Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Замість троянд – польові квіти, замість діамантів – каблучка з дротика. Як змінилися почуття українців? Досвід проєкту «Я тебе… війна»

Опубліковано

Повномасштабна війна змінила наші цінності, змусила не відкладати життя «на потім» та не шукати зручних моментів. Зокрема – для зізнання в почуттях. Так, російське вторгнення не змінило кохання, але зробило його іншим. Це помітили подруги-медійниці та заснували проєкт «Я тебе… війна».

Це 100 історій від українок та українців, які знайшли або втратили своє кохання впродовж останнього року. 100 історій про боротьбу, віру та надію. Зрештою, це історії, яка стають ще одним свідченням, а водночас – нагадуванням для всього світу.

Ми знаємо, скільки пар одружилися. А скільки закохалися?

Христина: В Україні за перші пів року повномасштабної війни зареєстрували рекордну кількість шлюбів – понад 103 тисячі. Але немає статистики про те, скільки людей розлучилися, а скільки – закохалися. Тому це дуже tricky question.

Але точно зрозуміло, що війна змінила наші цінності. Ми почали розуміти, що життя може закінчитися будь-якої миті. Те, що ми роками накопичували, у будь-який момент може зруйнуватися. У нас немає часу відкладати «на потім». Напевно, саме через це українці почали швидше ухвалювати рішення, зокрема одружуватися, адже завтра може не настати. Це банально, але війна стала каталізатором, аби робити щось тут і зараз. А ще війна – це перевірка на те, чого ти насправді хочеш від життя.

Вікторія: Дуже багато пар переосмислили своє кохання. Хтось перестав відкладати розлучення та шукати відмовки, хтось наважився на освідчення, а когось війна зробила ще ближчими одне до одного. Що можна сказати точно – після вторгнення ми всі стали більш впевненими у своїх рішеннях, особливо в критичні моменти. Згадайте, у найгостріші фази війни було найбільше новин про одруження.

100 історій кохання під час війни

Христина: Уперше ми заговорили про проєкт ще в квітні. Думаю, тоді кожна людина питала себе: «А що я можу зробити?». Усе почалося зі скролінгу стрічки у соцмережах. Я просто дивилася, чим діляться люди і спіймала себе на думці, що бракує чогось доброго. Так, були меми, і вони справді нас всіх рятували. Але не вистачало якоїсь надії, підтвердження, що контакт одне з одним та стосунки не зникли з порядку денного.

Христина Біляковська, Вікторія Середа
Співзасновниці проєкту «Я тебе… війна» Христина Біляковська (ліворуч) та Вікторія Середа

Я довго думала, що можна з цим зробити. Ходила по домівці та постійно щось занотовувала.  Такий «передідейний» стан – ти щось хочеш, але ще не знаєш, що саме, а воно в цей час ніби вже ходить за тобою. І ось, пам’ятаю, телефоную Віці та кажу: «А давай ми зробимо проєкт про історії кохання?». І вона така: «А давай!».

Вікторія: Христя сказала, що хоче зібрати 50 історій кохання. Потім ми подумали, що цього замало, і вирішили збирати 100 та запуститися на сотий день війни.

Запускали проєкт… у шафі

Христина: Я поїхала до Віки у Чернівці, адже сама живу в Києві. За один день ми придумали все: назву («Я тебе… війна»), кольори на брендинг, як і про що будемо писати. Тоді ж зрозуміли, що своїми текстами зможемо подарувати людям надію.

Вікторія: Ми почали шукати авторів і волонтерів, випустили кілька перших дописів. А коли працювали над ідеєю, почалася повітряна тривога. Тож вийшло, що проєкт запускався фактично у мене в шафі. Ми сиділи там три години та дуже хвилювалися, що немає активності та репостів.

Христина: Згодом розповіли про ідею ще одній людині – Анастасії Вуйко, яка нині є нашою комунікаційною менеджеркою. А пізніше до нашої команди долучилася ще одна подруга – Аня Мишко. І знаєте, коли кажуть, що з друзями неможливо нормально працювати, я готова сперечатися. Адже в нашій команді всі – як сім’я.

Перша наша історія – про втрату коханого

Христина: Першою своєю історією з нами поділилася госпітальєрка Катя Галушко. Я побачила її допис про втрату коханого і вирішила написати. Тоді ще навіть не було кінцевого розуміння, який вигляд матиме текст. Але я вирішила, що це відчується після запису історії.

