

Суспільство
Замість троянд – польові квіти, замість діамантів – каблучка з дротика. Як змінилися почуття українців? Досвід проєкту «Я тебе… війна»
Повномасштабна війна змінила наші цінності, змусила не відкладати життя «на потім» та не шукати зручних моментів. Зокрема – для зізнання в почуттях. Так, російське вторгнення не змінило кохання, але зробило його іншим. Це помітили подруги-медійниці та заснували проєкт «Я тебе… війна».
Це 100 історій від українок та українців, які знайшли або втратили своє кохання впродовж останнього року. 100 історій про боротьбу, віру та надію. Зрештою, це історії, яка стають ще одним свідченням, а водночас – нагадуванням для всього світу.
Ми знаємо, скільки пар одружилися. А скільки закохалися?
Христина: В Україні за перші пів року повномасштабної війни зареєстрували рекордну кількість шлюбів – понад 103 тисячі. Але немає статистики про те, скільки людей розлучилися, а скільки – закохалися. Тому це дуже tricky question.
Але точно зрозуміло, що війна змінила наші цінності. Ми почали розуміти, що життя може закінчитися будь-якої миті. Те, що ми роками накопичували, у будь-який момент може зруйнуватися. У нас немає часу відкладати «на потім». Напевно, саме через це українці почали швидше ухвалювати рішення, зокрема одружуватися, адже завтра може не настати. Це банально, але війна стала каталізатором, аби робити щось тут і зараз. А ще війна – це перевірка на те, чого ти насправді хочеш від життя.
Вікторія: Дуже багато пар переосмислили своє кохання. Хтось перестав відкладати розлучення та шукати відмовки, хтось наважився на освідчення, а когось війна зробила ще ближчими одне до одного. Що можна сказати точно – після вторгнення ми всі стали більш впевненими у своїх рішеннях, особливо в критичні моменти. Згадайте, у найгостріші фази війни було найбільше новин про одруження.
100 історій кохання під час війни
Христина: Уперше ми заговорили про проєкт ще в квітні. Думаю, тоді кожна людина питала себе: «А що я можу зробити?». Усе почалося зі скролінгу стрічки у соцмережах. Я просто дивилася, чим діляться люди і спіймала себе на думці, що бракує чогось доброго. Так, були меми, і вони справді нас всіх рятували. Але не вистачало якоїсь надії, підтвердження, що контакт одне з одним та стосунки не зникли з порядку денного.

Я довго думала, що можна з цим зробити. Ходила по домівці та постійно щось занотовувала. Такий «передідейний» стан – ти щось хочеш, але ще не знаєш, що саме, а воно в цей час ніби вже ходить за тобою. І ось, пам’ятаю, телефоную Віці та кажу: «А давай ми зробимо проєкт про історії кохання?». І вона така: «А давай!».
Вікторія: Христя сказала, що хоче зібрати 50 історій кохання. Потім ми подумали, що цього замало, і вирішили збирати 100 та запуститися на сотий день війни.
Запускали проєкт… у шафі
Христина: Я поїхала до Віки у Чернівці, адже сама живу в Києві. За один день ми придумали все: назву («Я тебе… війна»), кольори на брендинг, як і про що будемо писати. Тоді ж зрозуміли, що своїми текстами зможемо подарувати людям надію.
Вікторія: Ми почали шукати авторів і волонтерів, випустили кілька перших дописів. А коли працювали над ідеєю, почалася повітряна тривога. Тож вийшло, що проєкт запускався фактично у мене в шафі. Ми сиділи там три години та дуже хвилювалися, що немає активності та репостів.
Христина: Згодом розповіли про ідею ще одній людині – Анастасії Вуйко, яка нині є нашою комунікаційною менеджеркою. А пізніше до нашої команди долучилася ще одна подруга – Аня Мишко. І знаєте, коли кажуть, що з друзями неможливо нормально працювати, я готова сперечатися. Адже в нашій команді всі – як сім’я.
Перша наша історія – про втрату коханого
Христина: Першою своєю історією з нами поділилася госпітальєрка Катя Галушко. Я побачила її допис про втрату коханого і вирішила написати. Тоді ще навіть не було кінцевого розуміння, який вигляд матиме текст. Але я вирішила, що це відчується після запису історії.
Я знайшла Катю у фейсбуці, а потім хвилин пʼять сиділа і дуже боялася. Що сказати жінці, яка декілька тижнів тому втратила коханого? Я намагалася щось надрукувати – і щоразу видаляла. Руки тремтіли. Я просто не знала, як написати людині, аби вона погодилася розповісти незнайомці про свою втрату.

