Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Частинка Криму у Львові. Як родина переселенців заснувала пекарню «Кримська перепічка» та об’єднує людей зі спільними цінностями

За підтримки Добродіїв

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Напередодні окупації у Оксани Новікової був успішний бізнес, замовлення та постійні клієнти. Однак змиритися з анексією та продовжувати роботу під дулами російських автоматів вона не змогла. Тому разом із родиною виїхала до Львова, де перший час займалася волонтерством та допомагала іншим переселенцям. З часом Оксана відчула, що готова повернутися до бізнесу, й разом із сестрою відкрила домашню пекарню «Кримська перепічка». Сьогодні це улюблене місце багатьох львів’ян, в якому завжди панує атмосфера сімейного затишку. А ще пекарня нагадує про український Крим та робить все, аби півострів не зникав з порядку денного.

Оксана Новікова

Співзасновниця домашньої пекарні «Кримська перепічка», волонтерка, голова громадської організації «Кримська хвиля»

Передчуття чогось погано з’явилося ще в 2012 році

Я прийшла в бізнес у 18 років, а останнім довготривалим проєктом, який закінчився з окупацією Криму, була фірма «Агроарт». Я відкрила це підприємство ще в 2001 році, тобто під час анексії йому було вже 13 років. Бізнес був доволі успішним, ми налагоджували міжнародні контакти, планували розвиток. На паперах фірма існує і досі, але, залишаючи півострів, я розуміла: продовжувати цю справу вже не буду. Так, ми могли перереєструвати її та відновити на материковій частині України, але бізнес-модель «Агроарту» була прив’язана саме до Криму та місцевих клієнтів.

Взагалі проблеми бізнесу, які виникали в Криму, не були суто локальними. Це були проблеми всеукраїнського масштабу. Після 2004 року бізнес на певний час залишили в спокої, ми почали розвиватися, були на підйомі. Підприємцям було, куди рости, почалося кредитування, нас не чіпали. А ось вже в 2010 році (з приходом до влади Віктора Януковича, — ред.) почалося найцікавіше.

Кримська перепічка
Фото: Oksana Romanenko / Facebook

Крим завжди входив до території, що перебувала під впливом східних регіонів. І з новим президентом цей вплив посилився, перша за все, на Донбас та Крим. Тоді всіх кримських намагалися відтиснути від головних потоків. Наша фірма працювала відкрито й прозоро, все було чесно, але мої знайомі з податкової постійно казали: «Тобі краще не світитися, бо залишишся без бізнесу». Так воно і було. Будь-яка цікава справа, що приносила прибуток, ставала частиною агломерації команди Януковича. Тому ми трохи «просіли», думали, що робити далі. Вже в 2012 з’явилося якесь погане передчуття. І віри в те, що ми можемо щось змінити, було вкрай мало.

Коли влада зупинила процес підготування до підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, це вже було очікувано. Вихід на протести, Євромайдан — було дивом, моментом єднання позитивної енергії. І коли ми перемогли, з’явилася надія, що в Криму також щось зміниться. Тому окупація була для нас неочікуваною. Бо як це: у 21-му столітті просто в центрі Європи так порушують міжнародне право. Сумнівів, їхати чи ні, у мене не було. Як і шансів, що нас захищатимуть. 

Читайте також: З війни – у бізнес. Історії українських ветеранів, які відкрили власну справу після повернення з фронту

Обрали Львів, бо не знали, де зупиниться окупація

Переїзд був моєю ідеєю. Я розуміла, що не зможу більше жити в Криму. Існувати, нічого не створюючи, я просто не можу. А створювати і щось робити на території, що окупована РФ, — точно не моє. Наша родина до останнього намагалася чинити спротив, але з кожним днем це ставало дедалі небезпечніше.

Коли на півострові почали зникати люди, а ми зрозуміли, що за нами слідкують, — відправили дітей до Вінниці. Там їх зустрів чоловік та відправив до Львівської області. Ми ще кілька днів залишалися, щодня виходили на акції, але вже було надто пізно.

