Частинка Криму у Львові. Як родина переселенців заснувала пекарню «Кримська перепічка» та об’єднує людей зі спільними цінностями

Напередодні окупації у Оксани Новікової був успішний бізнес, замовлення та постійні клієнти. Однак змиритися з анексією та продовжувати роботу під дулами російських автоматів вона не змогла. Тому разом із родиною виїхала до Львова, де перший час займалася волонтерством та допомагала іншим переселенцям. З часом Оксана відчула, що готова повернутися до бізнесу, й разом із сестрою відкрила домашню пекарню «Кримська перепічка». Сьогодні це улюблене місце багатьох львів’ян, в якому завжди панує атмосфера сімейного затишку. А ще пекарня нагадує про український Крим та робить все, аби півострів не зникав з порядку денного.

Передчуття чогось погано з’явилося ще в 2012 році

Я прийшла в бізнес у 18 років, а останнім довготривалим проєктом, який закінчився з окупацією Криму, була фірма «Агроарт». Я відкрила це підприємство ще в 2001 році, тобто під час анексії йому було вже 13 років. Бізнес був доволі успішним, ми налагоджували міжнародні контакти, планували розвиток. На паперах фірма існує і досі, але, залишаючи півострів, я розуміла: продовжувати цю справу вже не буду. Так, ми могли перереєструвати її та відновити на материковій частині України, але бізнес-модель «Агроарту» була прив’язана саме до Криму та місцевих клієнтів.

Взагалі проблеми бізнесу, які виникали в Криму, не були суто локальними. Це були проблеми всеукраїнського масштабу. Після 2004 року бізнес на певний час залишили в спокої, ми почали розвиватися, були на підйомі. Підприємцям було, куди рости, почалося кредитування, нас не чіпали. А ось вже в 2010 році (з приходом до влади Віктора Януковича, — ред.) почалося найцікавіше.

Крим завжди входив до території, що перебувала під впливом східних регіонів. І з новим президентом цей вплив посилився, перша за все, на Донбас та Крим. Тоді всіх кримських намагалися відтиснути від головних потоків. Наша фірма працювала відкрито й прозоро, все було чесно, але мої знайомі з податкової постійно казали: «Тобі краще не світитися, бо залишишся без бізнесу». Так воно і було. Будь-яка цікава справа, що приносила прибуток, ставала частиною агломерації команди Януковича. Тому ми трохи «просіли», думали, що робити далі. Вже в 2012 з’явилося якесь погане передчуття. І віри в те, що ми можемо щось змінити, було вкрай мало.

Коли влада зупинила процес підготування до підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, це вже було очікувано. Вихід на протести, Євромайдан — було дивом, моментом єднання позитивної енергії. І коли ми перемогли, з’явилася надія, що в Криму також щось зміниться. Тому окупація була для нас неочікуваною. Бо як це: у 21-му столітті просто в центрі Європи так порушують міжнародне право. Сумнівів, їхати чи ні, у мене не було. Як і шансів, що нас захищатимуть. 

Читайте також: З війни – у бізнес. Історії українських ветеранів, які відкрили власну справу після повернення з фронту

Обрали Львів, бо не знали, де зупиниться окупація

Переїзд був моєю ідеєю. Я розуміла, що не зможу більше жити в Криму. Існувати, нічого не створюючи, я просто не можу. А створювати і щось робити на території, що окупована РФ, — точно не моє. Наша родина до останнього намагалася чинити спротив, але з кожним днем це ставало дедалі небезпечніше.

Коли на півострові почали зникати люди, а ми зрозуміли, що за нами слідкують, — відправили дітей до Вінниці. Там їх зустрів чоловік та відправив до Львівської області. Ми ще кілька днів залишалися, щодня виходили на акції, але вже було надто пізно.

Напередодні виїзду ми кинули клич: «Хто з нами?». Долучилися колеги, друзі, родина моєї сестри. Ми зібралися й поїхали. Серед міст, куди нас запрошували, були Чернівці, Чернігів, Одеса і Донецьк. Але треба було розуміти, хто може прийняти нашу родину. У Львові були друзі, які сказали, що чекають на нас. А ще ми не розуміли, де саме зупиниться російська окупація. Львів був найбільш віддаленою точкою.

Люди у Львові дуже переймалися нашими долями. Спочатку нас поселили на туристичній базі неподалік від польського кордону. Там нас зустріли місцеві з купою різних продуктів. Ми дуже розчулилися, адже не очікували на такий прийом. Згодом родини почали їхати з бази: хтось до друзів, хтось — до знайомих. Але питання в тому, що будь-яка допомога має обмежений ресурс. Навіть у найближчих родичів неможливо жити довго. У них своя родина, свої правила, своє життя. А ще це складно. Особливо — коли ти вже не дитина, а сформована доросла особистість, яка покинула все. 