Зрештою я все ж відправила повідомлення: «Щиро співчуваю вашій утраті. Вже море разів збираюся вам написати, та все підбираю слова, щоб не образити. Ми запускаємо проєкт про історії кохання під час війни. Хочемо, щоб ваша з Антоном була першою. Чи готові ви розповісти? Якщо ви відмовите, я зрозумію». І вона мені відповіла: «Вітаю! Я можу говорити, ви мене не образите й не засмутите вже більше, аніж доля засмутила».
Іноді достатньо всього двох питань
Христина: Ми домовилися з Катею про відеодзвінок. Я дуже довго готувалася до розмови. Я розуміла, що за кілька секунд приєднається людина, яка нещодавно поховала коханого. Але, на мій подив, Катя не була агресивною, злою чи заплаканою. Вона просто почала зі мною говорити. Щиро говорити.
Катя розповідала свою історію майже дві години. А на початку зазначила: «Я розповім вам дві історії: ви оберете одну або не розкажете жодної». Ніхто не розумів, чому історії дві, адже в медіа писали, що у дівчини загинув коханий. Виявилося, що чоловіків було двоє. А історії – дуже різні. Катя розповідала це все і плакала. У цьому інтерв’ю я поставила всього два запитання, а далі – просто її історія.
Червоні троянди поступилися польовим квітам
Христина: Після тієї розмови я зрозуміла, що наш проєкт трохи не по те, що ми собі уявляли. Людина, переживаючи втрату, не просто розповідала, що ось, я втратила чоловіка, мені погано. Ні. Кожне її речення мало такий сильний інсайт, що я розуміла: інші також мають про це дізнатися. Але щоб зрозуміти та відчути цих людей, тексту буде недостатньо. Тому ми вирішили: потрібен не просто сторітелінг, а ще й подкаст, аби відчувати на слух. І книжка, щоб мати тактильний контакт.
А наприкінці проєкту плануємо влаштувати виставку. Ми завжди просимо героїв не просто розповісти історію, а надіслати фото, якісь артефакти відносин. Скажімо, перед загибеллю Антон подарував Каті браслет зі скандинавськими рунами, і це тепер її оберіг. Почувши це, ми взагалі вирішили, що переосмислюємо феномен кохання під час війни. Говоримо про нові символи. Тому що все, що було «до» – червоні троянди, плюшеві ведмедики – це зовсім інше життя.
Вікторія: Через усі ці історії ми хочемо показати, як трансформуються людські почуття під час війни. Українське кохання, як і всі українці, зараз змінилося, воно має власні символи. Якщо раніше, аби довести своє кохання, треба було подарувати дорогі прикраси, то зараз це може бути каблучка з дротика або польові квіти. Чи авокадо, які привезли жінці на позицію, тому що вона веганка.

До Дня Святого Валентина ми запустили кампанію, у якій розказуємо про символи під час війни. Кожен може долучитися до флешмобу #ЯТебе, розповівши, що для нього означає кохання під час війни. Наприклад, #ЯТебе торт зі свічкою на позиції.
Усі історії проходять через наші сльози
Вікторія: Я редагую всі історії, вони проходять через мене і мій плач. Якщо я не заплакала – історія потребує допрацювання. Але я можу плакати не лише від горя, а й від зворушення, якогось відкриття. Якщо нічого подібного в історії не було, ми її не випускаємо.
Христина: У цьому проєкті кожен знайшов своє місце. І зазвичай, коли ти працюєш з друзями, виникають запитання: «Чому саме я маю робити це?». Натомість у нас все склалося органічно. Ми настільки добре розуміємо, де чия сильна сторона, що людина сама каже: «Я берусь за це».
Віка – філологиня, тому ми вирішили, що вона буде головною редакторкою. Утім кожна історія проходить вичитку всією командою, і кожна з нас відіграє певну роль. Я, наприклад, люблю переписувати заголовки та писати епіграфи.
Фідбек героїв – одне з найважливіших у цьому проєкті
Вікторія: У кожній історії я намагаюся знайти щось для себе, зробити якийсь висновок. Читаю їх ніби якусь книгу, невеличкий роман чи оповідання. Сприймаю радше як щось художнє, ніж журналістське.
А ще мені цікаво спостерігати за реакцією в соцмережах. Дивлюся, чи люди відчули те саме, що й ми, коли робили цю історію. Чи вони також заплакали від того відео, чи викликало воно мурашки. Чи подарувала ця історія натхнення.