Напередодні виїзду ми кинули клич: «Хто з нами?». Долучилися колеги, друзі, родина моєї сестри. Ми зібралися й поїхали. Серед міст, куди нас запрошували, були Чернівці, Чернігів, Одеса і Донецьк. Але треба було розуміти, хто може прийняти нашу родину. У Львові були друзі, які сказали, що чекають на нас. А ще ми не розуміли, де саме зупиниться російська окупація. Львів був найбільш віддаленою точкою.

Фото: Сашко Балабай / Facebook

Люди у Львові дуже переймалися нашими долями. Спочатку нас поселили на туристичній базі неподалік від польського кордону. Там нас зустріли місцеві з купою різних продуктів. Ми дуже розчулилися, адже не очікували на такий прийом. Згодом родини почали їхати з бази: хтось до друзів, хтось — до знайомих. Але питання в тому, що будь-яка допомога має обмежений ресурс. Навіть у найближчих родичів неможливо жити довго. У них своя родина, свої правила, своє життя. А ще це складно. Особливо — коли ти вже не дитина, а сформована доросла особистість, яка покинула все. 

Сьогодні це все сприймається, наче художній фільм. Але, на жаль, це реальне документальне кіно. І це твоє кіно. Яке назавжди залишиться з тобою.

Не могла повертатися в бізнес, тому почала допомагати іншим 

За своєю натурою я не могла сидіти на місці, тому намагалася включитися в будь-яку активність. Тоді я не була готова до повернення в бізнес, тому почала допомагати іншим переселенцям з Криму, а згодом — і з Донбасу. Ці люди дійсно втікали від війни. Вони їхали хто в чому, сподіваючись, що повернуться через тиждень-два. Але так і не повернулися.

Та будь-яке волонтерство не може довго існувати без фінансової допомоги. Його потрібно інституціоналізувати. Так з’явилася громадська організація «Кримська хвиля». Ми потребували стабільного фінансування, адже за рахунок виключно власних коштів могли робити хіба що якісь точкові речі, а це не надто ефективно. Принаймні, для мене, як для людини з бізнесу. Так, було і є чимало ініціатив, громадських організацій, які роблять прекрасні невеликі справи. І я не засуджую це. Але мені важливо бачити ефективність з точки зору результату, витрачених зусиль та ресурсів. Коли ти впродовж тривалого часу просто б’єшся головою об стіну — це дуже демотивує. 

Фото: Іоланта Пришляк / Facebook

Зі спробами інституціоналізувати нашу волонтерську діяльність прийшло й розуміння, що ми новачки в цій системі. Системі, де все вже поділене, є люди, які вміють класно та правильно писати заявки, складати звітність. Ми ж просто робили це, поки у нас була якась моральна сила.

З часом у всіх учасників виникла потреба якось забезпечувати себе, адже більшість із нас також були переселенцями. Людьми, яким ми й допомагали, просто в дещо кращому фінансовому та моральному стані. А хтось — і в гіршому, але вони все одно прагнули допомагати, аби відчувати себе потрібними. Так хтось пішов до подібних організацій, інші почали думати над власними справами, ще хтось — просто шукав роботу чи вигадував нові проєкти. Ми зрозуміли, що не можемо більше залишатися в межах «Кримської хвилі». 

Після чергової кризи мій чоловік сказав: «Давай повертатися в бізнес. Так, він буде меншим, не таким, як у Криму. Але це все одно прозоріше і зрозуміліше для нас і наших партнерів». 

Оксана Новікова з чоловіком Миколою.

Перший рік довелося буквально жити в пекарні

Тоді ж виявилося, що моя сестра хоче спробувати себе в бізнесі. Вона якраз закінчила курси для переселенців, які прагнуть стати підприємцями, від фонду «Відродження». Утім Світлана не отримала грант, бо експерти не повірили в перспективність ідеї, а грошей, аби запуститися самостійно, у сестри не було. Тоді ми з чоловіком запропонували допомогти, мовляв, давай, ми вкладаємо гроші і робимо. І почали робити. 

Якщо чесно, я не планувала займатися пекарнею. Але коли вже залізла — зрозуміла, що без цього нічого не вийде. Я завжди серйозно ставлюся до всіх своїх справ. А виробництво, особливо харчове й у нашому форматі, — це надзвичайно прискіплива штука. Тому потребує величезної кількості часу та сил. 