Я знайшла Катю у фейсбуці, а потім хвилин пʼять сиділа і дуже боялася. Що сказати жінці, яка декілька тижнів тому втратила коханого? Я намагалася щось надрукувати – і щоразу видаляла. Руки тремтіли. Я просто не знала, як написати людині, аби вона погодилася розповісти незнайомці про свою втрату. 

Катерина Галушко
Катерина Галушко з коханим Михайлом

Зрештою я все ж відправила повідомлення: «Щиро співчуваю вашій утраті. Вже море разів збираюся вам написати, та все підбираю слова, щоб не образити. Ми запускаємо проєкт про історії кохання під час війни. Хочемо, щоб ваша з Антоном була першою. Чи готові ви розповісти? Якщо ви відмовите, я зрозумію». І вона мені відповіла: «Вітаю! Я можу говорити, ви мене не образите й не засмутите вже більше, аніж доля засмутила».

Іноді достатньо всього двох питань

Христина: Ми домовилися з Катею про відеодзвінок. Я дуже довго готувалася до розмови. Я розуміла, що за кілька секунд приєднається людина, яка нещодавно поховала коханого. Але, на мій подив, Катя не була агресивною, злою чи заплаканою. Вона просто почала зі мною говорити. Щиро говорити.

Катя розповідала свою історію майже дві години. А на початку зазначила: «Я розповім вам дві історії: ви оберете одну або не розкажете жодної». Ніхто не розумів, чому історії дві, адже в медіа писали, що у дівчини загинув коханий. Виявилося, що чоловіків було двоє. А історії – дуже різні. Катя розповідала це все і плакала. У цьому інтерв’ю я поставила всього два запитання, а далі – просто її історія.

Червоні троянди поступилися польовим квітам

Христина: Після тієї розмови я зрозуміла, що наш проєкт трохи не по те, що ми собі уявляли. Людина, переживаючи втрату, не просто розповідала, що ось, я втратила чоловіка, мені погано. Ні. Кожне її речення мало такий сильний інсайт, що я розуміла: інші також мають про це дізнатися. Але щоб зрозуміти та відчути цих людей, тексту буде недостатньо. Тому ми вирішили: потрібен не просто сторітелінг, а ще й подкаст, аби відчувати на слух. І книжка, щоб мати тактильний контакт.

А наприкінці проєкту плануємо влаштувати виставку. Ми завжди просимо героїв не просто розповісти історію, а надіслати фото, якісь артефакти відносин. Скажімо, перед загибеллю Антон подарував Каті браслет зі скандинавськими рунами, і це тепер її оберіг. Почувши це, ми взагалі вирішили, що переосмислюємо феномен кохання під час війни. Говоримо про нові символи. Тому що все, що було «до» – червоні троянди, плюшеві ведмедики – це зовсім інше життя.

Вікторія: Через усі ці історії ми хочемо показати, як трансформуються людські почуття під час війни. Українське кохання, як і всі українці, зараз змінилося, воно має власні символи. Якщо раніше, аби довести своє кохання, треба було подарувати дорогі прикраси, то зараз це може бути каблучка з дротика або польові квіти. Чи авокадо, які привезли жінці на позицію, тому що вона веганка.

Авокадо
Авокадо, які привезли військовій на позицію

До Дня Святого Валентина ми запустили кампанію, у якій розказуємо про символи під час війни. Кожен може долучитися до флешмобу #ЯТебе, розповівши, що для нього означає кохання під час війни. Наприклад, #ЯТебе торт зі свічкою на позиції.

Усі історії проходять через наші сльози

Вікторія: Я редагую всі історії, вони проходять через мене і мій плач. Якщо я не заплакала – історія потребує допрацювання. Але я можу плакати не лише від горя, а й від зворушення, якогось відкриття. Якщо нічого подібного в історії не було, ми її не випускаємо.

Христина: У цьому проєкті кожен знайшов своє місце. І зазвичай, коли ти працюєш з друзями, виникають запитання: «Чому саме я маю робити це?». Натомість у нас все склалося органічно. Ми настільки добре розуміємо, де чия сильна сторона, що людина сама каже: «Я берусь за це».

Віка – філологиня, тому ми вирішили, що вона буде головною редакторкою. Утім кожна історія проходить вичитку всією командою, і кожна з нас відіграє певну роль. Я, наприклад, люблю переписувати заголовки та писати епіграфи.

