14-річний Віктор стоїть у вітальні й розказує кільком десяткам дітей і дорослих, що вміє складати кубик Рубіка за 2 хвилини та може розвеселити кого завгодно. Хлопець з третьої спроби з посмішкою вимовляє «профорієнтаційний розвиток», чим дійсно веселить присутніх.
Одноліток Віктора поважно називає себе Андрієм Олександровичем і каже, що його досягненням є сильні ноги, адже він грає у футбол, а ще те, що він виїхав з окупації. «Я самоповажний, тобто поважаю сам себе. Розумний і довірливий – довіряю людям, але не всім, а кому як», – гордо перелічує хлопець.
Восьмикласник Дмитро називає себе «жуліком» і пишається тим, що підкорив гору: «Тільки не пам’ятаю, яку саме – забув назву».
Ці промови проголошують в останній день тижневого табору у Львові для підлітків із Запорізької області. Вони презентують досягнення на великому екрані, наче справжні підприємці під час пітчу, тільки в домашніх капцях і піжамних штанах.
Діти пишаються тим, що прочитали книгу про Гаррі Поттера, хвалять смачну їжу в таборі та радіють, що тепер мають більше десятка нових друзів.
Такий активний відпочинок зі створенням власних онлайн-ігор і відвідуванням компаній різних освітніх закладів у Львові – це спосіб допомогти їм не тільки впоратися з травмами прифронтового життя, але й переосмислити його та показати нові можливості в Україні.
Організаторкою табору у Львові для дітей з прифронту є Вікторія Бобринок, що сама є переселенкою з Токмака Запорізької області. Але рік тому цей проєкт починався як прихисток для переселенців.
У Львові вирішила «допомагати своїм»
На четвертому поверсі старовинного будинку на вулиці Соломії Крушельницької в центрі Львова є шість кімнат і багато малюнків – на полицях, столах, у книжках та навіть у кишенях працівників.
До повномасштабної війни тут був хостел, а з січня 2023 року в цьому приміщенні почав працювати прихисток «Безпечне місце», який намагався створити для переселенців «місток між втраченим життям і майбутнім».
Вікторія Бобринок – колись директорка школи в Токмаку та місцева активістка – мусила поїхати з дому вже за кілька тижнів після початку великої війни, бо не могла залишатися в окупації.
В окупованому Токмаку залишився батько жінки, який сказав, що «стрілятиме окупантів з городу». За кілька місяців чоловік помер.
Згадуючи дорогу, Вікторія не стримує сліз. Розповідає, що коли їхали, то обіймали всіх українських захисників на блокпостах. Пізніше жінка дізналася, що більшість з них загинули в ті перші дні повномасштабного вторгнення.
У потязі із Запоріжжя в купе, крім неї та двох її дітей, було ще 12 людей. Вікторія згадує, що там їй знадобились організаторські навички: вона дозволяла пити по одному ковтку води з запасів, розсаджувала всіх і намагалася морально підтримати.
У Львові спочатку влаштувалася секретаркою в школі, але з часом вирішила «допомагати своїм». Жінка звернулася до міжнародного благодійного фонду «Альянс громадського здоров’я», і вони спільно вирішили створити комфортний шелтер.
Прихисток для переселенців від переселенців
Власноруч фарбуючи стіни, Вікторія сподівалася створити таке місце, де б людина «відчувала своїх». Жінка ділиться, що в кожен куточок цього приміщення вклала особисте відчуття дому.
«Ми розуміли одне одного й підтримували в спільних переживаннях», – говорить жінка.
Першими гостями закладу були вчителі з Запорізької області. Там можна було жити кілька тижнів. З переселенцями працювали психолог і юрист, а лікар щотижня проводив безкоштовний медичний огляд. Гості прихистку разом відвідували театри, кіно та кав’ярні.
З часом потік людей зменшився, а керівниця закладу зрозуміла, що деякі люди просто кочують між шелтерами, звикли до цього та нічого не роблять для своєї адаптації в місті, тому вирішила щось змінювати у своїй роботі.
До нової ідеї її підштовхнули діти, які приїхали з-під Бахмута: «Вони були в місті вперше та вірили в стереотипи-лякалки про бандерівців, які їдять дітей. А ми хотіли їм показати, що у Львові живуть чудові люди, які підтримують нас і хочуть допомогти».
Так влітку 2023 заклад перетворився на «Безпечний табір», який приймав дітей з прифронтових територій.
Екскурсії містом і наукові досліди
Ідея була такою, щоб підлітки сприймали цей табір не як школу з іноді нудними уроками, а як місце, куди захочеться повертатися.
Тож, крім екскурсії історичним центром, вони ходять до молодіжних і наукових закладів типу коворкінгів, ІТ-компаній, відвідують ранчо за містом.
«Я створила для дітей таку програму, щоб вони не мали й хвилини часу, аби засумувати, та почували себе в безпеці, – розповідає Вікторія Бобринок. – Увесь час ми підтримуємо зв’язок у чаті з батьками та звітуємо про те, чим займаються їхні діти».
Уже восени табір еволюціонував і почав більше уваги приділяти професійній орієнтації підлітків. Так у жовтні 2023 року виник табір майбутніх професій. Тепер діти відвідують університети, а студенти стають для них наставниками. Практиканти з університету дуже дивувалися, що діти з прифронту знають так багато патріотичних пісень. Вікторія розповідає, що під час поїздок за місто в автобусі весь час усі співали «Червону калину».
«Свою ракету ми не почуємо»
Такі табори відбуваються щокілька тижнів. Групи дітей формують через міські ради та відділи освіти на прифронтових територіях.
«Ми хочемо дарувати нашим учасникам табору посмішки, щирі обійми та найголовніше – дружбу на роки», – каже Вікторія Бобринок.
Підлітки, що живуть недалеко від фронту, вчаться онлайн, а також не мають гуртків чи прогулянок з друзями. Вони могли б зараз безтурботно гратися м’ячем, обговорювати з друзями новинки у світі ігор чи, можливо, нарікати на нудні уроки в школах. Натомість на питання, чи страшно жили біля фронту, по-дорослому відповідають: «Свою ракету ми не почуємо».
Зараз працівники «Безпечного місця» відпочивають перед наступною зміною, яка почнеться 11 березня.
Поки немає дітей, до закладу приходять переселенці, аби поговорити з психологом, юристом, а також задля дозвілля. Наприклад, нещодавно вони ходили на екскурсію в музей Соломії Крушельницької та відвідували майстер-клас із виготовлення іграшок.
«У нас є кімната для відпочинку, де можна провести час на самоті з книгою. Часто я там буваю і до пізнього вечора, бо це таке місце, з якого не хочеться йти», – підсумовує Вікторія Бобринок.