Перший рік я буквально жила в пекарні, практично без вихідних. Але це мене водночас і рятувало. Так, було дуже складно фізично, але морально це стало своєрідною реабілітацією. Крім того, ми розуміли, що не маємо свого місця у Львові. І почали його будувати.

Сестри Світлана та Оксана, які заснували пекарню Кримська перепічка
Сестри Світлана Лопатіна та Оксана Новікова.

Ми створювали у Львові представництво Криму

Крім того, що Світланка хотіла створити пекарню, я весь цей час думала про простір, який стане представництвом Криму у Львові. Мені хотілося, аби це було не просто про смачну та якісну їжу, а про місце зібрань та знайомств. І саме над цим ми працювали й працюємо надалі.

«Кримська перепічка» допомогла познайомитися великій кількості кримчан. На самому початку ми навіть влаштовували спеціальні зустрічі. Зараз такого вже немає, але ця тусовка збереглася. Люди знають одне одного, спілкуються між собою, дружать. Є й ті, хто створили родину, виховують дітей. І йдеться не лише про переселенців з Криму. А взагалі про всіх: про людей, які виїхали з Донбасу, про тих, хто має якесь кримське коріння, і тих, хто ніколи не бував на півострові. 

Оксана Новікова, засновниця пекарні Кримська перепічка
Фото: Viktoria Temna / Facebook

Я дуже сподіваюся, що завдяки нашій пекарні Крим не забудеться. Не зникне з порядку денного назавжди. Адже час іде, життя триває, виникають нові проблеми. Але це все одно наша батьківщина, наше місце сили. Я дуже хотіла показати його людям, які стали для нас рідними та важливими. Перш за все, дітям. Наш проєкт не так для кримчан, як для дітей. Усіх. Аби вони знали бодай щось про Крим, чули його назву.

У нашому колективі є багато людей, які так чи інакше поєднані з Кримом. Наприклад, наші кондитери — кримчани, які з перших днів працюють разом із нами. Адміністраторка — також із Криму. А наша технологиня працювала в моїй колишній компанії. Так, через «Кримську перепічку» пройшло багато людей, але ми завжди шукаємо людей, які поділяють ті самі принципи. 

Загалом у пекарні сьогодні працюють 35 людей. І це достатньо великий колектив, як для маленького підприємства. Але всі ці люди разом із відвідувачами стали нашою новою великою родиною. 

Домашня пекарня Кримська перепічка

Коли нас хотіли виселити — львів’яни вийшли на акції підтримки

Коли ми підписували договір про оренду приміщення в торговельному центрі «ІнтерСіті», спілкування відбувалося з менеджментом забудовника — компанії «Інтергал-Буд». Тоді вони мали доволі чітку та зрозумілу концепцію, в яку наш заклад ідеально вписувався. Пам’ятаю, знайомі казали, що це нереально — Сихів, тильна сторона будівлі, порожній ТЦ. Навіть наші сусіди робити ставки, як довго ми протримаємося. А потім почали заходити й купувати нашу продукцію. Поступово ми стали локацією, в яку почали ходити місцеві мешканці, а сам ТЦ став більш дитячим. Місце ожило, нас відвідувала молодь, родини, проходили курси англійської мови для дорослих. Але в травні 2021 року ми отримали листа з вимогою покинути приміщення протягом 30 днів.

Я була в розпачі. Це нагадувала історію з Кримом, коли тебе просто беруть і ні за що викидають із власної домівки. Я не знала, що робити. Та посеред цього розпачу весь колектив зібрався й одностайно заявив: «Ми готові боротися разом із вами». Згодом з’явилася підтримка інших орендарів. Про ситуацію дізналися місцеві мешканці, люди виходили на акції підтримки. А ми почали судовий процес.

Мітинг на підтримку пекарні Кримська перепічка
Акція на підтримку пекарні. Фото: Еспресо.

Після цього нас почали посилено перевіряти. Напевно, хотіли визнати недобросовісними орендарями, але наш бізнес був абсолютно прозорим. Ми нічого не приховували і завжди за все платили. Тому зачепитися за щось було нереально. Через це забудовник розірвав договір із супермаркетом, який мав заїхати на наше місце, — аби ми програли процес по суті. Тоді нам вже було зрозуміло, що працювати на цій локації не вийде.

