Активістка з Маріуполя створила на Закарпатті Інтеграційний хаб та згуртувала місцевих і переселенців 

Зараз ви читатимете статтю зі спецпроєкту ШоТам та Проєкту USAID «ГОВЕРЛА» про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.

Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше

Тут розповідаємо про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.

Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.

Інші матеріали спецпроєкту

Дар’я Маркович хотіла розвивати рідний Маріуполь та разом з командою об’єднала місцевих активістів. Вона досліджувала проблеми, які є в молоді — що вони хочуть змінити, яким бачать місто, а ще піклувалася про переселенців з Донеччини та Луганщини.

Навіть коли росіяни почали знищувати місто після 24 лютого, дівчина поїхала не одразу. Та коли авіабомба впала у 200 метрах від її будинку, наважилася виїхати. Нині Дар’я живе в Мукачівській громаді на Закарпатті. Там  вона продовжила робити те, що вміє найкраще — і за підтримки місцевої влади створила Інтеграційний хаб для місцевих і переселенців. 

Будувала в Маріуполі майбутнє для молоді

У рідному місті Дар’я працювала в громадському секторі — у Маріупольській Спілці Молоді. Коли у 2014 році почалася війна, в місто приїхали дуже багато переселенців з Донецької та Луганської областей.

«Ми відкрили Центри підтримки родини в Маріуполі, а за рік — Молодіжні центри. Це були такі доступні простори, де будь-яка молода людина могла прийти, абсолютно безкоштовно провести час, поспілкуватися з однолітками, відвідати тренінги», — згадує Дар’я. 

За роки роботи утворилася група з 25 молодих активістів,  які хотіли змін для свого міста. Там навіть створили Молодіжну раду, обрали її представників, і вона успішно пропрацювала 2 роки до початку повномасштабного вторгнення.

У Маріуполі відчували наближення великої війни. 24 лютого деякі колеги Дарʼї поїхали, та вона — ні. 

«Я лишилася, бо в мене мама не хотіла виїжджати, а я не могла її покинути. Тому перші дні ми волонтерили,  допомагали військовим і людям, у яких уже були знищені будинки», — розповідає дівчина.

Виживали, як могли

За 4-5 днів росіяни почали все більше обстрілювати місто. Зникли комунікації — інтернет, світло, газ, тепло.

«Ми виживали, як могли: ходили по воду на місцеві річки й колодязі, готували їжу на польовій кухні. Мали дружній двір — люди одне одному допомагали, по черзі підтримували вогонь», — згадує Дар’я. 

12 березня з’явилася інформація, що десь у центрі міста є зв’язок. З друзями Дар’я вирушила пішки 10 кілометрів в одну сторону, аби поговорити з близькими з інших міст, бо росіяни розповсюджували чутки, що взяли Маріуполь і Київ. 

«Коли ми туди йшли, то бачили, що міста вже немає. Те місто, яке ми знали, вже не могли впізнати. До того ж ішли дорогою, де треба було просто переступати через трупи людей», — згадує активістка.

Тоді Дар’я змогла подзвонити близьким і сказати, що вона жива. Однією з таких людей була голова громадської організації Уляна Токарєва, яка запевнила, що треба якомога швидше їхати з міста, і розповіла про маршрути зелених коридорів. Та остаточно виїжджати Дарʼю змусила ситуація, яка відбулася за 4 дні:

«Перед тим, як стався приліт у Драмтеатр, скинули авіабомбу на басейн “Нептун”, який розташований за 200 метрів від мого будинку. Моя мама якраз піднялась у квартиру з підвалу, і вибуховою хвилею їй пошкодило очі. Це стало останньою краплею, тому я сказала, що в неї є пів години, аби зібрати речі».

Їхали якомога далі від Маріуполя

Так з мамою, подругою та трьома котами вони вирішили їхати з міста одним з маршрутів, про який Дар’я дізналася від колеги. До селища Мангуш, що за 20 кілометрів від Маріуполя, довелося їхати 9 годин. Активістка згадує: 

«Була черга машин, пролітали літаки, ми їхали через російські блокпости. Людей перевіряли, роздягали».