Також важливо, коли наші герої чи героїні пишуть, що задоволені тим, як ми розповіли їхню історію. Адже це теж вклад у їхні стосунки, такий собі фотоальбом їхнього кохання. Можливо, це все вони колись показуватимуть своїм дітям.
А чи можу я взагалі продовжувати запис?
Христина: Здебільшого я записую трагічні історії, а потім довго відходжу. А ще ми плачемо разом із героїнями. У мене була історія Єлени, яка втратила хлопця того самого дня, що й госпітальєрка Катя. Я навіть написала в епіграфі, що ніколи не чула, аби хтось так гірко плакав. І це не перебільшення. Ця дівчина так сильно ридала, що якоїсь миті промайнуло: «А чи маю я право взагалі її записувати?». Та коли ми продовжили говорити, я зрозуміла, що Єлені стало легше.
Після інтервʼю дуже складно відпускати історію. Я знаю, що треба вміти відокремлювати себе від почутого. Але все одно переношу на себе. А як інакше? Я ж дві години слухала, як інша людина втратила коханого, з яким мріяла мати будинок та сім’ю. І якщо ти безсердечна, то можеш одразу після розмови піти варити макарони. А я так не можу. Сиджу, думаю, не можу це відпустити.
«Де ви були у 2014 році?»
Христина: Десь на третій історії мені прийшло повідомлення від незнайомої жінки: «Я дуже дякую за ваш проєкт. Де ви були у 2014 році, коли в мене загинув чоловік, і я не мала, з ким про це поговорити? Військових психологів тоді так багато не було. Груп і спільнот, де про це можна було б поговорити, – також. Я читаю кожну історію і переживаю, ніби свою».
Це стало дуже важливим моментом для нашої команди. Ми зрозуміли, що не просто транслюємо історії кохання, а ще й маємо певний рефлексивний вплив на людей, які це розповідають.
Читайте також: Замість Tinder – вечорниці. Як залицялися та фліртували наші предки? (ТЕСТ)
Вікторія: Мені нещодавно написала одна з наших героїнь: «Я дуже дякую вам за цей рік. Ми емоційно дуже втомилися від війни, а ви даєте світлі почуття і надію, що людські почуття все ж перемагають». Любов є нашою надією й острівцем безпеки, який нас втримає будь-де.
Наш проєкт – ще один спосіб нагадати світові про війну
Христина: Ми вже записали понад 20 історій, більшість із яких опублікована, частина – ще в процесі. Наразі маємо чотирьох авторок, також частково пишемо ми з Анастасією. Ми завжди відкриті для нових авторів, особливо хочемо бачити в команді чоловіків. Щоправда, нещодавно до нас вже один долучився. До нас приходять такі талановиті люди!
Зараз ми активно працюємо над майбутньою книгою. Ведемо перемовини з кількома видавництвами і маємо позитивні відгуки. Також на етапі розробки подкаст та майбутня виставка, яка фактично буде сторітелінгом із застосуванням інформаційного дизайну.

Оскільки наш проєкт існує винятково як волонтерська ініціатива, ми подалися на грант і сподіваємося отримати фінансування. Водночас у нас є багато класних інформаційних партнерів і просто людей, які підтримують. Тому, я думаю, скоро вийде закрити всі наші потреби.
«Я тебе… війна» – це про памʼять
Вікторія: Я думаю, у всіх є своя історія кохання. Той, хто відчуває чи хоча б раз відчував любов, може про це писати. Мій чоловік – режисер, і він зараз військовий на фронті. Тому мені дуже близьке все, що ми робимо. Я розумію мільйони тих жінок і чоловіків, які чекають свого коханого або кохану з війни.
Христина: Завдяки цьому проєкту я знаю, що не варто боятися говорити про втрату – треба спробувати зрозуміти людину. Не слід ставити дурні питання – треба просто послухати. І всі наші авторки відкривають у собі цю здатність слухати та щиро співчувати людині, а не сухо казати: «Прийми мої співчуття».
Ще одна причина, чому цей проєкт важливий для суспільства, – це пам’ять. Ми не просто говоримо про історії кохання під час війни. Це історія, яка фактично є спогадами та пам’яттю про страшні події через почуття, яке нам всім добре знайоме. Кожен кейс має згадки про наш опір та боротьбу. А отже, це ще одна можливість подивитися на війну з іншого ракурсу.
Фото надані героїнями
Суспільство