Сьогодні це все сприймається, наче художній фільм. Але, на жаль, це реальне документальне кіно. І це твоє кіно. Яке назавжди залишиться з тобою.

Не могла повертатися в бізнес, тому почала допомагати іншим 

За своєю натурою я не могла сидіти на місці, тому намагалася включитися в будь-яку активність. Тоді я не була готова до повернення в бізнес, тому почала допомагати іншим переселенцям з Криму, а згодом — і з Донбасу. Ці люди дійсно втікали від війни. Вони їхали хто в чому, сподіваючись, що повернуться через тиждень-два. Але так і не повернулися.

Та будь-яке волонтерство не може довго існувати без фінансової допомоги. Його потрібно інституціоналізувати. Так з’явилася громадська організація «Кримська хвиля». Ми потребували стабільного фінансування, адже за рахунок виключно власних коштів могли робити хіба що якісь точкові речі, а це не надто ефективно. Принаймні, для мене, як для людини з бізнесу. Так, було і є чимало ініціатив, громадських організацій, які роблять прекрасні невеликі справи. І я не засуджую це. Але мені важливо бачити ефективність з точки зору результату, витрачених зусиль та ресурсів. Коли ти впродовж тривалого часу просто б’єшся головою об стіну — це дуже демотивує. 

Зі спробами інституціоналізувати нашу волонтерську діяльність прийшло й розуміння, що ми новачки в цій системі. Системі, де все вже поділене, є люди, які вміють класно та правильно писати заявки, складати звітність. Ми ж просто робили це, поки у нас була якась моральна сила.

З часом у всіх учасників виникла потреба якось забезпечувати себе, адже більшість із нас також були переселенцями. Людьми, яким ми й допомагали, просто в дещо кращому фінансовому та моральному стані. А хтось — і в гіршому, але вони все одно прагнули допомагати, аби відчувати себе потрібними. Так хтось пішов до подібних організацій, інші почали думати над власними справами, ще хтось — просто шукав роботу чи вигадував нові проєкти. Ми зрозуміли, що не можемо більше залишатися в межах «Кримської хвилі». 

Після чергової кризи мій чоловік сказав: «Давай повертатися в бізнес. Так, він буде меншим, не таким, як у Криму. Але це все одно прозоріше і зрозуміліше для нас і наших партнерів». 

Перший рік довелося буквально жити в пекарні

Тоді ж виявилося, що моя сестра хоче спробувати себе в бізнесі. Вона якраз закінчила курси для переселенців, які прагнуть стати підприємцями, від фонду «Відродження». Утім Світлана не отримала грант, бо експерти не повірили в перспективність ідеї, а грошей, аби запуститися самостійно, у сестри не було. Тоді ми з чоловіком запропонували допомогти, мовляв, давай, ми вкладаємо гроші і робимо. І почали робити. 

Якщо чесно, я не планувала займатися пекарнею. Але коли вже залізла — зрозуміла, що без цього нічого не вийде. Я завжди серйозно ставлюся до всіх своїх справ. А виробництво, особливо харчове й у нашому форматі, — це надзвичайно прискіплива штука. Тому потребує величезної кількості часу та сил. 

Перший рік я буквально жила в пекарні, практично без вихідних. Але це мене водночас і рятувало. Так, було дуже складно фізично, але морально це стало своєрідною реабілітацією. Крім того, ми розуміли, що не маємо свого місця у Львові. І почали його будувати.

Ми створювали у Львові представництво Криму

Крім того, що Світланка хотіла створити пекарню, я весь цей час думала про простір, який стане представництвом Криму у Львові. Мені хотілося, аби це було не просто про смачну та якісну їжу, а про місце зібрань та знайомств. І саме над цим ми працювали й працюємо надалі.

«Кримська перепічка» допомогла познайомитися великій кількості кримчан. На самому початку ми навіть влаштовували спеціальні зустрічі. Зараз такого вже немає, але ця тусовка збереглася. Люди знають одне одного, спілкуються між собою, дружать. Є й ті, хто створили родину, виховують дітей. І йдеться не лише про переселенців з Криму. А взагалі про всіх: про людей, які виїхали з Донбасу, про тих, хто має якесь кримське коріння, і тих, хто ніколи не бував на півострові. 

