробника Talan, яке добре носилось — усі побратими були задоволені «таланами» й багато хто дивувався, що українське армійське взуття може бути настільки якісним.
Навчання — хороший фітнес, бо схуд аж на сім кілограмів
Базовий вишкіл тривав 35 днів. Жили ми в шатровому наметі посеред лісу. Зі зручностей там був літній душ, саморобні рукомийники та кілька тазиків на роту для прання особистих речей. Раз на тиждень можна було записатися в пральню, де були старенькі машинки.
На навчаннях доводилося звикати до всього та знайомитися з новими правилами — наприклад, у перший же день мені зробили зауваження про руки в кишенях, адже так у строю під час шикування робити не можна.
У навчальному центрі не було сталого графіка — ранкове шикування могло бути на 7 ранку, іноді на 7:20, а бувало й на 5:30. Так само і з вечірнім. Зазвичай командування про плани не попереджало, через це не можна було вільно розпоряджатися власним часом.
Щойно ти зібрався щось попрати або поголитися — на шикування!
Через таку нестабільність у нас із побратимами спочатку прокидався «повстанський дух». Наш взвод протестував найактивніше — настільки активно, що його розформували та поділили між двома іншими. Потім ми дізналися, що це звичайна практика, коли при переході з цивільного на військове життя в рекрутів виникають протестні настрої.
У перший тиждень усі вивчають Статут, Женевську конвенцію і загалом теорію, яка стосується військової підготовки. Також ми опановували технічну характеристику зброї — автоматів, гранат, джавелінів, РПГ і NLAW (ручний протитанковий гранатомет і протитанковий комплекс малої дальності — ред).
З другого тижня починаються фізичні й психологічні навантаження. Перше — випробування танком: треба лежати в окопі, поки над тобою їде танк. Тут важливо не злякатися і не наробити дурниць. На перший погляд, це випробування виглядає, як радянський атавізм — як нам сказали, воно має на меті відсіяти слабкодухих. Але що буде з тобою, якщо ти не пройшов цього випробування, і куди тебе «відсіють», не знали навіть інструктори.
Сергій жартує, що БЗВП — це дуже хороший фітнес для схуднення. Фото надав Сергій Колесніков
Далі ми вчилися стріляти. Чув історії, що солдати в навчальних центрах стріляють по 15 патронів — це неправда, ми вистріляли більше 700. У нас були денні та нічні стрільби, штурми окопів, стрільби на дальність.
Під час стрільб тебе також випробовують психологічно: спочатку стріляють у твій бік бойовими набоями в той час, як ти ховаєшся за бруствером (фортифікаційним насипом — ред.). Наступний етап — ти лежиш на піску, але бруствера немає. Кулі лягають зовсім поруч, аж хвилі піску б’ють по обличчю. Тут варто відзначити майстерність того, хто стріляє, адже нагадаю, що набої бойові.
Та найскладніше було дійти з табору на стрільби, а потім повернутися назад у повному спорядженні: в бронежилеті, касці, з автоматом і 10-кілограмовим рюкзаком з дощовиком, перекусом, водою та іншим майном. Для розуміння контексту додам, що відстань до полігона — сім кілометрів, а в той час саме лютувала липнева спека.
Під час стрільбмизазвичай прокидалися о 4:30, отримували зброю та перевіряли її. Їсти не хотілося зовсім, але о пʼятій мусили снідати, бо організм треба було хоч чимось заправити на цілий день.
Після довгого дня стрільб у шалену спеку ми мали можливість поспати кілька годин, а потім поверталися в табір о пів на другу ночі. На сон було три години — це якщо нема тривог. Якщо вони є — треба розосередитися по лісу й зібратися одразу після відбою. Наступного дня все повторювалося, і так п’ять днів поспіль. За час навчань я втратив сім кілограмів.
Крім цього, ми переховувалися від дронів, працювали з РЕБом, вчилися евакуювати поранених і практикувалися в тактичній медицині.