«О, ви вже тут? А я саме читав книжку, про яку дуже хочу вам розповісти», — каже Ростислав на початку відео, у якому ділиться враженнями про чергову книжку, яка йому сподобалась.
Лише за місяць цей 9-річний хлопчик з Чернівців створив власну «Літературну Країну» — ютуб-канал з майже двома десятками оглядів на книжки, які швидко стали трендовими. Тепер у Ростика є понад 15 тисяч шанувальників, а найпопулярніше відео отримало аж 60 тисяч переглядів!

Ростислав Кирилюк
книжковий блогер
Читаю на ніч, щоб бачити яскраві сни
Я навчився читати ще у 5 років. Перша книжка, яку я прочитав свідомо і добре її пам’ятаю, це «Олівець та Саморобкин на острові гігантських комах». У книзі дуже просто розповідають про комах, тому я дізнався багато нового. Наприклад, що їдять таргани, які є види комах, а ще про те, що деякі комахи можуть плюватися рідиною зі своїх животиків.
Читаю я багато, тому мама запропонувала мені ділитися своїми враженнями з іншими. Я погодився і коли побачив, що людям подобається, то вирішив продовжувати. Зараз у мене багато читачів і це для мене якийсь неочікуваний сюрприз.
У мене є різні книжки — пригодницькі, енциклопедії, детективи. Це найкращий відпочинок для мене. Особливо люблю почитати перед сном, бо потім мені сниться те, що могло б бути далі в казці.
Я дуже б хотів, щоб кожна дитина записалася в бібліотеку та знайшла якусь улюблену книжку для себе.
«Тореадори з Васюківки» набрали 60 тисяч переглядів
Дуже люблю книгу «Тореодори з Васюківки», бо також ріс в селі. Людям сподобався мій огляд на цю книжку, бо переглянули це відео багато разів.
Я люблю усі свої відео, але найбільше до душі мені огляд на «Казку від татка». Коли мене попросили зняти відео про цю книжку, щоб підтримати хворих діток у лікарні, то мені стало їх дуже шкода, тому одразу погодився.
Книжки дарують мені радість
Я точно не рахував, скільки вже книжок прочитав. Але минулого літа вчителька дала нам завдання підрахувати, скільки книг ми прочитаємо за літо. Я нарахував 42 книжечки.
Коли я підбираю для себе книгу, яку міг би прочитати, то спершу читаю опис на її звороті. Якщо цей опис цікавий і я бачу гарні картинки, то точно її прочитаю. А потім розповім у відео, якщо вона мені сподобається.
Мої відео бачили друзі, а також однокласники та вчителі. Усі мене дуже підтримують та кажуть, що я молодець і щоб я продовжував це робити. Але я не люблю задаватися чи хвалитися цим.
Коли я виросту, то мрію стати викладачем математики в університеті, бо зараз люблю її вчити у школі.
А ще я б хотів відкрити свій магазинчик квітів. Бо окрім читання, я доглядаю за рослинами. У мене вдома дуже багато кактусів, у яких нещодавно з’явилися кактусята. Я слідкую, як вони ростуть, поливаю їх щомісяця та іноді розпушую землю.
І думаю, що все одно багато читатиму, бо книжки дарують мені радість.