Я дуже сподіваюся, що завдяки нашій пекарні Крим не забудеться. Не зникне з порядку денного назавжди. Адже час іде, життя триває, виникають нові проблеми. Але це все одно наша батьківщина, наше місце сили. Я дуже хотіла показати його людям, які стали для нас рідними та важливими. Перш за все, дітям. Наш проєкт не так для кримчан, як для дітей. Усіх. Аби вони знали бодай щось про Крим, чули його назву.

У нашому колективі є багато людей, які так чи інакше поєднані з Кримом. Наприклад, наші кондитери — кримчани, які з перших днів працюють разом із нами. Адміністраторка — також із Криму. А наша технологиня працювала в моїй колишній компанії. Так, через «Кримську перепічку» пройшло багато людей, але ми завжди шукаємо людей, які поділяють ті самі принципи. 

Загалом у пекарні сьогодні працюють 35 людей. І це достатньо великий колектив, як для маленького підприємства. Але всі ці люди разом із відвідувачами стали нашою новою великою родиною. 

Коли нас хотіли виселити — львів’яни вийшли на акції підтримки

Коли ми підписували договір про оренду приміщення в торговельному центрі «ІнтерСіті», спілкування відбувалося з менеджментом забудовника — компанії «Інтергал-Буд». Тоді вони мали доволі чітку та зрозумілу концепцію, в яку наш заклад ідеально вписувався. Пам’ятаю, знайомі казали, що це нереально — Сихів, тильна сторона будівлі, порожній ТЦ. Навіть наші сусіди робити ставки, як довго ми протримаємося. А потім почали заходити й купувати нашу продукцію. Поступово ми стали локацією, в яку почали ходити місцеві мешканці, а сам ТЦ став більш дитячим. Місце ожило, нас відвідувала молодь, родини, проходили курси англійської мови для дорослих. Але в травні 2021 року ми отримали листа з вимогою покинути приміщення протягом 30 днів.

Я була в розпачі. Це нагадувала історію з Кримом, коли тебе просто беруть і ні за що викидають із власної домівки. Я не знала, що робити. Та посеред цього розпачу весь колектив зібрався й одностайно заявив: «Ми готові боротися разом із вами». Згодом з’явилася підтримка інших орендарів. Про ситуацію дізналися місцеві мешканці, люди виходили на акції підтримки. А ми почали судовий процес.

Після цього нас почали посилено перевіряти. Напевно, хотіли визнати недобросовісними орендарями, але наш бізнес був абсолютно прозорим. Ми нічого не приховували і завжди за все платили. Тому зачепитися за щось було нереально. Через це забудовник розірвав договір із супермаркетом, який мав заїхати на наше місце, — аби ми програли процес по суті. Тоді нам вже було зрозуміло, що працювати на цій локації не вийде.

Але ці шість місяців судової тяганини дали можливість нам залишитися в «ІнтерСіті» до кінця терміну оренди та підшукати нове приміщення. Ми вимушено розширилися, довелося вкладати ще більше грошей. Та сподіваємося, що перпективи у нас є, а нові місця «Кримської перепічки» стануть такими ж затишними точками зібрань.

Будівля — це минуле, майбутнє — це діти

Усвідомлення того, що ми не помилилися з «Кримською перепічкою», з’явилося, коли я побачила перші черги. Для мене це було дивно, адже в Криму ми звикли до літнього сезону. А тут зовсім інакше, робочі місяці — це березень, квітень, травень, вересень та жовтень. І в цей період у нас були величезні черги, ми навіть не встигали пекти та викладати продукцію на вітрини. Якби я була покупцем та побачила таку чергу, я б ніколи не стояла в ній. Але люди стояли. Отже, цінують.

Дуже класно, коли до нас приходять родинами: батьки, діти, дідусі, бабусі. Це реально круто. Особливо, коли бачиш, скільки дітей за цей час виросли на твоїй випічці. Заради цього хочеться продовжувати, навіть коли опускаються руки. І ти вже думаєш, ну його, ту будівлю, це вже минуле. А діти — наше майбутнє. 

Цей текст з’явився завдяки Добродіям та Добродійкам ШоТам – нашим читачам, які підтримують нас фінансово на щомісячній або одноразовій основі. Завдяки їхній підтримці ми можемо:
• безкоштовно рекламувати малий український бізнес;
• допомагати важливим громадським та волонтерським проєктам шукати однодумців;
• розповідати історії успіху простих українців.
Добродії мають можливість обирати теми матеріалів, які вони проспонсорували. А ми регулярно звітуємо перед ними про витрачені кошти. Хочеш більше позитивних змін в нашому суспільстві? Ставай добродієм ШоТам і допомагай нам підтримувати змінотворців!