У навчальному центрі я зрозумів, що коли ти там, то все довкола зупиняється — нема зв’язку, спілкування з рідними, інших речей, до яких звик. Ніби, крім того лісу, піску та інших військових, більше нічого у світі немає.
І це я лише 35 днів був на навчаннях. А що відчувають військові, які воюють уже два роки або й довше?
«Плюшки» служби за контрактом
Ті, хто підписав контракт, під час служби мають більше бонусів, ніж мобілізовані. Наприклад, ще в навчальному центрі можна написати рапорт, аби отримати одноразову грошову допомогу. Ці кошти називають «підйомними», і їх надають у випадку переїзду через військову службу в інший населений пункт.
Ця виплата дорівнює місячному грошовому забезпеченню на військовослужбовця та половині цієї суми на кожного члена його сім’ї, який переїхав з ним на нове місце служби. Також для контрактників передбачені «добові» у випадку відрядження за кожен день у дорозі.
А ще контрактники чи мобілізовані з Києва можуть отримати так звані «кличковські» — одноразову виплату в розмірі 30 тисяч гривень.
Також можна оформити кредит під 3% за програмою «єОселя», а ті, хто підписують перший контракт, можуть отримати 50% компенсації за кредитом, а також компенсацію за оренду житла.
Ще один бонус служби за контрактом — гарантовані державою 30 днів відпустки на рік, додаткові 10 днів відпустки для одруження тощо.
Чому раджу іншим підписати контракт з військом
Служба за контрактом є вдалим рішенням для тих, хто відчуває, що може не витримати навантажень, які чекають на піхоту на «нулі». Так людина може самостійно обрати професію у війську, бути корисною в роботі у складі ЗСУ та зменшити навантаження на інших.
Сергій після завершення курсу базової військової підготовки. Фото надав Сергій Колесніков
Протягом усього періоду рекрутингу до бригади за мною був закріплений офіцер, який консультував щодо того, які документи потрібно підготувати та що робити на кожному етапі. Я міг звертатися до нього з будь-яким питанням, адже бригада теж зацікавлена в співпраці.
Контракт — це ідеальний компроміс у тих умовах і часі, в якому ми живемо. Тож для себе я вирішив, що краще піду сам і зроблю свій вибір, ніж його зроблять за мене.
Зараз ви читатимете статтю зі спецпроєкту ШоТам та Проєкту USAID «ГОВЕРЛА» про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Тут розповідаємо про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.
Раніше жителі Количівки на Чернігівщині залишали велосипеди біля дерев чи під магазинами — їх було не злічити. Тепер біля місцевого ліцею красується сучасна 36-місна велопарковка з накриттям. А все завдяки місцевим жінкам, які у 2022 році створили ГО «Юстина», невтомно пишуть грантові заявки та досліджують, що ще можна змінити в селі.
ШоТам поспілкувалися з очільницею організації Ольгою Вовченко про те, як завдяки опитуванню дізналися, що потрібна велопарковка в селі, та чому зміни в Количівці лише розпочинаються.
Ольга Вовченко
очільниця ГО «Юстина».
Вирішили створювати свою громадську організацію
Я працювала у Чернігівській обласній дитячій лікарні фельдшеркою, але через скорочення штату стала домогосподаркою. Коли почалося повномасштабне вторгнення, то ми з чоловіком вирішили не виїжджати, адже обоє — медики. Спочатку лікували військових, а коли Количівка вже була відрізана від Чернігова, взялися допомагати місцевим.
Ми готували вдома на вогні. Газу не було, світла не було, а отже й інтернету — ми не знали, що відбувається. Але надавали медичну допомогу, прибирали у дворі, прали, годували собак і котів. Люди дуже згуртувалися.
Якраз напередодні 24 лютого у Количівку приїжджала представниця Українського жіночого фонду — місцеві жінки прийшли послухати, навіть створили групу самодопомоги. Але після початку вторгнення ми про проєкти не думали — турбот вистачало. Та невдовзі представниця фонду зателефонувала, аби поцікавитися, як справи в групи. Кілька жінок уже роз’їхалося, але дехто лишився і ми знову згуртувалися.