Але ці шість місяців судової тяганини дали можливість нам залишитися в «ІнтерСіті» до кінця терміну оренди та підшукати нове приміщення. Ми вимушено розширилися, довелося вкладати ще більше грошей. Та сподіваємося, що перпективи у нас є, а нові місця «Кримської перепічки» стануть такими ж затишними точками зібрань.

Будівля — це минуле, майбутнє — це діти

Усвідомлення того, що ми не помилилися з «Кримською перепічкою», з’явилося, коли я побачила перші черги. Для мене це було дивно, адже в Криму ми звикли до літнього сезону. А тут зовсім інакше, робочі місяці — це березень, квітень, травень, вересень та жовтень. І в цей період у нас були величезні черги, ми навіть не встигали пекти та викладати продукцію на вітрини. Якби я була покупцем та побачила таку чергу, я б ніколи не стояла в ній. Але люди стояли. Отже, цінують.

пекарня Кримська перепічка у Львові

Дуже класно, коли до нас приходять родинами: батьки, діти, дідусі, бабусі. Це реально круто. Особливо, коли бачиш, скільки дітей за цей час виросли на твоїй випічці. Заради цього хочеться продовжувати, навіть коли опускаються руки. І ти вже думаєш, ну його, ту будівлю, це вже минуле. А діти — наше майбутнє. 

Цей текст з’явився завдяки Добродіям та Добродійкам ШоТам – нашим читачам, які підтримують нас фінансово на щомісячній або одноразовій основі. Завдяки їхній підтримці ми можемо:
• безкоштовно рекламувати малий український бізнес;
• допомагати важливим громадським та волонтерським проєктам шукати однодумців;
• розповідати історії успіху простих українців.
Добродії мають можливість обирати теми матеріалів, які вони проспонсорували. А ми регулярно звітуємо перед ними про витрачені кошти. Хочеш більше позитивних змін в нашому суспільстві? Ставай добродієм ШоТам і допомагай нам підтримувати змінотворців!

Суспільство

Ризикнемо усім, аби підтримати економіку. Як ірпінська кав’ярня Taddy coffee перезапустилася на Волині

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Віталій Дудківський разом із дружиною вже понад десять років займаються сімейним бізнесом. До початку повномасштабного вторгнення вони встигли запустити в Ірпені кав’ярню Taddy coffee та відкрити рибну крамницю. Утім 24 лютого про бізнес довелося забути: Віталій разом із дружиною та 10-місячною дитиною переїхали до Нововолинська.

Тут вони перезапустили кав’ярню та перетворили потенційних конкурентів на справжніх друзів. А ще планують вдруге відкрити рибну крамницю: таку саму, як колись в Ірпені. Віталій називає Нововолинськ містом можливостей для підприємців і запевняє: український бізнес готовий ризикувати усім, аби підтримати економіку. Про релокейт, адаптацію та допомогу від волинян він розповів ШоТам.

10 років у бізнесі разом із дружиною

Я сам з Ірпеня Київської області. Там ми відкрили кав’ярню та рибну крамницю з доставкою суші у межах міста. В Ірпені ми займалися бізнесом протягом останніх десяти років. Якісь справи відкривалися, якісь закривалися. Але завжди працювали разом із дружиною – Валерією Солякіною.

Коли почалася повномасштабна війна, ми спочатку були вдома. У нас не було досвіду, як поводитися у такій ситуації. Та, зрештою, у кого він був? У нас маленька 10-місячна дитина. Треба було одразу вивозити сім’ю, а вже тоді – долучатися до допомоги. Але перші дні ми волонтерили. У місті працював волонтерський штаб, куди звозили гуманітарну допомогу. Я разом із іншими містянами розвозив усе необхідне на блокпости. Возили допомогу, поки був запит.

Кав’ярня в Ірпені.

Коли почалися активні бої, я зрозумів, що потрібно вивозити сім’ю кудись у безпечне місце. Наш бізнес в Ірпені дуже постраждав: усе вигоріло і було знищене. Виникло питання: куди переїжджати? Я спортсмен (займаюся фрі-файтом) і в кожному великому місті маю знайомих тренерів та знаю місцеві клуби.