Олеся Кирилюк
мама Ростислава
Змалку більше любить книги, ніж іграшки
Мій син навчився говорити дуже рано. Змалку він завжди тягнувся вдома до книг та любив розглядати малюнки. Згодом просив нас з чоловіком читати йому віршики, а сам їх переказував. Він постійно ходив з книжками, навіть так іграшками не захоплювався. Через цю його любов до книг ми записали Ростика до бібліотеки, коли йому було лише 5 років.
Добре пам’ятаю, що першою для нього була книжечка про ведмедя та лисицю на 16 сторінок. Я ж відразу почала вести з ним читацький щоденник, аби згодом син побачив і пригадав, як почав свій шлях у світ казок.
Ростик дуже любить дивитися наукові відео про різні винаходи чи астрономію, а потім розповідати рідним цікаві факти, які дізнався. Навіть вчителька в школі каже, що він часто розповідає цікавинки на уроках. Я ж не завжди маю час усе детально вислухати, часом це зачіпає сина, тому я запропонувала йому знімати відео, аби отримав своїх слухачів та став більш впевненим у собі.

Тепер Ростислав знімає відео на YouTube. Фото надала Олеся Кирилюк
Син самостійно складає відгук на кожну книжку
Спочатку Ростик розповідав якісь віршики, які міг вчити на конкурси чи в садок, а я це зберігала на каналі в ютубі. Тоді у нас було 50 підписників. А коли понад місяць тому ми виклали перший огляд на книжку, то за перший день додалися понад тисячу нових читачів.
Ми взагалі цього не очікували — перегляди та кількість глядачів росли дуже стрімко. Зараз на каналі понад 15 тисяч підписників. Це нас дивувало, бо книжкових блогерів та оглядів дуже багато. Але все ж глядачі оцінили нашого Ростика.
Іноді люди пишуть нам, що ми готуємо сценарії, а потім син розповідає їх на відео. Але насправді я просто вмикаю камеру, а він імпровізує зі своїм відгуком. Звісно, можуть бути якісь довгі паузи, то я потім це вирізаю під час монтажу.
Або коли Ростик згадує, що його відео тепер дивляться тисячі людей, то починає хвилюватися, тому деякі огляди ми знімаємо по кілька разів. А деякі огляди взагалі не монтуємо, бо їх вдається чудово зняти з першого разу. Як от вірш «Ми вкупочці колись росли».
Спочатку син нікому не розповідав про своє захоплення. У школі про це дізналися випадково, коли вчителька сама знайшла його канал через кілька тижнів після першого відео. Я завжди навчаю сина не зазнаватися.
Поки погоджуємося лише на благодійну рекламу
За ці декілька тижнів, відколи ми поширили перше відео з оглядом книги, наше життя не сильно змінилося. Проте тепер Ростик завжди виділяє певний час на зйомки після школи кілька разів на тиждень. А ще у нас вдома з’явилася велика книжкова шафа, адже для усіх його книг просто немає місця.
Ми отримуємо багато гарних відгуків від людей, які діляться своїми приємними враженнями та підтримують сина. Іноді до нас звертаються журналісти, а також вже є пропозиції реклами книг. Поки ми ще до цього неготові, бо не планували, що син буде книжковим блогером. Тому наразі не приймаємо комерційних пропозицій, бо для дитини на першому місці мають бути навчання та відпочинок, а в майбутньому будемо думати і про інше.

Ростислав знімає благодійний огляд книги, аби допомогти дітям. Скриншот з його ютуб-каналу
Проте одного разу ми відгукнулися на пропозицію про рекламу, але лише тому, що це була дуже добра ініціатива. Якось нам написали відомі блогери зі Львова з проханнями розповісти на каналі про їхню книжку «Казка від татка». Усі кошти з продажу цієї книги вони переказували на лікування діток у лікарні Святого Миколая. Я ніколи не вирішую такі речі сама, тому відразу розповіла Ростику, він погодився і був щасливим, що зміг підтримати інших дітей.
Якщо хочете підтримати нас — підтримайте військових
З часом люди почали писати, що хочуть надіслати Ростику подарунки чи кошти для розвитку його творчості. Ми вирішили вдома, що зараз зовсім не той час, аби заробляти для себе на цьому. Адже зараз найголовніше — допомагати воїнам, які нас захищають.