Ми ризикнули: прописали проєкт для психологічної підтримки жінок, але ще ж треба його реалізувати через громадську організацію, а в нас її не було. Нам запропонували партнерську з Корюківки, але це далеко. Транспорту нема, дороги погані, інтернету нема — що ж ми будемо робити? Вирішили створювати своє.
Частина учасниць ГО «Юстина». Наразі в ГО є 3 постійні учасниці, і кілька долучаються за змоги. Фото надала героїня
«Юстина», бо справедливість
Так у вересні 2022 року ми, жінки з Количівки, створили громадську організацію «Юстина». Назву пояснюю просто — бо «справедливість» (з лат. justus — справедливий — ред.). Тоді ніхто не знав, що таке ГО, яка знадобиться документація і як створювати проєкти, але ми всього вчилися в процесі.
Перший проєкт «Юстини» — «Клуб Юстина надає крила» — підтримав Український жіночий фонд. Для нього місцева влада надала нам приміщення в будинку культури, і ми почали проводити там різноманітні заходи для психологічної підтримки жінок і дівчат. Грошей у селі не вистачало, тож ми приносили дрова з дому, аби зігріти приміщення.
Ми запрошували психологиню, юриста, тому що багато жінок мали юридичні питання, а доїхати до Чернігова тоді було складно. Проводили й заходи з дітьми — ми хотіли, щоб діти теж могли розвантажитися психологічно.
Місцеві не одразу звикли до таких заходів, а деякі вважали, що їм не потрібна психологічна допомога, і мали багато упереджень щодо психологів. Але зміни в тих, хто таки відвідував заняття, були помітні. Жінки ставали спокійнішими, більш розкутими, виговорювались. Між собою знайомились, бо навіть живучи в одному селі, могли ніде не перетинатися.
Після першого успішного проєкту було багато інших: робили спільний перегляд кіно для мам з дітками, створювали алеї пам’яті та невеликий меморіал в селі, інформували жінок про гендерно зумовлене насильство.
Стратегічна сесія ГО «Юстина». Фото надала героїня
У кожному дворі в Количівці є один чи кілька велосипедів — так діти добираються до ліцею, а багато працівників — на роботу. Тож коли в селі проводили анкетування, то виявили спільний запит — відсутність місця для роверів.
Я теж спостерігала за ситуацією — велосипеди всюди: біля магазину, пошти, біля ліцею просто валяються. Моя дитина додому приходила й жалілася, що там ланцюг злетів, там колесо пробите чи спиця погнулася.
Велосипеди були в Количівці всюди. Фото надала героїня
Так і виникла ідея — можна водночас облаштувати велопаковку та популяризувати здоровий спосіб життя. Тож коли ГО «Юстина» цьогоріч проходила навчання з організаційної спроможності й організатори запропонували подати якийсь проєкт на 250 тисяч гривень фінансування, ми точно знали, що робити.
Часу було небагато: на написання проєкту дали тиждень, а на реалізацію — місяць. Під час повторного анкетування зʼясували, що більшість людей була за встановлення велопарковки біля відбудованого ліцею, адже він розташований у центрі села й багато жителів його відвідують. Тож за підтримки ІСАР Єднання та Фонду «Партнерство за сильну Україну» ГО «Юстина» почала роботу.
Місцеві встановлюють спеціальне покриття на велопарковці в Количівці. Фото надала героїня
Ми залучили фахівців, провели заходи з безпеки — наприклад, тренінги з домедичної допомоги. Також організували велопрогулянку з дітьми по Количівці. Провели аудит безпеки, почали розробляти туристичні маршрути — і велопарковка в селі запрацювала.
Зізнаюся, мені було важливо прислухатися до дітей, адже вони залишали свої побажання щодо покращення села в спеціальній коробочці, а в межах одного з проєктів брали участь в опитуваннях.
Діти там теж висловлювали свої думки, і мене тоді збентежило, що одна дитина каже: «Нащо писати? Все одно нас ніхто не чує». І мені так хотілося щось зробити для дітей, щоб вони бачили, що мрії мають здійснюватися.