Вночі дівчина та її близькі дісталися Мангуша, де переночували в місцевій лікарні. Наступного дня вирушили в Бердянськ, згодом до Запоріжжя й Дніпра. Кінцевою точкою маршруту було Мукачево. Керівниця Уляна запросила Дарʼю в село, в будинок бабусі та дідуся, де можна було прийти до тями після всього пережитого й обдумати подальші кроки.

«Ми їхали якомога далі від Маріуполя. Хотіли бути на відстані від того, що відбувалося там», — ділиться Дар’я.

Уже за 1,5 місяці об’єднала місцевих і переселенців на Закарпатті

Трохи оговтавшись, у новому місті Дар’я та її колеги вирішили використати свій восьмирічний досвід роботи з переселенцями:

«Ми розуміли, що зараз Мукачево стає таким самим, як Маріуполь у 2014 році: є багато переселенців плюс різниця менталітетів. Місцеві мають розуміти, як правильно ставитися до тих, хто приїхав, а переселенці — що життя тут може відрізнятися від того, як вони звикли жити у своїх регіонах».

Аби дізнатися думку громадськості — що їм потрібно, яких проєктів і сервісів не вистачає — Дар’я й Уляна вирішили зібрати всіх разом на зустріч. Об’єднати владу, громадський сектор і всіх інших в одному приміщенні було складно, бо такого приміщення не було.

За підтримки місцевої влади, людей вперше зібрали в актовій залі, аби обговорити ідею створення хабу. Присутні таку ідею підтримали, тому маріупольські активістки звернулися до партнерів, з якими вже працювали у своєму місті — Програми розвитку ООН в Україні й Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН). 

У новому хабі — студія звукозапису та доступні приміщення

Проєктну заявку погодили, й жінки отримали грантову допомогу. Так почалося створення Інтеграційного хабу, приміщення для якого надала місцева влада:

«Цей будинок має історичну цінність, тому вони нас консультували щодо ремонтних робіт. А ще після завершення ремонту ми передали повністю приміщення хабу на баланс міста — влада фінансує заробітні плати працівникам, прибирання, комунальні послуги тощо».

Заступниця Мукачівського міського голови Юлія Тайпс розповідає: 

«Коли ми почули про ідею створення хабу, то зрозуміли, що це має бути в Центрі громадськості та національних культур. Це великий досвід насамперед для нас, як для органу місцевого самоврядування, у взаємодії між місцевою владою та громадянським суспільством. І саме повна назва “Інтеграційний хаб — платформа спільних дій” показує нам, що насправді надважливо кооперуватися між громадськими організаціями, активістами місцевого рівня й тими, хто приїхав до нас з інших регіонів. Тому що кожен з них — це унікальна людина, яка має свої креативні ідеї та може доповнювати інших».

Молодіжна рада Мукачева запропонувала, аби в цьому хабі була маленька студія звукозапису, бо в громаді є музичні гурти та виконавці. Тому тут зробили місце, де можна прийти та безкоштовно записати треки чи зняти ролик для Ютубу. 

Також у хабі є зала для тренінгів, щоб люди могли комфортно проходити навчання, і переговорна кімната, де можна працювати за комп’ютером. Ще одна кімната — для творчості: з інтерактивною дошкою та зручними сидіннями.

Усі кімнати можна переобладнати чи об’єднати, аби проводити там заходи. До того ж приміщення є повністю безбар’єрними. Дар’я додає:

«Хаб оснащений вказівниками зі шрифтом Брайля для людей, у яких є проблеми з зором. Також в інтер’єрі використані  кольори, які не викликають подразнення, якщо в людей є якийсь вид епілепсії, наприклад. Ну і, звичайно, є підйомник, на якому може людина на кріслі колісному піднятися на другий поверх».

«Я не бачу ніяких перешкод»

Новий простір у Мукачеві для місцевих і переселенців готували близько 9 місяців і відкрили 17 травня 2023 року. За тиждень Дар’я народила дитину, тож на деякий час Закарпаття для неї стало новим домом.

«Ми жили в промисловому місті, а тут воно більш туристичне. Люди спокійніші, і до цього треба було звикнути. Та місцеві відкриті до співпраці, одне одного справді підтримують, і я не бачу ніяких перешкод для втілення чогось подібного й надалі».

Нині Дар’я прагне створювати нові центри в інших містах. І мріє показати синові відбудований рідний Маріуполь.