Власне, у мене є друг, який живе в Києві, але родом з Нововолинська. Він запросив переїжджати сюди. Ми приїхали, нам усе розказали-показали. Минув місяць – і ми зрозуміли, що тут можна починати бізнес, так би мовити релокуватися. Переключити увагу на нову локацію. Там, в Ірпені, вже буде, як є. Згодом можна продати майно, але про це поки що не загадуємо. Нині важко щось планувати.

Ірпінський досвід прижився у Нововолинську

Ми вирішили зайнятися у Нововолинську тим, що вже робили до цього і що добре знаємо – відкрити кафе. Створити кав’ярню для нас не викликає труднощів, адже цей напрям нам добре знайомий. Назву взяли готову – Taddy coffee. Так само називався наш заклад в Ірпені, тож з цим питань не було. Та й з оформленням було легко: наш друг-дизайнер, який допомагав відкривати кафе на Київщині, допоміг перезапуститися на Волині. Вивіска приїхала до нас практично з дому – з Ірпеня, а ось обладнання купували на місці. Так вийшло, що насправді жодних труднощів не було.

Ми швидко знайшли і будівлю, і підтримку, провели запуск. Зустрілися з міським головою, він одразу нас прийняв, вислухав, підтримав. Абсолютно адекватна й молодіжна людина. Він зробив нам першу рекламу, і це важливо! До цього ніхто не дозволяв у місті робити лаунж-зони. Але ж трава – для відпочинку, а не для того, щоб на неї дивитися. Мер підтримав нашу ідею, дав дозвіл і ми зробили такий експеремент – облаштували біля кав’ярні дитячу лаунж-зону. Запустилися і, як показала практика, все вийшло дуже добре, дітям зайшла така ідея.

Taddy coffee у Нововолинську.

І від людей відчувалася підтримка. Місцеві – щирі, класні люди – намагаються допомогти. І не важливо, чи ти бізнесмен, чи ні. Переселенці, які сюди приїхали, завжди відкриті для розмови чи пошуків. Отож, все закрутилося. Постійно відбувалися якісь зустрічі, діалоги. Нововолинськ – класний. Так склалося, що тут утворивсячудовий нетворкінг. Спілкуватися легко, йдеш по місту, а назустріч – тисячі людей. Ти нікого не знаєш, а про тебе знають всі. Смішний момент. Але нині вже і я знаю багатьох нововолинців.

Тепер наше кафе працює. Десять відсотків від прибутку віддаємо на Збройні сили України. Зрозуміли, що в такий спосіб можемо бути корисними. Стараємося допомагати бійцям. До того ж, є друзі та знайомі, які служать.

Потенційні конкуренти стали партнерами

Усе почалося з того, що я шукав будівлю й зайшов у кафе Novikcafe. Ми з дружиною постійно ходили туди на обід. Там класний інтер’єр, дуже смачне меню, а власники – відкриті до контактів. Так вийшло, що я шукав меблі для майбутньої кав’ярні й попросив у продавця підказати якогось меблевика. Вони порадили мені людину, яка робить меблі. Я зателефонував і кажу: «Давай зустрінемося». Зустрілися у тому самому закладі. З’ясувалося, що він товаришує з власниками, допомагав створювати це кафе. Усі всіх знають.

А власник Novikcafe – просто молодець. З нього все й почалося. Він допоміг запуститися, ми уклали договір про партнерство. Він допомагає переселенцям, серйозний бізнесмен. Як правило, з людьми такого штибу треба домовлятися про зустріч, а тут людина максимально проста.

Як конкурента нас не сприйняли, навпаки. Знаєте, здорова конкуренція – це нормально. Тут трафік людей дуже великий. На мою думку, можна ще п’ять кафе відкривати – і всім клієнтів вистачить. Закінчилися у нас трубочки – ми пішли до Novikcafe. Закінчилися у них скляночки – вони прийшли до нас.

Сімейний бізнес – найміцніший

З чим були труднощі? Наприклад, ми звикли працювати з морозивом «Монако». Але ми прекрасно знаємо, що в них постраждали заводи. Вони нешвидко привезли нам обладнання. Або бувають перебої з доставкою продукції. Є такі проблеми, але вони не залежать від нас. Так само зі скляночками та іншим. Частенько буває, що постачання чогось переривається або його більше не будуть постачати взагалі. Але люди розуміють, чому так трапляється, і ніхто не акцентує увагу на цьому. Тому справді серйозних труднощів не було.