Фідбек героїв – одне з найважливіших у цьому проєкті

Вікторія: У кожній історії я намагаюся знайти щось для себе, зробити якийсь висновок. Читаю їх ніби якусь книгу, невеличкий роман чи оповідання. Сприймаю радше як щось художнє, ніж журналістське.

А ще мені цікаво спостерігати за реакцією в соцмережах. Дивлюся, чи люди відчули те саме, що й ми, коли робили цю історію. Чи вони також заплакали від того відео, чи викликало воно мурашки. Чи подарувала ця історія натхнення. 

Госпітальєрка Єлена
Єлена з коханим Михайлом

Також важливо, коли наші герої чи героїні пишуть, що задоволені тим, як ми розповіли їхню історію. Адже це теж вклад у їхні стосунки, такий собі фотоальбом їхнього кохання. Можливо, це все вони колись показуватимуть своїм дітям.

А чи можу я взагалі продовжувати запис?

Христина: Здебільшого я записую трагічні історії, а потім довго відходжу. А ще ми плачемо разом із героїнями. У мене була історія Єлени, яка втратила хлопця того самого дня, що й госпітальєрка Катя. Я навіть написала в епіграфі, що ніколи не чула, аби хтось так гірко плакав. І це не перебільшення. Ця дівчина так сильно ридала, що якоїсь миті промайнуло: «А чи маю я право взагалі її записувати?». Та коли ми продовжили говорити, я зрозуміла, що Єлені стало легше.

Після інтервʼю дуже складно відпускати історію. Я знаю, що треба вміти відокремлювати себе від почутого. Але все одно переношу на себе. А як інакше? Я ж дві години слухала, як інша людина втратила коханого, з яким мріяла мати будинок та сім’ю. І якщо ти безсердечна, то можеш одразу після розмови піти варити макарони. А я так не можу. Сиджу, думаю, не можу це відпустити.

«Де ви були у 2014 році?»

Христина: Десь на третій історії мені прийшло повідомлення від незнайомої жінки: «Я дуже дякую за ваш проєкт. Де ви були у 2014 році, коли в мене загинув чоловік, і я не мала, з ким про це поговорити? Військових психологів тоді так багато не було. Груп і спільнот, де про це можна було б поговорити, – також. Я читаю кожну історію і переживаю, ніби свою».

Це стало дуже важливим моментом для нашої команди. Ми зрозуміли, що не просто транслюємо історії кохання, а ще й маємо певний рефлексивний вплив на людей, які  це розповідають.

Читайте також: Замість Tinder – вечорниці. Як залицялися та фліртували наші предки? (ТЕСТ)

Вікторія: Мені нещодавно написала одна з наших героїнь: «Я дуже дякую вам за цей рік. Ми емоційно дуже втомилися від війни, а ви даєте світлі почуття і надію, що людські почуття все ж перемагають». Любов є нашою надією й острівцем безпеки, який нас втримає будь-де.

Наш проєкт – ще один спосіб нагадати світові про війну

Христина: Ми вже записали понад 20 історій, більшість із яких опублікована, частина – ще в процесі. Наразі маємо чотирьох авторок, також частково пишемо ми з Анастасією. Ми завжди відкриті для нових авторів, особливо хочемо бачити в команді чоловіків. Щоправда, нещодавно до нас вже один долучився. До нас приходять такі талановиті люди!  

Зараз ми активно працюємо над майбутньою книгою. Ведемо перемовини з кількома видавництвами і маємо позитивні відгуки. Також на етапі розробки подкаст та майбутня виставка, яка фактично буде сторітелінгом із застосуванням інформаційного дизайну.

«Я тебе… війна»
Частина фотоархіву проєкту «Я тебе… війна»

Оскільки наш проєкт існує винятково як волонтерська ініціатива, ми подалися на грант і сподіваємося отримати фінансування. Водночас у нас є багато класних інформаційних партнерів і просто людей, які підтримують. Тому, я думаю, скоро вийде закрити всі наші потреби.

«Я тебе… війна» – це про памʼять

Вікторія: Я думаю, у всіх є своя історія кохання. Той, хто відчуває чи хоча б раз відчував любов, може про це писати. Мій чоловік – режисер, і він зараз військовий на фронті. Тому мені дуже близьке все, що ми робимо. Я розумію мільйони тих жінок і чоловіків, які чекають свого коханого або кохану з війни.