Ростислав біля своєї книжкової шафи вдома. Фото надала Олеся Костюк
У нас є знайомий, який зараз на фронті. І ми бачимо як переживає його мама, скільки коштів вони витрачають, аби їхній син мав усе необхідне. Тому ми вирішили: якщо люди хочуть підтримати канал, то можуть надіслати донат на підтримку армії. Усі гроші, які ми отримуємо від глядачів, надсилаємо сім’ї нашого знайомого, а ще на рахунки відомих фондів.
Та найважливіше, цей канал існує для того, аби підтримати захоплення нашого Ростика, який обожнює читати та мотивує до цього інших діток.
Суспільство

Українці науковці зацифрували четверту житлову конструкцію Межиріцької пізньопалеолітичної стоянки в Черкаській області. Роботи проводили на об’єкті, який датують серединою 13 тисячоліття до нашої ери.
Про це повідомили команда «Архаїки».
Над створенням цифрової копії об’єкта працювали 15 та 16 березня 2025 року команда Науково-дослідної лабораторії «Архаїка» спільно з катедрою археології та музеєзнавства КНУ імені Тараса Шевченка.

Для створення 3D-моделі використовували лазерне сканування, аби з високою точністю зафіксувати геометрію конструкції.
«Фотограмметрія допомогла передати колірні характеристики об’єкта за допомогою серії фото, оброблених у спеціальному програмному забезпеченні, що переносять їх у 3D-простір. Ця технологія є базовою у роботі команди “Архаїки” й дозволяє створювати тривимірні моделі, які можна детально розглядати з усіх сторін»‚ — розповіли фахівці.
Читайте також: Військові знайшли древні артефакти під час створення фортифікацій (ФОТО)
Дослідження Межиріцької стоянки
Межиріцьку стоянку виявили у 1966 році. Останні 20 років її досліджує експедиція катедри археології та музеєзнавства КНУ під керівництвом Павла Шидловського. За час досліджень відкрили чотири житла.


Перше реконструювали та експонують у Природничому музеї НАН України в Києві. Четверте житло законсервували, його зберігають на місці знахідки.
«Оцифрування таких об’єктів не лише допомагає вивчати їх детальніше, а й слугує засобом захисту інформації про пам’ятки від руйнації. Особливої актуальності це набуло під час війни, коли українська культурна спадщина потребує особливої уваги та збереження»‚ — зазначили в «Архаїці».
Готову 3D-модель викладуть у вільний доступ на платформі Sketchfab за посиланням.

Нагадаємо, що київські студенти та архітектори спроєктують українські села, що пошкодили під час війни.
Фото: «Архаїка»
Суспільство

У Києві 18 березня представили платформу «Назустріч», яку створили фахівці Work.ua задля підтримки українських ветеранів. Завдяки новому сервісу військові зможуть легше знайти роботу після служби, а працедавці — залучати спеціалістів з унікальним досвідом.
Про це повідомили Work.ua
Що створили на платформі
На платформі «Назустріч» можна знайти:
- вакансії з перевагою для ветеранів;
- інформацію про ініціативи та організації, що підтримують ветеранів у пошуку роботи та адаптації до цивільного життя;
- статті, новини, корисні матеріали для кандидатів і роботодавців;
- перелік компаній, що активно наймають ветеранів;
- доступ до бази резюме кандидатів із військовим досвідом;
- чеклист для оцінки готовності компанії до наймання ветеранів;
- успішні кейси працевлаштування від роботодавців.
«Світ, у якому ветеран перебуває до звільнення, — це війна, і його потрібно розуміти. Ця людина поставила своє життя заради свободи. Ветерани потребують гідного ставлення та поваги до речей, які для них є цінними», — зазначив представник 3-ї штурмової бригади Михайло Карабут.
Читайте також: Ветерани можуть отримати 20 млн грн на розвиток бізнесу за програмою від Мінцифри
Наразі на Work.ua понад дві тисячі компаній розмістили вакансії, де військовий досвід є перевагою. Натомість кандидати виклали 5,5 тисяч резюме, у яких вказали, що вони є ветеранами російсько-української війни.
«Ветерани та ветеранки можуть підтримати нашу країну після перемоги й стати рушієм змін. Наше завдання — створити для них гідні умови праці в Україні, щоб вони не виїжджали за кордон у пошуках кращої долі», — сказала ветеранка та заступниця міністра у справах ветеранів Юлія Кіріллова.
Нагадаємо, що ветерани-підприємці можуть безплатно розміщувати вакансії на Work.ua.
Фото обкладинки: Freepik