Зробили покриття та надихнули інших на зміни
Робота над велопарковкою не була простою — постачальник затримував терміни через перебої зі світлом, а ще треба було встановити конструкції та камери спостереження. Та попри всі складнощі, на початку цього навчального року велопарковку в селі зрештою відкрили. Та на цьому історія не закінчилася, адже покриття на майданчику не було — лише пісок. Я вирішила продовжувати шукати фінансування, але це було складно — більшість бізнесів були зайняті відбудовою.
Ось такою вийшла велопарковка біля ліцею в селі Количівка. Фото надала героїня
Проходить день, тиждень, а в дітей грузнуть колеса, вони пісок заносять до школи й додому. І я думаю: «Це ж дощі підуть, і буде ще гірше». То моя знайома й запропонувала відкрити збір. За зібраних 30 тисяч гривень нам таки вдалося зробити покриття.
Витрати могли бути набагато більші, але виробники давали неймовірні знижки — я їм розповідала, для кого ми це робимо, і вони йшли назустріч. Так ми закупили решіточки, щебінь, спеціальне волокно.
Дуже радісно, що досвід цієї велопарковки поширився й далі — завідувачка місцевого будинку культури теж прописала схожий проєкт, щоб зробити велопарковку в ще одному місці. Ми завжди готові ділитися своїм досвідом.
Укрзалізниця запускає другу пару поїздів на популярному маршруті Варшава – Рава-Руська – Львів. Відтепер із запровадженням нового графіка пасажири зможуть дістатися Чернівців, завдяки поїзду №865/866, що курсуватиме через Тернопіль, Чортків і Заліщики.
Додаткові місця на маршруті значно розширять можливості залізничного сполучення із західними областями України. Тепер із Варшави до Чернівців можна буде дістатися з пересадкою в Раві-Руській, а також зручно подорожувати до Львова, Тернополя чи Коломиї.
Маршрут Варшава – Рава-Руська – Львів – Коломия також залишається незмінним — на ньому продовжить курсувати поїзд №767/768 – 867/868.
15 листопада в Україні стартувала щорічна благодійна акція БФ «Твоя опора» «2 000 подарунків до Нового року», у межах якої кожен може здійснити мрію конкретної дитини, яка не може обійняти свого тата чи маму.
Про це повідомляють представники благодійного фонду.
Які діти отримають подарунки?
Це діти, які втратили батьків-Героїв, що захищали нашу країну, діти з родин військовослужбовців, діти з багатодітних сімей та родин опікунів, усиновлювачів, прийомних батьків, дитячих будинків сімейного типу. А ще — діти, які через складні життєві обставини були позбавлені батьківського піклування.
Благодійну акцію «2 000 подарунків до Нового року» започаткував благодійний фонд «Твоя опора». Постійний партнер акції — компанія «Нова Пошта».
«Акція «2000 подарунків до Нового року» має на меті не просто зробити подарунок, а втілити мрію кожної дитини. Тому ми завчасно зібрали дитячі листи з новорічними мріями. А втілити ці мрії — може кожен із вас», — говорить засновниця БФ «Твоя опора» Валерія Татарчук.
Цьогоріч свої листи із побажаннями до Святого Миколая та Санти надіслали 2000 дітей. Вони мріють про дуже прості речі: декоративну косметику; колонку, щоб слухати улюблену музику; кінетичний пісок; термос для чаю; розмальовку; теплий шарф.
Ознайомитися зі всіма мріями та здійснити одну із них — можна на сайті БФ «Твоя опора». Всі подарунки доставить за свій рахунок у будь-яку точку України «Нова Пошта».
З поваги до особистого життя та безпеки всіх дітей, які написали листи-побажання та чиї мрії опубліковані на сторінці акції, їх персональна інформація — прізвища, повна дата народження, місце перебування, фотографії чи будь-які діагнози — не висвітлюються у відкритому доступі.
Нагадаємо, що пошкоджений корпус «Охматдиту» підготували до зими: лікарня прийматиме на 15% більше пацієнтів (ФОТО).
Коментарі