Христина: Завдяки цьому проєкту я знаю, що не варто боятися говорити про втрату – треба спробувати зрозуміти людину. Не слід ставити дурні питання – треба просто послухати. І всі наші авторки відкривають у собі цю здатність слухати та щиро співчувати людині, а не сухо казати: «Прийми мої співчуття».

Ще одна причина, чому цей проєкт важливий для суспільства, – це пам’ять. Ми не просто говоримо про історії кохання під час війни. Це історія, яка фактично є спогадами та пам’яттю про страшні події через почуття, яке нам всім добре знайоме. Кожен кейс має згадки про наш опір та боротьбу. А отже, це ще одна можливість подивитися на війну з іншого ракурсу.

Фото надані героїнями

Суспільство

В Україні вийде воєнна кінострічка, яка була знята до початку повномасштабної війни

Опубліковано

16 травня в український кінотеатр вийде воєнна драма “Обмін” від режисера Володимира Харченка-Куліковського.

Про це повідомляє Держкіно.

Про фільм

Сценарій фільму базується на реальних подіях. Зйомки проводилися на території Київської області наприкінці 2021 року.

Сюжет починається з несподіваного нічного дзвінка столичного хірурга Олександра. З номера його сина дзвонить незнайоме, і батько дізнається, що його син Костя став добровольцем в армії і під час спецоперації потрапив у полон до місцевого сепаратиста, колишнього мента Привида.

Щоб звільнити сина, батько має сам поїхати на лінію розмежування і привезти гроші. Проте на обмін привозять іншого хлопця, і події розвиваються абсолютно непередбачувано.

Читати також: Військові розповіли про пухнастого психолога Матвія, який допомагає тримати силу духу в окопах

У справу втручається російський полковник ГРУ, очільник російських окупаційних військ міста, людина без моралі і правил. Кожен з героїв стоїть перед важливим вибором, а один телефонний дзвінок перевертає долі усіх героїв фільму.

Премʼєра фільму

Прем’єра фільму “Обмін” планувалася на грудень 2022 року. Однак через масштабні відключення світла по всій території України ця стрічка так і не вийшла у широкий прокат. У зв’язку з цим вихід фільму було перенесено на травень 2024 року.

Нагадаємо, що українські воїни знищили російський зенітно-ракетний комплекс “Бук”.

Також ми повідомляли, що в Дії зʼявилися нові іменні військові облігації.

Фото: афіша фільму

Читати далі

Суспільство

“З України: Сміливі мріяти”: 22 митця представлять виставку на Венеційській бієнале

Опубліковано

В рамках офіційної програми 60-ї Венеційської бієнале Фонд Віктора Пінчука та PinchukArtCentre представляють виставку творів 22 художників, художниць та мистецьких колективів під назвою “З України: Сміливі мріяти”.

Про це повідомляє Суспільне.Культура.

Про виставку

Організатори повідомляють, що ця виставка – не лише спільна платформа, яку Україна розділяє з митцями із різних континентів: Африки, Південної Америки та Азії. Команда також активно намагається уявити краще майбутнє, добре розуміючи та завжди усвідомлюючи жорстоку реальність, в якій ми проживаємо зараз.

Проєкти виставки

Катерина Алійник, “Коли сонце сідає на сході”. 

Мисткиня працює із суперечністю, яку викликає зображення недоступного нині через російську окупацію пейзажу сходу України.

Аллора та Кальсаділья презентують серію інсталяцій під назвою “Прищепа”.

Вона відтворює цвітіння баобаба – святого дерева, що символізує “дерево життя” та асоціюється з безмежною міцністю та витривалістю предків. Ця серія натякає на глобальні екологічні зміни.

Алекс Бачинський-Дженкінс презентує хореографічну роботу під назвою “Федеріко”.

У цій виставі тривалістю 8 хвилин два виконавці доторкаються один до одного кінчиками пальців. Шляхом дослідження квір-ідентичності та політики чуттєвості, художник фокусується на емоційності, тілесності та колективній взаємодії.

Фатма Буджак представляє інсталяції “Дамаська троянда” і “Чорне чорнило”.

У першій роботі курдсько-турецької художниці проростають паростки дамаської троянди, яка колись символізувала місто Дамаск, але тепер знаходиться під загрозою зникнення через тривалу війну в Сирії. Ця робота розповідає про втрату рідної землі та важкий шлях міграції.

У другій інсталяції відтворено текст, який нагадує про спалене у липні 2016 року найбільше видавництво Туреччини, що випускало книги курдською мовою. Ця робота демонструє, як мистецтво може виступати як свідоцтво злочину та довготривалого політичного насильства проти піддаваного пригнічення народу.