До Нововолинська з нами приїхав мій племінник. Я його з дитинства треную, він мені довіряє. Нині йому випала нагода подивитися на власні очі, як будують кафе з нуля. І перейняти цей досвід. Я йому запропонував: батут – це буде твій бізнес. Будеш вчитися, з людьми спілкуватися. Відтак біля кафе поставили батут для дітей і почали продавати солодку вату. Це і є зона відповідальності мого племінника. Тепер тут купа дітей, бо їм це подобається.

Я спортсмен, а заняття спортом завжди допомагає. По-перше, через це маєш знайомих у кожному великому місті. Коли ти на майданчику з кимось пережив спортивний досвід, то такі люди дуже відкриті і завжди допоможуть. Це вже більше, аніж спорт. По-друге, спорт дисциплінує, а якщо це єдиноборства, як у мене, то він загартовує дух. У тебе адекватна самооцінка, є впевненість в діях, ти можеш правильно оцінити ситуацію, проаналізувати. І провести правильне планування.

За десять років спільної роботи в бізнесі у нас із дружиною вже органічно поділилися ролі, хто чим займається. Оскільки заклад маленький, то я проводжу зустріч, запускаю в роботу. Але можу, якщо потрібно, бути і кур’єром, і вантажником. Закупівлі здійснюємо робимо. А на дружині – персонал, бухгалтерія та фінанси. Вона це гарно вміє. Показує своїм прикладом, як потрібно.

Тепер ми бачимо, як уся країна об’єдналася. До кого не звернись – будь-яку допомогу волонтери надають дуже швидко. Усі хочуть бути корисними і чимось допомогти.

Про рибну крамницю і пошук лолося

Щодо розширення, звісно, є плани. Але не так все швидко, не так все просто. Усе буде йти поступово. Скажімо, нині ми тільки-тільки запустили формат доставки суші по Нововолинську. Але треба доробити правильний маркетинг, запустити ідею в світ. А вже потім можна буде переключатися або відгукуватися на інші пропозиції.

У Нововолинську я бачу бізнесові можливості. Скажімо, зауважив, що тут немає жодної рибної крамниці. Тобто м’ясних – багато, а рибної – жодної. А хочеться, щоб зайшов в крамницю, а там великий асортимент. Ми почали думати, в чому проблема. Немає попиту? А він наспраді є, і це видно по ринках.

Місто має 50 тисяч жителів. Можливо, варто просто допомогти їм? Тож зараз я шукаю лосося. Може, вдасться знайти його в Польщі – ми ж на кордоні. Нині це дефіцитний ринок. У нас є напрямки збуту, тому я хочу знайти базу чи завод для закупівлі риби.

Місто бізнесових можливостей

Нововолинськ – цікаве місто. Тут мені дуже подобається близькість до Європи. Кожен, хто не лінується (а я трохи побув в Нововолинську і поспілкувався з людьми), має якусь свою справу. Тут починати легше, бо в інших містах багато хто намагається вирватися у столицю, а тут під боком є добрі шанси. Тому мені це місто припало до душі. Було, що ми зібралися в компанії. Сиділи за столом. Усі нові люди і ми знайомилися між собою.

З’ясувалося, що кожен має власну справу: той музикою займається, той торгує обладнанням, той має справу з машинами, інший – робить меблі. Кожен у своїй ніші. Я був вражений. Це ж не було якесь бізнес-зібрання. Просто зібралося коло друзів. З такими людьми можна робити справу, або якусь пораду почути.

Місцевий базар – повністю з європейськими товарами. Польське молоко дешевше, має потрібну жирність. В Ірпені було навпаки: європейським напрямом опікувалися крамниці. Якщо там був правильний сервіс та асортимент – це взагалі топ. Туди всі їхали, незважаючи на дистанцію, в інший кінець міста. Ми самі так їздили, бо мені це дуже подобається. А тут, в Нововолинську, на кожному кроці крамничка чи базарчик – і все повністю європейське. Це круто. В Ірпіні такого немає. Або їдеш – через хату хтось щось робить в гаражі і продає.