Читати також: “Свято Музики”: в червні у Львові пройде вуличний музичний фестиваль

Вільфредо Прієто,”Без назви (Глобус світу)”. 

Кубинський художник підкреслює важливість ресурсів, що дає нам Земля — вся планета насправді тримається на маленьких зернинах. Робота перегукується з інсталяцією Анни Звягінцевої, що також розкриває зв’язок людини із землею.

Шилпа Гупта представляє інсталяції “Слухаючи повітря” та “ІВсеЖВониНеЗнаютьПроЩоЯМрію”.

У першій роботі індійської художниці звучать пісні з різних країн, що переплітаються та створюють цілісний мистецький твір, який відзначає силу опору та міжнародного спілкування.

У другій інсталяції “ІВсеЖВониНеЗнаютьПроЩоЯМрію” використовуються два табло, які утворюють рухому поему про кохання, страх, зв’язок та його втрату. Ця робота відображає складність та вразливість людських зв’язків, що особливо актуально у місцях транзиту, де відбуваються прощання та зустрічі.

Олег Голосій, “Ті, що тікають від грози”. 

Картина одного з ключових митців українського трансавангарду, створена у 1989 році, за два роки до розпаду СРСР. Вона передає тривогу, що накопичувалась у суспільстві напередодні докорінних історико-політичних змін.

Анна Звягінцева презентує інсталяцію “Посадити палицю” та “Недоречні доторки”.

Вона складається з фотографії вербової палиці на аналогову камеру та знайденої записки її дідуся, Ростислава Звягінцева, який також був художником.

У скульптурі “Недоречні доторки” представлені білосніжні гіпсові витвори, які втілюють спогади художниці про інтимне відчуття доторку між близькими людьми, а також тепло, що відчувається після такого контакту.

Нікіта Кадан представляє ряд робіт:

  1. “Силует”: на цій роботі зображено пошрамований обстрілами пам’ятник радянському солдату. Фотографія монумента була зроблена у Гостомелі (Київська область).
  2. “Селянка (за мотивами Жозефіни Діндо)”: ця робота написана за мотивами фотографії скульптури української художниці польсько-єврейського походження Жозефіни Діндо.
  3. “Прапор І”: основою цієї роботи є фотографія зруйнованого будинку, зроблена Каданом у Бородянці (Київська область) у 2023 році.

Жанна Кадирова, “Російське сучасне бароко”. 

У роботі труби органу сполучені з відстріляними ракетами, якими Росія бомбить Україну. Художниця зібрала снаряди у Київській області та приєднала до музичного інструменту, на якому протягом виставки музиканти будуть грати імпровізовані композиції.

Дана Кавеліна, відео “Не може бути такого, щоб нічого не можна було повернути”. 

Це науково-фантастичне відео, що візуалізує утопічний світ майбутнього, де історична справедливість відновлюється, а померлі у війнах повертаються до життя.

Ніколай Карабінович презентує два відео:

  1. “Якнайдалі”: у цій роботі митець досліджує історію своєї родини з грецьким та єврейським корінням.
  2. “Історія про місто, де зникли два кольори”: через це відео художник привертає увагу до постійного зменшення видимості України в європейському контексті.

Давід Клербоут представляє два відео:

  1. “Пташка, що дихає”: у цьому відео акцентується на мотиві вразливості життя. Розташовані впритул одна до одної канарки нагадують симетричне відображення.
  2. “Пташина клітка”: в зацикленому відео зображення залитого сонцем, квітучого саду переходить у довгу глуху сцену вибуху будинку, а потім знову повертається.

Яна Кононова, “Ізюмський ліс”. 

Тут зафіксована процедура ексгумації в Ізюмі, показано скрупульозний та виснажливий процес, що передував розслідуванню.

Катерина Лисовенко, “Переписуючи Біблію” із серії “Пропаганда світу моєї мрії”. 

У роботі мисткиня переосмислює Біблію та створює світ, заснований на ненасильстві й свободі.

Отобонг Нканга Інсталяція “Вистелене брижами, що проростають зі скелі”. 

У роботі килими, які зображують пейзажі, своєю формою нагадують мінерали, зокрема кварц чи малахіт. Водночас килими відсилають до старої фламандської традиції ткацтва. Гобелен “Сонячне світло” із серії “Розкопане”. Тут митець простежує зв’язок між океаном та землею й акцентує на експлуатації природи людиною.

Олексій Сай, із серії “Розбомблені”. 

Роботазображує уражений війною український ландшафт, що оприявнює насилля над країною та природою.

Антон Саєнко представляє різноманітні твори:

  1. Фотографії із серії “Грязне”: ці знімки зафіксовані у його рідному селі Грязне у 2020 році. Вони передають відчуття загрози, що проникає у здавалося б мирний пейзаж, який застиг у часі.
  2. Картина “За горизонтом”: ця робота є продовженням дослідження горизонту як лінії розчинення.
  3. Аудіо “Краєобраз”: у цій аудіороботі Саєнко виконує вірш репресованого поета Василя Стуса “Нехай горить трава по осені…”.

Федір Тетянич, із серії “Біотехносфери. Міста майбутнього” та “Дивна гра”. 

Роботи втілюють візію нескінченності людського буття у сплетінні з космосом. Митець є представником українського космізму та був піонером перформансу в СРСР.

Леся Хоменко, “Після кінця”. 

У роботі зображення повсякденного життя, поміщені під молочне скло, неможливо розгледіти, а отже, й описати. Цим мисткиня підкреслює принципову неможливість побачити та спланувати майбутнє, а також передати досвід буденності у часи війни.

Роман Хімей та Ярема Малащук презентують дві відеоінсталяції:

  1. “Ви не маєте цього бачити”: у цій роботі зафільмовані українські діти, які були депортовані в Росію, а потім повернулися в Україну. Це свідчення злочину, що відображає реальну подію і лише потенційно може вважатися мистецьким твором (який, фактично, ніколи не мав бути створений).
  2. “Додаткові сцени”: це відео привертає увагу до досвіду військового та розкриває конфлікт ідентичностей. Фільм актуалізує питання “Що таке нормальність сьогодні?” та “Як два різних світи можуть співіснувати?”.

Даніїл Ревковський і Андрій Рачинський, відео “Брязкання, стукіт, суперечка та булькання”. 

У відеороботі митці грають двох чоловіків посеред антропогенних шлакових пейзажів, що спілкуються за допомогою дивних звуків та жестів. Відео є частиною робіт про “Музей людської цивілізації” та зняте на хвостосховищі в Кривому Розі.

Виставку можна відвідати у Palazzo Contarini Polignac у Венеції з 20 квітня до 1 серпня 2024 року.

Нагадаємо, що в Україні можна зробити безоплатну планову операцію.

Фото: надано кураторами Суспільному.Культура

Читати далі

Суспільство

“Свято Музики”: в червні у Львові пройде вуличний музичний фестиваль

Опубліковано

У Львові 21 червня відбудеться міський вуличний фестиваль Свято Музики, де кожного року приймають участь понад сотні музикантів. Протягом цього дня українські та іноземні артисти будуть виступати на різних локаціях міста, граючи електро, техно, рок, джаз, фольк та попмузику. Участь у фестивалі є безкоштовною для всіх бажаючих, незалежно від рівня вмінь та досвіду.

Про це повідомляє Лірум.

Про фестиваль

Свято музики (Fete de la Musique) було започатковано в 1982 році у Франції з метою залучення виконавців будь-якого стилю та рівня для популяризації музики. Кожного року 21 червня воно святкується одночасно у 120 країнах та 800 містах. Львів – єдине місто в Україні, яке офіційно приєдналося до цього свята як учасник.

Минулого року до Свята музики доєдналося більше як 40 локацій та понад 130 музикантів. Серед музикантів, що брали участь у фестивалі – Пиріг і Батіг, Nazva, Warнякання та інші. За словами команди Свята, його створюють самі люди.

Читати також: Діти можуть взяти участь в освітньому проєкті про вирощування мікрозелені та її реалізації: що варто знати

“Зазвичай виконавці самі підтягуються на Свято. Поки ми думаємо кого хотіли б бачити, вони вже подають заявки”, – відзначають організатори.

Як взяти участь

Дедлайн подачі заявок: 10 червня;

Подати заявку можна за посиланням;

Реєстрація не є обов’язковою, але вона допоможе організаторами сформувати інтерактивну мапу з місцями виступів та скласти логістичну програму Свята. 

Нагадаємо, що в Україні запустили відеокурс про взаємодію з демобілізованими військовими.

Також ми повідомляли, що в Києві пропонують створити сквер на горі Щекавиця.

Фото: СвятоМузики

Читати далі