Місцеві підприємці готові ризикувати

А ще в Нововолинську планують створити індустріальний парк. Влада мала б звернути увагу, що є скупчення підприємців, які готові ризикувати у бізнесі. їм треба давати можливість рухатися вперед. Якби влада підтримала нас грантами, ми могли б щось робити. Я сам відкрив би мінімум п’ять проєктів. З кожного готовий віддавати по 10% на ЗСУ. І тут таких бізнесменів багато.

Кожен підприємець готовий виділяти кошти на допомогу армії, бо зараз головне – це перемога. Ми би зробили набагато більше і швидше. Це був би вагомий внесок в економіку, яку потрібно підтримувати. Це важливо, бо ще не зрозуміло, як пережити зиму. Були б зарплати і податки.

Ми точно колись будемо повертатися в Ірпінь, бо дім там, де люди. Це однозначно. Кафе можна буде і залишити, і продати – я ставлюся до цього як до бізнесу. Сьогодні воно допомагає заробляти якісь гроші на життя. Треба перезимувати, а там – побачимо. Зараз важко будувати якісь плани.

Читати далі

Суспільство

ЗСУ збили два безпілотники і крилату ракету ворога на Запоріжжі

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

На Запорізькому напрямку українські зенітники збили два безпілотники та крилату ракету Х-59 окупантів.

Про це 15 серпня повідомили у пресслужбі Командуванні Повітряних Сил ЗСУ.

«Окрім гвинтокрила Ка-52, про який ми повідомляли зранку, протягом доби, 15 серпня, зенітними ракетними підрозділами Повітряних Сил Збройних Сил України знищено два безпілотних літальних апарати типу «Орлан-10» та авіаційну ракету «повітря-поверхня» Х-59», — йдеться у повідомленні.

Дивіться відеоЯк Протиповітряні сили оборони ЗСУ героїчно прикривають бійців і бережуть наш спокій

Про Х-59

Х-59 – високоточна авіаційна ракета класу «повітря-поверхня» середнього радіусу дії. Призначена для ураження важливих наземних та надводних об’єктів противника, прикритих ППО. Російські окупанти використовують такі ракети проти України щонайменше з квітня 2022 року.

Нагадаємо, у понеділок вранці, 15 серпня, українські зенітники на Донеччині збили ворожий гелікоптер Ка-52.

Також у липні українська ППО збила три ракети Х-59 над Одещиною та Миколаївщиною.

Фото: facebook.com/AFUkraine.

Читати далі

Суспільство

Староста села на Чернігівщині мужньо пережив тортури окупантів і не видав позиції ЗСУ (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Він пережив тортури та знущання окупантів, але свою землю не здав. Олександр Красківський – староста селища Замглай на Чернігівщині.

Разом із односельцями він був готовий кидатися під танки ворогів. Та сміливо показав агресорам, хто у цьому селищі господар:

  • «До нас туди ви не зайдете», — староста селища Олександр Красківський.
  • «Ми ляжемо під танки!», — жителі селища.
  • «Це прийшло 3% від тих, хто стоїть там. Ми не лякаємо», — староста селища Олександр Красківський.
  • «Ви нам прохід не даєте?», — російський окупант.
  • «Не даємо», — староста селища Олександр Красківський.
  • «Я вас почув», — російський окупант.

Понад місяць окупанти не могли зайти до Замглая. Зрозумівши, що захопити селище легко не вийде, вони викрали його старосту.

Олександра катували та випитували стратегічну інформацію.

«Було багато запитань таких: якщо ви проводите наради, значить, ви збираєте інформацію, якщо ви збираєте інформацію, значить, комусь передаєте, якщо комусь передаєте, то кому? Як ви з ними зв’язуєтесь? Де ЗСУ тут знаходяться? Ну і так далі. Били, так би мовити, професійно, мабуть, щоб нічого і не зламати, але щоб було відчутно це все», — розповідає староста селища Замглай Олександр Красківський.

Однак він не сказав окупантам ані слова. Тоді чоловіка вивезли й кинули побитого на дорозі.

Навіть у важкому стані староста поспішав повернутися до роботи. Разом із односельцями возив до селища харчі та ліки. А завдяки підтримці незламних замглайців, ЗСУ змогли вигнати окупантів.

Дивіться відео: На Київщині сусідня громада допомогла вишгородцям відновити міст

Читати далі